«Усі автомобілі віддали Леоненку до колекції»: Мізін – про перемоги над Барселоною та Спартаком і гол у москві

Основну частину свого спортивного шляху ексхавек Сергій Мізін відіграв на зорі становлення незалежного українського футболу, тому боротися за місце під сонцем йому довелося в особливо непростих умовах. Тим не менш зі своїм завданням він впорався успішно, залишивши яскравий слід одразу у декількох вітчизняних клубах та навіть збірній України.

Про усі головні події своєї неймовірної ігрової біографії Сергій Григорович розповів в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол».

Яке враження на Мізіна справили зірки Динамо 1980-х? «Для мене це були «люди з телевізора»

– Сергію Григоровичу, як ваші справи? Чи ви зараз живете?

– Я викладаю у Державному торгівельно-економічному університеті у Києві на кафедрі футболу.

Місяць назад їздили на чемпіонат світу серед студентів у китайському Даляні. Вийшли з групи з першого місця, а в 1/4 фіналу потрапили на бразильців, яким програли. У підсумку посіли шосте місце.

– У Динамо в юні роки вам пощастило перетнутися з легендами біло-синіх 1980-х років: Ігорем Бєлановим, Андрієм Балем, Павлом Яковенком, Володимиром Безсоновим, Анатолієм Дем’яненком. Цікаво, чим вам запам’яталися ці та інші зірки?

– Тоді цих футболістів іноді віддавали до нас в дубль, коли вони відновлювалися після травм або пропускали ігри через перебір карток.

Для мене це були «люди з телевізора». Ви самі розумієте, лише недавно я спостерігав за їхньою грою у складі збірної, а тепер мав можливість перебувати з ними поряд, отримувати поради та протистояти на тренуваннях. Для будь-якого молодого гравця – це великий сплеск та стимул для подальшого розвитку.

– Як відомо, з Яковенком ви певний період навіть проживали в одній кімнаті.

– Так, тодішній тренер дубля Віктор Михайлович Колотов поселив нас в одній кімнаті.

Павло Яковенко, фото: Football.ua

З приводу Павла Олександровича можна сказати, що він був дуже вимогливим до себе. Він стільки працював! Вставав о 6:00, бігав, носив за собою спеціальний обтяжувач. Дисципліна була закладеною у ньому, як стрижень. Потім, коли він став тренером, то, зрозуміло, вимагав від підопічних такої ж самої віддачі.

На полі його не можна було зловити. Він постійно перебував у русі й не ходив пішки навіть три кроки. Усі 90 хвилин грав на ривках та прискореннях.

Що думає Мізін про скандальну зміну регламенту у сезоні 1992/93? «Ми тоді стали чемпіонами, але за справедливістю...»

– Стартували ви за основу Динамо зі скандального сезону 1992/93, коли по ходу кампанії змінили регламент та ухвалили рішення у випадку рівності очок визначити чемпіона України не шляхом «золотого матчу», а за кращою різницею забитих та пропущених м’ячів. Погоджуєтеся, що вам допомогли?

– Звичайно. Зрозуміло, що ми тоді стали чемпіонами, але за справедливістю в Дніпра, який поступився нам за різницею голів, була дуже гарна молода команда. Раніше цей склад взяв перше місце в дублі, а потім хлопці перейшли в основу. Сталося так, як сталося.

– Тодішній гравець Дніпра Сергій Дірявка в інтерв’ю ділився спостереженнями, що в другому колі Динамо почало перемагати з набагато більшими рахунками. Суперники почали «лягати» під вас?

– Та ні, ніхто не «лягав».

– У Динамо ви пограли під керівництвом легендарного вже покійного Михайла Фоменка. Як склалися ваші відносини?

– Для мене він був дуже чесним, справедливим та без усіляких розмов. Яких людей він бачив, тих й ставив. Просто ти мав віддаватися роботі й багато бігати. Йти у підкати він вимагав від усіх, починаючи від Віктора Леоненка.

Можливо, наприкінці його тренерської кар’єри в збірній вже перебували нові віяння та люди, але для нас він був взагалі прекрасним наставником.

– А якою була причина раптового відходу Фоменка з Динамо?

– Мені здається, що вони щось не поділили з Йожефом Сабо (останній тоді обіймав посаду начальника команди, – прим. «УФ»). Були якісь розбіжності та конфлікти на рівні керівництва.

Михайло Фоменко, фото: УАФ/Павло Кубанов

Як примудрився вилучитися у дебютному матчі в ЛЧ? «Досі вважаю, що мене не вилучили б, якби це була не Барселона»

– Дебютували ви за Динамо у єврокубках у сезоні 1993/94 також епічно – з домашньої перемоги у першому раунді над Барселоною (3:1), при тому, що вас напряму вилучили з поля на 20-й хвилині за рахунку 1:0.

– У цій грі потрібно було просто дійти до футбольного поля – 100 тисяч на трибунах. Протистояла нам найкраща команда світу: Хосеп Гвардіола, Мікаель Лаудруп, Христо Стоїчков, Ромаріо, Андоні Субісаррета...

Передивляючись огляди того матчу, я досі вважаю, що мене не вилучили б, якби це була не Барселона. В мене рука була притиснутою до тіла, м’яч влучив у плече. Однак одразу призначили пенальті.

– Що було після гри?

– Леоненка, який забив два голи, тоді на руках носили. До роздягальні зайшов президент Григорій Михайлович Суркіс й похвалив усіх. В нього ще й незадовго до цієї гри день народження був (матч відбувся 15-го вересня, а Суркіс-старший святкує день народження 4 вересня, – прим. «УФ»). Обіграти таку зіркову команду... Таке раз на 100 років буває.

Шкода, що у матчі-відповіді нам не вдалося вистояти й ми поступилися 1:4.

Що допомогло створити легендарний камбек зі Спартаком? «Усі автомобілі віддали Леоненку до колекції»

– Подальший сезон Динамо у Лізі чемпіонів запам’ятався, у першу чергу, легендарним домашнім камбеком зі Спартаком (3:2) у першому турі групового етапу. Ви ту зустріч провели у запасі, але, вочевидь, також відчули увесь її нерв.

– Тоді й не потрібно було нікого накачувати. Це дербі, яке тривало десятиліттями з радянських часів. Кожен в душі розумів, що потрібно виграти саме цей матч. Леоненко тоді феєрив й добре, що усе склалося так, як склалося.

– Чи дійсно Леоненку за дубль у ворота Спартака клуб подарував Audi?

– Можливо, й так. Не пам’ятаю точно, але усі автомобілі віддали Віті до колекції у його гараж.

Віктор Леоненко і його Audi, фото: О. Федоров

– Цікаво, а як тодішній головний тренер Йожеф Сабо відреагував на такий виступ Леоненка? Здається, в них були непрості відносини.

– Сабо критично до нього ставився, але якщо Вітя був кращим... У тому ж матчі не лише він грав, правильно? Той-таки Сергій Ребров забив вирішальний м’яч, оборона на чолі з Олегом Лужним відпрацювала... Вітя двічі поставив фінальну крапку. Це розумний нападник.

– Наступний гостьовий матч з Баварією (0:1), який став для вас другим у Лізі чемпіонів, також завершився вилученням на 33-й хвилині за другу жовту. Чому це знову з вами відбулося?

– Це була моя груба помилка. Буквально за два роки я б такого не зробив. Ну, тоді емоції переповнювали. Був увесь у грі й підкотився ззаду в центрі поля.... Це недопустимо, тим паче на такому рівні. Після зрозумів, але час назад не повернеш.

– Фоменко вилучення з Барселоною пробачив, а як відреагував Сабо на вашу червону картку з Баварією? Критикував?

– Ну, Сабо критикував. Хоча, той-таки Леоненко міг забивати. Здається, він поміж ніг бив Оліверу Кану. Якби забив і ми б знову виграли, то я б завжди отримував вилучення. Я жартую, звичайно:)

Як зростав юний Шевченко? «Нікому не давали стільки свободи на полі»

– А як тоді проходила конкуренція у нападі Динамо між Леоненком, Ребровим та Андрієм Шевченком?

– Ну, дивіться, я прийшов плюс-мінус разом з Ребровим. Шевченко тоді лише починав. Вітя приїхав уже як сформований гравець. Він був старшим і показував свій клас. Це проявилося у вищезгаданих матчах з Барселоною та Спартаком. Неординарна особистість.

– Що думаєте про роботу Реброва на чолі національної збірної України?

– На сьогодні дуже важко. Ребров працював в клубах, а збірна – це інша специфіка. За п’ять днів ти не зможеш навчити футболіста своїх тактичних моментів. Треба обрати найкращих та змотивувати.

– Чи вірите ви у вихід збірної України на чемпіонат світу?

– Ми віримо та надіємося. Уся країна бажає бачити нашу збірну на чемпіонаті світу.

Сергій Ребров, фото: УАФ

– Чи було на той момент розуміння, що Шевченко – це майбутня суперзірка, яка задорого переїде у Європу?

– Тут потрібно віддати належне Володимиру Івановичу Онищенку, який тренував Шевченка у Динамо-2 та бачив у ньому перспективу розвитку.

Нікому не давали стільки свободи на полі, скільки Шевченку. Він міг сам йти на трьох та навіть п’ятьох захисників, хоча поряд були відкриті партнери. Такий підхід дав йому обрости м’язами, відчути впевненість та почати забивати.

– Чи побачили ви якісь зміни в українському футболі за майже два роки Шевченка на посаді голови УАФ?

– Знаєте, мені важко щось обговорювати. Він легенда вітчизняного футболу й докладає зусиль. У помічниках в нього також заслужені люди, такі як Лужний і Ребров.

Зараз дуже складний період. Можливо, потрібен більший термін, аби побачити якісь зрушення.

Що думає про Динамо під керівництвом Шовковського? «Треба дивитися на загальну картину»

– У Динамо ви пограли й зі зовсім юним Олександром Шовковським. Яким він вам запам’ятався?

– Серед зірок Динамо з Шовковським я познайомився, мабуть, з одним з перших. Його взяли молодим пацаном на турнір Юність в збірну України мого віку, хоча він набагато молодший (Мізін 1972 року народження, а Шовковський – 1975-го, – прим. «УФ»).

Він тоді був худим і високим, показував задатки хорошого голкіпера. Далі свою роль відіграли збіг обставин, фарт, від якого багато що залежить, та прихід тренера воротарів Михайла Михайлова. Шовковського взяли у першу команду, як молодого. Можливо, тоді були й кращі кіпери, але Михайлов у нього повірив. У підсумку Шовковський усе довів та нині є легендою Динамо.

Олександр Шовковський, фото: ФК Динамо (Київ)

– Як вам сьогоднішнє Динамо під керівництвом Шовковського вже у ролі головного тренера?

– Ну, тут треба на загальну картину дивитися, а не лише на Шовковського. Він намагається та робить усе, що може.

– Третій ваш сезон з Динамо у Лізі чемпіонів завершився вже після першого домашнього туру з Панатінаїкосом (1:0) через звинувачення керівництва біло-синіх у пропозиції хабаря у розмірі 30 тисяч доларів та двох норкових шуб арбітру Антоніо Лопесу Ньєто. Як розгорталася ця історія?

– Ми сиділи на базі, готувалися й нам сказали, що ось така ситуація відбулася. Обіграли Панатінаїкос, але шлях Динамо у тому розіграші Ліги чемпіонів було завершено.

– Через що вам довелося перейти з Динамо до Дніпра у 1996 році? Збільшилася конкуренція, чи Сабо більше не бачив вас у команді?

– І перше, і друге. На той момент з Дніпра до Динамо перейшло п’ятеро гравців. Перед цим у зворотному напрямку поїхали Володимир Шаран, Сергій Ковалець. Мені також запропонували приєднатися до Дніпра.

Я усе зважив, побачив, що в Дніпрі є багато хлопців, яких знав, й ухвалив рішення перейти.

Як зустрів перші роки правління Коломойського у Дніпрі? «Не розрахувалися – це 100%»

– Після свого першого періоду у Дніпрі під керівництвом Бернда Штанге, начебто, ви могли поїхати до Європи, але опинилися у Чорноморці.

– По Віктору Скрипнику, Андрію Полуніну та інших людях, які поїхали, була конкретика. Мені зателефонував Леонід Буряк, який хотів бачити мене з Ковальцем у Чорноморці. Перемовини з приводу інших команд навіть не знаю скільки могли тягнутися.

– Другий ваш прихід до Дніпра у 1997-му припав на часи, коли до клубу зайшов Ігор Коломойський, і тоді футболісти зіштовхнулися із заборгованостями по зарплаті.

– Змінювалося керівництво. Люди запрошували та пропонували нам одні умови, а потім прийшов Ігор Валерійович зі своїм баченням на футбол:) Не платили гроші, ще якісь проблеми були... Ось так.

– Розрахувалися у підсумку?

– Не розрахувалися – це 100%. Можливо, був якийсь інший розрахунок, що нас просто відпустили. Чесно, вже не пам’ятаю.

Чому Маркевич залишив праймові Карпати у 1999-му? «Доводилося постійно перебувати в цьому абсурді»

– З Дніпра у 1998 році ви перебралися до праймових Карпат Мирона Маркевича, з якими взяли бронзу чемпіонату України. З яких причин Мирон Богданович несподівано покинув команда по ходу наступної кампанії?

– Це та ж сама тема, що й з Дніпром. Тоді командою керувало одне керівництво, а потім прийшло інше зі своїм тренером. Ці кажуть одне, а ті – інше. Просто такий час був. Якщо тебе щось не влаштовувало – до побачення. Хотілося грати, а доводилося постійно перебувати в цьому абсурді.

Мирон Маркевич, фото: ФК Карпати (Львів)

– Попри відхід Маркевича, завдяки вашому голу у гостьовій другій півфінальній грі з Шахтарем (1:0, 1:2 д.ч.) зелено-білі вийшли до фіналу Кубка України.

– Ну, що сказати? Це, мабуть, один з найкращих моментів моєї кар’єри.

В нас була дуже хороша команда. Ми жили усі разом в одній кімнаті: я, Шаран, Полунін, Іван Гецко, Олександр Паляниця. Нас запросили разом, і ми знайшли зв’язок з Юрієм Беньом, Олександром Чижевським, Жекою Назаровим. Маркевич зібрав однодумців, об’єднав команду й це дало результат.

– Фінал того Кубка Карпати – Динамо (0:3) запам’ятався голом Шевченка після легендарного сольного проходу через усе поле. Чи намагалися ви зі свого боку завадити тому м’ячу?

– Ми могли б поборотися у тому фіналі, якби не було цих змін нагорі. А так потрапили під каток.

Що стосується голу Шевченка, то його забіг, дякувати Богу, відбувся протилежним від мене флангом. Там Олександр Євтушок потрапив, ще хтось...

Як Карпати вилетіли з Вищої ліги у сезоні 2003/004? «В президента Димінського був конфлікт з головою ФФУ»

– З Карпат ви перейшли до Кривбасу, за де виступали з 2000 по 2001 рр. й звідки їздили на перегляд до московського Спартака. Чому не склалося?

– Не хочу говорити нічого. Дякувати Богу, що усе так склалося. Нас просто віддали туди, бо хотіли отримати якісь гроші. Ну, взагалі не хочу говорити.

– Наступний ваш захід до Карпат завершився вильотом до другого дивізіону за підсумками сезону 2003/2004. Чому так сталося?

– Як я розумію, в нашого президента Петра Димінського був конфлікт з тодішнім головою ФФУ (на той момент Федерацію футболу України очолював Григорій Суркіс, – прим. «УФ»).

Нас почали «глушити». Мене тричі вилучили протягом сезону просто так. Біжиш поряд з людиною, вона падає, а тобі показують червону картку. Якесь не дуже ставлення було саме у той період до Карпат.

– Чи був якийсь найбільш показовий матч?

– Та я добре розпочав той сезон. У першій домашній грі з Кривбасом (4:1) забив три. У третьому турі також у рідних стінах із запорізьким Металургом (1:0) відзначився й мене вилучили. У підсумку догравали взагалі вдев’ятьох. В нас один молодий молдованин Сергій Ковальчук по полю бігав, а вони усі намагалися його наздогнати.

Що відбувалося в Арсеналі за Рабіновича? «Він хотів за одну гривню відбудувати стадіон «Старт». Досі будує»

– Після вильоту Карпат ви перебралися до Арсеналу, де і завершили професійну ігрову кар’єру. Якими були перші роки президентства Вадима Рабіновича.

– Він спочатку хотів за одну гривню відбудувати занедбаний стадіон «Старт», а потім... Мабуть, це була якась передвиборча програма. Ми так подивилися... Досі будує.

Вадим Рабінович, фото: ФК Арсенал (Київ)

Ну, що говорити? Коли клубом опікувався мер Києва Сан Санич Омельченко, то все було нормально. Тут прийшла людина й Арсеналу не стало (Рабінович керував Арсеналом з 2007 по 2013 рр., у 2013-му клуб придбав Олександр Онищенко й у тому ж році Арсенал було розформовано, – прим. «УФ»).

– Здавалося, що саме за Омельченка у вас було не все добре.

– Ні, навпаки. Він завжди до нас добре ставився та цікавився футболом. Раз на два тижні ми ходили до нього у кабінет, й він приймав команду. Як мінімум, раз на місяць.

Як Україна спіткнулася на Словенії у відборі до Євро-2000? «Це нещасний випадок»

– У 1999 році ви стали учасником гостьового матчу проти Росії (1:1) у відборі до Євро-2000 з легендарним голом Шевченка у ворота Олександра Філімонова. Наскільки великим був ажіотаж довкола тієї гри?

– Та все настільки було... Нас нікуди не випускали, ми жили у консульстві. Створили навіть спеціальну групу для нашої охорони. Сабо сказав не читати пресу та не дивитися телевізор, аби віддалитися від усього цього. Ажіотаж був божевільним.

Боженька бачив, мабуть, що ми тоді мали зіграти. За нинішньою ситуацією, що відбувається... Дякувати Богу, що ми з вами розмовляємо, дякувати воїнам, які нас захищають.

– Саме ви заробили той штрафний, з якого Шевченко зрівняв рахунок. Якою була ваша реакція на те, що відбулося?

– Та як відреагували? Кінець гри, усі заряджені. Нам потрібно було не програти, аби вийти у стикові матчі. Так раділи! Наприкінці ми ще мали шанс відзначитися. Хоча й вони могли забити й немало.

– Після матчу, як відомо, у роздягальню до вас зайшло багато відомих людей.

– Усе керівництво було на матчі. У роздягальню і президент Леонід Кучма заходив, і голова ФФУ Валерій Пустовойтенко...

Леонід Кучма, фото: Віталій Носач/РБК-Україна

– Кажуть, заходив й майбутній президент РФ Путін. Руки тиснув команді?

– Так, ходив.

– На гостьовий перший стиковий матч проти Словенії (1:2), який запам’ятався фатальною помилкою Шовковського у моменті з другим пропущеним голом, ви не потрапили до заявки, а домашню другу гру (1:1) спостерігали з лави запасних.

– Те, що ми не перемогли у домашній грі – це нещасний випадок. Я не знаю... Цей сніг, рикошет... В принципі, усе вдавалося. Знову ж таки... Дуже цього хотілося. Ну, такий безглуздий м’яч.... Треба було забивати другий й закривати питання. Моментів мали багато. Значить, так повинно було статися.

Чим особливим виділявся Лобановський? «Усі гравці та навіть тренери, коли бачили його, хвилювалися»

– Один товариський матч за збірну в гостях проти Болгарії (1:0) ви зіграли під керівництвом Валерія Лобановського. Цікаво, чим він вам запам’ятався?

– Коли ми приїздили в збірну, він завжди викликав до себе та розпитував. Було видно, що брила. Усі гравці та навіть тренери, коли бачили його, звичайно, хвилювалися.

– Один спаринг за синьо-жовтих вдома з Північною Македонією (0:0) ви провели й за Олега Блохіна, який тоді вперше прийняв команду.

– Тоді я був вже трохи старшим. Міг навіть забити, але влучив у стійку. Потім він також мене запрошував, але я травмувався.

– Як вважаєте, завдяки чому Блохіну вдалося довести команду до 1/4 фіналу чемпіонату світу 2006 року?

– Блохін по життю є дуже амбіційною людиною. Він вірить у те, що говорить. Заявив, що виведе збірну на чемпіонат світу й зробив це.

Наскільки великим талантом був Рикун? «Я вже тоді зрозумів, що це буде велика зірка»

– У збірній ви пограли з багатьма цікавими особистостями. Наприклад, Русланом Ротанем, який зараз чудово проявляє себе на посаді головного тренера Полісся. Як вам його робота?

– Руслан завжди показував себе дисциплінованою та зваженою людиною. Вважаю, що він зростає з кожним роком. В нього був період, коли не вдавалося в Олександрії, але добре, що керівництво тоді його не прибрало. Потім він довів, що є дуже перспективним тренером.

– Це майбутній головний тренер Динамо або Шахтаря або збірної України?

– Усе може бути.

Руслан Ротань, фото: ФК Полісся

– Олександр Рикун – втрачений геній свого покоління?

– Так, талантище. Пам’ятаю, грав проти нього на зборах у Туреччині. Він мене один раз обіграв, другий – і я почав бити його по ногах. Він так подивився на мене... Я вже тоді зрозумів, що це буде велика зірка у майбутньому.

Бувши молодим пацаном, він виділявся серед усіх з перших ігор. З часом він ще більше додав у своїх футбольних якостях.

– Класним тренером став й Віктор Скрипник, який нині очолює Зорю. Ви з ним разом пограли і за Дніпро, і за збірну.

– Ми з Полуніним, коли навчалися на PRO-диплом, їздили до нього на стажування у Вердер. Він нас прийняв і все розповідав. Дуже цікаво було послухати, дізнатися про його методику та знаменитий «ромб».

– Які у вас плани? У професійний футбол думаєте повертатися?

– Поживемо – побачимо.

***

16 листопада, коли це інтерв’ю було у процесі підготовки, пішов з життя друг Сергія Григоровича – Андрій Полунін – про якого він неодноразово згадував у розмові. Герой інтерв’ю попросив висловитися окремо у зв’язку з цією трагічною подією.

Його пряма мова:

– Не стало мого найближчого друга. Більш відданого, чесного та порядного навіть не було.

Зустрілися ми з ним на початку 1990-х, коли зіграли одне проти одного у матчі між дублями Динамо та Дніпра. Коли я вже перейшов до дніпрян, то як заходив в автобус, він запропонував мені сісти поряд. Починаючи з того часу й до останніх його днів ми постійно були разом. Спільно грали, працювали, відпочивали, відвідували різні заходи. Телефонували одне одному по два рази на день, хоча він міг перебувати у Бразилії, а я – у Китаї.

Коли він був без роботи, я казав йому: «Все налагодиться». Він влаштувався у Металісті 1925. Жили ми поряд, через дві вулиці, але почали менше бачитися, бо ця людина була настільки професіоналом своєї справи, що з ранку до вечора працювала.

Його любили усі, починаючи від ветеранської збірної й завершуючи дворовим футболом. Це одна людина, з якою я протягом усіх років жодного разу не посварився. Говорити про його футбольні якості можна багато, але, повторюся, він був моїм найближчим другом.

Металіст 1925 свою перемогу над Карпатами (2:1) присвятив Андрію Вікторовичу. Денис Антюх забив два голи, й уся команда та тренерський штаб були зі сльозами на очках. Велика втрата.

Знаючи президента клубу, я думаю, що вони не забудуть про його сім’ю. Він був легендою футболу та справжньою людиною для усіх.