«Моя родина проливала за це кров»: Маркевич, Хацкевич, Ступар і Богданов – про 35-й День Незалежності України

24 серпня Україна відзначає 35-й День Незалежності. Історія нашої державності – це не лише політичні декларації 1991 року. Це долі конкретних родин, які відбували терміни в таборах, терпіли тиск тоталітарної системи та вірили, що Україна буде вільною.

Оглядач сайту «Український футбол» Владислав Лютостанський про День Незалежності України, переосмислення значення державних символів та визначні футбольні моменти в історії країни поговорив з такими відомими постатями, як:

• Мирон МАРКЕВИЧ (екснаставник збірної України, фіналіст Ліги Європи);
• Олександр ХАЦКЕВИЧ (легендарний білоруський хавбек Динамо, віцепрезидент Полісся);
• Мирослав СТУПАР (колишній арбітр ФІФА);
• Андрій БОГДАНОВ (ексхавбек збірної України, півзахисник Тростянця).

«Україна завжди була, є і буде незалежною. Це дорогого коштує»

– Що для вас особисто означає День Незалежності України?

МАРКЕВИЧ: Якщо чесно, для мене це головне свято. Я належу до трохи старшого покоління, і ми завжди чекали, що такий день настане. Хоча за часів Радянського Союзу це здавалося майже нереальним: тоді все українське – особливо на заході – жорстко присікалося.

Тому, коли це нарешті сталося і вивісили наш прапор, це було щось надзвичайне. Для мене, для моїх батьків і для всієї родини, яка свого часу проливала за це кров. Багато моїх родичів воювали за незалежність, тому для мене це свято номер один.

Мирон Маркевич. Фото: ФК Карпати

ХАЦКЕВИЧ: Свого часу кожна республіка СРСР отримала незалежність. Але саме Україна – це той найяскравіший представник, який і досі б'ється за свою ідентичність, продовжує виборювати її щодня. Навіть у словах гімну закладено суть: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу».

За весь той час, що я тут живу – а це з 1996 року, – я чітко бачу: саме ця риса кардинально відрізняє українців від інших країн та республік колишнього Радянського Союзу. Хтось обрав свій власний шлях, як ті ж балтійські країни. А Україна завжди була, є і буде незалежною. Це дорогого коштує, але сьогодні за цю свободу, на жаль, проливається дуже багато крові.

СТУПАР: Знаєте, спершу я б хотів зробити невеличкий історичний екскурс про свою родину. Мій батько штурмував Берлін під час Другої світової війни. Після її завершення він повернувся додому, закінчив Львівський політехнічний інститут і почав працювати. Але буквально через пів року його заарештували й засудили до 10 років таборів, які він відбував у Жезказгані.

Зрозуміло, що його здав хтось із «наших», адже під час навчання в Політехніці батько очолював Провід ОУН інституту. Цей період закарбувався в моїй пам'яті на все життя, адже впродовж десяти років я зростав без батька. Коли він нарешті повернувся з таборів сюди, до Івано-Франківська, радянська влада заборонила йому тут мешкати й фактично змусила виїхати на Східну Україну.

Цей біль назавжди залишився в моїй душі. Навіть коли я вже навчався, працював і почав судити... Коли в суддівстві з'явилися перші успіхи й виникла перспектива виходити на вищий рівень та працювати на міжнародній арені, з Москви надійшов циркуляр про необхідність затвердити мою характеристику в міськкомі та обкомі партії. Тоді мама мені сказала: «Та куди ти поїдеш? Тебе нікуди не випустять, бо ти син людини, яка боролася за незалежну Україну». На щастя, знайшлися порядні люди, які підписали всі документи, і я зміг вийти на міжнародний рівень.

Незалежність України – це тема крізь віки. Якщо поглянути на нашу історію, за неї завжди точилася боротьба, завжди знаходилися зрадники, але водночас завжди були й ті, хто хотів загарбати родючу, багату на надра українську землю. Сьогодні ми проходимо черговий трагічний виток історії: коли незалежна країна змушена знову відбиватися від загарбника, якому мало власних просторів. Це історична ганьба для тієї держави та її нинішніх очільників.

БОГДАНОВ: День Незалежності – це свято нашої вільної та суверенної країни. Я неймовірно щасливий, що народився і живу саме тут. Дуже люблю Україну, наш прапор та наших людей. Велика шана й низький уклін нашим героям-воїнам, які сьогодні захищають українську незалежність. Їм безумовна повага! Зі свого боку ми намагатимемося робити все можливе задля нашої держави.

«Коли лунає Гімн України, у мене завжди «мурахи» пробігають по шкірі – так було ще в 1970-ті роки»

– Чи змінилося ваше ставлення до українського прапора та гімну після 2022 року?

МАРКЕВИЧ: Ми цим жили весь час. Зрозуміло, що раніше ти не міг відкрито про все говорити та проявляти ці почуття на повну, але ми завжди чекали на незалежність. Особливо тут, на заході України, та й у Києві. Упевнений, що й на сході країни багато людей також на це чекали. Тож це спільне, велике свято для всієї України.

Знаєте, коли тільки вивісили український прапор у Львові на мерії, та й взагалі всюди – це для нас було чимось абсолютно надзвичайним.

ХАЦКЕВИЧ: Бачите, я можу порівнювати хіба що з Білоруссю. У нас же країна теж не «Бєлоруссія», а саме Білорусь. І в моїй країні прапор змінювався: спочатку був національний біло-червоно-білий, а сьогодні він уже такий, яким його зробили. В Україні ж усе цілісно: блакитне небо та золоті поля пшениці – це справжній символ. Тому в цьому плані Україна стабільна. Вона непохитно йде своїм шляхом, обраним ще у 1991 році. До цього є лише безмежна повага.

Олександр Хацкевич. Фото: ФК Полісся

СТУПАР: Мене виховували ще в радянські часи, проте, наприклад, до комсомолу мене не приймали цілих три роки (посміхається). Не знаю достеменно чому, але так склалося, і я точно нічого від цього не втратив.

Коли лунає Гімн України, у мене завжди «мурахи» пробігають по шкірі – так було ще в 70-ті роки, а коли у 1991-му розгорнулася масштабна боротьба за незалежність, ці почуття досягли піка. Особливо потужним цей рух був у нас, на заході України.

Пам’ятаю випадок на нашому стадіоні в Івано-Франківську, коли місцевий Спартак виступав у Першій союзній лізі. Один із юнаків на трибунах розгорнув і продемонстрував синьо-жовтий прапор. Він швиденько його сховав, але радянська міліція тоді не спала – хлопця одразу почали переслідувати. Цей сміливий вчинок такої молодої людини став потужною мотивацією для багатьох. З’явилося чітке відчуття: з цією тоталітарною системою можна й потрібно боротися, щоб здобути те, чого ми врешті-решт домоглися.

БОГДАНОВ: Знаєте, переосмислення відбувалося постійно. Коли триває повномасштабна війна, багато речей змінюється докорінно. Ти й сам стаєш інакшим, дорослішаєш, змінюється оточення – хтось відсіюється, а хтось залишається поруч. Для мене Україна – це Батьківщина, рідна земля, на якій я народився і де прагну жити, працювати й розбудовувати майбутнє. І найголовніше – жити під мирним небом.

«Золотий матч» у Львові між Таврією та Динамо проходив з неймовірним піднесенням»

– Який футбольний момент незалежної України ви пам'ятаєте найкраще?

МАРКЕВИЧ: Тоді це перший чемпіонат України. Я в той час працював у Луцьку з Волинню. Як пам’ятаєте, команди тоді грали у двох підгрупах, а «золотий матч» відбувся у Львові: Таврія обіграла київське Динамо і стала першим чемпіоном незалежної України. Матч проходив із неймовірним піднесенням, був майже повний стадіон, уболівальники палко все вітали. Такі моменти дійсно закарбовуються в пам'яті.

Ну і, звичайно, перша гра збірної України в Ужгороді. На жаль, ми тоді поступилися, бо чимало футболістів поїхало до Москви – той самий Юран та інші, всіх уже й не згадаю. Тож навіть тоді проти нас і проти нашого національного духу вже вели роботу (посміхається). Ми тоді цього ще так сильно не усвідомлювали, але з часом усе стало очевидним.

ХАЦКЕВИЧ: Знаєте, коли я приїхав в Україну – починаючи десь із 1998 року, – повсюди було гасло-орієнтир: «Наша мета – чемпіонат світу». Білборди з цим написом стояли буквально по всій країні, куди б ти не поїхав – від Донецька до Ялти.

Була спільна національна ідея: ми рано чи пізно маємо зіграти на мундіалі. Зрештою так і сталося – збірна України пробилася на чемпіонат світу 2006 року в Німеччині. Потім гасла трансформувалися: з'явилася мрія про Євро, наступні турніри... Але все це формувало футбольну стратегію, якою жила вся держава. А очолив ту команду один із найкращих футболістів в історії України – Олег Блохін. Він вивів збірну на мундіаль, і для мене це найкращий показник того, як уся країна жила футболом, горіла цією мрією – і втілила її в життя.

СТУПАР: Перш за все, пригадується дебютний матч національної збірної України в Ужгороді у 1992 році. Можливо, тоді рівень гри ще не вражав, адже багато провідних виконавців із київського Динамо та інших клубів роз'їхалися за кордон.

Також надзвичайно пам'ятним для мене є перший чемпіонат України та «золотий матч» у Львові між Таврією та Динамо. Я був присутній на тій грі: працюючи в університеті, паралельно допомагав івано-франківському Спартаку, і ми разом поїхали на фінал. Перемога сімферопольців (1:0) тоді багатьом видавалася нелогічною, адже обіграти фаворита було сенсацією, але так розпорядилася гра.

Це були складні перші кроки. Рівень футболу на певний час помітно впав, але крок за кроком наш чемпіонат піднявся настільки, що згодом чотири-п’ять українських клубів грали на серйозному європейському рівні.

Таврія святкує чемпіонство 1992 року. Фото: ФК Таврія

БОГДАНОВ: Яскравих миттєвостей було дійсно чимало. Якщо обирати серед позитивних, то це, перш за все, матч проти Росії у Москві, коли Андрій Шевченко забив той знаменитий гол у ворота Філімонова. Пригадую, 1:1 зіграли і ми пройшли у стикові матчі. Я тоді був ще зовсім малим, але пам'ятаю, як ішов додому після гри з цими неймовірними емоціями. Такі епізоди залишаються на все життя.

«Команда Блохіна на ЧС-2006 – це пік збірної України»

– Яку перемогу збірної України можете назвати особливою особисто для вас?

МАРКЕВИЧ: Мабуть, це відбірковий цикл і виступ на чемпіонаті світу 2006 року, коли команду тренував Олег Блохін. Збірна тоді досить упевнено пройшла кваліфікацію, а у фінальній частині потрапила до вісімки найкращих команд планети. Це, безперечно, був пік нашої національної збірної.

ХАЦКЕВИЧ: Напевно, це гра відбору на ЧС-2006 у Стамбулі проти Туреччини (3:0), коли збірна впевнено пробивала собі шлях на чемпіонат світу. 

І, звісно ж, відзначу той пам'ятний гол Андрія Гусіна у ворота Греції (1:0) в тій кваліфікації. Він тоді підхопив м'яч, подивився навколо, немов шукаючи, кому віддати передачу, але взяв відповідальність на себе, пішов уперед і забив. Цей епізод і досі стоїть у мене перед очима – настільки яскраво я його пам'ятаю. Звісно, були й інші визначні матчі, виступи на Євро, але я виділю саме ці моменти.

СТУПАР: Безумовно, це дебютний матч збірної України на Євро-2012 у Києві проти Швеції (2:1). Я на власні очі бачив цю гру зі стадіону. Тоді панувала неймовірна ейфорія! Усе місто, весь стадіон був одягнений у синьо-жовті футболки збірної. Ця атмосфера дарувала колосальний драйв і гордість за команду. 

Це був фундаментальний, ключовий матч. Нехай подальші поєдинки турніру склалися по-різному, але цей переможний дебют на домашньому чемпіонаті Європи подарував усій країні колосальний емоційний підйом.

БОГДАНОВ: Не можу не згадати 2006 рік, коли збірна України здолала Швейцарію у серії пенальті на чемпіонаті світу. У той час я перебував на фіналі дитячого чемпіонату України. Ми мешкали у готелі разом з іншими малими футболістами з різних команд, і коли Україна вийшла до чвертьфіналу чемпіонату світу, то ввесь готель просто вибухнув від радісного крику! Це було, можна сказати, таке незабутнє єднання.

Збірна України на ЧС-2006. Фото: Getty Images

«Минуле не повернути, але хочеться, щоб наші клуби знову демонстрували високий рівень в єврокубках»

– Якою ви хочете побачити Україну та вітчизняний футбол через 10 років?

МАРКЕВИЧ: Якщо доживу й побачу (сміється)... Звичайно, дуже хочеться миру, хочеться руху вперед. Я був у захваті від чемпіонату світу в США, Канаді та Мексиці й дуже хочу, щоб наша збірна поїхала на наступний мундіаль – в Іспанії, Португалії та Марокко у 2030 році. Чемпіонат світу – це головне свято футболу. Вихід туди став би великою подією для всіх українців. Ми розуміємо, що зараз у країні є значно важливіші справи, але футбол однаково залишається далеко не на останньому місці.

ХАЦКЕВИЧ: Перш за все хочеться, щоб футбол невпинно розвивався. У футбольної України є своя неповторна ідентичність: ця школа завжди вирізнялася атлетизмом, спортивною агресією, швидким і вертикальним переходом з оборони в атаку. Дуже хочеться, щоб ці фірмові риси зберігалися. Зрозуміло, що сучасний футбол не стоїть на місці, він змінюється, але базові принципи мають жити.

Якщо згадувати орієнтири, то показовим був період після Євро-2012: економічне зростання дало шалений поштовх спорту. У нас був надзвичайно сильний внутрішній чемпіонат, клуби гриміли на євроарені: Шахтар брав Кубок УЄФА, Динамо доходило до півфіналу. Взагалі того сезону 2008/09 одразу три українські команди грали у чвертьфіналах єврокубків. Хочеться, щоб усе це крок за кроком відроджувалося.

Сьогодні надважливо втримати той рівень, який ми маємо в нинішніх реаліях. Футбол залишається грою номер один в Україні. І я щиро сподіваюся, що нам не знадобиться десять років – вірю, що вже за п'ять років ми зможемо почати шлях повернення до тих високих стандартів 2013-2014 років.

СТУПАР: Понад усе хочеться бачити сильну, розвинену Україну, яка реалізовуватиме свій грандіозний потенціал у мирний час, а не в умовах війни, коли цвіт нашої молоді змушений зі зброєю в руках захищати державу від російського агресора.

Що стосується спорту – хочеться прогресувати в усіх напрямках. Наші атлети навіть у нинішніх реаліях демонструють справжній героїзм, здобуваючи золоті нагороди на найвищому рівні в художній гімнастиці, легкій атлетиці та інших дисциплінах.

У футболі, звісно, завжди прагнеш більшого, проте варто залишатися реалістами. Сьогодні важкі часи: величезна кількість талановитих дітей виїхала за кордон. Ми бачимо, як вони прогресують у європейських академіях, виступають за юнацькі команди іноземних клубів, але боляче усвідомлювати, що більшість із них навряд чи повернеться грати в Україну. Таке життя, такий вибір роблять їхні родини.

Ми віримо, що рано чи пізно за підтримки цивілізованого світу ця агресія буде зупинена. Це повинні усвідомити й у самій Росії. Там є окремі люди, які розуміють усю глибину катастрофи, яку несе їхній режим, але всередині тоталітарної держави їм просто не дають права голосу – демократично налаштовані люди або виїхали, або перебувають під повним ковпаком спецслужб.

БОГДАНОВ: Щодо України – хочу бачити її вільною, незалежною, щасливою та, найголовніше, без війни. Хочеться, аби мир настав якнайшвидше, щоб усі люди могли жити в безпеці, працювати та прогресувати.

Що ж до футболу – звісно, минуле не повернути, але дуже хочеться, щоб наші клуби знову демонстрували той високий рівень, який був раніше в єврокубках. Згадати виступи Динамо, Шахтаря, Металіста, Дніпра, якого, на жаль, зараз вже немає... Прагну, аби український футбол зростав, з'являлися нові амбітні клуби, які даватимуть результат у Лізі чемпіонів та Лізі Європи. Адже єврокубки – це головна вітрина нашого футболу.

Але підсумовуючи: ми чудово розуміємо, в якому важкому стані зараз перебуває країна, тому найперше прагнення для кожного з нас – це перемога та довгоочікуваний мир.

🔥Читайте також: До 35-річчя Незалежності: 10 матчів, які змінили український футбол — від тріумфу над Росією до Кубка УЄФА