«Молодих маринують у нижчих лігах»: Білий – про арбітраж в Україні, роботу в Норвегії та знайомство з Террі

Він почав працювати арбітром у 15 років, а у 26 опинився у тренерському штабі команди, що боролася за чемпіонство Норвегії. Марк Білий в ексклюзивному інтервʼю сайту «УФ» провів за лаштунки українського арбітражу, розповів, як раптово став тренером на півночі Європи та які реалії норвезького футболу, який зараз дійсно на підйомі. 

Марк Білий – уродженець Запоріжжя, який в юному віці спробував стати рефері у рідному місті, але зіткнувся з безліччю сторонніх перепон. Хоча пізніше це допомогло йому потрапити в тренерський штаб норвезької команди Вікінг, яка боролася за чемпіонство країни (і роком пізніше його здобула). Його історія видається фантастичною, але вона доводить, що немає нічого неможливого. Тепер Марк хоче допомагати українським дітям за кордоном пробитися у футбол і побудувати успішну карʼєру. А частково допоможе йому в цьому легенда Челсі Джон Террі.  

Коментатор Кирило Круторогов поспілкувався з Марком Білим в інтервʼю для сайту «Український футбол».

«Молодь довго маринують в нижчих лігах, а серед еліти тримають своїх. Це називають «татусевий дім»

‒ Про вас пишуть, що у 15 років ви стали футбольним арбітром. Доволі несподіваний вибір. Але як це сталося? 

‒ У 14 років я вирішив організувати власну футбольну команду у моєму рідному Запоріжжі. Створив аматорську команду і ми заявилися на чемпіонат міста. Так мені пощастило познайомитися з легендарним тренером Анатолієм Заяєвим. Як і будь-який хлопчик, я хотів стати футболістом. Анатолій Миколайович вмів психологічно знайти підхід до кожного, і він пояснив, що розпочинати кар'єру гравця вже пізно, тому варто спробувати себе в ролі футбольного арбітра. Згодом саме він і направив мене до суддівської роботи. Познайомив з Максимом Козиряцьким та Олександром Войтюком – нинішніми арбітрами УПЛ. Іншими словами, він привів мене до Федерації футболу Запоріжжя, де я і розпочав свій шлях. Заяєв казав, що в Україні не вистачає футбольних кадрів, і ось, як зараз пам'ятаю, він буквально мене взяв за руку і сказав: «Тобі треба спробувати стати арбітром».

Марк Білий, фото: особистий архів М.Б.

‒ Ви були головним арбітром чи лайнсменом?

‒ Суміжним. Я міг робити й те, й інше. 

‒ Наскільки якісною можна назвати українську школу арбітражу?

‒ Варто віддати належне, як показало життя, і коли я повернувся до суддівства через 10 років у Норвегії, в Україні я отримав дуже серйозну базу арбітражу. Звичайно, це багато в чому залежало в тому числі і від мене, і від мого бажання тоді, будучи п'ятнадцятирічним хлопчиком. Тому що я тоді судив щодня. Я навіть пропускав шкільні заняття, адже постійно судив, судив, судив. 

‒ Якими були перспективи в цій сфері?

‒ І Козиряцький, і Войтюк, і Юрій Олександрович Гіленко вчили дуже добре, але коли справа доходила до якихось рекомендацій піти трохи далі, вище, ніж матчі ДЮФЛУ або любительської ліги, то завжди чомусь далі мене не підпускали. 

‒ Що ви маєте на увазі?

‒ Пам'ятаю, якось я готувався до здачі нормативів у Дніпропетровську, активно займався легкою атлетикою. І потім, в останній момент, за день до виїзду, мені сказали: «Ти нікуди не їдеш». 

‒ Чому?

‒ Мовляв, там є всього десять місць, вибач, але цього року ти не потрапляєш. Мені було 15-16 років, я тоді аж розплакався. Але отакі реалії були всередині Федерації футболу Запоріжжя. Я отримував гарні оцінки від інспекторів, загалом був на хорошому рахунку, я дуже хотів, дуже багато працював, віддавався цій справі, але мені не дозволяли рухатися далі. Знаєте, як у нас буває – я прийшов зеленим хлопчиком з мріями, але реальність системи швидко мене опустила з небес на землю. 

‒ Якісь аргументи лунали?

‒ Позаочі говорили: «Зрозумій, тут «татусевий дім». Тоді якраз загинув Анатолій Заяєв, і на мене почали дивитися зі зловтіхою, мовляв: «Ну і хто тепер тобі допоможе?!». Я не приховуватиму, він дійсно казав мені, що допомагатиме. Але я зі свого боку робив усе від мене залежне. Однак наша система арбітражу на той момент була побудована таким чином, що розвиватися в ній було дуже важко. Якщо подивитися список діючих арбітрів, то там, напевно, у більш ніж половини можна знайти звʼязок – чи то батько колишній арбітр, чи то інспектор або інший працівник зсередини.

Марк Білий, фото: особистий архів М.Б.

‒ В Норвегії все геть зовсім не так?

‒ Ось дивіться, в Норвегії є Свейн Оддвар Моен – один з найвідоміших їхніх арбітрів, працював на топовому рівні турнірів УЄФА, зараз очолює Федерацію одного з округів, то він почав обслуговувати матчі норвезької еліти у 24 роки. Я з ним багато спілкувався. А, наприклад, той же Максим Козиряцький почав працювати на матчах УПЛ лише у 37 років. Тож я досі не розумію цю систему. У нас постійно критикують арбітрів. А чому так відбувається? Тому що немає можливості для розвитку кадрів – молодь довго маринують в нижчих лігах, а серед еліти тримають своїх – «татусевий дім». 

«У Норвегії за матчі девʼятирічних дітей арбітрам платять щонайменше 100 доларів»

‒ А які взагалі могли бути перспективи в арбітражі?

‒ Ну, дивіться, я починав – ми ледве не в один день прийшли разом Микитою Богатирем, мені було 15, йому 18 років. Зараз йому 30, а він досі обслуговує матчі Першої ліги. Якби тоді мені хтось сказав: «Марк, звʼязків у тебе в системі немає, ти будеш розвиватися, залишатися в системі, але через пʼятнадцять років працюватимеш максимум у Першій лізі…». Ні, дякую! Ба більше, наскільки я розумію, зараз арбітри Першої ліги отримують зарплату у 8 тисяч гривень за матч, тобто це умовно 150 євро. В Норвегії стільки отримує арбітр, який обслуговує матчі аналога нашого ДЮФЛ. Тож, озираючись назад, я тішуся, що вирішив завершити ці спроби ще в свої 17 років. Зробив з болем і з певною образою, але це було правильним рішенням

‒ Чим займалися потім?

‒ Я вирішив обрати якийсь інший вектор, їздив у Білорусь, мене кликали працювати у тамтешній Федерації. Але в підсуму я взагалі обрав Бразилію і в 17 років поїхав у Ріо-де-Жанейро. 

‒ Як це вийшло?

‒ Я спілкувався з Жилмаром Тадеу, тренером-бразильцем, який працював в Україні, ми знайомі ще по Запоріжжю. Я вирішив пошукати щастя за океаном, але в Бразилії виявилося дуже небезпечно, люди ходять зі зброєю містом. Тож я за кілька місяців повернувся в Україну і почав займатися бізнесом – продажем в інтернеті та IT-бізнесом, і за кілька років досягнув гарних оборотів. Вже в 21 рік я почувався цілком непогано.

Марк Білий, фото: особистий архів М.Б.

‒ Як у вашому житті сталася Норвегія?

‒ На момент початку повномасштабної війни я був за кордоном, куди часто їздив по роботі. У Норвегії в мене були звʼязки, адже звідти я постачав рибу та морепродукти в Україну, тож приїхав у місто Егерзунд, це поряд зі Ставангером. Якось розговорилися з одним норвежцем, він запитав, чим я ще займався на батьківщині, я розповів, що подавав надії у футбольному суддівстві, а він спитав: «Слухай, а чому не хочеш спробувати себе в цьому тут?». Я замислився і вирішив спробувати, бо вогник цей ще в мені горів.

‒ Що було далі?

‒ Переїхав у Норвегію, оформив документи і досить швидко, попри довгу перерву, майже 10 років без суддівства, знову вийшов на футбольне поле від Федерації футболу Норвегії. Хоча коли я судив до того востаннє в Україні, ще два гравці розігрували мʼяч із центру поля, тобто багато чого змінилося в правилах і трактуванні. Але я відпрацював, мене дуже гідно оцінили. Все тому, що мені дійсно заклали дуже гарну базу в Україні. За це я вдячний багатьом людям із запорізької Федерації. 

‒ До якого рівня вдалося дійти у суддівстві в Норвегії?

‒ Спершу на мене подивилися на найнижчому, регіональному рівні, запропонували зашпилитися, і я швидко пішов по сходах вгору. Дістався до другого дивізіону жіночого футболу, а також потрапив до списку з шести головних арбітрів по футзалу. Я літав з ними на збори, пройшов їх і вже мав обслуговувати серію матчів футзальної еліти. Цю інформацію можна перевірити на сайті Федерації. 

‒ Умови оплати праці відчутно відрізнялися від українських?

‒ Авжеж! За матчі девʼятирічних хлопців платять щонайменше 100 доларів. А вся система цифровізована, подаєш звіти в електронному кабінеті, а не як у Запоріжжі ми проходили з протоколами до Федерації, а там бабуся могла на них чашку поставити і чай пролити. 

«Зарплати в УПЛ вищі норвезьких. Лідер нашої команди отримував в районі 12-13 тисяч доларів. Це до сплати податків, після сплати – мінус 40%»

‒ Далі ви потрапили на роботу в клуб Вікінг. Як це сталося?

‒ Я відпрацював матч жінок клубу Вікінг, а наступного дня або через день працював на матчі дітлахів з Хавьорна, яким було по 9-10 років, мене попросили замінити іншого арбітра. Як виявилося, на цій грі серед батьків був присутній Мортен Йєнсен, це його ніби рідне селище. І от після мені прийшла смска від тренера юнацької команди: «В мене питає твій номер Мортен Йенсен, можу дати?». Якщо чесно, я не знав, хто такий Мортен Йенсен, але погодився. А потім прийшло смс від нього: «Я Мортен Йенсен, бачив, як ти працюєш, мені сподобалося. Якщо хочеш, приходь сьогодні до нас на тренування об 11 ранку». Я не заглиблювався, тому не дуже розумів, хто є хто. Виявилося, що це головний тренер команди Вікінг зі Ставангера і мені потрібно прийти на головний стадіон команди, адже вона не має як такої бази і тренування проводить на своїй арені. Там я познайомився з Мортеном, його штабом, мене представили, як арбітра. І Мортен запропонував, щоб я судив їхні ігри посеред тренувань – 20-30 хвилин після тренувальної сесії. Я вийшов, відпрацював, авжеж, без помічників. Гравцям це сподобалося, лідери підійшли до Мортена і сказали, мовляв, залиште його з нами. Тоді він сказав мені: «Якщо готовий, принось документи і зможеш приєднатися до мого штабу».

Марк Білий і Мортен Йенсен, фото: особистий архів М.Б.

‒ Які обовʼязки входили у вашу роботу?

‒ Крім суддівства, Мортен доволі швидко почав мені довіряти проведення також тренувальних вправ, вводив мене в тактичні дії, я швидко вчився і реалізовував те, що від мене вимагали. 

‒ З ким познайомилися у Вікінгу, можливо, хто вразив найбільше?

‒ Мене дійсно вразив Сондре Аукланд, ми досі з ним на звʼязку і дружимо. Він у Вікінгу ще був зовсім юним, але потім перейшов у Буде/Глімт і там вже став основним. Хлопець насправді вирізнявся. Але пішов із команди не дуже гарно – не продовжив контракт і, не повідомивши клуб, підписав угоду з Буде. В підсумку Вікінг замість солідного трансферу у кілька мільйонів отримав скромні 200-300 тисяч. Але розповім, як працює соціальний ліфт у норвезькому футболі – приклад Сондре Лангаша. Він десь там був у другому дивізіоні, в Україні про такого б сказали «напівсписаний», але як і я просто за день став асистентом головного тренера Вікінга, так і він – його потенціал помітили, запросили до Вікінга, він розкрився, заграв, перейшов у англійський Дербі Каунті і цього літа виступав на чемпіонаті світу, де грав проти Франції та протистояв Мбаппе. Ще був Патрік Язбек – гравець збірної Австралії, який тепер постійно грає проти Мессі в МЛС за Нешвілл.  

‒ Давайте порівняємо рівень зарплат у чемпіонаті Норвегії та в УПЛ.  

‒ В Україні він однозначно вище. Норвегія цікава тим, що будь-хто може офіційно побачити прибутки іншої людини. Там все по-білому, легально та в загальному доступі. Наприклад, коли я був у команді, лідер Златко Тріпіч отримував зарплату в районі 12-13 тисяч доларів. Це до сплати податків, після сплати – мінус 40%. 

‒ А що стосується персоналу? Чи не було потреби працювати ще на якійсь роботі?

‒ Ну от дивіться, головний тренер Мортен Йенсен, який на той час підняв команду на третє місце чемпіонату, а тепер зробив чемпіоном, заробляв приблизно 3 тисячі доларів на місяць. Головний тренер! Це середня плюс зарплата по всій Норвегії. Умовно касир в магазині отримує 2 тисячі. Але Норвегія є гарним трампліном – звідти спокійно люди їдуть грати в Англії, де вже зовсім інші зарплати, і виявляються готовими до цього рівня. 

«Буде/Глімт – сільський клуб, вболівальники якого продають хотдоги чи атрибутику, а зароблені кошти передають клубу»

‒ Тобто не фінанси у норвезькому футболі є головною мотивацією? 

‒ Мені розповідав Сондре Аукланд, що в них у Буде/Глімт усе також дуже скромно по зарплатах. Але попри це вони громили всіх в Лізі чемпіонів і дійшли до 1/8 фіналу минулого року. Тобто клуб добре заробив за свій виступ, але, по-перше, половину забрало оподаткування Норвегії, по-друге, це особливо не позначилося на преміальних або зарплаті футболістів. По суті в Кубку Норвегії вони грають приблизно з тією ж мотивацією, що й в Лізі чемпіонів.

Сондре Аукланд (ліворуч) і Марк Білий, фото: особистий архів М.Б.

‒ Який ви можете зробити висновок – що є основною рушійною силою в норвезькому футболі, що останнім часом призводить до їхніх позитивних результатів?

‒ Напевно, правильний менеджмент. Якщо говорити про Вікінг, то, зокрема, правильний менеджмент. Спортивним директором клубу є Ерік Невланд – дуже футбольна людина, яка пограла в АПЛ за МЮ та Фулгем. Він не просто виплачує зарплату і все – він чітко знає, що потрібно для правильного функціонування клубу та інтегрує це. Класна система роботи дитячої школи, грамотні продумані трансфери. Тобто ці всі структуровані процеси всередині і дають необхідні результати. Разом з тим, Невланд був присутнім на кожному тренуванні команди, у їдальні з гравцями… 

‒ Щось іще? 

‒ Окрім правильного менеджменту назву також правильну атмосферу, хоч і норвежці доволі закриті, і гравці не дуже комунікують між собою за межами робочого процесу, але між ними панує професіоналізм, спільні бажання. А ще систематичність дій. Кожен точно знає, що має робити для спільного результату, сумлінно виконує і це дає плоди. Наприклад, Буде/Глімт – сільський клуб, вболівальники якого продають хотдоги чи атрибутику, а зароблені кошти передають клубу, де правильно розпоряджаються цими грошима. У них так триває роками і роками, і, я впевнений, нічого не змінюватиметься. Такий їхній менталітет. 

‒ Тож можемо констатувати, що норвезький футбол на підйомі?

‒ Так, це 100%. Я відчував це ще коли був у Вікінгу. Я бачив всю систематичність процесу, починаючи з занять дітей, яким по 3-4 роки. Це не може не позначатися на підсумковому результаті. Хоча й потрібен час, аби все запрацювало. І от цей час у них прийшов. Перед цим чемпіонатом світу я переконував друзів, що Норвегія дійде мінімум до чвертьфіналу. І, ви побачите, тепер це буде регулярно й на інших турнірах – чемпіонатах світу та Європи. Вони стали дійсно бойовою одиницею. А далі вони продовжуватимуть прогресувати. 

«За два роки в Норвегії сумарно максимум два-три тижні бачив сонце»

‒ Який побут клубу елітної ліги Норвегії? 

‒ У Вікінгу ні на що скаржитися не доводилося, все було добре організовано – тренування на стадіоні, тренажери, непогане відновлення, харчування. До медперсоналу могли бути питання, тому що траплялося дуже багато травм. Навіть дійшло до того, що в тому сезоні довелося переписувати регламент, адже у нас зламалися всі воротарі і Вікінг посеред сезону був змушений орендувати голкіпера у Волеренги.

Марк Білий, фото: особистий архів М.Б.

‒ Після сезону роботи у Вікінгу, в якому команда посіла третє місце, ви залишили цю роботу. Чому?

‒ На той момент я був Норвегії вже другий рік. І попри мою любов до футболу мені там було складно. Зокрема, бо за весь цей час я бачив сонце сумарно не більше двох-трьох тижнів. При тому, що Ставангер ще й південне місто Норвегії. Але це дуже складно. З одного боку, все й непогано – системно, виважено, робота у футболі. Але немає сонця, немає смачної їжі, немає цікавого дозвілля. Там умовно два бренди піцерії на всю країну, два бренди виробника якихось вафлів або лимонаду на вибір, дві-три мережі магазинів з однаковим асортиментом. Це все накопичилося, плюс ще й втомився від футболу, адже зранку працював на тренуваннях Вікінга, а ввечері виїжджав обслуговувати матчі як арбітр.

‒ Це дозволялося?

‒ Так, ніхто не був проти. Єдине – я не міг працювати матчі професіонального рівня, щоб не виникало жодного конфлікту інтересів. Але аматорські – цілком. 

‒ Яким було розставання з командою?

‒ Дуже теплим, я досі на звʼязку з тренерським штабом і деякими гравцями. Після матчу Ліги чемпіонів проти Динамо Загреб (розмова відбулася напередодні, а гра завершилася нічиєю 2:2, причому Вікінг програвав 0:2 зі старту – К.К.) обовʼязково напишу Мортену та Невланду. 

«Мене познайомили з Джоном Террі, який відгукнувся на наш проєкт»

‒ Чим займалися після Вікінга?

‒ Мене активно кликали до деяких команд – Олег Лутков до Литви, але не домовилися щодо умов. Розмовляли з Євгеном Пісоцьким про роботу в Грузії.

‒ Невдовзі у вас стартує нова цікава футбольна ініціатива. Розкажіть подробиці. 

‒ У березні цього року я відкрив футбольну академію в місті Констанца в Румунії. Сталося це на прохання українців – батьків, діти яких там займаються футболом. Вони дуже скаржилися на те, що українських дітей багато, але можливості нормально займатися футболом немає. Там були якісь тренери, але в них навіть не було банально мʼячів.

Марк Білий, фото: особистий архів М.Б.

‒ Це бізнес-проєкт?

‒ Ні, я би назвав його напівблагодійним. Мені просто хотілося подарувати дітям щось нормальне, системне, із щіпкою норвезького підходу. Я це зробив, ми маємо дійсно велику довіру української спільноти в Констанці. До нас приєднався тренер Вадим Гонщик – українець, який багато пограв у Першій лізі, доходив до півфіналу Кубку України зі Славутичем. Зараз всі задоволені. Я там не знаходжусь локально, але коли я туди приїжджаю, то приємно чути подяку за створені можливості, за рівень. Далі нам почали надходити запити, що люди хотіли би бачити подібну академію в Кишиневі, Бургосі, в інших містах та країнах Європи.

‒ Ви хочете масштабувати цей процес?

‒ Так, прийшов час замислитися над масштабуванням по всій Європі і всьому світу, аби дати можливість нашим дітям займатися у нашому ж середовищі, серед україномовних діток, розкриватися і розвиватися у футболі, будувати карʼєру. 

‒ Які зараз плани? 

‒ Наразі я шукаю партнерів та тренерів, які хочуть до нас приєднатися. Вони не мають платити нам за це, не мають купувати франшизу або щось подібне. Це відбувається за мої гроші. Від тренерів потрібне бажання розвиватися і розвивати дітей. За це вони отримуватимуть зарплату. Я звернувся до своїх норвезьких друзів з Англії, до Ларса Юргена Сальвесена з Дербі Каунті, попросив познайомити мене з кимось з легенд. Мене познайомили з Джоном Террі, який відгукнувся на наш проєкт, записав для нас відео, побажав успіху, сказав, що ми скоро побачимось. Хочу його запросити до нас на відкриття однієї зі шкіл.

 

 

 

 

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Допис, поширений Дитячий футбол | Констанца, Мамая | Football Academy «Futbolika» (@futbolika.academy)

‒ Яка ключова мета проєкту?

‒ Вважаю, що українська нація – одна з найбільш талановитих у світі. Тому я хочу обʼєднати українські сімʼї і українських дітей за кордоном, дозволити їм розвиватися у футболі, хочу знаходити самородків, аби вони не були втрачені для українського футболу через те, що вимушено залишили Україну через війну, та допомагати їм побудувати карʼєру.