Юрій Малєй: «Перед поліграфом футболісти пили валер’янку. Кіт на базі Гірника-Спорт не знав, на яку стіну лізти»

Переглядів 2813
Олександр Щербатих Олександр Щербатих
16 голосів
Юрій Малєй: «Перед поліграфом футболісти пили валер’янку. Кіт на базі Гірника-Спорт не знав, на яку стіну лізти»
Юрій Малєй, фото: особистий архів Ю.М.
Сьогоднішній гість «УФ» – вихованець чернігівського футболу Юрій Малєй. На своєму шляху він змінив більше десятка клубів: аматорських, а також Першої та Другої ліг. Колишній фланговий півзахисник розповів чим займається після футболу, як минула його кар’єра та хто завдав найбільшої шкоди його репутації

Автор – ОЛЕКСАНДР ЩЕРБАТИХ

Про себе 31-річний ексфутболіст скромно говорить, що йому забракло рівня аби втілити мрію і провести бодай 5 хвилин у елітному дивізіоні. Однак, це не робить його історію менш цікавою. Сьогодні Юрій Малєй – молодий бізнесмен. Дванадцять років тому – перспективний гравець, якому не вистачило досвіду, аби закріпитись у Десні. Вісім років тому – очевидець знаменитої афери у Першій лізі під назвою «матч Іллічівець – Гірник-Спорт».

В розмові з читачами сайту «Український футбол» Юрій Малєй розповів:

  • Чим займається після футболу
  • Від кого зі старожилів Десни найбільше отримував по шапці;
  • Забув ім’я головного тренера;
  • Представлявся власним агентом;
  • Жив два тижні на базі й відмовлявся звідти йти, аби отримати заборгованість по зарплатні;
  • Як міг стати організатором договірного матчу Іллічівець – Гірник-Спорт.

«У клубі сказали: «Ноу мані», тож став барменом. Тепер – відкрив власний заклад»

– Юрію, наразі ви розвиваєте власний бар. Як з’явилась така ідея для бізнесу та його назви Barmaley?

– З назвою усе просто. Це тягнулось за мною ще з дитинства, коли на прогулянках друзі російською придумували каламбури типу «Малєй – сто грам налей». Жарт жартом, але в майбутньому це стало абсолютно серйозним, коли у міжсезоння, під час фінансових труднощів, я змушений був підпрацьовувати барменом. 

Про подібний бізнес тоді ще не думав, але уже після початку повномасштабного вторгнення та того як люди почали повертатись до Києва – вирішив завершити з футболом та відкрити власну справу. Запропонував ще своєму другу, який має у цій сфері досвід. Вирішили, що чому б і ні?

– У своїх соцмережах ви писали, що інтер’єр бару виконаний не професійними дизайнерами, а дружиною, яка полюбляє гру Sims 4…

– Так, у нашому закладі кожен куточок має власну історію. Ситуація з дизайном така: ми знайшли приміщення де були лише голі стіни, думали, що треба гарно його оформити, але знали – у цій галузі не розуміємо нічого. Запросили дизайнера, але за концепцію закладу він виставив цінник у 4 тисячі доларів. Я подумав: «ні, за такі гроші я буду сам собі дизайнер».

Хоч я на PlayStation навіть у футбол не граю, Анастасія часто будує помешкання у Sims. Тож вона почала забивати розміри приміщення у грі та підбирати в інтернеті фотографії інтер’єру. А потім приїхали будівельники і я кожного дня керував їхньою роботою: показував, де і що ми хочемо зробити.

– Чи бувають у вас колеги по цеху?

– Так, ось нещодавно приходили Олександр Рябоконь та Олександр Філіппов. Олександра Дмитровича я знаю дуже давно, ще з часів моїх виступів у Десні. 

Філіппов, Малєй і Рябоконь, фото: особистий архів Ю.М.

Інших людей з еліти нашого футболу не було, але іноді бувають мої друзі, колишні одноклубники. Мессі та Роналду ми сюди не привеземо, але думаю, що у майбутньому відомих гравців у Barmaley таки запросимо (сміється, – прим. «УФ»). 

«Вирішив поїхати на базу в Черкаси і жити там, поки мені не заплатять. Сидів там два тижні, але…»

– Як так сталось, що професійний гравець під час кар’єри був змушений підробляти барменом?

– Це ж наш український футбол. Можливо, в УПЛ усе стабільніше, але, не знаю як зараз, раніше у нижчих лігах контракти підписувались на рік-півтора й із зарплатами в конвертах. Футболіст був не захищений ні від чого. Сьогодні ти граєш, наступного дня – прийшов тренер і говорить: «Розривай контракт». Якщо ти цього не робиш – можеш сидіти, але заробляти нічого не будеш. Залишається згадувати крилату фразу Олексія Бєліка: «Базар-ліга».

Одного разу розірвали контракт. Аби знайти новий варіант, треба було чекати та підтримувати форму, а зарплатню й до цього не платили. Тому необхідно було заробляти хоч якісь копійки. Я подумав, що можу робити, зробив резюме й влаштувався барменом. Попрацював під час зимової відпустки, а коли з’явився варіант із МФК Миколаїв – поїхав з ними на збори.

 – Це було, коли ви у сезоні 2019/20 покидали першолігову Черкащину?

– Так, після останньої гри осінньої частини. Перед матчем до нас приходить президент клубу, ще той футбольний персонаж Володимир Лашкул, і говорить: «Обігруєте Інгулець – вам виплачують усі заборгованості». Але ми програли. Перша половина сезону завершилась, контракти зі всіма розірвали, аби не платити зарплату. І все. Сказали: «Всім дякуємо. Ноу мані. Чекайте завтрашнього дня». 

Я вирішив їхати на базу в Черкаси і жити там, поки мені не заплатять. Сидів там два тижні, але потім подумав: «Не пройшло, і не треба».

– Багато залишились винні у клубі?

– Вже не пам’ятаю. Дві чи три зарплатні. Але я їх й точно не рахував, бо розумів – грошей точно не отримаю.

– А як на цю ситуацію реагував ваш агент?

– А у мене його практично ніколи й не було. Тільки одного разу Анатолій Пташник допоміг мені потрапити у Миколаїв. Іноді бували ситуації, коли я сам дзвонив у клуб і казав: «Я агент. Подивіться ось цього хлопця». А вже після свого приїзду в команду казав, щоб зі мною напряму вели перемовини. Так продавав себе, наприклад, у вінницьку Ниву (навесні 2019-го, – прим. «УФ»). 

«Рябоконь говорив: «Молодець, будеш грати». Але я програв конкуренцію»

– У моїй сім’ї ніколи не було спортсменів, але батьки змалку всюди віддавали: різні гуртки, танці, бокс, баскетбол, – розповідає Юрій Малєй. – Згодом у Новгород-Сіверському з’явилась секція футболу, де тренером був Віталій Васильович Шпанюк, який потім працював тренером з фізичної підготовки у збірній України часів Михайла Фоменка. На першому тренуванні було десь 30-40 дітей. Я ще тоді подумав: «Ого, яка в нас команда буде». Але після двох занять залишилось десь 15 осіб. 

Юрій Малєй, фото: особистий архів Ю.М.

Саме тренер і дав наснагу до гри. Потім, під час професійної кар’єри, хотів із ним попрацювати й були можливості, але я до рівня еліти українського футболу, на жаль, не дотягував. 

– На початку сезону 2011/12 ви потрапили в Десну. Як виглядав шлях у найвідомішу команду Чернігова?

– У 8 класі я успішно пройшов перегляд у чернігівську СДЮСШОР Юність. Згодом був період, коли в я виступаючи за чернігівський ЮСБ (нині ФК Чернігів, – прим. «УФ»), набрав дуже хороші кондиції та серед аматорів став найкращим на своїй позиції в області. У нас була товариська гра з Десною. Для них це був лише спаринг, а от для нас – можливість проявити себе на фоні професійної команди. 

Я грав лівого хава. Добре справився з опонентом на фланзі й одразу після матчу наставник Десни Олександр Дериберін підійшов до нашого тренера та спитав, чи можу я тренуватись з ними.

Для мене це був шок, але очі загорілись, що й не дивно. Тоді у Чернігові були такі якісні гравці, як Богдан Кобець, Євген Ширяєв, Денис Анеліков, Максим Сердюк. 

Після першого тренування Олександр Павлович запитав: «Хочеш залишитись?». Говорю: «Звичайно». Я тоді не думав ні про умови контракту, ні про місце у складі.

– І у ЮСБ спокійно відпустили?

– Ні. Я повернувся, сказав про намір перейти в Десну, але мене почали відмовляти. Говорили, що там я грати не буду. Сам я цього тоді не розумів. 

Уклав угоду з Десною, і тут почалось найцікавіше. Ніхто не хотів відзаявляти мене з чемпіонату області й разом із цим мені не було 23 років. Тому без згоди клубу перейти не міг нікуди. Але Олександр Дериберін посприяв, і Десна заплатила ЮСБ за мене певні кошти. Потім дізнався, що це було близько 15 тисяч гривень.

Юрій Малєй, фото: особистий архів Ю.М.

– Згодом у Десні ви майже не грали. Хоч у першому матчі після переходу отримавши 10 хвилин на полі…

– Я підписав контракт, а за три дні ми вдома проводили кубковий матч проти Енергетика (Бурштин). В кінці матчу вийшов на заміну, бачу 6 тисяч вболівальників, ноги тремтять. Тоді ще й мав свій момент, але не забив. 

Я подав кутовий з якого ми створили момент. Хтось виграв підбір та пробив – воротар врятував. Ми заробили стандарт з іншого флангу. Я мав залишитись на підборі, але потім чомусь подумав, що маю вбігати в карний майданчик і пробивати головою. Вдарив метрів з 11, але воротар перевів у штангу. Енергетик переміг – 2:0. 

Потім заходжу у роздягальню і чую від Богдана Кобеця: «Понабирали, б***ь, по оголошенню». Чітко розумів, що це до мене. Згодом я так і не зумів адаптуватись. До зими ще припускався багатьох помилок, не розумів тактики тренера. Думаю, не заграв саме тому, що не міг виконувати завдання. 

– Контракт у Чернігові був першим у вашій кар’єрі. Скільки тоді отримував новачок Другої ліги?

– Дві тисячі гривень на місяць. Але там були премії, які починались зі 100 доларів. Якось я вийшов на заміну проти УкрАгроКому. За кілька хвилин на полі заробив 300 доларів.

– А хто міг напхати сильніше всіх?

– Саме Богдан і міг. Він також і підтримував, але часом давав такий наганяй, що я в роздягальню боявся зайти (сміється, – прим. «УФ»). Чекав, поки усі звідти підуть, і лише тоді заходив. 

– Згодом команду очолив Рябоконь. Чи могли заграти при цьому наставнику?

– Ні, я усе одно програв конкуренцію. З Рябоконем пов’язана цікава ситуація. Олександр Дмитрович прийшов навесні, коли ми були на зборах в Алушті. Там, під час презентації нового головного тренера, сталась кумедна історія. 

Стоїть десь тридцять гравців. Хтось приїхав на перегляд, хтось новачок. Я у натовпі, але навіть не слухаю. Просто щось «Хлопаю вухами». Рябоконь говорить: «Так? Малєй». Я навіть не зрозумів, чому на мені акцентують увагу. А він запитує: «Як мене звуть?». У мене аж пам’ять пропала, забув ім’я, стою, мовчки пригадую. Хлопці уже почали сміятись. Напевно, думали, що малий зараз отримає на горіхи. 

Олександр Рябоконь, фото: ФК Шахтар Донецьк

Ярема Каваців вчасно підказав, що Олександр Дмитрович. Рябоконь ще спитав ім’я його помічника, але після того, як я відповів: «Олександр Миколайович Приходько», сказав: «Молодець, будеш грати». Однак, влітку у мене закінчувався контракт, а Десна підписала Єгора Картушова. 

– Ви повернулись у ЮСБ. Це команда з цікавими власниками, бізнес яких зосереджений на виробництві харчування та іграшок для тварин… 

– Я навіть працював на цьому заводі. Коли підписав контракт з Десною – вступив на «заочку» в чернігівську філію Європейського університету. За це треба було платити, тому, коли повернувся на область, спитав у президента ЮСБ Юрія Юрійовича Синиці, чи можу знайти десь у нього роботу. 

Ми зустрілись на невелику співбесіду, де він запитав: «А що ти вмієш робити?». Майже ніяких особливих навичок у мене не було, тому на якусь серйозну позицію я претендувати не міг. Згодився на те, аби робити нашийники для собак, але через місяць-півтора зрозумів, що ліпше буду грати у футбол (посміхається, – прим. «УФ»).

Хотів зосередитись на професійному футболі. Розумів, що вже був там, і хотів повернутись. Грав у чемпіонатах районів і там, у 2016-му, мені допомогли потрапити у сумську Барсу, яка тоді грала в Другій лізі. Офіційна зарплата там складала 4 тисячі гривень, але я її ні разу не бачив. Щось давали, але й те не завжди. 

«Гаращенков пропонував здати гру. Його послали, але він домовився з іншими»

– Саме у тому році ви, напевно, вийшли на пік кар’єри, коли потрапили в першоліговий Гірник-Спорт. Як відбувся трансфер в команду з Полтавщини?

– Спортивний директор Барси Вадим Гордієнко подзвонив головному тренеру Гірника-Спорт Ігорю Жабченку з проханням «подивитись малого». Коли приїхав в Комсомольськ (нині Горішні Плавні, – прим. «УФ») і побачив базу та кілька тренувальних полів – був під враженням. 

Провів там кілька тренувань та одну контрольну гру проти аматорської команди. Ми виграли 7:0, я оформив 2+2 за системою «гол+пас», тож одразу після поєдинку мені сказали залишитись і підписувати контракт. 

Юрій Малєй, фото: особистий архів Ю.М.

За кошти навіть не думав, але коли побачив у контракті п'ятнадцять та три нулі – закрив його і знову відкрив. Думаю: «Тут щось не те. Може, там 1500 грн?». Але ні, там було 15000 та преміальні, прописані на окремому листку. Премія за перемогу – 8 тисяч гривень. Одразу поставив підпис. 

– У першому колі того сезону ви провели 15 ігор. Але найбільш відомою, на жаль, була сумнозвісна гра проти Іллічівця. Як цей договірний матч виглядав вашими очима?

– З таким зіштовхнувся вперше в житті. З Сергієм Гаращенковим (згодом отримав довічну дискваліфікацію, – прим. «УФ»), клоуном, який і заварив усю цю кашу, я жив в одній кімнаті. Це хороший футболіст, але не людина. 

Він мене перевіряв, вів розмови про договірний матч, але я казав: «Гєра, про таке зі мною навіть не говори». Після цього тема закривались. Хотів піти й розповісти усе Ігорю Валентиновичу, проте подумав, що якщо старожили команди не в курсі, то і я лізти не буду. 

Іллічівець тоді за підбором гравців був міцним середняком УПЛ, але вилетів у Першу лігу. Звісно, збирався надовго там не затримуватися. У першому таймі усе було добре. Моїм опонентом на фланзі був Сергій Тищенко, й у першому таймі я йому не дав нічого зробити, та ще й сам непогано загострював. 

Думаю: «О, сьогодні ми їх візьмемо». А потім почались маски-шоу. Дивлюсь – суперники дивно грають: віддають паси назад або поперек поля, дають нам грати. Потім ми ще й забили. Але після перерви все пішло шкереберть.

– Що саме змінилось?

– У другому таймі вони нас возили «рилом» по полю. Я не розумів, що відбувається. Якщо фланги ще тримались, то центр поля й центр захисту, де грали Гаращенков та переляканий Гарбар, просто знищили. Однак таке буває у футболі – суперники не могли забити.

– Тобто погана реалізація моментів допомогла розпізнати договірний матч?

– Так. Воротар Антон Ситніков почав тягнути удар за ударом. І якщо так не виходить – будуть глобальніші провали у захисті. Наші хлопці почали допомагати. Маріупольці перемогли – 3:1, а потім виявилось, що Гірник-Спорт мав виграти перший тайм, а другий програти з різницею в 2 та більше м’ячів.

– Скільки людей були задіяні у цій справі?

– На 100% не впевнений, але думаю, що Олександр Севідов та усі гравці Іллічівця. Гаращенков же звідти (виступав у Маріуполі в сезоні 2013/14, – прим. «УФ»). У нас впевнений в трьох людях. Окрім Гаращенкова, це Олександр Гарбар та Максим Марусич.

– Що відбувалось одразу після поєдинку?

– Ігор Жабченко влаштував «рознос» у роздягальні. Потім ми приїхали на базу, а наступного дня був розбір польотів. Виявилось, що Гаращенков пропонував здати гру також й Ігорю Кірієнку та Олександру Ломку. Вони його послали, але теж не надали цій пропозиції значення. 

Потім на розмову до керівництва викликали й мене. Я кажу: «Ми ж в одній кімнаті живемо. Звісно, він ставив такі питання. Але я відмовився, а Гаращенков сказав, що це був такий жарт і взагалі, він мене перевіряв».

Ми підписали заяву на проходження поліграфа. Я, Кірієнко, Ломко – були не проти, а ця трійця начала коливатись. Згодом «щури» пропали і повернулись лише увечері, п’яні. 

– Ви спілкувались тим вечором?

– Так. Я був один в кімнаті, і тут у неї вламуються Гаращенков та Гарбар й починають мені погрожувати. Зчинилась бійка між мною та Гаращенковим. Двері в кімнату були трохи відчинені, тому цю метушню почули Кірієнко та Ломко. Вони прибігли і ми спустили Гаращенкова зі сходів. 

Малєй і гравці Гірника-Спорт, фото: особистий архів Ю.М.

На цьому моменті було все зрозуміло. Нам Ігор Валентинович дозволив не проходити поліграф, тож мене на детекторі брехні не перевіряли. Але організатори договірного матчу – так. З цим пов’язана ще одна доволі кумедна історія.

– Розповідайте…

– На базі жив кіт. Коли приїхав поліграф, Гарбар з Гаращенковим хотіли бути спокійними, тому вони так напились настоянки валеріани, що той кіт не знав куди подітись та на яку стіну лізти. Але їм нічого не допомогло.

– Попри зняті звинувачення, за підсумками першої половини сезону ви усе ж покинули Комсомольськ. Чому так сталось? 

– У грудні мені подзвонив головний тренер Оболоні Олег Мазуренко. Він повідомив, що за мною стежили і планують запросити. Але в мене ще був контракт з Гірником-Спорт, тому я відмовився. Тож Оболонь взяла Дмитра Скакуна. 

Але коли я приїхав у Комсомольськ, на тренерський місток прийшов Сергій Пучков, який привів під себе групу футболістів. Я залишився і ще зіграв кілька матчів на зборах. Там себе не проявив, але не думав, що це проблема. Однак тренер сказав: «Розривай контракт і йди». Добре. Мені дали грошей на дорогу та розірвали трудову угоду. 

Приїхав додому, думаю: «Що робити?» І тут відмовився, і там все скінчилось. Набрав Мазуренка, кажу: «Миколайович, склалась така ситуація. Зараз готовий приїхати просто на перегляд».

За 1-2 тижні мені перетелефонували. Я приїхав, солідно зіграв кілька матчів, але контракт не давали. Уже трансферне вікно закінчувалось. Перед останнім матчем на зборах Мазуренко розповів, що на грі буде керівництво. Ми виграли із рахунком 2:0. У мене в активі гольова передача та результативний пас. Одразу після цього підписав контракт. Правда, його дали лише на пів року з опцією продовження на рік. Та й зарплатня була вдвічі менша від тієї, що пропонували в грудні.

– В Оболоні ви обмежились одним офіційним матчем. Чому не вийшло в столичному клубі?

– Спортивним директором клубу був Олександр Резніченко. Не знаю, як для кого, але для мене постать неприємна. Звісно, коли я підписував контракт, головний тренер розпитував про ситуацію у Гірнику-Спорт. Я думаю, що про мене говорили й з іншими людьми – і це нормально, бо коли гравця підписують про нього наводять «довідки». Якби залишались якісь сумніви, то в Оболоні я ніколи б не з’явився.

Юрій Малєй, фото: особистий архів Ю.М.

Але в березні 2017-го ми зіграли гру Першої ліги проти Сум, де я вийшов на поле по ходу другого тайму. Після того матчу у клуб приїхав голова комітету етики та чесної гри УАФ Франческо Баранка. Він показував слайди про договірні матчі й під час цього Резніченко демонстративно подивився на мене й запитав: «Що скажете про матч Іллічівець – Гірник-Спорт?». Більше я так і не зіграв. Після останнього поєдинку був настільки ображений, що навіть ні з ким не попрощався. Хоча Олегу Миколайовичу усе одно вдячний за надану нагоду.

– Після Оболоні ви змінювали місце роботи ще 9 разів. Окрім вищезгаданих виступів у Черкащині (двічі) та Миколаєві, у вас були періоди, коли ви грали за Полісся, Мир (Горностаївка), вінницьку Ниву, хмельницьке Поділля, Кудрівку та Діназ (Вишгород). Не думали змінити вектор кар’єри й, можливо, спробувати сили за кордоном?

– Саме після Оболоні так і могло статись. Я місяць перебував у Грузії, в клубі Сабуртало (Тбілісі). Завжди мріяв зіграти в елітному дивізіоні, а якої країни – не важливо. 

У вирішальному матчі я забив. Однак переходом займались треті люди, адже не мав надійного агента. Під час зустрічі з керівництвом мій тодішній представник спочатку попросив мене вийти, а потім сказав, що це не наша команда і ми поїдемо на перегляд до чемпіона країни Торпедо (Кутаїсі). Тут мені не вистачило психології. Вже їхати нікуди не хотів, взяв квиток і полетів додому.

Після повернення в Україну мене одразу запросили до Полісся, яке лише будувалось. Потім був цікавий тримісячний відрізок у Горностаївці. Після села на Херсонщині – Нива, де я представлявся уявним агентом, й решта клубів. 

– Але в підсумку – ви бармен. Як у серіалах «Хорас і Піт» або «В Філадельфії завжди сонячно».

– Це власний проект, цікава робота. До того ж, паралельно граю за Денгофф (Денихівка) в чемпіонаті Київщини. Команда хороша, турнір також один із найкращих серед обласних. Отже, футбол не випускаю зі свого життя остаточно.

X