«Після автоголу з Динамо Ахметов підкликав до себе»: щире інтерв’ю ексхавбека Шахтаря та збірної України Пуканича
7400 
Ексхавбек Шахтаря та збірної України Адріан Пуканич у свої вже 41 є граючим тренером команди Севлюш, яка виступає на першість Закарпатської області. Він досі не наївся футболом, так що, як і 20 років тому, повний юнацького азарту.
Пуканич відгукнувся на пропозицію сайту «Український футбол» та дав велике інтерв’ю, якому пригадав славетні часи своєї професійної ігрової кар’єри.
З інтерв’ю ви дізнаєтеся про наступне:
- Що собою являє нинішня команда Пуканича Севлюш та чи має клуб професійні амбіції?
- Як він потрапив до академії Шахтаря та дебютував в основі «гірників»?
- Чому Луческу «прибив» його після поразки від Мілану (0:4) у Лізі чемпіонів?
- Хто був найсильнішим легіонером Шахтаря його часів?
- Кого він вважає своїм найкращим тренером у Донецьку?
- Що йому сказав Ахметов після автоголу у матчі з Динамо?
- Чому в Іллічівці Павлова його кар’єра пішла під укіс?
- Як Говерла кинула його на дві квартири в Ужгороді?
- Що за ніякова ситуація відбулася між ним та Лужним в збірній України через жарт Вороніна та Тимощука?
«У свої 41 я все ще не награвся у футбол»
– Адріане, вітаємо! Як справи?
– В мене все добре. Нині я живу та працюю в рідному місті Виноградів, Закарпатської області. Тут я треную та граю за чемпіона області Севлюш, а також треную дітей 2009, 2010, 2011, 2014, 2015 років народження у футбольній школі цього ж клубу. Беремо участь в українських та міжнародних змаганнях. Тож можна сказати, займаюся своєю улюбленою справою.
– Вже визначилися, з ким вам цікавіше працювати: з дорослими чи з дітьми?
– Це зовсім різне. Що стосується роботи з дітьми, то цікаво спостерігати за їхнім прогресом, який поступово з’являється з часом занять. Мене радують їхні успіхи та розвиток. Стосовно дорослих застосовується інший підхід та методи роботи.
– Ви не думали в структуру професійного футбольного клубу спробувати влаштуватися?
– Мене запрошували, але поки прийняв рішення залишатися вдома. Я взяв на себе певну відповідальність та обов’язки тут.
– Як вам взагалі у ролі тренера?
– Поступово-поступово переходжу до цієї діяльності. Все ж більше часу я проводжу на полі у ролі гравця.
– Невже у свої 41 ви все ще не награлися?
– Схоже, що ні. Поки є здоров’я, бажання та мотивація – буду грати.
Адріан Пуканич, фото: ФК Севлюш
– Хто ще із професійним бекграундом виступає за Севлюш?
– Юрій Чонка, Михайло Риплюк, Михайло Чедрик…
– Професійні амбіції в клубу є?
– Є нюанс із гравцями, бо велика кількість з тих, хто виступає за нашу команду, паралельно також тренують дітей, і в них у вихідні дні свої турніри. Молодших футболістів знайти важко, адже багато хто працевлаштований в українських або іноземних клубах. Тобто розвалити те, що ми вже маємо, можна, але не факт, що побудуємо щось нове хороше.
Амбіції в клубу є, але поки не складається. Севлюш по грі ту усіх інших показниках заслуговує виступати на професійному рівні. Ми обігрували Хуст, грали внічию із Минаєм, змагалися з усіма клубами УПЛ, які приїздили на збори до Закарпаття. В принципі, навіть нинішній склад міг би грати на вищому рівні. Вірю, що колись так і буде.
– Хто спонсорує Севлюш?
– Місцева влада допомагає, є спонсори. Президентом клубу є Іван Іванович Матрунич. Ця людина дуже любить футбол та своїх гравців. Наша команда існує та процвітає завдяки спільним зусиллям міста та бізнесменів.
«Скала у Шахтарі називав мене «Вambino»
– Про кар’єру, а саме вашу головну команду, – Шахтар. Чи могли б ви пригадати, як потрапили в структуру «гірників»?
– На Закарпатті був турнір серед 16-річних, у якому брали участь збірні різних областей. Тренери, які представляти команду Донецької області, набирали гравців 83-го року народження до академії Шахтаря, яка тільки починала свою діяльність.
Наша команда перемогла у змаганні, після чого мене та ще двох хлопців запросили на перегляд до Шахтаря. Я пройшов два збори, і мені сказали, що стосовно мене зроблять висновки й зателефонують. Поки я доїхав додому, вони вже зателефонували батькам і сказали, що я зарахований в академію, і 31 серпня на мене чекають у Донецьку. Так розпочався мій шлях у Шахтарі.
Цікаво, що я став першим випускником академії, який потім пройшов через Шахтар-3, Шахтар-2 та доріс до першої команди.
– В основі ви дебютували під керівництвом Невіо Скали. Які спогади залишилися про роботу із цим наставником?
– Ми особливо близько не спілкувалися, бо я був ще дуже молодим гравцем: «Добрий день – добрий день». І все. Пам’ятаю, він називав мене «Bambino» («дитина» італійською, – прим. Д.В.). Коли Скала залучав мене до тренувань з першою командою, то я просто приходив, працював, і йшов назад на базу.
Невіо Скала, фото: Getty Images
Для мене він був великою фігурою. Раніше я бачив його лише по телебаченню та був в курсі його успіхів у Пармі.
– Кажуть, Скала був досить близьким до команди тренером.
– Так, це правда. Він на обід особисто готував команді пасту за своїм рецептом, збирав гравців разом та старався згуртувати колектив.
У тренувальному процесі був дуже великий акцент на тактику. Для нас тоді це було у новинку: хто де має стояти, куди пересуватися, як страхувати.
– Далі Шахтар очолив Валерій Яремченко, під керівництвом якого ви вже повноцінно заграли за «гірників». Як склалися ваші стосунки?
– Так, він перевів мене вже до першої команди, за що я дуже вдячний. Довіра від Валерія Івановича була дуже хорошою. Можна сказати, він дав мені дорогу у великий футбол.
– Розповідають, що Яремченко був досить суворим тренером.
– Для мене це знакова фігура та легенда Шахтаря. Можливо, його жорсткість тягнеться ще з часів ігрової кар’єри, протягом якої він виступав на позиції захисника. Я, як молодий, тоді не надто на собі відчув його характер. Старшим діставалося більше. В Яремченка такий погляд, що іноді він лише подивитися міг на людину, і вже зрозуміла його злість. Краще було не попадатися.
– Потім ви працювали під керівництвом Бернда Шустера. Що це за людина?
– Він тоді ще був молодим тренером. Ми більше дивилися на нього як на гравця. Все ж не багато футболістів, які виступали за Барселону, Реал та Атлетіко. І всюди вболівальники його люблять.
Шустер брав участь у вправах, показував свою техніку, як він бачить поле. Взагалі супер! Тренування були класними. В кухні він також прищепив нове – в нас з’явився дієтолог. Також започаткувалася традиція загальних вечерь. Навіть якщо ти не хотів їсти, все одно повинен був бути присутнім.
В Шахтарі в нього не зовсім вийшло, бо, на мій погляд, треба було йому взяти більш досвідчених помічників. Він набрав молодих асистентів. Хоча, починали ми з ним класно, адже виграли дев’ять матчів поспіль. Команда виглядала здорово та показувала атакувальний стиль.
«Після 0:4 з Міланом Луческу жорстко на мені зірвався – я все зрозумів і без перекладача»
– У перехідний період між Шустером та Мірчею Луческу ви ще одну гру провели під керівництвом Віктора Прокопенка. Що запам’яталося про роботу із ним?
– Людиною він був дуже комунікабельною. Завдяки цьому він і знаходив спільну мову з гравцями. Прокопенко відчував, коли треба струсити команду, а коли розслабити. Тільки позитивні спогади про нього.
– Міг притравити гравців?
– Він так і робив:). Де він, там і гумор. Харизматична особистість.
Віктор Прокопенко, фото: скріншот YouTube
– Луческу жорстко пхав?
– Одного разу я потрапив під серйозну роздачу від нього. Коли Луческу випустив мене в гостьовій грі із Міланом в Лізі чемпіонів за рахунку 0:2, я, можливо, трохи розгубився, і в підсумку ми завершили 0:4.
Після матчу в роздягальні був емоційний сплеск і Луческу на мені жорстко зірвався. Хоча, не можу сказати, що до пропущених голів призвели якісь мої грубі помилки. Просто, знаючи історію Містера в Італії, для нього той матч був принциповим. І 0:2 це одне, а 0:4 – зовсім інше. Для Луческу це був удар, а тут я молодий під руку потрапив.
Все було на підвищених тонах. Паралельно мені ще асистент переклав суть. Проте я і так зрозумів, що щось не те. Явно не похвала була:).
– Зі старших гравців хоча б хтось слово на ваш захист сказав?
– Тоді взагалі ніхто не зрозумів, чого він саме мені почав пхати. Однак ніхто не влазив. Усі сиділи та слухали, бо після такого розгрому в гравців навіть сил не було на якісь сварки.
На наступний день, коли ми прилетіли до Донецька, Луческу підкликав мене до себе та перепросив за ту ситуацію. На цьому історія була вичерпана.
– Правда, що від Луческу більше діставалося українцям?
– Просто він дуже любив бразильців і на цьому фоні могло здаватися, що він якось не так ставився до українців.
Луческу завжди був незадоволений діями наших. Річ у тім, що Шахтар, якщо десь втрачав очки, то часто через якісь погрішності воротаря чи оборони. А на цих позиціях грали переважно українці.
«Найкращим легіонером Шахтаря був Матузалем»
– Практично на старті кар’єри Луческу в Шахтарі вас віддали в оренду до Іллічівця, і більше в першу команду за багато років ви так і не повернулися. Чому було прийняте таке рішення?
– Іллічівець тоді проявляв дуже серйозний інтерес. Луческу мене викликав та сказав: «Рішення приймати тобі, але я вважаю, що молодому футболісту треба грати».
Мірча Луческу, фото: ФК Шахтар Донецьк
На той момент в центрі поля вже були бразильці та висока конкуренція. Я прийняв рішення поїхати. Тим паче нас тоді одразу декілька з Шахтаря відправилося до Іллічівця. Ще й команда в ті часи боролася за єврокубкові місця.
– А хто саме на той момент вже складав вам конкуренцію в Шахтарі?
– Вже були Жадсон та Елано. Останнього взагалі взяли у статусі чинного гравця національної збірної Бразилії. Був Звонімір Вукіч – гравець збірної Сербії. Фернандіньо, здається, також підписали. Хоча спершу він не сильно виділявся, а потім додав і став дуже класним гравцем. Важко було з ними змагатися. Вони мали високий клас та серйозний досвід.
– Ось щодо легіонерів, то особливо в перші роки Луческу в Шахтарі, їх дуже масово привозили, і кажуть, що далеко не всі відповідали рівню. Це були погрішності на той момент недосконалої селекції чи хтось на цьому нагрівся?
– Коли я заходив у кабінет до Луческу, то бачив там величезну кількість дисків на столі та на полицях. Ви просто не уявляєте собі! Їх були сотні. Wyscout же тоді ще не було, тому кожного гравця він досконально до найдрібніших деталей переглядав та аналізував таким чином. Однак жодна селекція не може пройти без помилок.
Сьогодні вже можна більше отримати інформації про якості того чи іншого гравця. Проте все одно існують нюанси, такі як психологія та адаптивність, які важко зрозуміти.
В ті часи, якщо ти помилився з одним із п’яти гравців, то це ще було непогано. Тобто я вважаю селекцію за Луческу хорошою.
– З яким легіонером у ваші часи Шахтар вгадав найбільше?
– Найсильнішим був Франселіну Матузалем. Я дивився на нього і розумів, що це реально класний гравець.
– У чому була його крутість?
– Його сила була в тому, що будь-яку дію на полі він спрощував і неймовірно легко та правильно її виконував. Складалося враження, що він, не роздумуючи, приймав своєчасні та точні рішення. Футболіст був найвищого рівня.
Франселіну Матузалем, фото: ФК Шахтар Донецьк
«Після автоголу у матчі з Динамо Ахметов зустрів мене на базі та підкликав до себе»
– Хто для вас був найкращим тренером часів виступів за Шахтар?
– Якщо суто за тренерським рівнем, то, очевидно, що це Луческу. Це топспеціаліст за своїми знаннями та вміннями. А головне – за своїми результатами. В Україні Містер доказав, що він реально топ. Однак для моєї кар’єри найкращими були часи Яремченка. Він повірив у мене та стабільно довіряв місце у складі. Для мене це знаковий тренер.
– З президентом «гірників» Рінатом Ахметовим була якась пам’ятна особиста розмова?
– Так. В нас була гра проти Динамо, в якій я забив автогол, і ми програли 1:2. Таким чином за три тури до кінця чемпіонату кияни випередили нас на одне очко та вийшли на перше місце в сезоні 2002/03. Далі на нас чекала ще одна гра з Динамо у фіналі Кубку України.
На наступний день ми зустрілися з Ахметовим на базі. Мені було соромно перед ним, але він підкликав мене до себе та сказав: «Вище голову, тобі потрібно як чоловіку та спортсмену пройти через це. В спорті трапляються невдачі, але в тебе буде шанс у фіналі Кубку виправитися та показати себе».
Той фінал ми Динамо також програли (1:2), але особисто для мене матч вийшов вдалим, і після нього мене викликали до національної збірної України. Ось так за чотири дні кардинально змінилася ситуація.
– В Іллічівці саме за Миколи Павлова на чолі команди якось на спад у вас усе пішло. Що між вами сталося?
– Просто він почав більше довіряти молоді. Варто віддати належне, що йому вдалося розкрити деяких гравців Шахтаря, які виступали за команду на правах оренди, і їх потім навіть на збори з основою «гірників» брали.
– Щодо своєї ситуації з Павловим спілкуватися пробували?
– Я не бачив у цьому сенсу, бо ситуація для мене була зрозумілою. Вважаю, що немає сенсу питати. Це рішення тренера.
Микола Павлов, фото: О.Осіпов
«Говерла залишилася мені винною на квартиру в Ужгороді. Мабуть, навіть на дві»
– Останньою вашою спробою заграти на рівні УПЛ був перехід до Говерли, але там ви за пів року провели лише один матч. Чому так вийшло?
– Усе «завдяки» В’ячеславу Грозному. В мене ще був рік контракту з Іллічівцем, і я міг продовжувати сидіти там та отримувати гроші, але він запросив мене до Говерли. Я перейшов, бо хотів грати.
Потренувався три дні й Грозний поставив мене на гру з Ворсклою (1:2). Мене та Дебатіка Цуррі він замінив по ходу матчу та зробив з нас винних, хоча ніяких грубих помилок від нас не було. Після вихідного дня Грозний сказав: «Грати ви більше не будете».
Я цього вчинку не зрозумів. Ну, якщо не сподобалося тобі, як зіграла людина, то посади її на заміну – нехай тренується та чекає свого шансу. Різні методи є, але в Грозного був такий стиль. Треба було йому на когось відповідальність перекласти.
– І як далі події розвивалися?
– Через те, що я був заграний вже за другу команду в сезоні, я більше нікуди не міг перейти. Тобто Грозний сам запросив до команди, а по факту залишив мене без роботи.
– Клуб із вами нормально розплатився?
– Звичайно, що ні. Покажіть мені хоча б одного гравця, із яким Говерла нормально розплатилася.
– Багато залишилися винні?
– На квартиру в Ужгороді. Мабуть, як на ті часи, навіть на дві.
– З Грозним або з керівництвом на цю тему спілкувалися?
– Та Грозний з Олександром Шуфричем один на одного стрілки переводили й все. В них були свої клопоти, а мої проблеми нікого не цікавили.
В’ячеслав Грозний, фото: Володимир Раснер/KomandaOnline
Доводилося через суди свої гроші вибивати. Я тоді вже більше не на полі, а у кабінетах часу проводив. В підсумку, поки тягнувся процес, вже і клуб припинив існування, тому щось я встиг отримати, а щось – ні.
«Відчуваю, що на мене хтось дуже уважно дивиться. Повертаю голову, а це Лужний!»
– Про ваші виступи за збірну України – до лав синьо-жовтих вас вперше викликали у 19 років, і ви провели по одній грі за Леоніда Буряка та Олега Блохіна. Чим відрізнявся підхід цих тренерів?
– Як молодий гравець, обох у ті часи я сприймав як легенд. Ми не так часто бачили їх по телевізору, а більше чули розповіді від батьків про їхні виступи за велику команду Динамо.
Направленість тренувань в них обох була динамівською, через яку вони самі пройшли. Що стосується спілкування з командою, то в Буряка був більш інтелігентний стиль, а в Блохіна більш жорсткий.
– Хто за ігровими якостями найбільше запам’ятався?
– Звичайно, Андрій Шевченко. В Шеви тоді був зірковий час, адже він тоді як раз виграв Лігу чемпіонів з Міланом. Сергій Ребров також був топом. Це одразу було видно. Андрій Воронін на той час також був у порядку.
– Як вам було перебувати у колективі разом з усіма цими зірками?
– В команді були зібрані найкращі гравці країни. В процесі тренувань я дивився, як вони готуються, спілкуються між собою на полі та поза ним, і розумів, що вони такі ж самі люди. Ставлення до молодих було нормальним. Проте варто було його заслужити своєю поведінкою та роботою.
– Наостанок хотілося б попросити вас розповісти для наших читачів легендарну історію, яка сталася між вами та Лужним в збірній.
– Так, був мій перший обід в збірній, і я трохи раніше прийшов до їдальні. Там вже перебували старики Анатолій Тимощук та Воронін, я запитав у них: «А куди мені можна сісти?» Вони: «Та ось сюди сідай».
Ну, я сів, вже почав їсти, і відчуваю, що на мене хтось дуже уважно дивиться. Повертаю голову, а це Лужний! Побачив, що Воронін з Тимохою посміхаються, і все зрозумів. Кажу: «Це, мабуть, ваше місце?». Лужний серйозно: «Так-так». Я: «Перепрошую, зрозумів». Взяв свою тарілку пішов на інше місце. Усі почали сміятися:)
