«Нас називали «чорнобильськими їжачками»: легенда Борисфену Смалько пригадав катастрофу на ЧАЕС і рідне місто

Переглядів 1442
Дмитро Вєнков Дмитро Вєнков
6 голосів
«Нас називали «чорнобильськими їжачками»: легенда Борисфену Смалько пригадав катастрофу на ЧАЕС і рідне місто
Андрій Смалько, колаж: «Український футбол»
Легенда Борисфену та уродженець Чорнобиля Андрій Смалько до 38-ї річниці аварії на ЧАЕС в інтерв’ю «УФ» поділився спогадами про найбільшу техногенну катастрофу в історії людства.

У п’ятницю, 26 квітня, відзначається 38-ма річниця з дня фатальної аварії на Чорнобильській АЕС, відлуння якої досі не полишають Україну у спокої.

До цієї дати сайт «Український футбол» записав інтерв’ю з уродженцем міста Чорнобиль та ексфутболістом Борисфену Андрієм Смальком, який був очевидцем тих трагічних подій.

Протягом розмови Андрій розповів про наступне:

  • Яким був Чорнобиль його дитинства?
  • Як він зустрів катастрофу на ЧАЕС?
  • Чи правдивий серіал «Чорнобиль» від Netflix?
  • Скільки майна назавжди залишилося у Чорнобилі?
  • Як вплив радіації позначився на його здоров’ї та здоров’ї батьків?
  • Що сьогодні собою являє місто Чорнобиль?
  • Чому відмовився переходити з першолігового Борисфену до Динамо Лобановського?
  • Як став першим після Шевченка, хто отримував нові бутси топбренду Lotto?
  • Чому після довгоочікуваного виходу Борисфену у Вищу лігу несподівано покинув клуб?
  • Як складається кар’єра його сина, який після початку великої війни опинився у системі Салернітани?

«Чорнобиль запам’ятав як дуже красиве та зелене місто»

– Андрію, розкажіть, чим ви займаєтеся сьогодні?

– З початку цього сезону я працюю в Зорі на посаді адміністратора команди U-19. Задоволений своєю роботою. Сподіваюся, клуб також влаштовує моя праця.

– Сьогодні виповнюється 38 років з дня трагічної аварії на АЕС. Яким вам запам’яталося ваше рідне місто Чорнобиль з дитинства?

– Я прожив у Чорнобилі перші п’ять років свого життя. Дуже красиве зелене місто. Річка Прип’ять поряд. Пам’ятаю, як ми великою родиною там відпочивали. Багато було риби усілякої, раків… Тато з дядьком рибалили.

В моїй сім’ї не було спортсменів, але завжди дозвілля ми проводили активно. Грали на пряжі у волейбол, у футбол ганяли. Спогади приємні.

– З рідних хтось працював на ЧАЕС?

– Ні. Мої батьки працювали у Чорнобилі на інших роботах. Мама працювала у сфері сільського господарства, а батько був майстром-слюсарем.

«Автобуси Ikarus на блокпостах із серіалу від Netflix стоять перед очима як живі»

– Де та як ви застали трагедію?

– За три дні до аварії на ЧАЕС ми із татом, дядьком, рідною сестрою та двоюрідним братом поїхали до бабусі з дідусем та тітки у Черкаську область. Батько та дядько полювали на качку чи кабана, а ми проводили час із рідними.

Ми поверталися додому вже після того, як відбулася трагедія. Не пам’ятаю, яке було число. Можливо, саме 26-те. В Чорнобиль нас не пускали. Вже стояли блокпости. Батько та дядько поспілкувалися з військовими й ті сказали, що трапилася аварія на атомній станції.

Аварія на ЧАЕС, фото: з відкритих джерел

Мене та сестру відвезли до друзів у Київ, а тато з дядьком поїхали в Чорнобиль за мамою, тіткою, двоюрідною сестрою, а також маминими батьками. Вони жили у великому будинку в селі Залісся за сім кілометрів від міста.

– Що особливо закарбувалося у вашій свідомості з того дня?

– Блокпости, багато військових, цивільних… Людей евакуювали. У когось забинтована рука, у когось голова…

Ми із мамою дивилися серіал «Чорнобиль» від Netflix, так от, можу сказати, що він досить правдивий. Не усі факти там, звичайно, сходяться, але кіно максимально наближене до того що було насправді. Ці автобуси Ikarus на блокпостах як наживо перед очима…

– Речей багато покидали в Чорнобилі?

– Залишилося там майже все. Зібрали лише найцінніше. Меблі чи щось таке ніхто не перевозив.

Пам’ятаю, що навіть із батьком вже пізніше в Києві ходили в ЦУМ і купляли мені нові іграшки, бо старі лишилися там.

– Кажуть, тоді було розповсюджене мародерство?

– Та сто відсотків, що крали багато. Будинок дядька розібрали майже до цегли.

«Після катастрофи нас називали «чорнобильськими їжачками»

– Де ви потім жили?

– Десь пів року ми жили в бабусі у Черкаські області. Сестра там пішла в школу, а я ходив у садок. Потім ближче до зими нас переселили. Мамі давали вибір: Троєщина, Бровари, Тернопіль, Львів, Луцьк, ще кудись…

В підсумку ми поїхали подивитися будинок у Щасливому. Нам сподобалося це тихе та маленьке село. Вирішили залишитися там.

– Людей із Чорнобиля не лякалися тоді?

– Ну, нас називали «чорнобильськими їжачками». Була дискримінація у перший час – показували пальцями. Ви ж знаєте, як діти жартують та можуть знущатися. Потім все було нормально.

– Вплив радіації позначився на вашому здоров’ї чи здоров’ї батьків?

– Не можу сказати, що на моє здоров’я якось це вплинуло. А от у мами й тата були серйозні відхилення та захворювання. Вони хворіли та пережили багато операцій. Дякувати Богу, зараз живі та здорові

Просто їх, як і усіх людей в той час, з підприємств відправляли в Чорнобиль, аби допомагати справлятися із наслідками аварії. Вивозили на кар’єр у якомусь селищі недалеко від Чорнобиля, і вони вантажили пісок у вертольоти, яким засипали реактор. Мама згадувала, як їм привозили туди та продавали квас, а також давали вино, аби виводити радіонукліди. 

Ліквідатори наслідків катастрофи на ЧАЕС, фото: з відкритих джерел

Тато залишався там працювати вахтовим методом ще років три-чотири. Вони приводили до ладу комунікації.

– Була потім якась матеріальна компенсація?

– Зарплату тоді не платили. Подавали у Європейський суд з прав людини, і тільки років через десять сплатили три тисячі євро.

«У Чорнобилі допустима норма радіації менша, аніж у Києві»

– Ви в Чорнобиль з того часу поверталися?

– Так, шість років тому я там був. В Чорнобилі зараз такий собі СРСР у мініатюрі. Підтримуються якісь комунікації, люди працюють вахтовим методом на атомній станції. Мабуть, хтось там живе. Гуртожитки є, магазин…

Раніше ми кожен рік їздили у Залісся на кладовище. З 1 по 9 травня зона відкривалася для мешканців. Потім сталася пандемія ковіду, і зона два роки була закритою. Після початку повномасштабного вторгнення ми також туди не навідувалися.

Поки батьки прибирали на кладовищі, мені мій двоюрідний брат, який приїздив з Луцька, проводив екскурсію. Хотілося згадати дитячий садок, школу, стадіон, річковий порт. Ми у порту посиділи, пообідали та позгадували усе.

Крізь будинки вже проросли дерева. Доріжки також вкрилися кущами та деревами. Природа усе забрала. Майже ліс просто стоїть. 

– Який там радіаційний фон?

– Ми дозиметром перевіряли. У самому Чорнобилі допустима норма навіть менша, аніж у Києві.

«Нові моделі бутс Lotto спочатку з’являлися у Шеви, а потім у мене»

– Хотілося б поговорити трохи й про те, як далі склалася ваша футбольна кар’єра. Де ви почали грати?

– У шість років почав займатися у ДЮСШ в Щасливому. Прийшов якось на стадіон програти з хлопцями. Вони сказали: «Ти непогано граєш, записуйся до нас на футбол». Там була команда 1979 р.н., а я на два роки молодший. Спочатку мене не хотіли брати, але я попросив: «Візьміть, я хочу грати у футбол».

Моїми тренерами були Олег Георгійович Негода та Станіслав Григорович Білик. Потім я займався у Віктора Олександровича Варениці, який приїхав у Щасливе. До речі, родом він з Прип’яті.

– Головною командою у вашій кар’єрі став Борисфен. Як ви там опинилися?

– Це на базі нашого спортивного класу, який тренував Варениця, [після розпаду ФК ЦСКА-Борисфен] Ігор Капітонович Ковалевич створив команду. Спочатку вона була аматорською та грала в чемпіонаті Київської області, а потім почала виступати в Другій лізі. Керівництво влаштовувало підсилення дорослими футболістами, але більшість гравців були із нашої середньої школи.

Андрій Смалько (праворуч), фото: Gorod.cn.ua

– Цікаво, що бувши ще гравцем Першої ліги, у 20 років ви підписали контракт з італійським спортивним брендом Lotto, що на той час було дивиною.

– Я тоді у складі збірної України U-20 провів непоганий чемпіонат світу, почав грати за «молодіжку», і компанія звернула на мене увагу. Звісно, я із задоволенням погодився на співпрацю.

– У чому вона полягала?

– Я грав у їхніх бутсах. Можна було приїхати, взяти собі якісь бутси, капці… Можливо, спортивний костюм. Особливо вже не згадаю. Ми тренувалися на полях не найкращої якості, але проблем із взуттям в мене не було. Це питання закривало Lotto.

– Вам якось треба було рекламувати бренд?

– Ні. Просто грав за клуб та збірну у їхніх бутсах. Нові моделі спочатку з’являлися у Шеви, а потім у мене. Ну, так мені казали (сміється, – прим. Д.В.).

– Матеріальні бонуси передбачалися?

– Тільки екіпіровка. Тоді вся ця сфера ще не була настільки розвиненою. Якщо я правильно пам’ятаю, в мене був перший контракт в Україні (насправді першим футболістом-представником Lotto ще в середині 90-х в Україні став Сергій Ковалець, – прим. «УФ»). Nike тільки заходили, але в них майже ніхто не грав, Puma зодягала збірні… Бренд Lotto теж був розповсюджений по усьому світу, в нашій країні багато команд грали в його формі.

«Я відмовився підписувати п’ятирічний контракт з Динамо Лобановського»

– Наскільки відомо, у 2002 році ви були за крок до трансферу в Динамо. Що за історія?

– Так, мене запросили до Динамо. Подзвонив президент Борисфену Ковалевич та сказав: «Динамо хоче, аби ти перейшов до них. Збирайся та їдь».

– Чому не склалося?

– Я був на перегляді приблизно півтора місяці. Команда під керівництвом Валерія Лобановського брала тоді участь в Кубку Співдружності. Динамо виграло турнір, але я не зіграв жодного матчу, бо підвернув ногу. 

Валерій Лобановський, фото: ФК Динамо Київ

Попри це, мені запропонували підписати контракт. Я відмовився, бо пропонували угоду аж на п’ять років. Це дуже багато. На той момент в Динамо грала уся збірна України. Залишатися там і зовсім та не грати я не бачив сенсу.

Вирішив повернутися до Борисфену та пробиватися у Вищу лігу з ними.

– Своєї мети ви досягли, але за іронією долі лише через пів року після підвищення в класі покинули рідний клуб.

– В Борисфені розпочалися проблеми. Нам понад три місяці не платили зарплатню та преміальні. Президент на заклики закрити хоча б частину боргів ніяк не реагував. Довелося писати у ПФЛ. Там розглянули моє питання та дали статус вільного агента.

– Після Борисфену ви пограли ще за десять українських клубів, але ніде не затрималися навіть на три роки. Не шкодуєте зараз, що відмовили Динамо?

– Таке футбольне життя. Що ж тут поробиш?

«Син зможе чогось досягти у футболі лише працею та бажанням. Він же не Мессі»

– Після початку великої війни була інформація у ЗМІ, що ваш син Костянтин потрапив у систему Салернітани. Як склалася його доля у Європі?

– Тоді мій син разом із колишньою дружиною виїхав до італійського Салерно. Там його запросили потренуватися. Чемпіонат вже тривав, тому заявити його не могли. 

Через три місяці вони переїхали у передмістя Мілану, бо на півдні було дуже проблематично зайти житло. Там він пів року грав за Чітта ді Варезе U-19.

Зараз мій син перебуває у швейцарському Лугано U-19. Їздить туди постійно зі свого дому.

– На якій позиції він грає? Бачите в ньому потенціал?

– Грає на краях півзахисту та захисту. Їхні матчі не транслюються взагалі. Тому я два роки вже не бачив, як він виступає. 

Він знаходиться в структурі клубу, тренується, виходить на заміни. Думаю, що тільки зростає. Деградації немає. В них там особливий підхід до кожної дитини. Йому подобається.

– Де він себе бачить у майбутньому?

– Хоче грати у футбол. За кордоном дуже тяжко. Він же не Ліонель Мессі. Тільки своєю працею та бажанням чогось можна досягти. 

Треба, аби на нього звернув увагу якийсь тренер або скаут. Усе в його руках. У футболі домовитися можливо лише на якийсь короткий період часу. Там так не діє. Майже.

* * *

Вічна пам’ять та слава усім жертвам та ліквідаторам Чорнобильської трагедії!