Український футбол
Андрій ГОРДІЙ: «УТК-Ятрань» — 100-відсотковий соціальний проект для Уманщини!»
УТК — абревіатура. Розшифровується — Уманський тепличний комбінат. Це одне з найбільших тепличних господарств України. Його керівник Микола Васильович Гордій — ще й президент ФК «УТК-Ятрань», а його молодший син, Андрій Миколайович, віце-президент цього к

Футбол в україні — річ глибоко соціальна. наш проект — не виняток

— Пане Андрію, про ваш клуб чув багато. Він доволі молодий…

— Так, нам четвертий рік. Назва клубу має історичні корені. Колись у нас була футбольна команда «Ятрань». Є й річка з такою назвою. Мій батько, засновник цього футбольного клубу та керівник Уманського тепличного комбінату, Микола Васильович Гордій вирішив цей «бренд» зберегти, додавши до нього назву компанії, яка фінансує цю футбольну команду. Бо, знаєте, хто що би говорив, але все-таки футбол тримається не лише на любові й ентузіазмі — сьогодні це доволі дороге задоволення, й не для кожного по кишені.

— Для вашого підприємства «по кишені»?

— Як вам відповісти краще? У нинішніх економічних реаліях тяжко, але скорочувати фінансування чи відмовлятися від цього проекту не збираємося…

— Але ж проект збитковий, і для вас як людини, котра займається економікою на цьому великому підприємстві, вочевидь, то не таємниця.

— Прошу, давайте не будемо все міряти грошима. Певно, вони не є об’єктивним мірилом усього. Футбольний клуб «УТК-Ятрань» на сто відсотків соціальний проект, але не тільки через це наша родина опікується ним. У нас, без перебільшення, спортивна сім’я. Батько — кандидат у майстри спорту з легкої атлетики, спринтер. Його рекорд уже понад 30 років не можуть побити у сільськогосподарській академії. Бігав із Валерієм Борзовим. Ми зі старшим братом тривалий час займалися спортивною акробатикою. Великими чемпіонами не стали, але якісь скромні здобутки маємо. Зрештою, нам із дитинства прищеплювалася любов до фізичної культури і спорту, за що ми батькові дуже вдячні.

Якщо відверто, то на початках я трохи скептично ставився до проекту під назвою «Футбольний клуб», але вже зараз мені цим займатися дуже цікаво. Микола Васильович це помітив, відтак практично всі важелі впливу, розпорядницькі функції передав мені.

— Од себе скажу: мене це абсолютно не дивує. Я знаю багатьох людей, хто, вклавши одного разу гроші у футбольний клуб, потім цією справою почав, без перебільшення, жити. Виникає навіть якась залежність…

— Залежності поки що немає, проте це, справді, дуже цікава справа. Я почав у футболі більше розбиратися. Не просто спостерігати за ним як уболівальник, а бути менеджером, котрий вникає в найменші деталі. А у футболі цих маленьких деталей ой як багато! Та й уболівати став якось інакше. Буває, так хвилююся, що навіть не досиджую до фінального свистка — йду зі стадіону, щоби не бачили моїх емоцій або не чули моєї лайки.

— А таке часто буває?

— Коли програють, то трапляється… Я знаю, як наші хлопці можуть грати, але коли бачу, що не викладаються пов­ністю, всередині все перевертається. Як бізнесмен, я добре знаю: для досягнення результату необхідно зробити все необхідне й навіть неможливе, зубами цей результат потрібно вигризти.

— Андрію Миколайовичу, але ж вони — аматори…

— Ну, то й що? Проти них теж грають аматори. Однак мета в будь-якій грі — яка? Перемога! А її потрібно заслужити.

— Але ж інколи навіть повну самовіддачу всієї команди може звести нанівець помилка арбітра. Ви такі аргументи приймаєте?

— Ні! Категорично не приймаю. У нашому клубі на суддів скаржитися не прийнято. Адже я теж можу багато на що скаржитися як один із керівників підприємства: й податкова не така, й голова адміністрації не такий, і криза в країні, ще й долар стрибає, як зляканий заєць… Але, за будь-яких негараздів, потрібно досягати максимального результату. Крапка! Тому ми на суддів наші недоліки не списуємо, в закулісні ігри не граємо. Якщо програли, то тільки гідно. А виграли — молодці! Усім честь і слава, потисли руки й віддячили.

— А «віддячили» чим?

— Премією.

— У вас премії тільки за перемогу?

— У нас кожна гра має свою вартість, точніше — її результат. Зрозуміло, що найбільше можна заробити за перемогу та нічию.

— Тобто ви тримаєте футболістів і, так би мовити, зваблюєте їх преміями за результат. На комбінаті вони не працюють і зарплату не отримують?

— Ні, в нас на зарплатні лише тренери й адміністрація команди, котрі працевлаштовані в нашому спортивно-оздоровчому комплексі.

— Пане Андрію, а сума преміальних стала чи залежить од якихсь факторів? Скажімо, за перемогу над принциповими суперниками є надбавки?

— Так. У нас є градація. І є принципові суперники, перемоги над якими у фінансовому сенсі оцінюються вище. Наприклад, навіть нічия із «Зорею» (Білозір’я) (торішній чемпіон Черкащини. — прим. авт.) у другому колі минулого чемпіонату в нас дорівнювала перемозі, тож премія відповідно була вищою. Є ще земляки-суперники, дві команди з Уманщини — «Базис» і «Уманьферммаш». За перемогу в дербі футболістам також належить бонус. Проте в кожному сезоні система підвищених премій і бонусів та список команд-суперниць, у матчах із якими їх можна заробити, змінюється. Хоча, якщо відверто, то в нас дуже хороші хлопці. Звичайно, їх треба стимулювати, але для них навіть потрапляння до основного складу то є величезний стимул.

— А суму річного бюджету клубу можете назвати? Чи то таємниця?

— Та ні, ніякої таємниці ми із цього не робимо. До копійки я вам, звісно, його не назву, бо сьогодні щодня все змінюється, а так — у межах від півмільйона до мільйона гривень на рік теп­личний комбінат витрачає на потреби ФК «УТК-Ятрань».

— Як на мене, доволі пристойний бюджет. Цікаво, яке завдання команда має виконати, маючи таку фінансову базу?

— Ми реально дивимось на речі. Торік ми були другими. У чинному чемпіонаті Черкаської області 5–6 сильних колективів. Він обіцяє бути надзвичайно цікавим. Тому завдання — потрапити в трійку призерів.

Без стабільності в економіці — амбіції нічим крити

— Чи не замало цього? Чи не хотіли би вийти все ж за рамки обласних перегонів і спробувати сили на вищому рівні?

— У чемпіонаті України серед аматорів?

— Авжеж. Команда є. Пристойна фінансова підтримка є. Хороший стадіон, дитячі команди…

— Але стабільності в економіці немає. І це — головне. Нам пропонували грати у чемпіонаті України. Ми відмовилися. Я вже казав: ми дуже серйозно й виважено підходимо до всіх рішень, реально дивимося на речі. Так, є амбіції. Хочеться, можливо, заявити про себе на вищому рівні, однак, по-перше, ми ще далеко не все реалізували в області. По-друге, наш проект — це не проект заради досягнення найвищих спортивних результатів, а, насамперед, допомога місцевій молоді розкрити свої можливості, відволікти її від шкідливих звичок. А третє, й основне — сьогодні в країні йде війна, тяжко, бізнес лихоманить і щось передбачити неможливо. Так, можна сказати, що ми завтра будемо виступати у чемпіонаті України, а післязавтра виявиться, що фінансово ці амбіції нічим прикрити.

— А якщо взяти умовно: війна закінчилася, бізнес стабілізувався… Погодитесь?

— Ми до всього йдемо поступально. Клуб фінансуємо в міру своїх можливостей. Я знав багатьох людей, котрі перетягували на себе ковдру й вилазили, вибачте, з трусів, аби втамувати свої амбіції, а потім залишалися ні з чим… Візьміть навіть приклад «Кримтеплиці».

— До речі, я хотів вам навести цей приклад. Але, бачу, він вас не спокусив.

— Навпаки. Він є хорошою настановою й пересторогою: одяг, аби він пасував, потрібно вдягати за розміром. Я сподіваюся, що ми колись доростемо й до чемпіонату України. Усьому свій час.

У планах є зведення критого манежу

— Іще раз повернуся до теми «Кримтеплиці», з вашого дозволу. Колись спілкувався з президентом цього футбольного клубу Олександром Васильєвим. І він розповів мені про ідею створення єдиного клубу, який би представляв вашу галузь (теп­личні господарства) в українській прем’єр-лізі. Для цього потрібно було лише домовитися про фінансування з усіма господарствами України.

— Чув про таке, однак то швидше мрія. Причому утопічна. У кожного керівника свої інтереси. Один любить футбол, інший — волейбол, третій — шахи. А котрийсь узагалі до спорту ставиться прохолодно. Навіщо далеко ходити: в нашій родині ми з батьком любимо футбол і щодня переймаємося справами нашого клубу, а мій старший брат Віктор, який в УТК також працює заступником директора, до клубу ставиться нейтрально. Ні, він любить футбол, грає в нього, вболіває за «Барселону», але до «УТК-Ятрань» — ні-ні… Так що ідея Васильєва була мертвонародженою. Розумію, що він великий фанат, а заради футболу інколи жертвував своїм бізнесом, але так не можна! Я колись теж, як тільки починав, загорівся й навіть пробував переконати батька набрати в клуб легіонерів. Він — мудра людина, тож дивиться далеко вперед. Тоді він зупинив мене. Сьогодні я йому вдячний за це. Навіщо годувати варягів, якщо поряд живуть ті, хто потребує допомоги й за нашої підтримки може розкрити свій талант?

— Тому у вашому клубі сьогодні практично всі місцеві?

— Так, хлопці з Умані й Уманського району.

— … і Олександр Казанюк.

— І він — місцевий, хоча ще зовсім недавно був провідним гравцем кількох клубів української прем’єр-ліги. Він — справжній патріот і професіонал, поруч із яким молоді хлопці пізнають абетку футбольної науки. Окрім того, що Саша грає за основну команду, він іще й тренує дітей.

— А інші хлопці грають і працюють?

— Звичайно. У нас у команді 6–7 студентів, які вчаться на стаціонарних відділеннях різних навчальних закладів, а всі інші працюють.

— Ваших гравців часто переманюють у інші клуби?

— Я так скажу: ми нікого не тримаємо силоміць. Якщо людина вирішила піти в інший клуб, — без проблем. Кожен шукає там, де йому краще. Єдине, що додам: через борги чи невиплати преміальних од нас ніхто й ніколи не йшов. УТК — завжди і сповна виконує свої зобов’язання. У всьому. Фух… Ми знову на тему грошей перейшли. Давайте я вам краще про наші плани розповім.

— Багато планів?

— Вистачає. Один із пунктів, правда, відклали. Планували заявити цього року на першу лігу області нашу другу команду, але, коли порахували витрати, зрозуміли, що наразі не потягнемо. Відклали до кращих часів. У планах у нас зробити ще кращим наш клубний стадіон у селі Паланці та збудувати критий манеж. Є ще кілька задумок, але про них пізніше розповім.

— А провокаційне запитання можна?

— Можна.

— А за кого в Умані вболівають більше: за ваш клуб чи за «Уманьферммаш»?

— А справді провокаційне… Думаю — 50 на 50.

— Добре, дипломатично відповіли. Тоді ще одне запитання: а якщо потрапляєте на ігри «Уманьферммаша» або кочубіївського «Базиса», то вболіваєте за них чи проти?

— Так склалося, що в мене кращі стосунки — людські й бізнесові — склалися з президентом «Базиса» Володимиром Осадчим, тому, коли ці дві команди зустрічаються, симпатизую Кочубіївці. Якщо «Уманьферммаш» приймає суперників із інших районів, то, звісно, вболіваю за своїх — я ж патріот Уманщини…

Сергій БОНДАРЕНКО.


стрічка новин