Ладо БУРДУЛІ: «В Україні опинився завдяки Олександру Косевичу»

Під час робочого візиту до Грузії кореспондент «УФ» поспілкувався з грузинським півзахисником, а нині наставником і, за сумісництвом, генеральним директором «Сіоні» Ладо Бурдулі. Екс-футболіст «Кривбасу», «Таврії», «Закарпаття», «Зорі» виявився чудовим співбесідником і розповів, чому в 30 років змінив футбольне поле на комфортабельний офіс.

«ФУТБОЛОМ ПОЧАВ ЗАЙМАТИСЯ В П’ЯТЬ РОКІВ»

— Ладо, українським уболівальникам ви, насамперед, запам’яталися за виступами в низці вітчизняних клубів «виш­ки» 2000-х. Із чого розпочинався ваш футбольний шлях?

— Якось, ще перебуваючи в дитячому садку, ганяв із хлопчиками м’яч на одній з дворових галявин. До нас підійшов молодий чоловік, подивився й пішов. Як виявилося пізніше, це був викладач, котрий приїхав із Угорщини захищати в Тбіліському університеті дисертацію, й він вирішив зібрати юнацький футбольний колектив. Спершу він прийшов у дитсадок, переговорив із вихователями, дізнався, де я живу, й інші хлопці, після чого, поспілкувавшись безпосередньо з батьками, вмовив їх віддати мене до футбольної секції. Власне, перші кроки з м’ячем я почав робити в п’ять років. Потім тренер змінився, однак хотів би відзначити заслуги угорця, якому справді вдалося зібрати хорошу групу, з якої, в підсумку, відразу кільком виконавцям удалося потрапити до національної збірної Грузії. У 15 років мене забрали до академії тбіліського «Динамо», очолюваної Реватом Гагуа, а вже в 17 підписав з клубом пов­ноцінний контракт. Провів у дублі п’ять-шість матчів, а тоді головний тренер «Динамо» Давід Кіпіані запросив мене до першої команди. Отож саме в 17 років я приміряв золоті медалі грузинської першості.

— Скільки всього разів виборювали чемпіонське звання разом із «Динамо»?

— Тричі був чемпіоном, ще двічі завойовував національний кубок, а 2003-го динамівці виграли Кубок Співдружності, відтак, окрім національних трофеїв, маю ще й міжнародний.

— У період із 1999-го по 
2000-й ви грали у складі ФК «Тбілісі». Що це була за команда?

— Дуже цікава ситуація. Справа в тому, що «Динамо» мало дуже сильну другу команду, а коли дуб­лери здобули путівку до вищої ліги, назву колективу довелося змінити, щоби «Динамо-2» дозволили виступати в найсильнішому дивізіоні. Із того часу з’явилося ФК «Тбілісі», яке фактично представляло динамівців, але виступало під іншим брендом.

— 2004-го ви перейшли до тбіліського «Локомотиву». За «залізничників» виступали на орендних умовах, чи це був повноцінний контракт?

— Після повернення до «Динамо» (Тбілісі), в команди змінився наставник, із котрим я не зміг знай­ти спільної мови. Зрештою, мене віддали в піврічну оренду в «Локомотив». Після чого я потрапив спочатку до молодіжної збірної, а потім і до національної.

— Певне, повернувшись до
табору динамівців, побачили, що в клубі вас залишати не захотіли, тож одразу віддали російській «Аланії»?

— Так, мені сповістили, що я переїжджаю до Владикавказу. Із «Аланією» я підписав річний контракт, однак уже за шість місяців команда фактично розпалася, стала банкрутом, відтак її перевели до третього дивізіону. Вільним агентом я повернувся знову до «Динамо», очолюваного російським фахівцем Андрієм Чернишовим. Але у столиці Грузії надовго не затримався, перейшовши в «Кривбас».

— А як виник варіант із «Кривбасом»? Хто вас запросив до України?

— Зі мною зв’язався агент й повідомив, що мною цікавляться в Кривому Розі. Мовляв, там є тренер, який особисто мене знає, і хоче бачити в команді. Отим тренером був Олександр Олександ­рович Косевич. Він мені зразу сказав, щоби приїжджав і підписував контракт без усіляких оглядин. Вони мене бачили в матчах за збірну й за інші клуби, відтак переглядати не стали, й відразу уклали угоду зі мною на рік. Але по приїзді в Кривий Ріг Косевич мені повідомив, що з нового сезону перейде до «Зорі», і «своїх» футболістів візьме із собою. Тому, власне, так недовго я й пробув у криворізькому клубі.

— А як охарактеризуєте проведений рік у Луганську, де ви взяли участь у 19 матчах?

— Скажу відверто, це був не найкращий період у моїй кар’єрі. Поки тренував Косевич — стабільно грав в основному складі, а коли його звільнили, мене перевели в дубль. За Анатолія Волобуєва «Зоря» зберегла прописку в еліті, й улітку він подякував усім футболістам за виконану роботу та сказав, аби більша частина складу підшуковувала собі нове пристанище, адже він комплектуватиме команду винятково зі «своїх» футболістів.

— Таким чином, ви опинилися у сімферопольській «Таврії»?

— Саме так. Мене запросив нинішній наставник збірної України Михайло Фоменко. Контракт із сімферопольцями уклав на два роки, однак, через різні причини, повноцінно вдалося відіграти лише півтора року, та великими досягненнями за цей час похизуватися не можу. Після того, як команду залишив Фома (Михайло Фоменко. — Р.К.), прийшов Сергій Пучков, який привів із «Севастополя» цілу низку футболістів. Отож мені довелося задовольнятися грою, як правило, за дубль. А загалом, за час перебування в Україні я звик, що у вас кожен тренер приводить до команди суто «своїх» гравців.

— Судячи з усього, Бурдулі у тому списку «своїх» не виявилося, відтак вас відправили на півроку до «Закарпаття»?

— Перші півроку у сезоні-2009/2010 Сергій Пучков мене нікуди не відпустив, маринувавши обіцянками гри в основі, однак далі дубля справи не пішли. На друге півріччя мене все ж таки відпустили до Ужгорода.

— Власне закарпатський фут-
больний клуб став останнім вашим місцем перебування на теренах України, адже потім ви переїхали до Азербайджану в тамтешній «Нефтчі». Що стало причиною таких різких змін?

— Тут усе доволі просто. Моя угода з «Таврією» підійшла до кінця, тож я повернувся на батьківщину. Після нетривалого перебування вдома, мене покликали до бакинського «Нефтчі», де я відіграв усього в п’яти матчах. Керівництво бакинців, у свою чергу, завинило мені гроші за півроку, й, наскільки я тоді зрозумів, виплачувати їх ніхто не збирався. Отож довелося звертатися із судовим позовом до вищих футбольних інстанцій, щоби повернути собі зароблене. Можу сказати, що судова тяганина триває й досі.

«ВИ НАВІТЬ НЕ УЯВЛЯЄТЕ, ЯК ТЯЖКО СКАЗАТИ СВОЄМУ ПРИЯТЕЛЮ,
ЩО ЙОГО ЗВІЛЬНЕНО»

— Відомо, що саме після «Нефтчі» ви вирішили повісити бутси на цвях. Чи не зарано зав’язали із футболом, адже вам було всього 30 років?

— Справа в тому, що бакинський клуб заборонив мені будь-який перехід до іншого колективу. Тому, приїхавши до Грузії, я тривалий час чекав на вирішення ситуації, але нічого не змінювалося, тож мені нічого іншого не залишалося, як розпрощатися з кар’єрою футболіста. Вік, туманні перспективи, й заборона на перехід до інших ФК фактично змусили мене піти на такий крок. Однак без роботи довго я не засидівся, пішов учитися на тренерські курси. Спершу отримав категорію «В», за рік успішно склав іспити на «А». Безпосередньо тренерську діяльність розпочав із роботи в юніорських командах приватної футбольної школи «Чемпіон», де також займаються й мої діти. У ній я тренував юнаків 2000, 2001, 2002 та 2003 років. Після року роботи, вже отримавши ліцензію категорії «А», новий президент «Сіоні» запросив мене на посаду генерального директора. Таким чином, у моєму житті розпочався новий виток кар’єри.

— Бути функціонером тяжче, ніж футболістом?

— Набагато тяжче. Наприклад, цьогоріч «Сіоні» в перших дев’яти турах набрав усього дев’ять очок. Команда опинилася на останній сходинці, тож єдиним виходом із ситуації стала зміна тренера. Нагадаю, наш колектив очолював Георгі Кікнад­зе, котрий в минулому доволі тривалий час виступав за збірну Грузії. Ви навіть не уявляєте, як тяжко сказати своєму приятелю, що його звільнено. Дуже важливо створити теплий, товариський мікроклімат у середині колективу, щоби кожен член команди відчував себе частиною однієї великої родини. Однак, коли я запрошую до команди чи то гравця, чи то тренера, я їм пояснюю, що найголовніше для них — це результат. Усі товариські, чи так звані кумовські зв’язки, мають залишатися поза межами футбольного поля. Якщо не буде результату, вибачте, наші дороги розходяться, й особисте тут ні до чого. Кожен виконує свою роботу, з мене також питають, відтак будь-які невдачі клубу — це показник і моєї роботи, як функціонера. Отож у оточенні фактично одних друзів працювати дуже складно, однак у новій іпостасі я намагаюся особисте з професійним розділяти.

— У Грузії, певне, також кожен тренер має «своїх» гравців, отож разом із ними кочує з одного клубу до іншого?

— Звісно.

— І як ви до цього ставитеся?

— Негативно. Однак хочу вам пояснити одну річ. Після дев’яти турів мені особисто довелося стати біля керма «Сіоні». Я дуже багато розмовляв із гравцями, чимало часу приділив психології та теорії. Футболісти боялися, що переважну більшість із них змінять, адже прийшов новий коуч. Повірте, мені непросто вдалося переконати гравців, що їх ніхто змінювати не збирається, й вони й надалі гратимуть у «Сіоні». Я їм пояснив, що в клубі присутня здорова конкуренція, відтак на поле виходитимуть тільки найсильніші. У мене немає своїх чи чужих гравців, усі однакові, й головне, щоби кожен із них це розумів і своєю грою доводив, що достойний представляти наш клуб. Коли мені вдалося донести це до футболістів, ми упродовж 11 турів не знали поразки. Сім матчів виграли та чотири звели внічию. Нині команда перебуває на третій сходинці, й має всі шанси потрапити до кваліфікаційного раунду Ліги Європи.

— Наразі вам усього тридцять три. Бажання знову взути бутси та вдягти футбольну форму не виникає?

— Виникає. Але повернутися на футбольне поле мені вже дуже складно. Окрім тренерської посади, я ще й генеральний директор клубу, тому бути ще й гравцем часу просто не вистачить. Потрібно ж розуміти, в когось у 33 виходить грати, в когось — ні. Моя доля склалася саме так, отож змінювати щось немає сенсу. Окрім того, в мене є проблеми із зайвою вагою, до того ж, освоюю тренерське ремесло, тож повертатися на футбольне поле вже запізно. Уболівальники запам’ятали мене як футболіста «Динамо» та збірної Грузії, навіщо плямувати своє ім’я самодурістю та необдуманими рішеннями? Ми ж — професіонали, граємо в умаглесі-лізі (грузинський вищий дивізіон. — Р. К.), і тут не місце для дилетантства й вираження якихось особистих амбіцій.

— Який бюджет у муніципального клубу «Сіоні»?

— Вісімсот тисяч американських доларів або півтора мільйони ларі.

«Є ДУЖЕ ВЕЛИКА ВІРОГІДНІСТЬ ТОГО, ЩО «СЕВАСТОПОЛЬ» ЗАЛИШИТЬСЯ В УПЛ»

— Що собою являє чемпіонат Грузії?

— Це доволі посередня першість, у якій виступають багато молодих і перспективних виконавців. Гадаю, нам не вистачає досвідчених і сильних гравців, котрі насправді би могли підняти рівень чемпіонату. У нас усього три-чотири футбольні школи, які справді якісно готують гравців, проте цього недостатньо, щоби «штампувати» таланти. Молоді футболісти виростають, досягають певного рівня, однак якщо їм не вдається переїхати до сильнішого чемпіонату, вони зупиняються в розвитку. Внутрішня ліга, на жаль, поки що не дозволяє гравцям повною мірою реалізувати потенціал, що поступово призводить до регресу.

— Знаю, що у вас залишилося чимало друзів у Криму. Чи підтримуєте з ними зв’язок? Як узагалі їм живеться на окупованій території?

— Безперечно, постійно їм телефоную, запитую, що там, як, наскільки стабілізувалася ситуація? Дуже багато незадоволених змінами, адже з обіцяних «золотих гір» там іще нічого не виконали. Раніше я часто приїздив на півострів, відпочивав, але тепер ситуація там дуже загрозлива для всіх гостей. Найголовніше те, щоби все, що зараз відбувається в Україні, обійшлося без кровопролиття. Прикро, що в руках деяких політиканів ваша держава опинилася в настільки глибокій кризі. Недавно мав зустріч з Олександром Ковпаком (форвард ФК «Севастополь». — Р. К.), який, власне, мені й розповів про справжній стан справ як у Криму загалом, так і в їхньому клубі зокрема.

— А Олександр вам часом не розповів, де саме збирається розпочати наступний сезон «Севастополь» — у Росії чи Україні?

— Є дуже велика вірогідність того, що клуб таки залишиться в УПЛ, адже останнє слово буде тільки за УЄФА та ФІФА, які навряд чи погодяться відпустити кримські команди до Росії. Своєю згодою вони фактично визнають Крим російською територією, що, певна річ, малоймовірно. Крим — це Україна, і цю істину розуміє увесь світ, окрім росіян.

— Як позначилася на грузинському футболі війна в Південній Осетії 2008 року?

— У країні все зупинилося, на півроку будь-яка діяльність у Грузії фактично заморозилася. Тоді явно було не до футболу. Декі команди так і не пережили кризи, припинивши своє функціонування. Грузія — країна невелика, тут кожен клуб на рахунку, тому 2008 рік обійшовся нам дуже дорого.

«МІЙ ГОЛ УКРАЇНЦЯМ УВІЙШОВ ДО ДЕСЯТКИ НАЙКРАЩИХ ЗА ВСЮ ІСТОРІЮ ЗБІРНОЇ ГРУЗІЇ»

— Як гадаєте, що є причиною постійного провалу збірної Грузії у відборах до чемпіонатів світу та Європи?

— Гадаю, вся справа в підході. Скажімо, ті ж боснійці, в котрих можливостей у футболі аж ніяк не більше, ніж у нас, спромоглися виховати чудове покоління, котре подарувало нації чемпіонат світу. Ми ж свого часу, маючи у своєму арсеналі таких сильних футболістів, як Арвеладзе, Каладзе та інші не змогли вийти у фінальні стадії крупних форумів. А тепер, коли за часів незалежності лише розбудовується футбольна інфраструктура, споруджуються спеціалізовані школи, ми намагаємося виростити нових зірок, котрі, нарешті, зроблять кілька кроків уперед і виведуть Грузію на чемпіонат світу чи Європи. Але для цього потрібен час. Якщо раніше були виконавці, то не було потрібного тренера, наразі начебто є серйозні фахівці, однак немає гравців. Отож зараз система налагоджується, і за п’ять-сім років вона має принес-
ти результат.

— Ладо, в збірній Грузії ви забили два м’ячі. Пам’ятаєте, кому?

— Як їх можна забути?! Один м’яч я забив у ворота збірної України, а другий — Албанії. Причому мій гол українцям увійшов до десятки найкращих за всю історію збірної Грузії. А албанцям я забивав у одному з кваліфікаційних раундів.

— Грузинські футболісти славляться своїм гарячим темпераментом, а ще пристрастю до нічних розваг. Скажіть, будучи ще гравцем, режим часто порушували?

— Та як же без цього?! Пройшла гра, з партнерами по команді зразу на відпочинок. Здається, до нічних походеньок пристрасть мали всі. Бувало й так, що працювати доводилося в дві зміни — вранці на тренуванні, вночі на дискотеці. Але з роками все це набридає, з’являється сім’я, починаєш по-іншому сприймати життя. Молодість — це золотий час будь-якої людини, відтак хочеться від цього періоду отримати максимум задоволення.

— А зараз, коли ви вже тренер, слідкуєте за дотриманням режиму у середовищі своїх підо­пічних?

— Звісно. Я ж усе бачу, хто й у якому стані приходить на тренування. Когось штрафуємо, з кимось вистачає спілкування до першого китайського попередження. Зреш­тою, мені простіше, ніж іншим тренерам, адже «Сіоні» є надто віковою командою, середній вік котрої складає майже 33 роки. Мені не доводиться розмовляти з гравцями, як із дітьми, та пояснювати їм елементарні речі. Хлопці всі дорослі, розуміють, що від них вимагається та як потрібно чинити в тій чи інший ситуації. Є в мене три-чотири молодих виконавців, які люблять попустувати, але я з ними інколи лаюся, штрафую, тобто проводжу виховну роботу. Сподіваюся, що в подальшому вони переглянуть своє ставлення до справи й подорослішають.

Роман КИРІЄНКО.