«У ліфті Лобановському вистачило кількох слів»: Луценко розповів всю правду про велике Динамо 90-х і своє тренерство

Луценко встиг пограти із Шовковським і голкіперами молодшого покоління, а зараз передає досвід тим, чиї імена будуть гриміти в майбутньому. Напевно, не так просто знайти колишнього футболіста Динамо, хто понад 30 років віддав рідному клубу. Тарас став динамівцем ще 1990 року і зараз працює на благо «біло-синіх», тренуючи юнаків в Академії.

Сайт «Український футбол» поспілкувався про кар’єру з колишнім воротарем, який в Динамо так і не став першим номером. У цій розмові читачам нашого видання і не лише Тарас Луценко розповів багато цікавих фактів. Зокрема:

• Про те, як розпочав тренерську кар'єру.
• Про те, хто був його першим підопічним у Динамо.
• Про те, якою була перша зарплата воротаря.
• Про те, чи потрапляв він під штрафні санкції.
• Про те, як Лобановський хотів його покарати.
• Про те, як філімонов пропускав в лужниках від Шевченка.
• Про те, які у нього були максимальні преміальні.
• Про те, хто зараз найкращий воротар України.

«Вчитися починав разом із Сергієм Ребровим»

— Тарасе, зараз ваша тренерська кар'єра проходить у динамівській Академії. Швидко знаходите спільну мову з дітьми?

— У мене четверо дітей, тому справляюся😊. А якщо серйозно, то домашній досвід також допомагає у роботі, у стосунках із дітьми. Хоча, за великим рахунком, все індивідуально. Адже люди бувають різні.

— Коли ви для себе вирішили, що після футбольної кар'єри тренуватимете?

— Я ріс у спортивній родині. У мене батько — тренер, мама — вчитель фізкультури. І в процесі футбольної кар'єри, особливо під кінець виступів, більше замислювався, що робити далі. У першій половині 2009-го на сімейній раді ми прийняли рішення, що закінчуватиму і спробую залишитися в рідному клубі.

— Вам запропонували певну посаду, чи ви самі пішли до керівництва?

— Я мав розмову з Ігорем Михайловичем Суркісом, який запропонував спробувати себе тренером воротарів у Динамо U-21, яке тоді тренував Володимир Федорович Мунтян. Ось так, можна сказати, без відриву від виробництва я почав свою тренерську діяльність. І для себе я зрозумів, що для роботи наставника – лише 10% від кар'єри гравця. Потрібно було багато чому вчитися щодня, щоб мати змогу прогресувати.

Разом із Сергієм Станіславовичем Ребровим, який закінчив грати, так як і я, ми пішли на тренерські курси. Спочатку на категорію B, потім — A. Ребров пішов далі на PRO-диплом, а я — на воротарські курси. І так поступово моя нова робота увійшла до звичного ритму життя.

«Намагаюся стежити за всіма топовими чемпіонатами»

— Хто був вашим першим підопічним, коли ви почали працювати тренером?

— Артур Рудько, Анатолій Тимофєєв та Сергій Ткачук. Хоча Рудько більше тренувався із другою командою. Якщо не помиляюся, то Ткачук давно отримав казахстанське громадянство і вже закінчив кар'єру, а Тимофєєв пограв в Україні, потім виступав у Грузії та білорусі.

Артур Рудько, фото: ФК Шахтар Донецьк

— В перспективі, маєте плани попрацювати з дорослими командами?

— Я так далеко не зазираю. Це тут і зараз. Я вже працював з U-21, U-19, академічним віком, у школі, допомогав Володимиру Єзерському, Юрію Морозу та Дмитру Михайленку в юнацьких збірних. Тож я поки не скаржуся на свою тренерську діяльність. У кожному часовому відрізку була можливість удосконалюватись. Я намагаюся робити все якнайкраще там, де перебуваю, і це мені приносити задоволення.

— Який наставник вам імпонує у європейському масштабі?

— Важко сказати. Тренер не завжди має можливість підібрати футболістів під своє бачення гри. Існують різні періоди. Ось, наприклад, Хосеп Гвардіола. Начебто й можливості є, а настав такий період, що не виходить дати результат, який хоче сам наставник і керівництво клубу. У таких моментах і полягає рівень фахівця, коли в критичній ситуації потрібно знайти вихід зі становища. Я намагаюся стежити за всіма топовими чемпіонатами, особливо де виступають українці. Це й англійська Прем'єр-ліга, і Серія А, і іспанська Ла Ліга, і португальська першість. Найменшою мірою дивлюся німецьку Бундеслігу, але матчі між грандами намагаюся також не пропускати. Тому не лише дивлюся, а й аналізую, і часом наводжу приклади найкращих моментів для своїх підопічних.

«Найбільше на мене вплинув Михайло Михайлов»

— Зараз ви тренер воротарів?

— Не зовсім. Є головний тренер, наставник воротарів та з фізичної підготовки. Але це процес всього тренерського штабу, кожен має своє слово, і тоді ми приходимо до спільного знаменника. Ми навчаємо азам, щоб хлопцям далі було легше розвиватися і вдосконалюватися.

— У вас є певна вікова група?

— На даний момент за мною закріплений 2008-й (U-17) та 2010-й (U-15) рік народження. А був період, коли 2022 року доводилося працювати з кількома групами, оскільки деякі команди з тренерами виїжджали за кордон у перші місяці війни.

— У вашому футбольному житті було багато тренерів. Хто з них вплинув на вас більше за інших?

— Одним із перших назвав би Михайла Леонідовича Михайлова, який заклав базу, бачення футболу, яке ми зараз намагаємось розвивати у нашій роботі. Але якщо брати мою футбольну кар'єру, то, звісно, це ті люди, коли я лише входив до професійного футболу: Євген Васильович Рудаков та Валентин Гаврилович Івакін. Ну а далі, на кожному етапі мого футбольного життя було багато фахівців, під керівництвом яких я намагався ставати краще. Хоч і не завжди це виходило, але виключно з моєї вини.

«Перша зарплата в Динамо була більшою, ніж у батьків разом узятих»

— Ви, можна сказати, корінний динамівець. У скільки років ви прийшли до динамівської школи?

— Спочатку я навчався в інтернаті, а вже потім мене та Дмитра Симчука 1990 року запросили на перегляд у дубль Динамо, тоді ще СРСР був. Ми зіграли на виїзді з московським спартаком і після цього поєдинку нас зарахували до команди. Там ми відіграли півроку, а потім було сформовано Динамо-2. А колектив прийняв Володимир Іванович Онищенко та Валерій Леонідович Зуєв.

— Хто тоді у Динамо-2 виступав із майбутніх зірок?

— Тоді було багато сильних виконавців. Наприклад, Юра Грицина. сергія юрана я вже не застав. У нас, до речі, часто проходили спільні тренування із першою командою. Запам'яталося те, як працював Павло Олександрович Яковенко. Він мав індивідуальний підхід до тренувань. На той час це було щось з чимось. Він готувався до тренування, працював під час заняття, а потім індивідуально займався після закінчення заняття. Це був справжній професіонал і приклад для наслідування молодих футболістів.

— Коли ви отримали першу зарплату в Динамо?

— Не пам'ятаю точно, коли це сталося, але сума була, якщо не помиляюсь, 250 рублів. І це при тому, що мати заробляла 80, а батько 120. Точно пам'ятаю, що ці гроші я віддав батькам.

«Я вже було засмутився, але Лобановський пробачив»

— Для себе на той час якісь плани на майбутнє окреслювали?

— Не до цього було. Це був період становлення, переходу з дитячого та юнацького футболу до дорослого. Пам'ятаю на мій перший збір поїхала основа та дубль. Там було шість воротарів, серед них — Олександр Жидков, Святослав Сирота, Андрій Ковтун. Мені потрібно було багато вчитися в компанії таких зірок. На деяких етапах до нас підключався і Вальдемарас Мартінкенас. 

Святослав Сирота, фото: особистий архів С.С.

Це була для мене сильна школа, хоча я й мало грав у той час, оскільки у Динамо-2 першим номером був Ковтун, який, до речі, із другої динамівської команди потрапив до збірної України.

Коли намагаєшся перейти у дорослий футбол, то часто стикаєшся з труднощами не лише футбольними, а й нефутбольними.

— Це щодо зіркової хвороби?

— Не тільки. Як тоді казали, треба було пройти вогонь, воду та мідні труби. І кожного цей період відбувається по-різному. Хтось не витримує та закінчує з футболом ще в молодості. Мене слава богу, це оминуло.

— Ви дотримувались режиму?

— А чому дотримувався😊? Я й зараз намагаюся бути таким. Хоча, звісно, різні ситуації бувають. Але взагалі намагався бути професіоналом.

— Під штрафні санкції не потрапляли?

— Такого не було. Але згадується один випадок, коли мало не потрапив. Був товариський матч, коли Динамо-2 було посилено кількома футболістами з основи, і ми проводили товариський матч. Після першого тайму ми вигравали чи то 3:0, чи то 4:1. Подібні процеси завжди контролював Валерій Васильович Лобановський. Так от, у роздягальні наставник усім своїм виглядом показував, що незадоволений нашими діями, мовляв, це не те, про що ми домовлялися перед грою, тому всі будуть оштрафовані на 500 доларів, а це на той час була моя місячна зарплата. Я вже було засмутився, але в результаті пронесло.

«Шовковський та Кернозенко не давали приводу сумніватися у своїй майстерності»

— Хто для вас тоді був прикладом для наслідування серед воротарів?

— Звичайно, це і Віктор Чанов, і Михайло Михайлов, і Андрій Ковтун, із яким я працював тривалий час. Він мене також багато чому навчив.

— Роки потихеньку йшли, але в основу ви так і не потрапляли. Конкуренція?

— Так. Спочатку Олександр Володимирович Шовковський, а згодом В'ячеслав Сергійович Кернозенко не давали засумніватися у своїй майстерності😊. Але ніяких образ в мене не було. Це моя вина, можливо, не так думав, не так розумів вимоги.

— Ваш дебют у Вищій лізі припав на червень 1995 року у вінницькій Ниві. Хвилювання у 21-річного голкіпера зашкалювало?

— Переживання, мабуть, були, але не більше. Я грав у першій лізі і низку футболістів, у тому числі і мене, наприкінці сезону  делегували до Ниви. Тоді там тренером був Сергій Юрійович Морозов. Якщо в грі ти хвилюєшся, то нічого не вийде. Нам вдалося виконати завдання та допомогти команді залишитися у Вищій лізі.

Потім ми з сім'ями поїхали відпочити на Кіпр, а звідти дружини вирушили до України, а ми до Руйта — на збір із першою командою, якою керував Йожеф Сабо.

— Що скажете про цього наставника?

— А що я можу сказати? Це був головний тренер. У моєму молодому віці треба було працювати і доводити свою спроможність.

«За основу Динамо дебютував при Лобановському»

— Потім упродовж кількох років ви знову намагалися пробитися в основу Динамо. Чому не йшли до іншої команди, щоб грати?

— Була така нагода. 1997 року донецький Металург прийняв Володимир Онищенко і він запитував про моє бажання змінити клубну прописку. Я був не проти, але, так розумію, що в Динамо на мене розраховували, оскільки не відпустили.

Але вже 1998 року на заїзді перед останнім матчем групового раунду Ліги чемпіонів проти Ланса я поговорив із Михайлом Михайловим, що, мовляв, є варіант, продовжити кар'єру в іншому клубі. Ініціатором цього переходу був Павло Яковенко, який вже прийняв уралан. Я поїхав до президента Григорія Михайловича Суркіса, і він мене відпустив. І вже за кілька днів я був на Кіпрі на зборі з ураланом.

Тоді в елісті колектив був зовсім новий, з минулого сезону залишилося кілька людей, тож за два-три місяці потрібно було не лише сформувати нову команду, а й налаштувати гру.

— Ви ж і в Лобановського були під основою?

— Так. Шовковський був першим номером, Кернозенком — другим, і я, можна сказати, — третім воротарем. В ігровому циклі Шовковський грав за основу, Кернозенко — за Динамо-2, а я — за Динамо-3. Це було для того, щоби усі воротарі залишалися в тонусі.

— І при Лобановському ви дебютували за першу команду Динамо.

— Так. То був матч Кубка України проти Динамо-3. Ми грали на стадіоні Динамо та виграли з рахунком 5:0. Пам'ятаю, що тоді двічі забивали Андрій Шевченко та Юрій Калитвинцев, а ще один м'яч на рахунку Валентина Белькевича.

— Із Валерієм Лобановським спілкувалися?

— Бували хіба що індивідуальні розмови. Хоча одного разу перед початком сезону я отримав травму, коли вже був гравцем уралану. Мені дозволили відновлюватись на базі Динамо, і ми перетнулися з Валерієм Васильовичем у ліфті. Він мені сказав кілька слів, і я зрозумів, що він більше знає про мою травму, ніж я сам 😊.

«Павло Яковенко сам пішов із уралану»

— У паузі між динамівською кар'єрою у вас було довгострокове відрядження до уралану. І, як ви сказали, вас до елісти покликав Павло Яковенко. Усі чули про навантаження цього наставника. Голкіперів це не стосувалося?

— Із воротарями займався Сергій Вікторович Краковський. Тоді, якщо чесно, всім було тяжко. До речі, напередодні до Динамо пішли Артем Яшкін та Сергій Кормільцев. Як я вже сказав, комнада будувалася наново. Багато футболістів пройшли за період зборів. Прийшов ахрік цвейба, один із гравців, з яким мені пощастило зіграти ще в Динамо. Був жорсткий порядок. Вранці була зарядка, потім два тренування, тренажерний зал. Але цілі виправдовували гроші. Іншого виходу просто не було.

Ми безвилазно усе міжсезоння жили на Кіпрі, до футболістів тричі за весь час прилітали дружини з дітьми. Я, між іншим, поділяв номер із Павлом Шкапенко.

А травму, про яку я вже говорив, отримав на тренуванні за кілька днів до першого весняного матчу у чемпіонаті росії.

— І так склалося, що ваш дебют за уралан відбувся, коли в команді вже не було Яковенка. Наставника звільнили через погані результати?

— Я так розумію, що були не лише ці причини. Ще були питання фінансового характеру, оскільки були заборгованості із зарплати. Яковенко, наскільки я знаю, пішов сам.

Павло Яковенко, фото: Football.ua

— Керівник уралана кірсан ілюмжинов тоді з наставниками не дуже церемонився. Тільки при вас змінилося вісім тренерів. Президент не мав терпіння?

— Коли я приїхав після травми, команду вже очолив олександр авер'янов. Начебто почав грати, але навесні знову отримав травму. Як би нічого гнітючого не було, але в результаті випав на півтора роки. І в цей час справді наставники часто змінювалися, оскільки результат був відсутній. А коли відновився, то уралан вже прийняв ігор шалімов.

«Після помилки в лужниках кар'єра філімонова пішла вниз»

— На той час у команді вже був олександр філімонов та юрій окрошидзе…

— До речі, окрошидзе разом із Юрієм Леонтійовичем Морозом ставали чемпіонами світу 1987 року зі збірною СРСР U-17. А олександр філімонов прийшов до Уралану з Динамо, тому що йому, як голкіперу збірної росії, потрібна була ігрова практика, чого він не мав у Києві.

— Ви не згадували його знаменитого ляпу в лужниках, у матчі росія — Україна?

— Ні. Для кожного воротаря будь-який пропущений м'яч, це як ножем по серцю. А той гол коштував виходу росії на чемпіонат Європи. Зрозуміло, що йому було складно повертатись до того епізоду. На мій погляд, у тому моменті, коли Андрій Шевченко послав м'яч у бік воріт, у філімонова крутилося в голові подвійне ухвалення рішення — ловити чи відбивати. Ця помилка, за великим рахунком, серйозно позначилася на його подальшій кар'єрі, яка пішла вниз, потім і в сім'ї його почалися проблеми, природно, і фанатські сектори переслідували його довгий час.

— На той час уралан міг очолити і Євген Кучеревський.

— Так. Він був у команді, спостерігав за процесом, але щось не склалося із керівництвом клубу. Мефодійович відмовився приймати уралан. Причини? Мені про них невідомо.

— Повертаючись до ілюмжинова, президент був щедрим щодо футболістів?

— Принаймні те, що він обіцяв, керівник виконував.

«Привітати з перемогою у роздягальню приходив Абдулов»

— Які найбільші преміальні ви отримували в уралані?

— Різні суми фігурували. Але найбільший бонус, якщо не помиляюся, був близько 10 000 доларів.

— А в Динамо?

— Приблизно такі ж суми. Але не слід забувати, що я не був, так би мовити, постійним гравцем основного складу. Наприклад, президент будь-якої миті міг і підняти суму преміальних.

— кірсан ілюмжинов був близьким із командою?

— Як сказати. Він не часто приїжджав, але часом, коли ігри були у Москві, то ми збиралися в його резиденції, спілкувалися перед грою. До нього часто приїжджали знаменитості. Зокрема, у роздягальню привітати з перемогою приходив актор Олександр Абдулов, з яким ілюмжинов дружив.

— Які цікавинки були в елісті, адже це не мегаполіс, на кшталт Києва?

— Справді, місто не велике, близько 100 000 населення. Ми жили в містечку, яке було збудовано до всесвітньої шахової Олімпіади, що проходила в елісті 1998 року. 

Розваги? Іноді командою виїжджали на природу відпочити. Після Динамо у мене було набагато більше часу перебувати у родинному колі. Оскільки ми мали міжнародну команду, то самі вигадували приводи для різноманітності життя. Наприклад, дружини показують свій талант у приготуванні страв національної кухні. Моя дружина, скажімо, на сніданок варила кашу з гарбуза. Якогось іншого дня на обід був борщ. Також мав можливість скуштувати абхазькі, італійські страви. 

Ну, і тренування, переїзди. По суті, вільного часу було не так вже й багато.

Тарас Луценко, фото: ФК Динамо Київ

— ілюмжинов довгі роки був президентом ФІДЕ. У шахи в елісті грати не навчилися?

— Я вмів грати, мені тато ще на 16 років зробив такий подарунок.

— У місцевих турнірах не брали участь?

— Ні, не доводилося😊.

«На Закарпатті солідну премію дали за товариський матч»

— Після уралану ви опинилися в Закарпатті.

— Вірно. Наприкінці грудня 2003 року мені зателефонував Володимир Богданович Васютик та запропонував спробувати свої сили в ужгородській команді. Я поїхав на перегляд, відбулася розмова з головним тренером Віктором Ряшком і я підписав контракт. До речі, ви питали про премії. Так от, був цікавий випадок. Закарпаття грало на зборах контрольну гру із закордонною командою. Ми виграли. Після гри в роздягальню зайшов президент і видав непогану суму за добрий результат та класну гру, ось просто так за виграний спаринг. Який конкретно був бонус я, правда, не пам'ятаю, але сам факт, що таке було😊.

Тоді в команді першим номером був Володимир Овсієнко, але я чекав свого шансу, і потім використав його та почав грати.

— Чи можна сказати, що ваш період, проведений у Закарпатті, був одним із найкращих у кар'єрі щодо ігрової практики?

— Чому? В елісті теж був гарний період доки я не отримав травму. Впевнений, Павло Яковенко зробив ту команду, яка згодом давала результат. У той сезон уралан з дна турнірної таблиці піднявся на сьоме місце. 

А щодо Закарпаття, то тут треба віддати належне Віктору Ряшко, який із матеріалу, що був під рукою, зробив боєздатний колектив. Тоді там виступали Василь Кобін, Тарас Ільницький, Андрій Сапуга, Євген Чеберячко, Валентин Слюсар, Руслан Ярош, Михайло Кополовець, Олексій Савінов, Олександр Піщур. Всі ці люди згодом виступали на гарному рівні.

«Олександр Рибка не повністю реалізував свій потенціал»

— У липні 2005 року свій перший матч в основі Динамо у чемпіонаті ви зіграли проти Закарпаття, з якого тільки-но повернулися.

— Так буває. Так, пам'ятаю, що ми виграли 2:1.

— Цікавий факт: у внутрішніх змаганнях, коли ви виходили в основі Динамо, команда не програвала…

— Я на таку статистику не звертав уваги. Тоді було не до підрахунків, треба було працювати.

— У першій команді ви провели хоч і не багато матчів, проте у вас є якийсь поєдинок, який найбільше запам'ятовується?

— Для мене кожен матч — це подія, адже я не так багато зіграв, щоб упускати з пам'яті такі моменти.

— Повернувшись до Динамо 2005-го, ви виявили, що, як і раніше, на перших ролях був Шовковський, а другим був молодий Рибка. Ви тоді бачили у ньому перспективу?

— Коли я повернувся, то в команді були Олександр Шовковський, Віталій Рева і я. Через деякий час я отримав травму і Олександра Рибку, який подавав надії, підтягнули до основи. У своїй кар’єрі він показав солідний рівень і в Динамо, і в Оболоні, і в Шахтарі. Нині ми з ним часто перетинаємось, бо його син займається у динамівській школі. Проте можу сказати, що Сашко не до кінця реалізував свій потенціал, він міг би досягти більшого. 

Своїм підопічним я часто наводжу приклад Олександра Шовковського, який упродовж усієї своєї насиченої кар'єри вдосконалювався. Показовим моментом є той факт, що, коли людина отримувала травму, вона поверталася на поле ще сильнішою, а це дано не кожному. Це дозволяло Олександру Володимировичу протягом тривалого часу бути першим номером не лише в Динамо, а й у збірній України.

Олександр Шовковський, фото: ФК Динамо Київ

«Через мою помилку мало не поплатилися в матчі з Дроедою»

— Не можу не спитати про матч за Суперкубок України проти донецького Шахтаря у 2007 році. Динамо вийшло на цю гру, можна сказати, другим складом, але перемогло. Що це був за хід від тренерів?

— Ніхто не вірив у нас? 😊. Чесно, я не можу згадати, чому було ухвалено таке рішення. Єдине можу сказати, що якщо ми виграли, то крок від наставників був виправданий. Для молоді це був шанс зарекомендувати себе перед тренером. Тим більше, що Шахтар — хороший подразник.

— Останній свій матч у кар'єрі ви провели у листопаді 2008 року.

— Так, у внутрішніх змаганнях це був кубковий поєдинок проти алчевської Сталі, який ми виграли з рахунком 4:1. А на міжнародній арені у серпні того ж року домашня гра кваліфікаційного раунду Ліги чемпіонів проти ірландського клубу Дроеда Юнайтед. Ми тоді після виїзної перемоги 2:1 зі скрипом пройшли цього суперника зігравши дома внічию 2:2. А я в тому поєдинку наприкінці зустрічі припустився гольової помилки. А вже наступного, вирішального раунду у кваліфікації була феєрія у протистоянні з московським спартаком, який був обіграний за сумою двох матчів з рахунком 8:2.

Так ось, узимку я вже не поїхав із першою командою на збір. Туди вирушили Олександр Шовковський, Станіслав Богуш, Олександр Рибка та Артур Загладько. Я ще мав півроку контракту. Складно було перебудуватись для продовження кар'єри у якійсь іншій команді після стількох років у Динамо. Тому період часу, що залишився, був використаний для тренувань і підготовки гравців дубля, і в якійсь мірі став для мене, як перехідний термін до завершення кар'єри. І, як я вже сказав на початку бесіди, у мене відбулася розмова із президентом клубу. Так і розпочалася моя тренерська діяльність.

«Георгій Бущан готовий до цього виклику в закордонному клубі»

— Якщо не рахувати Олександра Шовковського, то хто, на вашу думку, є другим номером Динамо за весь час, що ви знаходитесь в Динамо?

— Думаю, Георгій Бущан. Він показує той рівень, який відповідає марці Динамо Київ та збірній України. А те, що він не перший номер у національній команді, це вже рішення тренерів.

— Бущан, якого чутки відправляли в клуби АПЛ, перейшов до закордонного клубу – в Саудівську Аравію.

— Можу сказати однозначно, що він готовий до цього виклику. А решта покаже тут і зараз. Українська воротарська школа завжди була сильною. В елітних клубах виступають Андрій Лунін, Анатолій Трубін, тож у попиті на наших воротарів я не здивований.

— Назвіть свою трійку найкращих українських воротарів нинішнього покоління?

— 1.Георгій Бущан, 2.Анатолій Трубін, 3.Андрій Лунін. Але я ще четверте місце віддав би Дмитру Різнику😊.

— А хто із європейських воротарів вам імпонує?

— Ідеальних голкіперів не буває. Але, наприклад, зараз мені подобається аргентинець Еміліано Мартінес з Астон Вілли. Мене підкуповує те, як він діє у воротах, як керує партнерами. Про якість його гри красномовно говорить золота медаль чемпіонату світу у Катарі.

— Яка ваша тренерська мрія?

— Щоб якнайшвидше закінчилася війна нашою перемогою. Бо це забирає життя наших воїнів, людей, можливості, руйнує плани. А вже потім хочу щоб Динамо виграло Лігу чемпіонів, а збірна України — чемпіонат світу. Звичайно, таке бажання можна порівняти певною мірою з фантастикою, але мріяти, як кажуть, не шкідливо😊.

Читайте також

«Може, хтось сміявся, що Блохін виведе Україну на ЧС-2006, тільки не я»: Сергій Матюхін дав вогню про збірну та Дніпро