«В Чорноморці могли оштрафувати на пів зарплати і навіть не сказати за що»: вогняне інтерв’ю Олексія Антонова

Талановитий український нападник та новий член тренерського штабу житомирського Полісся Олексій Антонов – черговий герой рубрики Ігоря Лисенка «Пашлі кофє піть», у якій автор спілкується з визначними постатями українського футболу. 

Раніше в інтерв’ю «УФ» Олексій розповідав про свою тренерську кар’єру. Сьогодні ж прийшов час поспілкуватися про кар’єру футболіста, яка у Антонова пройшла не менш цікаво та вражаюче. Олексій пограв у 6 країнах світу з Україною включно, долучався до збірної України, коли його конкурентами в атаці значились справжні зірки українського футболу: Шевченко, Воронін, Мілевський та Селезньов. Закінчив він досить рано – у 32 роки, але все одно запам’ятався фанатам, як талановитий та забивний нападник, який грав на гідному рівні у часи розквіту УПЛ.

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» кореспондент автор рубрики «Пора кофє піть» Ігор Лисенко обговорив з Олексієм Антоновим такі теми:

• Початок кар’єри, запрошення від Кучеревського та поїздка на збори разом з молодим Костянтином Кравченком;
• Як замість підписання професійного контракту з Дніпром відправився «на болота» у Кубань та хто у цьому винен;
• Перехід до Металіста, перша бронза, оренда в Зорю через вкрадені документи;
• Неймовірний порятунок від вильоту Маріуполя, повернення до Дніпра;
• Феєричний старт з двох дублів у Дніпрі, недовіра Рамоса та зіркові партнери;
• Дебют у збірній України – що сказав Олег Блохін дебютанту Антонову;
• Оренда в Кривбас, футбол без зарплати, виїзди на футбол «своїми силами»;
• Куди Коломойський наказав Антонову їхати замість Арсеналу, бартер Антонов-Політило;
• Найкращий єврокубковий сезон Чорноморця, спогади Антонова про 2 травня 2014 року в Одесі;
• Закордонний етап Олексія: Казахстан, Азербайджан та Угорщина; 
• Знову зустріч з Григорчуком та знущання Борусії (Дортмунд) над клубом Антонова;
• Повернення Олексія в Одесу. Нефутбольні моменти, штрафи, дивні рішення тренерів;
• Швидкий вояж до Латвії та завершення кар’єри футболіста.

«Грав за Дніпро-4 на обласному рівні. Мене помітив Кучеревський»

‒ Розкажіть, будь ласка, про початок вашої футбольної кар'єри.

‒ Я народився в Павлограді, як і більшість хлопців, починав у місцевій ДЮСШ. У 13 років переїхав до спортивного інтернату в Дніпропетровську, пройшов кілька етапів відбору та залишився там на 4 роки. Грав за Дніпро-4 на обласному рівні. Турніру дублерів тоді ще не було, тому перші серйозні матчі провів у складі Дніпра-2, коли трохи подорослішав.

‒ Що далі?

‒ Одного разу грали товариську зустріч проти Дніпра-2. Мене помітив Євген Мефодійович Кучеревський і запросив до клубу.

‒ Що саме сказав вам Кучеревський?

‒ Він не спілкувався зі мною безпосередньо – передав через когось, що я справив враження і маю прийти на тренування. Приблизно через пів року він взяв мене і Костю Кравченка з першою командою на збори.

‒ Скільки вам тоді з Костею виповнилось?

‒ Обом по 17. Ми поїхали на збори до Туреччини як молоді гравці. Підтримка тренера додавала впевненості, ми викладалися на тренуваннях на повну силу. 

‒ Як вас зустріли в основній команді?

‒ Як молодших – носили м’ячі, це сприймалося нормально. Не так, як зараз, коли все роблять адміністратори. Для нас із Костею поїздка на збори з першою командою стала неймовірною подією. Більшість гравців ми вже знали. Дніпро тоді – команда зірок, фактично базовий клуб збірної України. Було 9-10 гравців, які виступали за збірну. 

Хоч ми й були сором’язливими, нас прийняли добре. Ми горіли бажанням доводити, викладалися на тренуваннях, намагалися показати свій максимум.

‒ Яким вам запам’ятався молодий Костя Кравченко?

‒ Костя не змінюється з роками – порядна, проста людина. Класний футболіст із колосальним потенціалом. У нього була фантастична ліва нога, блискуче бачення поля. Ми знайомі з 15 років, разом грали за юнацькі збірні. Ні для кого не секрет, що Костя – справжній талант.

‒ Чому, на вашу думку, Кравченку не вдалося повністю реалізувати свій потенціал?

‒ Не сказав би, що не вдалося. Його період у Дніпрі запам’ятався дуже гідним. Не кожному випадає шанс перейти в Шахтар – це вже рівень. Чому кар’єра не склалася ще ліпше – краще спитати в нього самого.

Костянтин Кравченко. Фото з відкритих джерел

«Не підписати контракт з Дніпром та відправитись у Кубань – рішення, на яке я мало впливав»

‒ Що завадило у 2004 році підписати дорослий контракт із Дніпром?

‒ Мені виповнилось 17. Я був ще підлітком і не до кінця розумів усі нюанси. Агенти, пропозиції – це більше вирішували інші. Не підписати контракт з Дніпром та відправитись у Кубань – рішення, на яке я мало впливав. Звісно, мріяв грати у Дніпрі. Особливо, коли головний тренер і його штаб ставилися до мене з повагою. Для хлопця з Павлограда кращого варіанту й бути не могло.

‒ Яка в цьому рішенні роль вашого батька?

‒ Він і мій агент хотіли іншого варіанту. Якби рішення ухвалював сам, трохи пізніше воно могло би бути зовсім іншим. Але назад повернутися неможливо – все сталося так, як сталося.

‒ Чи маєте образу через це на батька?

‒ Абсолютно ні. Я не звик жити минулим. Я рухаюся вперед, працюю над собою, не звинувачую нікого. Варіант із Кубанню був вигідніший фінансово – і це стало вирішальним для агента.

‒ Хто тоді значився вашим агентом? Батько?

‒ Ні, інша людина. Наскільки розумію, комісійні за перехід у Кубань пропонували більші, ніж гроші за підписання контракту з Дніпром. Відповідно, просували саме цей варіант.

‒ Що запам’яталося з періоду в Кубані?

‒ Я знаходився там приблизно два з половиною роки. Сказати, що це футбольний період – важко. Травми заважали: серйозні пошкодження меніска і не тільки. Важкий етап.

‒ За статистикою, ви майже не грали.

‒ Так і є. В основному лікувався, реабілітувався – про футбол там говорити складно.

‒ Хоч щось позитивне можете згадати?

‒ Чесно – ні. У той час мав величезне бажання постійно грати, але не виходило.

«В Металісті не залишився через викрадення моїх документів»

‒ Як потрапили до Металіста?

‒ Взимку пройшов перегляд у Металісті – успішно. Тоді це ще був не той зоряний клуб, яким він став згодом. Команда тільки починала підніматися.

‒ Маркевич вже тренував?

‒ Так, це той самий сезон, коли команда здобула свою першу бронзу. Я теж до цього долучився – виходив на заміни, грав у матчах. Саме тоді мене почали викликати до молодіжної збірної.

‒ Це момент вашого повернення у великий футбол?

‒ Так. Після важких років із травмами в Кубані, я знову відчув смак футболу, повернувся до гри, якою жив.

‒ Ви відзначали Рамоса та Григорчука як тренерів у своїй кар’єрі. Що скажете про Маркевича як тренера й людину?

‒ Коли згадував Рамоса й Григорчука – йшлося більше про тактичні підходи. А Мирон Богданович – справжній тренер-психолог, із феноменальною інтуїцією. Часто випускав гравця на заміну – і той забивав. Він мав особливе бачення гри, постійно заохочував нестандартні дії, щоб нападники заплутували захисників.

‒ Маркевич особисто вам допоміг у кар’єрі?

‒ Безперечно. Як і кожен тренер, залишив свій слід.

‒ Який момент із харківського періоду запам’ятався найбільше?

‒ Перш за все – бронза та виклик до молодіжної збірної. Ці події стали початком нового етапу. Хоч пізніше, в 2010 році, я ще раз виграв бронзу з Металістом, але перша бронза – завжди особлива.

‒ Чому вас відправили в оренду до Зорі?

‒ Відбулась неприємна історія. Взимку під час відпустки в Європі в мене вкрали всі документи – і український паспорт, і закордонний. Команда готувалась до зборів за кордоном, а я не міг навіть вилетіти. 

Через це пропустив усі збори, і коли повернувся – тренувався з дублем. Після цього на мене вже не розраховували, як раніше, я тренувався з дублюючим складом і спільно вирішили, що мені краще піти в оренду.

‒ А як ви взагалі повернулися в Україну?

‒ Поїхав назад через посольство України, де дали тимчасові документи. Вже в Україні почав процес відновлення документів. Найбільше часу забрало відновлення внутрішнього паспорта громадянина України, потім – закордонного. 

Мирон Маркевич. Фото: ФК Дніпро

«З Маріуполем обіграли Динамо 3:2, програючи 0:2 в ході зустрічі»

‒ Як пройшла оренда в Зорі?

‒ Не дуже вдало. Знову травма, і майже не грав. Незабаром повернувся до Металіста, а потім – поїхав у Маріуполь.

‒ Ці події здаються серією неприємних випадків – спочатку не підписаний контракт із Дніпром, потім документи… 

‒ Це життя. Я завжди прагнув грати, а не просто сидіти на контракті заради грошей. Без гри не відчуваєш себе живим. Мені було важливо весь час бути гравцем, на якого справді розраховують.

‒ Розкажіть про період у Луганську для вас.

‒ Так склалося, що спершу я прийшов ненадовго, потім розпочався новий сезон, далі – травма, за нею ще кілька. Я знову почав виходити на поле, але це вже було не те.

‒ Перед цим ви ще на останні пів року повернулись до Металіста з Зорі?

‒ Я повернувся у Харків, там пів року пограв, ще раз виграв третє місце з Металістом, а потім вже в мене закінчився контракт. Мені пропонували його продовжувати, але я не бачив сильної зацікавленості в мені, тому сенсу залишатись ніякого, так відчував на той час.

Треба було йти кудись грати, потім з'явився варіант з Маріуполем і я поїхав туди. 

‒ Розкажіть про час у Маріуполі.

‒ Період особливий. Забив 11 м’ячів за 23 матчі – це гарний показник для нападника в команді-аутсайдері. Особливо запам’ятався останній тур: ми обіграли вдома Динамо 3:2, програючи 0:2 за ходом зустрічі. Саме ця перемога дозволила нам залишитися у Вищій лізі.

Сезон вийшов непростим, але добре, що нам вдалося зберегти місце в УПЛ.

«Олег Блохін помітив мою напругу у збірній й запросив на розмову»

‒ Після Маріуполя на вас звернув увагу ваш рідний клуб Дніпро. Ви пам'ятаєте, як з'явилася ця пропозиція? 

‒ Мені запропонували цю можливість, і я без вагань погодився – завжди мріяв грати за Дніпро. Якраз завершився мій однорічний контракт із Маріуполем, тож перехід пройшов безкоштовно, що спростило ситуацію. Я відчував неймовірну радість, що після тривалого й непростого періоду зміг повернутися до, можна сказати, рідного клубу.

‒ Дніпро часів Рамоса: великі трансфери, зіркові гравці – і ви забиваєте два дублі поспіль на старті. Як так сталося?

‒ Не знаю, чому так склалося, можливо, просто пощастило, а можливо, спрацювали якісь інші фактори. Але вже за три-чотири тури Рамос запросив у команду Николу Калинича, і після цього перестав мене випускати на поле. Через деякий час я підходив до нього, питав, чи є до мене якісь зауваження, можливо, недостатньо викладаюсь на тренуваннях. Але він запевняв, що все гаразд. Зрештою я зрозумів: просто не вписувався в його бачення команди. Це нормально – у кожного тренера воно своє.

‒ Взагалі літо 2011 року для вас стало феєричним, тоді ж стався перший виклик Олексія Антонова до збірної України. Як дізналися та що відчули?

‒ Вже й не згадаю точно, як дізнався, хтось із Дніпра сказав, що мене викликали.

Емоції неймовірні. Думаю, кожен футболіст мріє про гру за національну збірну, тож перший виклик став для мене справжнім емоційним злетом.

‒ Як планували вигравати конкуренцію в збірній?

‒ На той час у збірній виступали справжні зірки: Шевченко, Воронін, Мілевський, Девіч, Селезньов. Тому для мене виклик став великим досягненням і водночас шансом, який потрібно було обов’язково використати.

‒ Розкажіть про матчі за збірну.

‒ Зіграв у двох. У першому – вийшов на заміну (0:1 зі Швецією в 2011-му), у другому – у старті (2:1 з Нігером у 2014-му). Дебютував на стадіоні Металіста. Для мене Харків – місто особливе: дебют у збірній, відновлення кар’єри, а вже як тренер – вихід із Чорноморцем в УПЛ.

‒ Фартове місто?

‒ Абсолютно. І як для футболіста, і як тренера – у Харкові відбувалися ключові моменти мого футбольного життя.

‒ Ви в компанії Вороніна, Шевченка та інших не знітилися? 

‒ Атмосфера в збірній була легкою й комфортною. Я захоплювався такими гравцями, як Воронін, Шевченко, Мілевський – це справжні зірки. Хоч трохи хвилювався і соромився, але вже саме перебування поруч із ними здавалося чимось особливим.

Олег Блохін помітив мою напругу й запросив на розмову. Сказав: «Не переймайся, просто грай у свій футбол, спокійно». Після цих слів додалося впевненості, і я йому дуже вдячний за це.

«Ніколи не був серед тих, хто забив гол і святкує його місяць»

‒ Повертаючись до Дніпра. Які емоції відчували після повернення, особливо після двох дублів?

‒ Емоцій отримав багато, хоча й не можу сказати, що повністю усвідомлював, що саме відбувається. У першому матчі проти Арсеналу я вийшов із лави запасних, коли ми програвали, здається, 3:1. У голові була лише одна думка – викластись на максимум. Забив один м’яч, потім другий – рахунок став 3:3. Був щасливий, що зміг допомогти команді уникнути поразки.

‒ Потім знову дубль!

‒ У наступній грі забив Кривбасу, ми перемогли. Після цього ще кілька матчів виходив у стартовому складі, але згодом перестав грати. Зараз хотілося б подивитись в той час на себе зі сторони, цікаво для себе проаналізувати, що робив не так.

‒ Можливо, на тренуваннях не допрацьовували?

‒ Наскільки пам'ятаю, тренувався так, як і до цього. Максимально завжди працював, не траплялося такого, щоб діяв непрофесійно або розслаблявся. 

‒ А оці два дублі, вони вам скоріше допомогли, чи навпаки завадили? 

‒ Як вони можуть завадити? Ніколи не мав завищеної самооцінки, завжди ставився до всього спокійно. Розумів: забив – добре, але це вже в минулому, потрібно працювати далі, грати й показувати результат.

Тому я ніколи не був серед тих, хто забив гол і святкує його місяць. У нападника така роль – забивати, щоб приносити користь команді.

‒ А ось ви кажете, що з Рамосом розмовляли з цього приводу. Розкажіть про це детальніше. 

‒ Мені просто хотілося для себе зрозуміти: можливо, я щось роблю не так, десь тактично помиляюсь або не виконую якісь моменти належним чином. Чому спочатку виходив на поле, а потім перестав?

«Містер» відповів, що до мене немає жодних претензій у тренувальному процесі, все в порядку. Просто це його вибір. Жодних конфліктів чи суперечок на цю тему ми не мали.

Хуанде Рамос. Фото: ФК Дніпро

«Завжди обирав гру, ніж сидіти на лавці в умовному Дніпрі чи Металісті за більші гроші»

‒ Що ви робили далі? Як планували виправляти ситуацію?

‒ Я для себе все зрозумів і вже просто чекав відкриття трансферного вікна, щоб щось змінити. Коли стало ясно, що ігрової практики не буде, я почав проситися в оренду. Не хотів просто сидіти, навіть у такому клубі, як Дніпро. Такий підхід мені ніколи не був до душі. У Дніпрі справді чудово, але для мене надзвичайно важко залишатися без гри. 

‒ В Дніпрі ви могли заробляти більше.

‒ Фінансові моменти для мене ніколи не ставали в пріоритеті. Я завжди обирав гру: краще виступати за середню команду й отримувати менше, ніж сидіти на лавці в умовному Дніпрі чи Металісті за більші гроші.

Для гравця важливо відчувати, що він потрібен команді, приносить користь і результат. Саме тому мені хотілося працювати, прогресувати й рухатися вперед.

‒ Як вам загалом організація справ у клубі при Рамосі?

‒ Гадаю, для всіх нас це стало новим досвідом. Ми розуміли, що перед нами дуже кваліфікований тренер – людина, яка працювала в Реалі, Тоттенгемі, Севільї. Тим більше, він прийшов разом зі своїми помічниками, тож тренерський штаб Дніпра справді відчувався потужним. 

Під керівництвом штабу Рамоса я відкрив для себе багато нового й справді цінного.

‒ А як зіркові партнери вас тоді прийняли в Дніпрі? 

‒ У Дніпрі завжди існував класний колектив, про це говорять усі, хто там грав. Атмосфера в команді була дуже позитивною, тому жодних проблем з адаптацією чи іншими моментами не виникало. Мене добре прийняли, зі всіма легко знайшов спільну мову, усе пройшло спокійно й комфортно.

‒ Взимку якісь варіанти в оренду, ви очікували, крім Кривбасу?

‒ Пам’ятаю, тоді Андрій Вікторович Стеценко сказав: якщо хочеш грати – є варіант із Кривбасом. Я, в принципі, був до цього готовий і сам прагнув такого кроку. У Кривбасі також зібралась сильна, хороша команда. Довго не роздумував, просто хотів перейти й грати, щоб знову отримувати задоволення від футболу.

‒ Тобто піти в оренду вас не примушували?

‒ Ні, це стало виключно моїм рішенням. Я завжди говорив: якщо на мене не розраховують, то краще піти в оренду. Якщо не помиляюся, усі переходи до інших клубів у кар’єрі відбувалися саме з моєї ініціативи.

«Охорона стадіону в Запоріжжі не хотіла пускати гравців Кривбасу»

‒ Тоді про Кривбас говорили, що за пів року команди не буде…

‒ Керівники казали: хлопці, вирішуйте самі, грати чи ні. Або догравайте сезон, або знімаємось та розпускаємо команду.

У Кривбасі останні пів року його існування зовсім не платили грошей. Нічого страшного, ми догравали на власному ентузіазмі з пацанами. І навіть в останні виїзди, які в нас планувалися, ми їздили за свої кошти на власних автівках. 

‒ А якщо хтось з гравців не мав автівки?

‒ На цю тему є одна історія. Ми приїхали до Запоріжжя на матч із місцевим Металургом – кілька машин, по 4-5 гравців у кожній. Охорона стадіону спершу навіть не хотіла нас пускати, не розуміла, хто ми такі. Кажемо: «Ми футболісти Кривбасу». Вони спочатку не повірили, потім зателефонували комусь і нас пропустили. Для них це стало шоком – команда приїхала не на автобусі, а хто як зміг, так і добирався на гру. 

‒ Потім ви опинились у Чорноморці…

‒ Наскільки пам’ятаю, коли я переходив до Чорноморця, клуби якось домовилися між собою: Політило йшов у Дніпро, а я в Чорноморець. Усі нюанси вирішували керівники, подробиць я не знаю.

‒ Як сприйняли перехід у Чорноморець?

‒ Сприйняв позитивно, тому що на той момент, коли я переходив, знав, що команда буде грати кваліфікацію Ліги Європи. Тому це був рух вперед, а після непоганого сезону в Кривбасі, в принципі, піти на підвищення до команди, яка бореться за місця у першій п'ятірці, стало певним викликом для мене. 

‒ Інші варіанти, крім Чорноморця пропонували?

‒ Перед переходом у Чорноморець я певний час перебував на зборах із Арсеналом за кордоном. Цю інформацію не розголошували, провів там приблизно тиждень, і клуб хотів, щоб я залишився. Але згодом мені зателефонували й повідомили, що за рішенням Коломойського я маю приєднатися до Чорноморця. Як я вже казав, тоді відбувся обмін: Політило – у Дніпро, я – в одеський Чорноморець.

Після цього я приєднався до команди та провів половину зборів, можливо, навіть менше, і практично відразу почалися відбіркові матчі в єврокубках.

‒ А взагалі ви хотіли в Чорноморець переходити, чи знову вас перед фактом поставили? 

‒ Хотів, тому що команда в попередньому сезоні дійшла до фіналу Кубка України й здобула право виступати в єврокубках. Прагнув спробувати себе в матчах європейського рівня та отримати досвід виступів на такому рівні.

Олексій Антонов. Колаж «УФ» на основі фото Football.ua

«2 травня 2014 року в Одесі нам сказали: ідіть додому і краще нікуди не виходьте»

‒ Який матч вам запам'ятався найбільше в тій єврокубковій кампанії Чорноморця?

‒ Вихід до 1/16 фіналу, матчі з Ліоном, напевно, це вже серйозний рівень. 

‒ В групі теж суперники непрості…

‒ У груповий етап потрапили команди, які не пройшли кваліфікацію до Ліги Чемпіонів – ПСВ, Лудогорець та Динамо (Загреб). Погоджусь з вами, що суперники непрості. 

‒ Що потім сталося з Чорноморцем?

‒ У 2014 році на Донбасі розпочалися бойові дії, і після участі в єврокубках майже всі легіонери залишили клуб. Єдиним, хто залишився, був Лео Матос, але й він невдовзі перейшов у Дніпро.

Паралельно стрімко зростав курс долара, піднімалися ціни, в Одесі тривала нестабільність, події 2 травня.

‒ Розкажіть, як ви пам’ятаєте події 2 травня 2014 року в Одесі?

‒ Чорноморець тоді грав з Металістом в Одесі, матч закінчився з рахунком 1:1. Пам’ятаю, на трибуни прийшло багато людей, але після першого тайму всі раптово почали йти. До кінця гри на стадіоні майже нікого не залишилось.

Ми не розуміли, що трапилось, і тільки гра закінчилась, нам сказали: ідіть додому і краще нікуди не виходьте. Потім дізналися, що у місті сталася трагедія.

Після цього ми кілька днів взагалі не виходили на вулицю. Лише за день-два почали їздити на тренування на базу, а так усі сиділи по домівках.

‒ Чув, що у вас з’явився варіант повернутись до Дніпра перед відходом Рамоса?

‒ Так, але, наскільки я розумію, Рамос відмовився продовжити контракт і після цього вже про це навіть не говорили.

«Після матчів на штучних газонах в якихось школах взагалі думав піти»

‒ Чому пішли в Актобе? Невже не розглядали більш цікавих варіантів після непоганого сезону в Чорноморці?

‒ Так склалося, що через ситуацію в Україні багато хто почав їхати грати за кордон. Крім Актобе, лунали ще розмови про Динамо (Загреб) – це стосувалося зими, перед матчами 1/16 фіналу Ліги Європи з Ліоном. Але в Динамо тоді звільнили тренера і варіант відпав. Більше деталей вже не пригадаю.

‒ Що у підсумку вирішили?

‒ Час минав, чув лише якісь розмови без конкретики. В результаті, майже в останній момент довелося погоджуватись на будь-який варіант, щоб просто мати можливість грати. Бо ризикував залишитись без команди на довгий час.

‒ Що скажете про період в Актобе?

‒ Коли я тільки прийшов, усе було добре: грав, забивав, команда посіла друге місце, у фіналі кубка, щоправда, програли.

Згодом змінився тренер, прийшов син Газзаєва. Спочатку наче все нормально, але з часом він почав говорити керівництву, що йому потрібен форвард зростом під метр дев’яносто, щоб добре грав головою. Ставлення до мене змінилося: Газзаєв то розраховував на мене, то ні. У такій ситуації треба щось вирішувати, бо в мене ще залишалося два роки контракту.

‒ Як вам рівень чемпіонату Казахстану у порівнянні з УПЛ?

‒ Звісно, на той час нижчий. В Україні до 2014 року був дійсно сильний чемпіонат.

Після переїзду я відразу відчув різницю – умови, якість полів, стадіонів були явно не такими, як у нас. Після перших матчів на штучних газонах в якихось школах взагалі думав піти. Важко назвати це рівнем Вищої ліги, якщо говорити відверто. 

«Борусія (Дортмунд) нас «повозила», набігались без м’яча»

‒ І тоді Роман Григорчук вам подзвонив?

‒ Так. У той момент, напевно, Роман Йосипович дізнався про мою ситуацію, зателефонував й сказав: «Як ти дивишся на те, щоб переїхати в Габалу, в Азербайджан?» Він вже там тренував декілька років. Я сказав, що «за», хочу грати: «Мені буде простіше, бо ви знаєте, яка я людина, що можу, як працюю».

‒ Після цього – підписали контракт?

‒ Так, обговорили деталі, я поїхав у Стамбул, пройшов медогляд і підписав контракт із Габалою.

‒ Час у Габалі чим запам’ятався?

‒ З приємного – продовжили працювати разом з Григорчуком.

За всю історію Габала ніколи не виходила в груповий етап Ліги Європи. А тоді вперше вийшла. Ми, українці (за Габалу тоді, крім Антонова грав значний український десант: Безотосний, Вернидуб, Гай, Пашаєв та Попович, – прим. І.Л.) брали участь, і я вважаю це класним досягненням. Шкода, що не вдалося виграти кубок чи посісти найвище місце. Ми тоді закінчили, здається, третіми. Але сам факт участі в групі Ліги Європи – знаковий момент.

‒ Які враження від матчів у Лізі Європи за Габалу?

‒ Позитивні. Наприклад, матч у Дортмунді – це щось неймовірне. Фанатські сектори, 80 тисяч уболівальників. Я був шокований рівнем. Здавалося, що це команда не Ліги Європи, а Ліги Чемпіонів. Нас там, так би мовити, «повозили», набігались без м’яча. Особливо на виїзді.

‒ Не стільки по рахунку, скільки по самій грі?

‒ Так. Вони володіли м’ячем майже весь час. Клас футболістів та гри Дортмунду на космічному рівні. Ми програли 1:3 вдома, 0:4 – на виїзді. Але навіть вдома ми мали два стовідсоткові моменти за рахунку 0:0. Не реалізували. 

‒ Потім Борусія все ж потрапила до Ліги Чемпіонів?

‒ Так, здається, вже наступного року вони виступали в Лізі Чемпіонів і обіграли кілька серйозних суперників. Тож мої відчуття мене не підвели.

Роман Григорчук. Фото: Чорноморець

«В Чорноморці почались нефутбольні моменти: то заміна у перерві, то штраф на пів зарплати»

‒ Далі в кар'єрі – Угорщина. Як з’явився цей варіант?

‒ Так, перед другим поверненням у Чорноморець поїхав до Угорщини. Після Габали я певний час не грав, не міг визначитися з новим клубом. Постійно щось не складалося: то з агентом, то з тренером, то ще якісь нюанси виникали.

‒ Потім перейшли нарешті в угорський Дьїрмот.

‒ Так. Команда боролася за виживання. Врешті-решт вилетіла. Період короткий і швидкий. Я знаходився не в кращій формі, не пройшов збори, тому й не заграв. Особливо нічого про цей період розповісти.

‒ Після цього повернення в Чорноморець?

‒ Так, вдруге. Є така приказка: «в одну річку двічі не ввійдеш». Але коли з’явився варіант я подумав – чому б не спробувати? Я дуже любив Одесу і знав тут багато людей. Але потім почались нефутбольні моменти.

‒ Що ви маєте на увазі?

‒ Складно пояснити. Спочатку все було нормально, я грав, навіть носив капітанську пов’язку. Граємо з Вересом, гра непогана – потрапив у поперечку через себе. Але в перерві кажуть – заміна. Чому? Ніхто нічого не пояснив (у той час Чорноморець тренував Олександр Бабич, якого невдовзі звільнили і в Одесі розпочалася постійна зміна тренерів, – прим. І.Л.). У підсумку програли 0:1.

‒ Вас це здивувало?

‒ Так. Не скільки сама заміна, стільки відсутність пояснення. Хотілося б тоді просто зрозуміти – чому. Але ніхто нічого не сказав. І досі не знаю. Після цього я зовсім перестав отримувати ігровий час.

‒ Ви думаєте, це нефутбольні причини?

‒ Напевно. Я не хочу про це багато говорити. Просто не знаю, з чим це пов’язано. Мабуть, треба питати тих, хто тоді приймав рішення.

‒ Чому так сталося?

‒ Тоді змінився тренер. Я прийшов до Дулуба, і він одразу сказав, що не розраховує на мене. Тренувалися – все нормально, але от він так вирішив. Ну і все, після цього я вже не грав.

Лише через два-три місяці, коли не було кому вийти на заміну, мене випустили в одному матчі. Я зіграв непогано, і вболівальники та журналісти почали запитувати, чому мене раніше не ставили в гру, адже я був у хорошій формі.

‒ Що в клубі відповіли вболівальникам?

‒ Ще до цього, правда, в клубі нісенітниці вигадували. Не в інтерв’ю, але журналістам хтось з тренерського штабу казав – то зайва вага, то ще щось не так, не так рухаюсь. Хоча мені про це ніхто ніколи не говорив – тільки журналістам. Пам’ятаю такі моменти. Могли просто взяти, оштрафувати на пів зарплати – і навіть не пояснити, за що.

‒ Ви питали, чому вас оштрафували?

‒ Так, я питав у тренера: за що штраф? Він каже: це не я, це директор. Питаю у директора – що сталося, в чому справа? Він каже: я звідки знаю, це тренер сказав. І так от – один на одного стрілки переводили.

‒ Це при Дулубі?

‒ Так, вже при ньому.

‒ А як таке взагалі можливо – штрафувати без пояснень? Ви ж мали щось підписати?

‒ Я нічого не підписував. Але сам факт залишився – оштрафували. Потім сказали, що все повернуть. Але ніхто нічого так і не повернув.

‒ Це якась особиста неприязнь тренера?

‒ Не знаю. Це все нефутбольні моменти. Наприклад, той же штраф. Я ж як працівник, який на контракті, маю знати, за що мене карають. Але ніхто нічого не пояснив. Я не можу сам ходити і здогадуватись, за що мене оштрафували. Це має обов’язково обговорюватись.

Я, в принципі, ні на кого не ображаюсь. Просто були такі моменти. Хотілося хоча б мінімальної комунікації.

‒ А ще якісь дивні ситуації пам’ятаєте, окрім цього штрафу?

‒ Так, багато таких моментів – всі дрібні, але постійно щось траплялося. Я вже навіть не пам’ятаю всього.

Олег Дулуб. Фото: ПФК Львів

«За декілька днів до відновлення чемпіонату викликав тренер і сказав, що не розраховує на мене»

‒ Після цього ви перейшли у Вентспілс. Чому саме туди?

‒ Вентспілс – це вже прийняте рішення після зборів, які я знову пропустив через ситуацію в Чорноморці. Тодішній тренер, який прийшов після Дулуба – Фролов. Він мене залишив у команді й сказав, що розраховує на мене, що все буде добре.

‒ А збори ви пропустили, тому що на вас Дулуб не розраховував, правильно?

‒ Ні, збори я не пропускав. Тоді якраз в Одесі змінився тренер. Я хотів піти з Чорноморця, але прийшов новий тренер Фролов, подзвонив, сказав, що розраховує на мене, щоб я залишався, що все буде добре. Якщо тренер дійсно хоче мене бачити в команді – я залишаюсь. Пройшов з командою всі збори. І вже за кілька днів до відновлення чемпіонату, і він раптом викликає мене й каже: «Вибач, я на тебе не розраховую».

Я йому кажу: «Я ж хотів іти, а ви мене переконували залишитись. Я відпрацював усі збори, а тепер ви кажете, що не бачите мене в команді?» Він відповів: «Я вважаю, що тобі треба грати, а якщо я тебе не ставитиму – ти просто не будеш мати ігрової практики».

‒ Що далі?

‒ У результаті я просто пішов. Проводив збори самостійно, без клубу. А вже коли всі команди були укомплектовані, з’явився варіант з Вентспілсом – і я туди поїхав, майже в останній момент.

‒ Пограли там пів року – і завершили кар’єру?

‒ Так, я там пів року пограв, але почалися дивні речі. Президент клубу почав втручатися в тренувальний процес, в тактичні моменти – вказувати, як треба грати.

Я зрозумів, що з цього нічого доброго не буде. Якщо президент починає тренувати – то навіщо тоді сам тренер? Це був сигнал для мене, що потрібно закінчувати.

‒ Не надходило інших варіантів для продовження кар’єри?

‒ На той момент гідних пропозицій для продовження кар’єри вже не було. Я порадився з дружиною – вона сказала: «Навіщо їхати невідомо куди й незрозуміло заради чого? Краще йди вчитися на тренера». Я прислухався. Це був психологічно непростий період, складно було все усвідомити й перебудуватися. Але з часом я адаптувався та зараз цілком задоволений таким рішенням. Тренерську діяльність почав доволі рано, і на сьогодні вже встиг набратися певного досвіду. Можливо, він ще не дуже великий, але, на мою думку, цінний і важливий. 

‒ Пограти ще не хотіли? 32 роки – це ж нормальний вік для форварда.

‒ Так, я дуже не хотів завершувати. Відганяв від себе ці думки. Але не було реальних варіантів. Тож у 32 роки вирішив завершити й почати новий етап у житті.

‒ Який клуб вважаєте головним у своїй кар’єрі?

‒ Не хочу виділяти якусь одну команду. Кожен клуб залишив свій слід, кожен по-своєму вплинув на мене і щось дав. Я вдячний усім, де мав можливість грати, і щиро бажаю цим клубам тільки успіхів і розвитку.

***

Про тренерську роботу новачка штабу Чорноморця Олексія Антонова – в нашому попередньому великому інтерв’ю.