«Білий не поступався б Судакову і Мудрику»: Вернидуб, Полянський і Коноплянка – про таланта Зорі, якого забрала хвороба
3360 
Є футболісти, які заявляють про себе у ранньому віці та практично відразу потрапляють на радари європейських клубів та шпальти вітчизняних видань. Є ті, хто розкривається пізніше – таких нині порівнюють з форвардом Лестера Джеймі Варді. А є ті, кому обставини завадили не лише потрапити у статусний клуб та побудувати там солідну кар’єру, а й не дали змоги продовжити своє життя.
Максим Іванович Білий завжди виділявся на полі своїми нестандартними діями. Можливо, він не показував тієї стабільності, якої від нього хотіли бачити тренери, проте коли він вмикався та був on fire – зупинити навіки 33-го номера Зорі було вкрай складно.
Він пробував свої сили у донецькому Шахтарі, проте на рівні ДЮФЛ виступав за дніпровський клуб ІСТА, вирізняючись неабиякою результативністю. Був близький до того, аби переїхати в латвійський чемпіонат, проте, отримавши пропозицію від харківського Металіста, повернувся на батьківщину. У Вищій лізі України дебютував у складі ФК Харків, пізніше перебував на контракті в запорізькому Металурзі, а на повну заявив про себе вже у луганській Зорі.
У складі молодіжної збірної України Білий грав на Євро-2011, забивши єдиний гол команди на тому турнірі у ворота Чехії (1:2). Поруч з Максимом грали такі зірки, як Андрій Ярмоленко, Євген Коноплянка, Ярослав Ракицький, Тарас Степаненко, Роман Зозуля та інші. І не можна сказати, що Білий поступався їм у футбольному таланті. Іноді для того, щоб проявитися на повну не вистачає однієї простої деталі – часу.
Білий, Зозуля і Коноплянка, фото: Getty Images
14 вересня 2013-го Максим помер у рідному Новомосковську Дніпропетровської області внаслідок розвитку пухлини в головному мозкові. Йому було 24 роки, в нього залишилася дружина та два маленьких сини.
Проте насправді людина живе доти, доки про неї пам'ятають. Саме тому сайт «Український футбол», вшановуючи пам’ять Максима Білого, публікує ексклюзивне інтерв’ю з людьми, яким є що розповісти про 33-го номера:
- Юрій Вернидуб (екснаставник Зорі, головний тренер Кривбасу);
- Євген Коноплянка (партнер Максима у молодіжній збірній України, ексгравець національної команди);
- Олексій Полянський (ексзахисник Зорі, тренер академії Миная).
«У нього був божевільний потенціал, але досвідченим гравцям доводилося з ним серйозно говорити у душовій»
– Цього дня Максимові могло виповнитися 35 років. Якби не та страшна хвороба, чи міг би він грати й по цей день? Фізичні дані дозволяли?
Вернидуб: Якби не ця хвороба, то він дуже непогано грав би. Навіть не можу уявити, якого рівня він міг досягнути. Як футболіст, він був дуже класний.
Коноплянка: Фізика в нього була на хорошому рівні, не дивлячись на те, що він говорив: «Як же я, Жека, втомився». Після цього він просто брав, розвертався і біг назад на всіх парах.
Євген Коноплянка і Максим Білий, фото: з відкритих джерел
Полянський: Можу сказати, що й зараз він міг грати на високому рівні. У нього потенціал божевільний був, чесно. Макс виступав би в національній збірній та й за кордоном міг себе показати. Хлопчина нестандартно діяв і думав. Був з технікою, інтелектом. Шикарний хлопець був. Думаю, всі футбольні люди мають пам’ятати про нього.
– Пам’ятаєте коли вперше побачили Максима? Які враження справив на вас?
Вернидуб: Враження найкращі. Він був перспективним і якісним футболістом. Все те, що потрібно було футболісту на його позиції, він мав. У центрі поля, на флангах міг зіграти. Швидкість непогану мав, дриблінг, техніку роботи з м’ячем, удар, бачення поля, приховані передачі. Дуже перспективний гравець був, дуже.
Як людина – веселий, завжди компанійський. Можливо, на початку його потягнуло не в той бік. Молодість… Але з ним розмовляли і він все розумів. Особливих питань до нього не було. Молодь того покоління через це пройшла.
Коли його брали в Зорю, то я знав про нього, він до того був у Металурзі. Ми з ним поспілкувалися досить серйозно і він відповів: «Не переживайте, все це зміниться на краще». І після цього навіть не було до нього суттєвих питань.
Коноплянка: Пам'ятаю, як ми потоваришували у молодіжній збірній. Хочу сказати, що таких людей мало. Настільки ж добрих, які готові допомогти в будь-яку хвилину, і пожертвувати всім, що в нього є. Це найщиріший хлопець.
Полянський: Звісно, пам’ятаю. Нас тоді з Володею Єзерським відправили в оренду до Зорі, аби ми їм допомогли.
Олексій Полянський і Максим Білий, фото: з відкритих джерел
Тоді ще там був такий гравець Тарас Лазарович. І ось вони з Максимом постійно між собою, що на тренуваннях, що на іграх, тринділи. Ми через це достатньо нервували, бо коли футболіст починає щось розповідати на полі, то він не грає. І ось ця річ передається ланцюжком усій команді. Через якийсь час ще один починає «підгавкувати», потім ще, і все – командної гри немає.
Але потім їм пояснили. Як раніше у душовій робили, знаєте? Досвідченіші хлопці закривали і трохи вправляли мізки. Ну, і ось після цієї «профілактики» почали непогані результати демонструвати. У Кубку України дійшли до 1/4 фіналу, де Дніпру в серії пенальті програли (1:1, по пен. 4:5). Тоді якраз Макс із позначки не забив і дуже засмутився. Але його вся команда підтримала. Хлопчина був скромний… Хоча чому був? У серцях він у нас залишається назавжди.
– Разом з ним у Зорі грав його тезка – захисник Максим Ігорович Білий. Вони між собою в жартівливій формі не з’ясовували, хто Білий №1?
Вернидуб: Аби їх не плутати, ми зверталися до них по батькові: Іванович, Ігорович. На Івановича я казав Макс, а на Ігоровича Білий.
Полянський: Не пригадую, щоб щось на цю тему було. Вони ж зовсім різні: один оборонець, а інший атакувальний гравець.
– Максим був одним з лідерів тієї Зорі та яскравим гравцем молодіжної збірної. Українські гранди цікавилися ним? Можливо, був конкретний інтерес з Європи?
Вернидуб: Про нього багато говорили у той час. Думаю, що за ним багато клубів слідкувало і з України, і з Європи. У хлопця було все, аби заграти на дуже високому рівні.
Коноплянка: Мене особисто в Дніпрі не запитували за нього. Я впевнений, Макс не загубився в будь-якій хорошій команді. У нього було багато сильних характеристик – насамперед світла голова. Та ж його техніка, неординарне мислення на полі, чудовий удар. Загалом можна багато всього перераховувати.
Полянський: Чутки, звісно, ходили. Перспектива ж була в нього, то й інтерес викликав. Це нормально, бо він виділявся, нестандартний гравець. Іноді таку передачу міг віддати…
Максим Білий, фото: з відкритих джерел
«Деякі показники у Білого були навіть кращі, ніж в Судакова та Мудрика»
– У молодіжній збірній України Максим грав пліч-о-пліч із зірковими партнерами та був одним з лідерів команди Павла Яковенка на Євро-2011. Чи міг Білий зробити не менш успішну кар’єру?
Вернидуб: Максим мені дуже подобався. Думаю, що він не був нижчим за рівнем – 100%. Тим більше, що в нього позиція така була – «десятка», «вісімка». Якщо ж взяти наш сучасний футбол, то він нічим не був гірший за Судакова чи Мудрика – 100%. У нього деякі показники були набагато кращі, ніж в них: техніка на швидкості, виконання стандартів.
Коноплянка: Думаю, що він би міг досягти навіть більшого.
Полянський: Звісно. За потенціалом він не поступався ні Ярмоленку, ні Коноплянці, ні Ракицькому. У хлопчини футбольна кар’єра могла бути неймовірною.
– Ви ж з Максимом перетиналися ще й і до Зорі, коли він грав за ФК Харків, а Ви – за Шахтар. Можна було його «впіймати»? Важко було діяти проти нього на тренуваннях?
Полянський: Раз на раз не припадає. Іноді міг зупинити, іноді – ні. Залежить від того, хто в яких кондиціях перебував, у кого який психологічний стан тощо. У футболі, здавалося б, нюанси вирішують дуже багато.
Удар в нього був непоганий, але я сильніший мав:) Передачі хороші, дриблінг на швидкості. Він без проблем міг зіграти на будь-якій позиції попереду: праворуч, ліворуч, «десятку». Я таких називаю «наконечниками».
– На кого за манерою гри з відомих світових виконавців Максим був схожий?
Вернидуб: Не хотів би його з кимось порівнювати у цьому контексті. Я думаю, якби він і надалі грав та працював над собою, то міг досягти серйозних успіхів.
Максим Білий у матчі з Волинню, фото: з відкритих джерел
Коноплянка: Ну ось мені стилем своєї гри нагадував легендарного португальця Луїша Фігу, який в Реалі та Барселоні грав.
Полянський: Ой, важко так сказати. Зараз усі модні футболісти, а раніше трохи інші водилися. Він був такий кучерявенький, як Раян Гіггз, який за Манчестер Юнайтед «розривав». У них і біг подібний, такий трохи незрозумілий.
«Коли Макс вмикався, його рівень ставав помітним. Він робив з суперників «клоунів»
– Доводилося чути слова тодішнього наставника Зорі Анатолія Чанцева, що Білий частенько лінувався на полі, грав не в повну силу.
Вернидуб: Знаєте, у всіх талановитих гравців таке присутнє. Головне вчасно відреагувати на це як тренер. Він був такою людиною, якій скажеш, прикрикнеш, чи «напхаєш» і він відразу розумів, що робить щось не те. З ким, з ким, але з ним конфліктів ніколи не було.
Полянський: Так, у нього був такий момент. Але коли він вмикався, то його рівень ставав помітним. Чи говорили з ним про це у душовій? Та ні, то ми вже за чашкою кави пояснювали:)
Казали Максу, аби вмикався, працював. Він розумів, коли в нього виходило. Ось тоді він кайфував від футболу, від самої гри. Ну, кому не приємно, коли ти з суперників робиш «клоунів»?:)
Я б не сказав, що він лише за рахунок свого таланту грав. Якщо свої задатки не розвивати, не працювати над собою, то ніякого прогресу не буде. На дорослому рівні завдяки одному таланту далеко не підеш. Хочеш, не хочеш, але треба напружуватися.
– 11 грудня 2011 року Білий провів свій останній матч, зігравши проти донецького Металурга (0:3). У тій грі в нього було зіткнення головами з Денисом Голайдом, після чого в мережі почали з’являтися теорії, що саме те ушкодження голови й стало фатальним? Можете підтвердити, чи спростувати цю версію?
Вернидуб: Мені важко про це говорити, оскільки я точно не знаю, чи з’явилася ця хвороба саме після цього епізоду. Це ж таке захворювання, яке тривалий час може не давати знати про себе.
Можу точно сказати, що в той час клуб Зоря його точно не кинула напризволяще. Він проходив обстеження та лікування в Ізраїлі та Німеччині. Лікарі казали, що ця хвороба могла бути й із дитинства. Ніхто конкретно не міг сказати звідки в нього з’явилася ця пухлина.
Полянський: Так, дійсно те зіткнення пам’ятаю. Казали, що в нього черепна сітка, чи як воно правильно називається, відійшла. Потім він більш-менш відновлювався, ми з хлопцями скидалися грошима на допомогу. Виходили цілою футбольною сім’єю.
Йому, наскільки пам’ятаю, забороняли на сонці знаходитися. Але ж в нього на той момент дві дитини народилося. І, як потім казали, він пішов гуляти в парк, хоч і в тіні, і після цього йому стало ще гірше. Ну, й потім він вже перетворився, якби прикро не було це говорити, на «овоча». А підсумок ви знаєте…
«Він казав: «Скоро зустрінемося на футбольному полі!». А потім все так різко сталося»
– А як взагалі дізналися про хворобу Максима? Чому Зоря на початку не розголошувала відомості про його хворобу?
Вернидуб: Клуб нічого не говорив публічно лише тоді, коли точно не знав, що саме з ним. Його на той момент лише відправили на обстеження. Коли хвороба почала прогресувати, то вже стало ясно і про це сказали. Всі ж думали, що все буде добре.
А зайвий кіпіш за такого діагнозу робити… Це ж такий удар по молодому футболістові. Бити на сполох зарано було. Якби клуб відразу вийшов із заявою, що в нього пухлина в голові й він навряд гратиме, то це було б ще гірше для того ж Макса, який дуже любив футбол.
Полянський: Ми ж із хлопцями на зв’язку були, тоді Микита Каменюка капітаном став. З іншими футболістами зідзвонювалися, які ще не знали про це. Допомагали, скидалися грошима, хотіли витягти його, але не вийшло. Дуже шкода.
– А був же момент у грудні 2012 року, коли Білий вже займався з командою, готувався у групі?
Вернидуб: Так, нам сказали, що він вже може тренуватися. Макс буквально на одне тренування вийшов, провів буквально хвилин 20 на полі і сказав, що він не може далі й проблема з головою дає про себе знати. Ми його відразу зняли: «Макс, немає питань». Покликали лікаря, сказавши: «Док, він не може». І все, після цього він вже не тренувався. З командою він їздив на матчі, бо сам мав таке бажання. Прогулянки робив, навіть на виїздах бував. Не можна було його кидати на самоті.
Полянський: Таке було. Йому ж операцію зробили, наче пройшло, а потім знову... Чому воно так – не зрозуміло.
– Пам’ятаєте останню розмову з Максимом? У якому стані він перебував? Що говорив?
Вернидуб: Востаннє ми їздили до нього з моїм сином, а нині колегою Віталіком у Новомосковськ на Різдво у 2013 році. Він тоді вже дуже тяжко розмовляв, тільки сидів… Але ми його підтримували. Макс на той момент ще дуже вірив у те, що все буде добре.
Акції на підтримку Максима Білого, фото: з відкритих джерел
Полянський: Коли він ще був у більш-менш нормальному стані, то ми спілкувалися постійно, я в Луганськ приїздив. Він казав: «Я відновлююся, почуваюся вже краще. Дякую, що допомогли. Скоро зустрінемося на футбольному полі». А потім все так різко сталося – і все.
«Зоря обіцяла допомагати дружині та дітям Білого, але все залишилося на словах»
– А допомагали гравці інших клубів чемпіонату?
Вернидуб: На 100% знаю, що йому допомагав клуб Зоря. Навіть тоді, коли він був вже в далеко не найкращому стані. До нього їздили в Новомосковськ, зустрічалися з ним. У нього багато друзів було, тому, думаю, вони теж допомагали чим могли. Коли Макс помер, то ми досить часто зідзвонювалися з його батьком, допомагали фінансово і не тільки.
Полянський: Швидше за все. Ми ж тоді всіх обдзвонювали. Я коли в Запоріжжі головою зіштовхнувся пристойно, то мені теж допомагали як могли. Знаєш, чи не знаєш гравця, але футбольні люди розуміють, що це за робота. Свої усвідомлюють, через що тобі доводиться проходити.
– Зоря присвятила свою соту перемогу в чемпіонаті України Білому та навічно закріпила за ним №33. А чи попіклувався клуб про його дружину Аню та двох синів?
Вернидуб: Я чув історію про те, що Зоря допомагатиме його сім’ї пожиттєво. Проте з часом дізнався, що це все на словах і лишилося. Я ж часто спілкувався з його батьком і він мені підтвердив, що нічого так і не було.
Полянський: Мені говорили, що Зоря взяла родину Макса на пожиттєве забезпечення, щомісяця виплачуючи якусь суму. Правда це, чи ні – не можу сказати. Я ж тоді вже пішов з команди, в Іллічівці був, але цю ситуацію не відпускав.
«Братан, завжди пам’ятаємо, віримо та любимо»
– Що перше спадає на думку, коли згадуєте Білого? Якась асоціація, чи історія.
Коноплянка: Постійно, коли я його згадую, то у мене на обличчі з'являється посмішка. З ним завжди відбувалися якісь незвичні позитивні історії. Та й загалом він був найсвітлішою людиною.
Вернидуб: Та він веселим хлопцем був завжди. Любив пожартувати, любив після тренувань лишатися та відпрацьовувати якісь фінти. У нього дуже непогано виходило, адже він з м’ячем був на ти.
Пам’ятаю і ту гру з Волинню, коли ми їх 3:0 обіграли. Тоді матч був під загрозою зриву, але все-таки його почали й дограли. Позитивний результат ми якраз здобули за рахунок того, що мали більш технічних та швидких гравців, зокрема таких як Макс. Плюс, те виконання кутового від нього, після якого м’яч залетів у ворота…Це фантастика!
Полянський: Пригадую як ми грали буквально у добривах на «Авангарді» проти луцької Волині (3:0). Макс тоді прямим ударом з кутового забив гол. Шикарний був поєдинок – у тваринних фекаліях пограли в футбол. Чим не історія?:)
– Можливо, є ті слова, які ви не встигли адресувати Максиму? Що сказали б йому зараз?
Коноплянка: Я б сказав лише одне: «Макс, немає жодної знайомої тобі людини, яка б не любила тебе».
Вернидуб: Клуб Зоря та український футбол втратив дуже класного футболіста. Навіть сьогодні у нас мало вітчизняних футболістів такого рівня. Дуже прикро, що він у такому молодому віці пішов від нас. Ті, хто був з ним поруч пам’ятатимуть про нього. Нехай він буде найкращим і в іншому світі. Макс та людина, яка заслуговує на те, аби знаходитися в раю, дивлячись та спостерігаючи за нами зверху.
Також це величезна втрата для його батьків, дружини та дітей. Терпіння їм. Треба продовжувати життя і ніколи не забувати, що в них був прекрасний тато, чоловік та син.
Полянський: Я б сказав: «Братан, завжди пам’ятаємо, віримо та любимо»… Навіть не знаю, що в таких випадках говорити… Ми з ним дружили доволі тісно. Тримаю його в себе у душі, в серці, пам’яті. Хлопець хороший, як такого забути?
***
Стенд на честь Максима Білого, фото: з відкритих джерел
У Дніпровському ліцеї №70 був відкритий стенд у пам'ять про Максима Білого. У цьому навчальному закладі Максим навчався шість років після переїзду з рідного Новомосковська.
