Ексклюзив

Рудько: «Блохіна дуже поважаю. Коли Динамо очолив Ребров, відразу зрозумів, що це тренер зовсім іншого рівня»

70782
Дмитро Вєнков
10 голосів
Артур Рудько. Фото: ФК Лех
Ексголкіпер Динамо, Говерли та Пафоса Артур Рудько дав велике інтерв’ю сайту Український футбол, у якому пригадав свій футбольний шлях, а також розповів про власне сьогодення у польському Леху.

Артур Рудько – футболіст, який пройшов горнило відбору системи Динамо та зміг із дитячої академії дійти до першої команди киян. Саме його Сергій Ребров зробив наступником легенди українського футболу Олександра Шовковського у воротах Динамо.

На жаль, успіх тривав недовго, і після одного сезону у статусі першого номера біло-синіх хрест на кар’єрі Рудька у Динамо поставив новий головний тренер Олександр Хацкевич.

Перебуваючи у Пафосі, голкіпер прагнув повернутися до України, та на початку минулого року підписав попередній довгостроковий контракт із Металістом. У підсумку Рудько до харківського клубу так і не доїхав, бо через початок повномасштабної війни в Україні та проблеми всередині Металіста золота карета Ярославського перетворилася на гарбуз.

Сайт Український футбол поспілкувався із Рудьком, який нині грає на правах оренди за Лех. Його команда творить історію у Лізі конференцій, де вже дійшла до 1/4 фіналу і зіграє із Фіорентиною. Проте сам футболіст за цим успіхом спостерігає із лави запасних.

Моїм кумиром у дитинстві був Олександр Шовковський

– Як футбол прийшов до вашого життя?

– Як і всі, я грав із хлопцями на перервах між уроками, після школи на подвір’ї та взагалі всюди. Коли мені було вісім років, пам’ятаю, ми дивилися із батьком якийсь матч збірної України. Під час трансляції коментатор дав оголошення, що Динамо проводитиме на вихідних відбір у свою школу та запросив усіх охочих. Я попросив батьків, аби мене туди відвели. 

– І як пройшов цей відбір?

–  Ми прийшли на перегляд. У той день привели понад 30 дітей. Нам дали тестові завдання, за підсумками яких обрали трьох дітей. Серед них опинився і я. 

Першим моїм тренером став Сергій Сергійович Коновалов. Буквально на другому чи третьому занятті він поставив мене у ворота. Спочатку я засмутився, але вирішив спробувати та у підсумку не пожалкував.

– Хто із тренерів Динамо на дитячо-юнацькому та молодіжному рівні відіграв найбільшу роль у вашому становленні?

– Це тренер воротарів Олександр Миколайович Мороз. Пам’ятаю, що він проводив тренування суто для воротарів у Конча-Заспі, де збиралися гравці різних вікових груп. 

Також великий внесок у мій розвиток зробив В’ячеслав Павлович Богодєлов. Він був постійно зі мною, і зараз ми також підтримуємо зв'язок. Можу виокремити й Михайла Леонідовича Михайлова.

– Хто був вашим футбольним кумиром у ті часи?

– Олександр Шовковський. Я думаю, що для усіх воротарів мого віку саме він був прикладом. Із закордонних подобався Олівер Кан. Але, коли я вже став дорослішим, то зрозумів, що у кожного видатного голкіпера є чому повчитися. 

– Фактично першим вашим тренером на дорослому рівні у Динамо-2 став Юрій Калитвинцев. Що ви можете пригадати про роботу із цим спеціалістом?

– У мене найприємніші спогади про роботу із ним. Його усі поважали. Я вважаю, що тренеру необхідно в першу чергу заслужити авторитет. Без цього йому важко буде донести інформацію до гравців. До Калитвинцева у команді була повага і як до колишнього футболіста, і як до тренера, і як до людини. Це сильний спеціаліст зі своїм баченням футболу.

Коли я вперше потрапив до першої команди Динамо, то звертався до партнерів на «Ви»

– Перед стартом сезону 2010/11 вас раптом викликали на збори до Австрії із першою командою. Як це сталося?

– Травмувався один із резервних голкіперів. Вже не пам’ятаю хто саме. І мене викликали.

– Тоді там була досить зіркова команда: Шевченко, Шовковський… Як вам було тренуватися разом із ними?

– Було за щастя потренуватися із такими гравцями та набратися досвіду. Намагався якомога більше чогось перейняти у Шовковського: як він поводить себе у тренувальному процесі та побуті. У команді був і Денис Бойко. Також хороший воротар, у якого я вчився. 

До всіх гравців я ставився спокійно. Навіть Шовковський вже не був для мене ідолом. Я не ходив під враженням. Проте усіх я поважав, і оскільки був одним із наймолодших у команді, звертався до партнерів на «Ви».

– Чи була можливість після зборів залишитися у першій команді?

– Сподівань особливих не було. Я розумів, що приїхав лише на збори, аби закрити дірку. Це був випадок. 

– Стабільно потрапляти до заявки першої команди ви почали у сезоні 2013/14, що став останнім для Олега Блохіна на чолі Динамо. Як ви згадуєте часи роботи із ним?

–  Із повагою ставився до Олега Володимировича. Це ікона та історія українського футболу, володар Золотого м’яча. Усі його заслуги викликають велику повагу. Зараз у різних інтерв’ю можна почути, як люди скаржаться на його характер, проте особисто у мене склалися найтепліші відносини із ним. Я вдячний йому за той час, що ми провели разом. 

– Той сезон водночас став і найпровальнішим у новітній історії клубу (четверте місце в УПЛ). У чому ви бачите причину такого невтішного результату?

– Тоді була висока конкуренція в українському футболі. Шахтар, Дніпро, Металіст та Чорноморець також мали у своїх складах сильних легіонерів та одночасно боролися за медалі, чемпіонство та Кубок. Я не став би звинувачувати одного Блохіна у тому невдалому сезоні.

– Тоді у ЗМІ ходило багато чуток, що Блохін під кінець своєї каденції у Динамо опустив руки та фактично тренером команди був Сергій Ребров. Що ви можете сказати на це?

– Я не можу такого сказати. Блохін був головним тренером і залишався ним до свого останнього дня у клубі. Ребров і Рауль Ріанчо були асистентами.

Шовковський навіть у 40 років був найкращим голкіпером у Динамо

–  Наступний сезон вже під керівництвом Реброва ви також провели у конкуренції із Шовковським та не зіграли жодного матчу. Як це ‒ змагатися за місце у воротах із легендою українського футболу?

– Тоді відбувалася побудова мого відношення до тієї ситуації. Спочатку я просто був щасливий від того, що потрапив до першої команди та набирався там досвіду. Потім вже зрозумів, що можу конкурувати та боротися за місце першого номера. Проте Шовковський навіть у 40 років був найсильнішим голкіпером Динамо. Просто в клубі вже розуміли, що він буде завершувати кар’єру, і придивлялися, хто може стати його наступником. 

– Як ви психологічно справлялися із тим, що не грали настільки довгий час?

– Вдячний Михайлову, що давав грати за дублюючий склад, аби була ігрова практика. Так, це не порівняти з УПЛ та Лігою чемпіонів, але краще ніж просто тренуватися. 

На теоріях у Грозного могли нестися жарти та все, що хочеш

– У кампанії 2015/16 вам все ж таки вдалося дебютувати в УПЛ, але не у складі Динамо, а у Говерлі. Як так склалося?

– Я розумів, що на той час мені було дуже важко виграти конкуренцію. Для себе виходом я бачив оренду. Хотів привернути до себе увагу, аби до мене почали ставилися не як до молодого гравця, а як до того, хто вже може виступати на рівні УПЛ. Поїхав без роздумів, коли виник такий варіант. 

Пам’ятаю свій дебют. Грали із Дніпром (1:1). На жаль, не виграли. Більшу частину матчу ми вели у рахунку, але у кінці пропустили. Проте це не найгірший матч був у нашому виконанні. 

– У Говерлі ви пограли під керівництвом В’ячеслава Грозного, що є культовою особистістю в українському футболі. Що ви можете пригадати про роботу із ним?

– Його було дуже цікаво слухати. У команді виступало багато гравців, для яких це був лише перший сезон в УПЛ, і він допомагав молоді адаптуватися до дорослого футболу і багато підказував. Грозний – людина із великим багажем знань. 

Запам’яталися його дуже тривалі теорії. У нього була звичка, що перші 45 хвилин команда спілкувалася про навколофутбольні теми. Там і жарти неслися, і все, що хочеш. З його вуст все це звучало дуже смішно на експресивно. Вікторович – неймовірно артистична людина. Він вмів розрядити атмосферу.

Після перерви у 10-15 хвилин ми вже починали розмовляти про найближчого суперника або розбирати нашу гру. Я думаю, що з іншим тренером на такій теорії мало хто б висидів.

– В Говерлі у ті часи було багато орендованих гравців із Динамо. Хто вам платив зарплату?

– Певний відсоток платило Динамо, а інше – Говерла. Хто як домовлявся. Були й гравці, які все отримували від Говерли. Особисто мені більшу частину зарплати платило Динамо.

– Ви фактично застали останній сезон Говерли перед зникненням клубу. Які умови тоді були в команді?

– Звичайно, це не можна було порівняти із Динамо. Ні за рівнем команди, ні за рівнем організації. Клуб доживав. Я був у команді лише першу частину сезону. Хлопці, що там залишилися, потім розповідали, що ставало все гірше і гірше. Все залежало від зарплати. Тоді вже не платили, і приводів для радощів було мало. 

Особисто мені не було чому жалітися. Перші пів року у нас було багато нічиїх. Форма була, поле було, тренер був, робочий процес був. Так що можна було грати.

Я відразу зрозумів, що Ребров – це тренер іншого рівня

– Чому після завершення першої частини того сезону ви вирішили повернутися до Динамо?

– Мені сказали, що вже будуть на мене розраховувати. Я не роздумував і повернувся, бо зрозумів, що зможу вже краще конкурувати після піврічної оренди. 

У другій половині сезону я дебютував за Динамо ‒ в останньому турі чемпіонату України із Металістом у Харкові (4:1). 

– Після завершення того сезону кар’єру завершив Шовковський, і у наступній кампанії Сергій Ребров саме вам довірив місце першого номера команди. Як ви можете охарактеризувати цього тренера?

– Тоді він проводив лише свій другий сезон як головний тренер, але я відразу зрозумів, що це спеціаліст іншого рівня, аніж ті, із якими я працював раніше.

Коли я намагався приїздити на базу першим, то він вже був там. Коли намагався їхати останнім, він також був там. Для мене це було здивуванням. Він постійно розвивався. Впевнений, що і зараз Ребров чомусь вчиться. Хтось може сказати, що в нього у Динамо були сильні гравці, але він давав результат всюди, де б не був. 

У мене найкращі спогади про роботу із Ребровим. За його каденції мені вдалося дебютувати у Лізі чемпіонів, а також я стабільно грав в УПЛ. Збулася моя дитяча мрія, за що я йому дуже вдячний. 

– Що вам запам’яталося із вашого першого сезону у Лізі чемпіонів?

– Запам’яталася атмосфера у Туреччині під час мого дебютного поєдинку із Бешикташем (1:1). Тоді багато фанатів прийшло, вони шалені. Там вміють добре вболівати та підтримувати команду. Приємно було грати за такої атмосфери. Я зрозумів, що то вже великий футбол.

– Чому у тій кампанії Динамо не вдалося захистити чемпіонство в УПЛ?

– У нас було багато необов’язкових втрат очок, яких нам потім не вистачило. Були помилки, у тому числі й мої. Вважаю, що у певних моментах я міг виручити команду. Якусь одну причину назвати важко, на це вплинуло багато факторів.

Досі не знаю, чому за Хацкевича я втратив місце у воротах Динамо

– Після завершення сезону Ребров пішов, і на його місце був призначений Олександр Хацкевич. Чому до вас пропала довіра?

– Навіть сам досі не знаю. На зборах я виграв конкуренцію та розпочав сезон як перший номер. 

У першій грі за Суперкубок ми поступилися Шахтарю (0:2). Хоча я ставлюся до себе самокритично, але вважав, що після цього матчу буду грати у наступному поєдинку з Олімпіком у чемпіонаті. Проте тренер вирішив, що грати буде Максим Коваль. Так поступово я взагалі перестав потрапляти до заявки. 

– У вас була якась розмова із тренером?

– Розмови не було. Можливо, це моя помилка. Тоді я не думав, що можу підійти до тренера та щось у нього запитати. Все хотів довести на полі. Вже коли я став старшим, то зрозумів, що це нормально, коли між гравцем та тренером є діалог. Футболіст повинен знати у чому причина. Тоді він зможе сконцентруватися на своїй проблемі та виправити її. Думаю, аби я тоді все ж таки підійшов до тренера, то він мені не відмовив би у розмові.

– Якими були ваші особисті стосунки?

– У нас були у нормальні стосунки, конфліктів не виникало. Я працював на тренуваннях, але його вибір воротаря на гру постійно падав на іншого. Я намагався шукати оренду та хотів піти, але ніяких варіантів не було.

Керівництво Пафоса, що має російських власників, пропонувало мені допомогу після початку війни

– Як для вас виник варіант із Пафосом?

– Моєму тодішньому агенту Андрію Михайлову зателефонував Олександр Панков та запропонував цей варіант. Я вдячний їм обом, що вони знайшли спільну мову, і я опинився там. 

– Чому ви все ж таки вирішили не залишатися у Динамо?

– У мене закінчився контракт і я не хотів його продовжувати. Розумів, що за Хацкевича не буду грати. Було бажання якнайшвидше піти за ігровою практикою. Як тільки виникла ця нагода, то я нею скористався.

– Чи пропонували вам продовжити контракт у Києві?

– Я навіть вже не пам’ятаю. Особистої розмови з Ігорем Суркісом у мене не було, але я її вже і шукав. Можливо, я і міг залишитися, але я не з тих гравців, які будуть просто сидіти та отримувати зарплату. 

 – Буквально за два місяці після вашого відходу з Динамо Хацкевич був звільнений за провалену кваліфікацію до Ліги чемпіонів. Не шкодували про своє рішення?

– Думки були різні. Я розумів, що міг би доводити свою профпридатність новому головному тренеру та конкурувати. Проте на той момент я мав вже контракт з іншим клубом, тому ніяких розмов не могло бути із цього приводу. 

– Як ви зараз згадуєте свій період на Кіпрі?

–  Один із найкращих періодів моєї кар’єри. Стабільно грав протягом трьох сезонів, але постійно хотілося чогось кращого. Одним із мінусів цього чемпіонату є те, що з нього важко переїхати до сильнішої першості. На Кіпр приїжджають завершувати кар’єру. Я мав варіант із середняком Туреччини, але не зрослося.

Рівень першості Кіпру високий. Усі команди підписують якісних легіонерів, прохідних матчів на Кіпрі немає. Як приклад, у цьому сезоні наші команди не змогли обіграти клуб АЕК (Ларнака) у єврокубках.

– По ходу вашого другого сезону на Кіпрі Пафос певний час очолював Дмитро Михайленко. Що ви думаєте про цього тренера?

– Ми у хороших людських стосунках. Навіть зараз можемо зателефонувати один одному. У мене позитивні спогади від роботи під його керівництвом. У команді також грав Орест Кузик. Коли більше українців було у команді, то мені й на душі ставало тепліше.

Михайленко – тренер високого рівня, але щось у нього не склалося у Пафосі. Це був лише його перший тренерський закордонний досвід. Він не мав своїх помічників, які працювали із ним у Дніпрі, та де були хороші результати. 

Зараз у нього творча пауза, але я думаю, що він скоро очолись якусь команду та буде доводити свій тренерський рівень. 

– Не секрет, що Пафос має російських власників. Чи не мали ви ніяких проблем через це?

– Одним з двох президентів був Роман Дубов. Він здійснював безпосереднє керівництво клубом. Сам Дубов навчався у Києві, і до України ставиться дуже добре. Не хочу розповідати про його позицію, аби він не мав ніяких проблем, але із початком війни він пропонував свою допомогу. 

Дубов був дуже заглиблений у команду і намагався збудувати одну із найсильніших команд на Кіпрі. Вона і справді стає все краще і краще. 

Щодо свого майбутнього у Металісті спілкуюся із Красніковим

– Коли настав час покидати Кіпр, мало хто знав, що ви переходите саме в клуб із України. Як і коли на вас вийшов Металіст?

– Мені зателефонував Євген Красніков та запитав, чи маю я бажання доєднатися до команди. Вмовляти йому мене було непотрібно. Я був готовий хоч поплисти, хоч пішки піти. За пів року до завершення угоди із Пафосом я підписав попередній контракт з Металістом. Сказав відверто президенту клубу, що дуже хочу повернутися додому, якщо усе вийде із Металістом.

– За іронією долі ви домовлялися із Красніковим про контракт, коли Металіст являв собою Ferrari, що мав увірватися до УПЛ, але дуже скоро ситуація кардинально змінилася.

– Буквально відразу, як я підписав контракт, почалася повномасштабна війна, і майбутнє клубу взагалі стало незрозумілим. Я догравав на Кіпрі та постійно тримав зв’язок із керівництвом Металіста. Мені повідомили, що необхідно шукати собі якусь оренду, бо фінансування, як такого, на той момент не було. Взагалі було ніхто не знав, чи розпочнеться чемпіонат. 

– Що вам відомо про поточну ситуацію у Металісті?

– Я повної картини не маю. Контракт не розривав, і бажання такого не маю. Поки розмовляю далі із менеджментом про якусь нову оренду за кордоном або в Україні. Особисто я хочу в Україну, але пропозицій ніяких немає. Сподіваюся, що Металіст дограє цей чемпіонат, а далі залишається сподіватися на краще. Ситуація у клубі дуже складна.

– Із ким ви безпосередньо зараз підтримуєте зв’язок щодо свого майбутнього у Металісті? 

– Час від часу спілкуємося із Красніковим, бо я підписував контракт, коли він фактично був другою людиною у клубі після Ярославського. 

– Чому ви потрапили саме до Леху та як наразі складаються ваші справи у цій команді?

– Цей варіант мені запропонував один із кіпрських агентів. Перемовини йшли недовго, і я практично одразу погодився.

Наразі я не граю. Розпочинав сезон як основний голкіпер, але після п’яти матчів отримав травму, яка вибила мене на три тижні. Тоді у команди був дуже важливий відрізок, коли вона грала по два матчі на тиждень у чемпіонаті та єврокубках. Мій конкурент зіграв добре, тренер почав довіряти місце у воротах йому. 

Наразі тренуюся, працюю та роблю все від себе все залежне, аби бути готовим зіграти, якщо виникне нагода. 

– Леху у цьому сезоні вже вдалося досить далеко зайти у єврокубках.

– Так, до 1/4 фіналу Ліги конференцій. Це історичний успіх для клубу та польського футболу. Дай Боже, аби команда так продовжувала і надалі.

– Де ви самі бачите себе у майбутньому?

– В першу чергу, в Україні. Якщо повернеться фінансування, то ніяких розмов не може бути. Я маю контракт із Металістом.