Український футбол
Михайло ДЖИШКАРІАНІ: «У моєму серці є місце тільки для тбіліського та київського «Динамо»
Як нині почувається один Із перших грузинських легіонерів у новітній історії київського клубу, вирішив з’ясувати кореспондент «Українського Футболу»

Казка у Тбілісі

— Од грузинських колег дізнався, що зараз ви працюєте в тбіліському «Динамо». Які обов’язки виконуєте в клубі?

— Ось уже чотири роки працюю спортивним координатором.

— Кажуть, що стан справ у грузинському футболі далеко не найкращий…

— Так, це правда. У країні є багато проблем. Усе це позначається на футболі. Відсутність тренувальних полів, баз — це все про нашу ситуацію. Чемпіонат Грузії також тяжко назвати сильним змаганням. У «Динамо» ситуація кардинально протилежна. Скаржитися не варто — фінансування хороше, умови для розвитку створені належні. Словом, ситуація у клубі чудова. Водночас, існує інша проб­лема — в місцевому чемпіонаті «Динамо» немає хороших конкурентів. Як наслідок — не найкращі виступи в єврокубках.

А коли ви робили перші кроки у футболі, умови для розвитку молодих футболістів були набагато гіршими?

— Не можу сказати, що було дуже погано, але до ідеалу було далеко. Я народився у Сухумі, тому починав займатися футболом у Абхазії. Потім батьки переїхали в курортне містечко Піцунда. Спочатку я виступав за юнацьку команду з міста Гагра, а потім грав за «Динамо» з того ж міста. Ми виступали тоді у чемпіонаті Грузії.

— Напевне, як і багато інших грузинських підлітків, у дитинстві ви мали своїх кумирів…

— Я грав на позиції крайнього нападника, тому щиро захоплювався грою Володимира Гуцаєва. Для мене це — футболіст номер один.

— Із часом ви отримали запрошення від флагмана грузинського футболу — тбіліського «Динамо», тож змогли познайомитися з Володимиром Гавриловичем особисто.

— Мені запропонували переїхати у столицю, коли навчався в 10-му класі. Гуцаєв тоді працював начальником команди. За тбілісців я грав два роки, поки не отримав серйозну травму. Згодом довелося їхати в Батумі, бо після травми я не показував стабільної гри. Батумське «Динамо» брало участь у першій радянській лізі, тому рівень там був зовсім не поганий.

— У вищій лізі у складі тбіліського «Динамо» ви дебютували у 17-річному віці. Певне, отой матч проти донецького «Шахтаря» запам’ятали на все життя?

— Це була справжня казка. Я виходжу на поле у футболці тбіліського «Динамо»! Мені лише 17, а я вже в основному складі. Усвідомлення значимості того моменту прийшло до мене лише з роками. Не уявляю, як можна було ставити у склад дитину. Вдячний за це тренерам.

— Старші колеги Габелія, Цвейба, Гурулі, Шенгелія допомагали порадами?

— Кожен із них чогось навчив мене. Дуже великим авторитетом у команді користувався Рамаз Шенгелія. Його кар’єра вже майже закінчувалася, а моя тільки починалася. Уважаю, що він був одним із найкращих футболістів усього колишнього СРСР. А ще були Олександр Чівадзе, Тенгіз Сулаквелідзе… Це велике щастя, що мені довелося грати в одній команді з такими людьми.

— До речі, про тренера. Як гадаєте, чому Герман Зонін не побоявся випускати вас у основному складі?

— Герман Семенович довіряв молоді. Це стосувалося не лише мене, а й Темурі Кецбая, Мамуки Панцулая, Кахабера Цхададзе. Кожен із нас відчував цю довіру, отже намагався не підвести тренера. Повірте, молоді футболісти це дуже цінують.

Сім забитих м’ячів у одному матчі

— Важливу роль у вашому житті зіграла абхазька війна…

— Так, на початку 1990-х я кілька сезонів відіграв у сухумській команді «Цхумі». Але через конфлікт у Абхазії звідти виїхали всі грузини. Так ми стали біженцями. Добре, що завдяки знайомству з українським тренером Михайлом Фоменком, який свого часу тренував «Гурію» з Ланчхуті, мені вдалося поїхати в Україну.

— В Абхазію з того часу не навідувалися?

— Ні, не був там жодного разу. Ситуація не дозволяє повернутися додому. Я сподіваюся, що рано чи пізно ми помиримося з абхазцями.

— У складі «Цхумі» ви встановили кілька рекордів. Один із них — сім влучень у одному матчі чемпіонату Грузії. Таке справді можливо?

— Так, це правда. Не пригадую, коли саме, але, здається, 1992-го року ми приймали у Сухумі команду «Мерцхалі» з міста Махарадзе (тепер місто називається Озургеті. — Л.К.). Ми святкували перемогу з рахунком 11:0, а сім м’ячів забив я. По сьогодні цей рекорд ніхто не побив. Сподіваюся, що комусь це нарешті вдасться зробити.

— Того сезону ви забили 35 м’ячів. Невже запрошення від іменитіших команд не посипалися на вашу адресу? І чому поїхали в команду 4-го німецького дивізіону?

— Як уже згадував, у Тбілісі наша сім’я приїхала у статусі біженців. У нас не було своєї домівки, не мали нормальних умов для існування. Випадково з’явився шанс із Німеччиною. Часу думати, чи крутити носом у мене не було. Я хотів просто осісти, тож не мало значення, де саме я гратиму. «Ворматію» я розглядав, як трамплін у краще майбутнє.

Рівень футболу вас, якщо й здивував, то, скоріше, в негативному плані?

— Однозначно. У Німеччині я провів три місяці, а ліга, де виступав мій клуб, була дуже слабкою. На щастя, запрошення Фоменка все змінило.

— Кажуть, що тоді вас запрошували в дортмундську «Боруссію». Чи їздили на оглядини?

— У «Ворматії» я забивав по 4–5 м’ячів щоматчу. На один із таких поєдинків приїхали скаути «Боруссії». Вони запропонували мені з’їздити в Дортмунд. Я пристав на їхню пропозицію, зігравши у товариському матчі «жовто-чорних» із «Дуйсбургом». Відзначився двома голами, й уже готовий був підписувати контракт. Але в Дортмунд приїхали добродії з Грузії, які хотіли банально заробити. На жаль, все зірвалося, тож я не став гравцем «Боруссії». Проте миттєво отримав запрошення з Києва.

— У столиці України на вас чекало ще одне випробування — в «Динамо» вас запрошував Михайло Фоменко, та скоро він залишив пост наставника клубу. Із новим тренером Йожефом Сабо ви порозумілися не зразу…

— Фоменко в клубі працював лише два місяці. Услід за Михайлом Івановичем я також зібрав валізи і хотів їхати додому. У мене відбулася розмова із Сабо, який сказав, що я йому потрібен. Мені запропонували контракт на три роки. Я без вагань погодився — в такий великий клуб, яким є «Динамо», двічі не запрошують.

Помилився, коли вирішив піти з «Динамо»

— Ваш дебют не був особливо радісним — нічия з «Кременем» і незрозуміла заміна. Вийшли на поле на 35-й хвилині, а пішли відпочивати на 75-й…

— Я теж, чесно кажучи, не зрозумів, що Сабо робить. Але Йожеф Йожефович був головним тренером, отож я підкорився його волі. Зробив для себе висновок: він знає краще за мене. Я не з’ясовував стосунки, а сприйняв таку заміну як належить. Мені нічого не залишалося, крім того, що на тренуваннях і в кожному матчі доводити, чому саме мене повинні ставити в основному складі. Конкуренція в «Динамо» була шалена — всі нападники грали у складі збірної України. Самі розумієте, який рівень був у Реброва та Леоненка.

— Стосунки з колективом у вас одразу склалися нормально?

— Абсолютно. Хлопці чудово мене зустріли. Тільки хороші слова можу сказати про братів Суркісів, які добре до мене ставилися. Часто згадую весь наш колектив, включаючи персонал клубу. Я завжди вболіваю за киян. У моєму серці є місце тільки для двох команд — тбіліського та київського «Динамо».

— До міста й нової країни звикли швидко?

— Київ — дуже гарне місто, а в Україні приємні люди. Мешкали ми на старій базі, та навіть такі умови на той час були розкішшю. Згодом було збудовано нову базу, щоправда, я її не бачив. У «Динамо» створили все для того, щоби розвиватися й грати у футбол без зайвих думок.

— Як гадаєте, чому в київському клубі вам не вдалося стати основ­ним форвардом?

— Окрім конкуренції, про яку вже згадував, зазначу свою фізичну форму. Мені було тяжко боротися з вагою у 63 кілограми. Кияни грали у силовий футбол, і я не особливо вписувався в такий малюнок гри. На зборах я не витримував тих навантажень. Для мене це було дуже незвичним.

— Кого можете назвати другом із того колективу?

— У одній кімнаті я мешкав з Максимом Деменком, із яким найбільше спілкувався. Товаришував із старшими колегами: Олегом Лужним, Володею Шараном, Сергієм Шматоваленком. Із Андрієм Анненковим я дружу навіть зараз. Згодом ми разом грали у саратовському «Соколі». Не так давно на зборах у Анталії зустрічався з Андрієм Шевченком і Дмитром Михайленком. Вони не зразу мене впізнали, бо минуло багато років. Андрій приїжджав до Кахи Каладзе в Тбілісі, тому бачився з ним неодноразово.

— У складі «Динамо» ви провели два матчі в Лізі чемпіонів проти французького ПСЖ із Бернаром Лама, Антуаном Комбуаре, Полем ле Гуеном, Джорджем Веа, Давідом Жинола у складі. Які спогади про ті матчі?

— Це надзвичайно високий рівень. Для кожного футболіста це справжнє щастя. Емоції передати неможливо…

— У київському матчі на трибунах були присутні 93 тисячі вболівальників…

— У Києві завжди вміли вболівати, а у цьому матчі було щось надзвичайне. Грати в таких умовах — справжнє задоволення. У Грузії завжди багато людей ходили на футбол, але у столиці України були інші масштаби.

— Після чемпіонства 1994 року у своєму другому сезоні в «Динамо» ви забили три м’ячі у восьми матчах. Результат непоганий. Чому пішли з «Динамо»?

— У мене було одне прагнення — стабільна ігрова практика. А я не мав постійного місця у старті. Більше того, мене не викликали в збірну Грузії з певних причин, і це також мене хвилювало. Я нервував, переживав… Саме тоді надійшло запрошення від Фоменка, який тренував ЦСКА-«Борисфен». Мабуть, я помилився, коли вирішив піти з «Динамо».

Інцидент із Фоменком

— У першоліговому ЦСКА-«Борисфені» ви отримали ігрову практику, справи йшли непогано, але надовго ви там не затрималися…

— Так, спочатку все було чудово. Потім виникли певні фінансові непорозуміння з президентом клубу. У той момент до мене звернулися представники російського «КАМАЗу», тож я вирішив залишити ЦСКА-«Борисфен». Усе відбулося дуже швидко, і запрошення Валерія Четверика я прийняв одразу. Тим
більше, я знав, що там грали великі динамівці Ахрик Цвейба й Іван Яремчук.

— Разом із вами в Набережні Челни поїхали ще кілька киян…

— Так, це Андрій Алексаненков, Андрій Зав’ялов, а також Володимир Заярний, який виступав за кілька українських клубів.

— Недавно в інтерв’ю екс-президент бориспільського «Борисфена» Ігор Ковалевич розказав, як одного разу ви гнівно відреагували на заміну в першому таймі від Михайла Фоменка й ледь не кинулися до нього з’ясовувати стосунки під час матчу. Було таке?

— Ви більше знаєте про мене, ніж я сам. Інцидент був, це однозначно. Але минуло багато років, тож я деталей не пригадую. Але з Михайлом Івановичем у мене чудові взаємини, я вдячний йому за все, що він для мене зробив. Бажаю йому успіхів у збірній України, а, головне, щастя й здоров’я.

Рівень українського та російського чемпіонатів був тоді майже однаковий?

— Особливої різниці справді не було. У Росії лише «Спартак», «Локомотив» і «Динамо» були за класом вищими за інших. Кардинальних відмінностей я не зауважив.

— Уже в Росії ви зазнали важкої травми, що прискорила ваше прощання з футболом…

— Так, я розірвав хрестоподібні зв’язки. Постійно боровся з наслідками травми, але остаточно вирішив піти із футболу в 30-річному віці. Коліно постійно боліло, навіть зараз відчуваю біль. До того ж, у мене була невдала операція. Міг іще п’ять років пограти.

— Наприкінці вашої кар’єри був іще один неприємний епізод: у матчі проти московського «Динамо» ви вдарили суперника Ансара Аюпова…

— У пресі понавигадували… Нікого я не бив. Я тоді виступав за «Торпедо-ЗІЛ», а нашим суперником у кубку Росії було московське «Динамо». Гравці суперника провокували мене, а суддя шукав, кого б усунути з поля. За першої нагоди він зробив те, що запланував.

— Після завершення кар’єри вам залишається брати участь у ветеранських турнірах…

— Так, ми полюбляємо збиратися кілька разів на тиждень і грати у своє задоволення. Бігаю разом із Гочею Джамараулі, Муртазом Шелією та іншими відомими земляками. Інколи компанію нам складає Манучар Мачаїдзе.

В Україну не бажаєте завітати?

— Давно я не навідувався до вас. У мене в Києві багато друзів, яких хочу провідати. Сподіваюся, що приїду й обов’язково відвідаю матч «Динамо». Я дуже хочу, щоб у вашій країні запанував мир. У Грузії люди натерпілися від війни, тому я розумію, як вам нелегко. Користуючись нагодою, хочу передати привіт усім українським уболівальникам і своїм колишнім партнерам. Я щасливий, що долучився до історії такого великого клубу, як «Динамо». Переконаний, що навіть один матч у футболці киян — велика честь! Приємно, що у столиці України я провів аж два сезони. Небагато футболістів можуть похвалитися тим, що у своїй кар’єрі грали за тбіліське та київське «Динамо».

Любомир КУЗЬМЯК.


стрічка новин