Український футбол
Емеріх МАЙОРОШ: «Шкодую, що не послухав Юста й пішов із «Карпат»
Свого часу Закарпаття подарувало Україні чимало талановитих і яскравих футболістів. Частина з них сягнула висот, дехто залишився несправедливо забутим

Ім’я нашого сьогоднішнього героя «сухо» записане в літописі українського футболу. Навіть у Львові і Луцьку, де він виступав, про долю колишнього воротаря місцевих команд не було відомо майже нічого. А все тому, що Емеріх Майорош — дуже скромна людина. Нагадати широкому загалу про себе зайвий раз — це не про нього. «Український футбол» вирішив виправити цю несправедливість і поспілкувався з Емеріхом Михайловичем про виклик з провінційної Сторожинці до Москви, неймовірне вміння відбивати пенальті, зіркові сторінки в історії львівських «Карпат» і специфіку закарпатського футболу.

Від Закарпаття до «Лужників»

Емеріху Михайловичу, пропоную почати нашу розмову з технічного питання з приводу вашого прізвища. У багатьох довідниках пишуть про воротаря Емеріха Майороші, у радянських книжках згадують про воротаря з прізвищем Майораш…

— Насправді це помилка. Останню букву «і» треба забрати — правильний варіант Майорош. З наголосом на першу літеру «о». На стадіонах по гучномовцях оголошували по-різному. Наголоси також розставляли, як кому заманеться.

Складність ця продиктована угорським походженням…

— Так, це правда. Закарпаття — край інтернаціональний. Мої батьки вдома спілкувалися угорською, проте навчався я в українській школі. Хоча чудово знаю і російську, і словацьку.

Коли їхав до вас у Тарнівці, де ви зараз проживаєте, у сусідньому селі, де ви народилися, у вічі кинувся чудовий стадіон. Саме там ви робили перші кроки у футболі?

— Через дорогу від того стадіону є будинок, де я народився. Бувало таке, що я лягав в траву з м’ячем і засинав. Мама приходила вже запівніч і забирала мене додому. Футбол я поєднував із іншим ремеслом — працював у художпромі. Займався, переважно, виготовленням сувенірів. Велику роль у моєму становленні як футболіста зіграли мої перші тренери — Степан Асталош та Іван Ладика. Вони посприяли тому, що я обрав футбол.

Віддавши перевагу футболу, ви не помилилися — зовсім скоро вас запросили до юнацької збірної СРСР…

— Якщо чесно, то я сам був шокований. Не знаю, як вони мене тут знайшли (сміється. — Л.К.). Одного дня мені кажуть: «Імре, тебе у Москву кличуть». Ніколи не забуду, як мене, 17-річного, мати проводжала до столиці. Переживала і плакала — з простого закарпатського села дитину в Москву віддає… Першим, хто мене зустрів у столиці, був міліціонер. «Хлопче, ти куди?» — питає. «В Лужники їду», — відповідаю. Він провів мене до метро, а далі я зорієнтувався сам.

Які враження були від збірної?

— Для мене це був неоціненний досвід. Я не був основним воротарем, адже з першим номером на спині грав Расім Ахтямов з «Нефтчі». Головною зіркою нашої команди був Валерій Газзаєв. Виокремлювався і Олександр Бойко, якого з Чернівців запросило київське «Динамо». Наша збірна два тижні тренувалася в Москві, а далі вирушила на турніри в Румунію і Угорщину.

Майже всі діти мріють забивати м’ячі. У вас було інакше?

— Пригадую, як у Сторожницю приїжджали на збори професійні команди. В Іспанію тоді не їздили, як тепер. Тому колективи з Івано-Франківська чи Кемерово були частими гостями в наших краях. Дуже любив спостерігати за тим, як тренуються воротарі, постійно займав місце за воротами. Мене не лякало болото чи непогода. Я падав за м’ячем і не звертав уваги на різні обставини. Мене тягнуло до нього магнітом. Мабуть, це інстинкт.

Після успішних виступів у «Говерлі» і юнацькій збірній СРСР ви стаєте гравцем СК «Луцьк». Тут ви відкриваєте у собі новий талант — стаєте майстром з відбиття пенальті.

— Наші вболівальники не переживали, коли призначали пенальті у наші ворота (сміється. — Л.К.). Одного разу після матчу з Тернополем мене несли з поля на руках. Із п’яти ударів я пропустив лише одного разу.

Секрет відбиття пенальті

Перед тим чемпіонатом футбольні чиновники ввели нове правило — у випадку нічийного результату переможця визначали в серії післяматчевих пенальті. СК «Луцьк» таке рішення було на руку…

— Так, ми часто перемагали таким чином. Пригадую, як в Чернігові на останніх хвилинах призначили пенальті в наші ворота. То була пізня осінь, всі 90 хвилин лив дощ. Амуніція намокла, рухатися було складно. Удар у суперника був хорошим — точнісінько в кут, але я стрибнув і витягнув м’яч. Футболіст, що пробивав, не вірив своїм очам… Уся справа в реакції.

Мали свої секрети?

— Жодних таємниць. Дивився на м’яч і знав, куди він летітиме. Може, це психологія… Все ставалося інстинктивно — стрибав і дотягувався до м’яча.

Візуально вас не можна зарахувати до найвищих воротарів…

— Так, мої 176 сантиметрів — це замало для воротаря. Мене з дитинства називали Сарті. На честь легендарного італійського кіпера Джуліано Сарті. Він також не вражав своїм зростом, але належав до когорти найсильніших воротарів світу свого часу.

Хліб воротаря дуже нелегкий. Інколи одна помилка коштує дуже дорого…

— Думаєш, я не помилявся? Пригадую, в Сумах, замість того, щоб спокійно впоратися з несильним ударом, я випустив м’яч і він залетів у ворота. Дощ дався взнаки… Схожа ситуація була в матчі за дубль «Карпат». Тренер Борис Рассихін не міг повірити: «Ну як ти так?»

Як виник варіант із «Карпатами»?

— Під час одного з тренувань в Луцьку в боротьбі із захисником Валерієм Бровченком я отримав травму. Він вискочив і випадково поцілив головою мені у щелепу. Я дістав так, що потрапив у лікарню і приймав їжу тільки з допомогою спеціальної трубочки. В цей час в палату до мене завітали представники «Шахтаря» і «Карпат».

Львівську команду очолював ваш земляк Ернест Юст.

— Він і прийшов до мене в палату з пропозицією перейти в «Кар-
пати». Я довго не думав — пого-
дився.

Всі колишні підопічні Ернеста Ервіновича в один голос твердять — Юст був надзвичайно спокійною людиною, яка завжди тримала себе в руках. На ваших очах тренер хоч раз дозволив собі підвищити голос?

— Ніколи. Розсудливий, виважений і врівноважений — це все про Ернеста Ервіновича. Достатньо було зустрітися з ним поглядом і все ставало зрозуміло. Рассихін і Сусла доповнювали Юста. Юрій Федорович взагалі ледь не став моїм тестем. Красива у нього була донька!

Воротарі «Карпат» Олександр Ракитський і Олексій Швойницький були, скоріше, вашими товаришами, ніж конкурентами?

— Вони мене не ображали і на правах старожилів команди допомагали. Визнаю — Ракитський був сильнішим, і це правильно, що він грав у більшості матчів. Ми їли один хліб, а рішення про те, хто стоятиме у старті, приймає тренер, тож нам не було чого ділити. Коли мене запросили в «Карпати», я водночас і радів, і переживав. На перших тренуваннях навіть руки тряслися, коли шнурки в роздягальні зав’язував. Добре, що колеги допомогли.

1975-го дублер Льва Яшина відстояв всі матчі від дзвінка до дзвінка. Вам не було важко психологічно?

— Ракитський був беззапереч­ним першим номером, а я стабільно грав за дубль, продовжував тренуватися. Переживати, нарікати — це не вихід. Треба працювати і доводити, що ти кращий. Я дочекався свого часу і наступного сезону отримав бажану ігрову практику у важливих матчах. Якщо хтось із моїх партнерів виручав, а команда перемагала — я тішився, адже все, що робиться в колективі, має робитися в інтересах команди.

Загалом атмосфера в команді була такою ж позитивною?

— Все було чудово. Варто глянути хоча б на наші результати — ми двічі поспіль фінішували четвертими, в останній момент зіскочивши з п’єдесталу. Якщо була б хоч крапля негативу — все відобразилося б на результатах. А «Карпати» тоді були однією з кращих команд Союзу. Я жив разом із Дубровним і Сафроновим, товаришував з усіма без винятку хлопцями. Було таке, що навіть виручали одне одного у різних життєвих ситуаціях.

Карпатська ідилія

Свій дебют в «Карпатах» пригадуєте? Розпочати свій шлях у вищій лізі із двох «сухих» матчів проти «Зорі» і «Спартака» — дорогого вартує…

— На жаль, про дебют в «Карпатах» спогадів майже не залишилося. Більше запам’ятався перший матч за СК «Луцьк», який я зіграв у Кіровограді проти місцевої «Зірки». Мені тоді було 18, і я сильно хвилювався. Вдячний Михайлу Рибаку, який довірив мені місце в старті. Ніколи не забуду заповнені трибуни і відбитий пенальті на останніх хвилинах. Перед грою був шалений мандраж. Коли тренер оголосив склад, я не знав, куди себе подіти. Хороший суперник, десятки тисяч вболівальників і я, закарпатський «дітвак». Але після першого дотику до м’яча хвилювання, мов рукою зняло. Ми виграли з рахунком 1:0.

Оглядаючись назад, на свою кар’єру, шкодуєте про щось?

— Можливо, є певна нереалізованість. Мені не вистачало нахабності. Надмірна скромність не допомагає людині в житті. Через таку свою рису характеру я не закінчив навчання у Львівському інфізі. Пос­тійні виїзди, тренування — часу на книжки не було взагалі. Було й таке, що я прийшов на вступний екзамен з фізики, дивлюсь, а у всіх в руках підручники з хімії (сміється. — Л.К.). Перед тим нам повідомили — Швойницький, Баль і Майорош гарантовано здають.

Вступили?

— Так, закінчилося все добре, але подальше навчання не склалося. Після кожної поїздки викладачі очікували на певну «подяку». Із зарплатою у 140 рублів було непросто постійно спонсорувати екзаменаторів. Я плюнув на це і більше не хотів ні в кого нічого випрошувати.

1978-го ви прощаєтеся з «Карпатами». Після того, як команда через фатальне невезіння не завоювала медаль, колектив почав розсипатися. Далі була перша ліга…

— Я шкодую, що пішов із «Карпат». У мене там було все. Керівництво створило всі умови, люди вболівали відчайдушно і щиро. Юст казав мені: «Імре, залишайся у Львові». А я не послухав його. Пристав на пропозицію з Ужгорода і повернувся додому.

У «Говерлі» ви стали свідком народження зірок Віктора Пасулька і Василя Раца…

— Пасулько здавався мені тоді трохи гоноровим. Чого не скажеш про Раца. З Василем ми зустрілися згодом, коли я залишив футбол. Зайшов у магазин і побачив там земляка. Він грав і тренував «Ференцварош», а я поїхав в Угорщину з будівельною бригадою. Був перекладачем, оскільки добре володів кількома мовами.

1981-го ви отримали дуже складну травму…

— В матчі чемпіонату області мені зламали ногу. Хлопчина перескакував через мене і випадково зачепив. Меніск мені також вирізали. Всі ноги в мене перешиті. Нічого не вдієш — це футбол. Хоча міг би й зараз у ворота стати. Інша справа, що після цього доведеться чимало грошей на ліки витратити.

У футбол ви змогли повернутися, хоч і ненадовго. У хмельницькому «Поділлі» застали сина Едуарда Стрельцова…

— Чесно кажучи, не пригадую його. Пам’ятаю інше — довго там не затримався, бо не міг змиритися з реаліями. Гравці часто здавали матчі. Захисники розступаються, а я повинен рятувати ворота. Справжня банда…

Із футболом ви попрощалися дуже рано. Тренерська діяльність не для вас?

— Ні, у мене не той характер. Тренер повинен бути жорстким у своїх рішеннях.

За улюбленою грою слідкуєте?

— Зараз у мене інший клопіт — виховання внуків, догляд за господарством. Теперішній футбол мені нецікавий. Може, мене будуть засуджувати, але я не можу дивитися на те, як у складі ужгородської «Говерли» грали іноземці. Та у всіх командах вони є. Можливо, зараз трохи менше у зв’язку зі складною ситуацією в Україні. В ті часи, коли я грав, у моїх командах не було «варягів». Іноземці займають місця наших талановитих хлопців. Можливо, рівень буде трохи нижчим, але я готовий вболівати за своїх, а не підтримувати чужих.

Любомир КУЗЬМЯК.


стрічка новин