«Може, хтось сміявся, що Блохін виведе Україну на ЧС-2006, тільки не я»: Сергій Матюхін дав вогню про збірну та Дніпро

Сергій Матюхін народився в селі Дачне, яке розташоване за сім кілометрів від Курахового – зараз там тривають кровопролитні бої. Проте все ж таки він вважається вихованцем дніпропетровського футболу, де в останні шкільні роки займався у видатного дитячого футбольного тренера Ветрогонова. 

Далі Матюхін виступав у складі ФК Дніпро, їздив по орендах до Кривбасу та київського Арсеналу, які вважалися клубами Ігоря Коломойського – власника клубу. Отримав запрошення до збірної ще від Буряка, однак дебютував за головну команду країни вже за часів Блохіна. Був причетним до вагомого успіху синьо-жовтих у кваліфікації – перше місце у групі та пряма перепустка до фінального турніру ЧС 2006 у Німеччині.

Ще гравцем, пішов на тренерські курси, отримавши ліцензію категорії В. Працював з дітьми та юнаками. З липня минулого року, 44 річний Сергій Матюхін є помічником головного тренера клубу Другої ліги Реал Фарма. Звісно, нам є про що говорити з олдскульним гравцем, завданням якого, за його ж словами, було бити форвардів по ногах, заважаючи їм грати😊

У відвертому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Сергій Матюхін розповів: 

• про долю рідного дому в селі під Кураховим 
• як потрапив у Дніпро, у групу легендарного дитячого футбольного тренера
• що сказав йому Перхун перед виходом на поле у своєму дебютному матчі
• як і з ким у Дніпрі вирішував питання, якщо мова заходила про особистий контракт
• про затримку зарплат у Дніпрі й ставлення до цього футболістів
• як Рикун пояснював тренеру, чому уся бігова робота може піти нанівець 
• про пенальті у матчі з Марселем і гол Дрогба з порушенням правил
• чому конфліктував з Протасовим і як йому прямота Заварова
• чому, домовившись з Кварцяним, не став гравцем Волині 
• про амбіції та бажання, як тренера, в футболі 

«Мій рідний будинок у селі Дачне поблизу Курахового зруйнований війною»

– Сергію Володимировичу, як ваші справи? 

– Більш-менш, якщо брати ту ситуацію в якій зараз перебуває наша країна і всі ми.

– Ви народись у селі Дачне, яке розташоване неподалік Курахового. Що зараз із вашим селом? 

– Воно наполовину зруйноване, як і Курахове. Мій рідний будинок теж зруйнований війною. Така ситуація. 

– Ваші батьки, родичі ще там? 

– Батьків я перевіз до Іллічівська (з 18 лютого 2016 року Чорноморськ, – прим. О.П.). Звичайно, є знайомі люди, які залишаються там. Все це дуже сумно. 

Сергій Матюхін з батьками, фото: особистий архів. С.М.

– Зараз ви чим займаєтесь? 

– Треную. Працюю в Одесі у клубі Другої ліги Реал Фарма помічником головного тренера – Валентина Миколайовича Полтавця. У середині грудня в Одесі розпочався зимовий чемпіонат міста. Дві ліги: Вища – 10 команд, Перша – 16. Реал Фарма бере участь у цих змаганнях.

– Як ваші сімейні справи? 

– Сімейні справи – це особисте. На цьому й закінчимо. 

– Тоді давайте поговоримо про вашу спортивну кар’єру. Свої перші кроки у футболі пам’ятаєте? 

– У футбол я почав грати ще в селі. Пам’ятаю, як ми з батьком виходили на шкільний майданчик і займалися відпрацюванням елементарних прийомів техніки. Потім я потрапив до ДЮСШ Курахового. Брав участь у районних та обласних змаганнях. На одному із таких змагань мене помітив Віктор Іванович Смолянінов, який працював у Маріуполі, а до цього тривалий час у донецькій школі інтернаті спортивного профілю ім. Сергія Бубки. 

Якось я у складі команди донецької області поїхав на фінальний турнір до Чернігова. Кістяк нашої команди складали хлопці з Маріуполя. Я був, скажімо так, представником курахівської громади. Саме на тому турнірі мені вперше запропонували переїхати до Дніпропетровська і продовжити там заняття футболом у місцевому спортивному інтернаті. Ця пропозиція надійшла від Сергія Івановича Собецького, однак я відмовився. Вважав, що був ще не готовий до такого кроку. 

Вирішив поїхати до Харкова, де відучився рік. Там займався під керівництвом Миколи Івановича Мачули. А у змаганнях грав за команду на рік старших хлопців, з якою працював Володимир Максимов (який у період В'ячеслава Грозного працював з резервною командою Дніпро-2, – прим. О.П.). 

«Першим, кого я персонально опікав, був Полунін. Я більше бив його по ногах, ніж відбирав м’яч»

– Але ж ви вихованець УФК Дніпропетровськ. Як ви опинилися у групі підготовки резерву Дніпра? 

– Восьмий клас я відучився у Харкові. А потім мене вдруге покликав у Дніпропетровськ Собецький. На той момент він уже передавав справи Ігореві Леонтійовичу Ветрогонову. У результаті я потрапив у групу до легендарного дитячого тренера. У 9-11 класах я відучився у дніпровському спортивному інтернаті.

– Хто з відомих згодом гравців займався в одному з вами класі? 

– Сергій Назаренко, Богдан Шершун. Руслан Ротань також там був, але він займався у групі на рік молодших хлопців. 

– Згодом ви багато років захищали кольори ФК Дніпро. Як стали гравцем цієї команди? 

– 1997 році Ігор Ветрогонов практично всю нашу команду возив на перегляди. Пам’ятаю, грали ми на базі у Придніпровську проти Дніпра, який виставив склад із хлопців, які не проходили до основи, і тих, хто набирав ігрову форму, відновлюючись після травм. Ветрогонов дав мені персональне завдання: грати проти його вихованця – Андрія Полуніна. Грали ми у січні, по снігу. Полуніна у тому матчі я більше по ногах бив, аніж м’яч у нього відбирав. Молодий був – 16 років. Після чергового, п’ятого чи шостого стику, Андрій упав і, лежачи на снігу, сказав мені: «Малий, ось тобі м’яч, візьми його, тільки більше не чіпай мене»

– 1997 рік – час, коли із Дніпром працював В’ячеслав Грозний. Перші враження про нього? 

– Позитивні. Це і надії, і мрії. При ньому я зіграв свою першу гру у Вищій лізі. Як зараз пам’ятаю, було це 4 вересня 1997 року. Грали ми у Кіровограді із Зіркою. Вигравали 3:1, і мене В’ячеслав Вікторович випустив на поле хвилин на 10-15. У запасі на лаві поряд зі мною сиділи Перхун, Калиниченко, Валяєв. Запам’яталося, що коли Грозний дав мені команду розминатися, покійний Сергій Перхун підійшов і сказав: «Ти особливо не хвилюйся, грай так, як граєш за дубль».

– Як вас зустріли у команді? 

– Нормально. З Максимом Калиниченком ми знайомі ще з харківського спортінтернату. Найдосвідченішим на той момент у Дніпрі був Андрій Сидельніков. Коли нас, резервістів, підключали до тренувань з основним складом, мене ставили у парі з ним. І ось у нас вправа – тримання м’яча. Граю я проти Сидельнікова і не можу нічого зрозуміти. Мені здавалося, що він ледве ноги пересуває, однак м’яч у нього відібрати я не міг. Хоча бігав, як скажений, адже був молодшим за нього на 12 років. Все це говорило про майстерність і досвід цієї людини. 

Багатьох із тих, хто тоді перебував у Дніпрі, я нещодавно бачив лише по телевізору. Дивився на них, як на зірок, захоплювався їхньою грою та майстерністю. А тут на тобі: я поряд з ними, тренуємося разом. 

Сергій Матюхін у Дніпрі, фото: особистий архів. С.М.

– З ким ви дружили? 

– Більше з однолітками. Дідівщини у Дніпрі не було. Звичайно, від старших хлопців нам надходили всякі «накачування». Бувало, що ми не приймали все це, чинили опір, але, за великим рахунком, сприймали з розумінням. Пам’ятаю, був момент, коли досвідчений Володимир Горілий тренувався з дублем, відновлюючись після перелому. Ми на короткій ділянці поля грали п’ять на п’ять. Я потрапив до його команди, і він впродовж гри так мені «пхав». Просто знищував морально! Однак, коли закінчилося тренування, він підійшов і обійняв мене. Сказав: «Сергію, не ображайся, все це було на емоціях. Все нормально, ти молодець, продовжуй працювати і все в тебе буде гаразд». І знаєте, цими словами, своїм ставленням до мене, зовсім молодого, він так мене мотивував.

«Стеценко жодного разу мене не обдурив: якщо пообіцяв, то завжди все виконував»

– А яким Сергій Матюхін був футболістом? Як ви можете себе охарактеризувати?

– Я бігав, відбираючи м’ячі, і бив нападників по ногах, заважаючи їм грати 😊. «На другому поверсі» непогано грав. Наскільки пам’ятаю, у грі головою три роки поспіль я входив до трійки найкращих гравців України. На першому місці був Олександр Головко із Динамо, на другому – Олександр Коваль із Шахтаря, а на третьому – я.

– Із нападників кого найбільше ви не любили? 

– Якщо брати ранній період моєї кар’єри, то – Івана Гецка. Пам’ятаю, як влітку 1999 року ми грали у Львові з Карпатами. Програли 0:4. Мені доручили персонально грати проти Івана, і я не впорався із завданням. Всі чотири м’ячі він нам забив – три з-під мене. За п’ять хвилин зробив хет-трик (61, 63 та 66 хвилини, – прим. О.П.). Важко було грати проти Максима Шацьких та Андрія Вороб’я. Особливо проти останнього. Воробей був вибуховим, мобільним форвардом. Він на хибних ривках міг заплутати тебе, обіграти і втекти.

– Найнадійніший центральний захисник, з яким ви грали у парі? 

– Руйнувати атаки суперника мені завжди приємно було з Дмитром Михайленком, хоча він не був захисником, а грав трохи вище – в опорній зоні. Ми тоді ще грали з ліберо та двома персональниками. Я з Володею Єзерським грав персонально з форвардами суперника. А функції ліберо виконували або Геннадій Мороз, або Андрій Русол, який за Кучеревського дебютував у Дніпрі. 

Так ось, Михайленко завжди мені казав: «Малий, якщо ти м’яч відібрав, то особливо не думай. Відразу його мені віддай і все». Коли я був молодим, то Дмитро завжди мене підтримував. Був період, коли на базі ми навіть жили в одній кімнаті.

– Ви починали грати у Дніпрі, коли команда переживала не найкращі часи, боролася за виживання і навіть ледь не вилетіла з Вищої ліги. Що було не так? 

– Наприкінці 90-х, коли Дніпро очолював Микола Іванович Федоренко, в основному, грала молодь. Чому? Напевно тому, що були проблеми із фінансуванням. Досвідчених гравців у команді практично не залишилося. Всі вони подалися шукати кращої долі в інших клубах. На чому наголошував Федоренко? Насамперед, на самовіддачі. 

– Ви сказали, що не було гідного фінансування. Але ж Приватбанк в особі Коломойського вже взяв команду під свою опіку? 

– Думаю, не було гідного фінансування для того, щоб запросити до команди гравців високого рівня. Хоча я не був в курсі всіх цих фінансових моментів. Як було, так і було.

– А як ви ставилися до великих затримок зарплати? 

– Філософськи. Вірили в те, що незабаром усе налагодиться. На той час багато команд стикалися з подібними фінансовими проблемами. Тож сенсу дутися та ображатися у нас не було. Ми були молодими і наша справа – якісно та сумлінно виконувати свою роботу. Перш за все для того, щоб не втратити себе у футболі. Сьогодні ти тут, а завтра – вже в іншій команді. Всюди свою профпридатність ти маєш доводити на футбольному полі, а для цього потрібно бути у гарній спортивній формі.

– Із власником клубу Ігорем Коломойським спілкувалися? 

– Бачилися два-три рази, коли він на заміську базу приїжджав. Однак особистих розмов у мене з ним не було. Якщо мова стосувалася мого контракту, якихось додаткових умов, прописаних у ньому, то про це ми завжди розмовляли з Андрієм Вікторовичем Стеценком. 

– Зараз про Стеценка ходять різні чутки та легенди, щодо його впливу на клуб Дніпро. Хтось позитивно відгукується про нього, хтось негативно. Що скажете ви?

– Скажу за себе: за ті 11 років, які я провів у Дніпрі, у мене із Андрієм Вікторовичем жодних розбіжностей не було. Він завжди говорив по ділу і я його розумів. Якщо я приходив до нього і просив щось для себе, а він відповідав «ні», то я повертався і йшов. Але якщо він пообіцяв, то, як правило, завжди виконував. Ні разу він мене не обдурив. 

Андрій Стеценко, фото: ФК Дніпро

«Кучеревський був тонким психологом, знав як тебе вколоти»

– Вам довелося попрацювати із багатьма тренерами. Чи існує тренер, про якого ви можете сказати «це мій вчитель»? 

– Ніколи не забуду тих, із ким починав. Перший – батько. Це він привів мене у футбол, допоміг зробити перші кроки. На етапі початкової підготовки він багато чому мене навчив. Дуже вдячний я і Ігореві Ветрогонову, який дав мені дуже багато. 

А у професійному футболі головним своїм вчителем вважаю Вадима Миколайовича Тищенка. Це і футболіст, і людина з великої літери. Йому я вдячний за всю свою професійну кар’єру. Він не лише у футболі мені допоміг, а й життєвих порад багато дав. Бували моменти, коли я конфліктував з ним, сперечався. Виявляв незадоволення та не розумів його слів та натяків. Все це я вже потім усвідомив. 

Що стосується футболу, то Тищенко зі мною безпосередньо по всіх моментах розмовляв, а Євген Мефодійович, більше загалом. Ось чому для мене Тищенко на першому місці, а не, той же Кучеревський.

– Ви назвали Тищенка та Ветрогонова, які за характером були дуже м’якими людьми. У вашому розумінні для тренера м’якість характеру – це нормально? 

– Тищенко – м’який тренер? Так, він не кричав на тренуваннях на когось при всіх. Але завжди підходив і індивідуально пояснював тобі, що не так. І розмовляв він не тільки зі мною, а й із тими ж Сергієм Назаренком, Русланом Ротанем, іншими хлопцями. Зараз, коли аналізую всі свої 11 років ігрової кар’єри у Дніпрі, то розумію, що якби не Тищенко, то в мене не все було б так райдужно.

– А перше враження від спілкування з Євгеном Кучеревським пам’ятаєте? 

– Якихось довгих розмов та діалогів з Кучеревським у мене не було. Не хочу применшувати його роль у Дніпрі, але тренувальний процес більшою мірою у нас вели Вадим Тищенко та Валерій Городов. А Мефодійович для нас був як тато. Ці якості, напевно, він від Геннадія Жиздика та Володимира Ємця перейняв. 

Він був дуже сильним і тонким психологом. І манера спілкування в нього була особлива – іронічно-гумористична. Якщо йому треба було когось нагнути, він це робив, але дуже акуратно. Знав, як тебе вколоти. Це могло бути якесь незначне слово. Закид, коли ти падав духом, чи похвала, яка окриляла тебе. 

Кучеревський міг перевести мене в дубль, а наступного дня поставити на гру за основу. Пам’ятаю, як з Металістом я два тайми відіграв за резервну команду (один 14 липня 2004 2:1, – прим. О.П.). А після гри Тищенко сказав мені: «Мотя, зараз їдеш на базу, і готуєшся до завтрашньої гри основних складів». Я був впевнений, що не гратиму. Ні секунди не сумнівався. А Кучеревський узяв і включив мене до основного складу. Закінчилося все нашою перемогою 4:2. Я ще гол Металісту забив.

– Спочатку деякі футболісти важко сприймали манеру поведінки Кучеревського. Дехто навіть побоювався його, міг образитися за підколи. 

– Було таке, що побоювалися, але при цьому дуже сильно поважали. Дійсно, він міг так підколоти, що ти ображався на нього, але це була наша проблема, а не його. Кучеревському – 60, а нам по 20 років.

– Чому, коли до Дніпра повернувся Кучеревський, вас віддали в оренду до Кривбасу? 

– Мене ніхто в оренду не віддавав. Я сам у Кучеревського попросився. Після зборів у Туреччині зрозумів, що не проходжу до основного складу. Підійшов до Мефодійовича і сказав, щоб відпустили мене до Кривбасу. 

– У Кривбасі ви провели лише чотири місяці… 

– Весняно-літню частину сезону 2001/02 (у чемпіонаті зіграв 12 ігор, – прим. О.П.). Цікаво, що першу гру за Кривбас я грав проти Дніпра на «Метеорі». Програли 0:2 (два м’ячі тоді Кривбасу забив Валентин Полтавець, помічником якого зараз у Реал Фармі є Сергій Матюхін, – прим. О.П.). 

Влітку у нас була відпустка, я поїхав до Одеси, і раптом – дзвінок від Кучеревського. Він повідомив мені, коли збирається Дніпро і сказав, щоб я цього дня також був у розташуванні команди. На це я сказав: «Так я ж у Кривбасі». На що Мефодійович відповів: «Ти, що мене не зрозумів?» Ось так я повернувся до Дніпра, а коли стартував новий чемпіонат, то вже постійно грав в основному складі. 

Мені здається, що це Тищенко посприяв моєму поверненню. Десь переконав Кучеревького повернути мене. Вже потім, через кілька років, мені Стеценко якось сказав: «Якби не Тищенко, ти б у Кривбасі й закінчив».

– Можливо, був якийсь момент, коли особисто вас виховував Кучеревський? 

– Пам’ятаю, у квітні 2003 року ми грали ще на старому стадіоні «Шахтар» матч-відповідь півфіналу Кубка України. Програли гірникам 1:3. Один пропущений гол був на моїй совісті. У грі з багатьма буває таке, коли м’яч після удару стрімко на тебе летить, а ти для самозбереження ухиляєшся від нього. Ось і я голову прибрав. 

На другий день у нас був розбір гри, мені Кучеревський нічого не сказав. Він просто перевів мене в дубль. Тижнів три, може, місяць я там провів. Таким чином він вчив мене. Після цього мені м’ячем носа розбивали, але я вже ніколи не відвертався від нього. 

«Дідьє Дрогба – це «кінь». З нинішніх форвардів я порівняв би його з Холандом»

– Який матч із вашої кар’єрі вам найбільше запам’ятався? 

– Домашня гра проти Гамбурга. Запам’яталася, насамперед, емоціями. Ми програли у Гамбурзі перший матч 1:2. За пару днів до матчу-відповіді на «Метеорі» ми переглядали ту гру. Після перегляду Кучеревський сказав: «Пацани, ну що я вам ще буду розповідати. Просто вийдіть і заженіть їх за Бранденбурзькі ворота». 

Матюхін у матчі з Гамбургом проти Барбареза, фото: особистий архів. С.М.

– І що, ці слова справили на вас таке враження, що ви вийшли і вчинили розгром Гамбургу? 

– Виходить, що так. Як у першій, так і в другій грі я персонально діяв проти легендарного боснійського форварда Сергія Барбареза. Із завданням впорався. Після тих ігор, а саме після переможної 3:0 над Гамбургом, я повірив у себе. Відчув, що можу грати у футбол на дуже високому рівні.

– Якою була премія за ту перемогу? 

– Цифр я вже не пам’ятаю, але нас тоді дуже добре преміювали. 

– А свій дебют у єврокубках ви пам’ятаєте? 

– Звичайно. Сталося це у 2001 році. Грали ми вдома проти Фіорентини, яку тоді тренував Роберто Манчіні. Вийшов на поле в середині другого тайму, замість Валяєва. Пам’ятаю, що у тому протистоянні мене вразила гра португальця Нуну Гомеша, а також югослава Предрага Міятовича.

– Ще про один матч хотілося б з вами поговорити. Виїзд у Марсель, пенальті. Скажіть відверто, ви смикнули француза Марле за футболку? 

– Так. Позицію програв, повівся на його хибний рух. А потім мені нічого не залишалося, як притримати його за футболку.

– Пенальті Дідьє Дрогба пробив із порушенням правил? 

– Думаю, так. Опорна нога в момент удару в нього поїхала, тому він пробив, двічі торкнувшись м’яча.

– Охарактеризуйте Дрогба одним словом? 

– Це – «кінь». Потужний, фізично міцний форвард. Я теж не маленький, але підступитися до нього мені було дуже складно, і грати корпус у корпус з ним дуже важко було. Якщо порівнювати з тим же Барбарезом з Гамбурга, то проти Дрогба мені набагато складніше було грати.

– Із яким із нині діючих форвардів можна порівняти Дрогба? 

– З норвежцем Холандом.

– Які ігри у єврокубках вам ще запам’яталися? 

– Домашній матч із Аустрією. Дуже важка, рівна, гостроатакувальна гра – від ножа. Кожна з команд за будь-що хотіла перемогти. Все вирішив гол-красень, який забив Сергій Назаренко. Він за рахунок індивідуальної майстерності обіграв одного суперника, а потім добряче пробив з-під другого, під дальню штангу. 

З Сарагосою, пам’ятаю, грали ми за сильної зливи. Дренаж поля не витримав, бігали болотом. Мені доручили персонально грати проти Давіда Вільї (чемпіон світу у складі збірної Іспанії 2010 року, – прим. О.П.), однак він навіть перший тайм до кінця не дограв.

– За що вас вилучили наприкінці гри? 

– За нестримність. Молодий був, не впорався з нервами. Хаві Морено штовхнув мене (так, що Сергій опинився на траві, – прим. О.П.), а я взяв і відповів. Виникла загальна сутичка, після чого суддя з Македонії показав мені жовту картку, яка виявилася другою.

– Наступний європейський груповий турнір ви провалили. Чому? 

– У нас із першого туру все якось не склалося. Програли на Метеорі АЗ Алкмар – 1:2. Єдиний наш м’яч я забив. Водночас і помилився, коли з-під мене нам грузин Шота Арвеладзе перший гол провів. Потім удома ще й болгарському Літексу програли 0:2, а в Англії – Мідлсбро 0:3. У цих двох іграх я участі вже не брав – у заявку не потрапив. В останньому турі групового турніру ми грюкнули дверима, перегравши у Швейцарії Грассхоппер 3:2. Був у запасі, але на поле довелося вийти ще у середині першого тайму – замість Єзерського.

– На гру з Мілдсбро команду повіз Тищенко, і далі перше коло чемпіонату Дніпро догравала при ньому. Кучеревський пішов, сказавши: «Побачив, що у хлопців уже очі не горять». 

– Усіх нюансів відходу Кучеревського з Дніпра я вже не пам’ятаю. Якоюсь мірою він мав рацію. Ми начебто й хотіли, але емоцій нам не вистачало. Можливо, десь наїлися футболу, зірку спіймали. Довгий час ми грали одним складом, напевно, команді потрібна була вже свіжа кров. Та й суперники нас добре вивчили, підлаштувалися під нашу гру. 

«Рикун сказав: «Ну, що ми бігаємо? Зараз вийде людина в «чорному», три рази свисне і вся наша підготовка нанівець»

– Що можете сказати про зв’язку Рикун-Венглінський? 

– Скажу так: будь-яка зв’язка, в яку входив Рикун, завжди претендувала на те, щоб називатися найкращою.

– Ваша думка про Рикуна? 

– Рикун – це футбольний геній. І людина цікава. З ним я років зо три на зборах у Туреччині в одному номері жив. Сашко завжди боровся із вагою, зайві кілограми намагався бігом зігнати. 

Олександр Рикун, фото: Facebook

Якось за тиждень до старту чемпіонату у нас було бігове тренування, і Рикун відстав на півкола від основної групи. Тищенко почав йому пхати, і тут Сашко каже: «Миколайовичу, ну що ми бігаємо. Зараз вийде людина в «чорному», три рази свисне, і вся наша підготовка нанівець»😊.

– Розповідали, що коли ви бігали в лісочку біля бази, то Рикун міг усілякими хитрощами дистанцію скорочувати? 

– Бувало і таке. Але якщо Сашка роздратувати, то він міг будь-кого наздогнати, вибити м’яч у підкаті. Рикун все міг, він мав високу дистанційну швидкість. Пам’ятаю, ми грали на «Метеорі» матч півфіналу Кубка України з київським Динамо. В середині другого тайму Рикун із центру поля втік від Головка. Той на ньому висів, мало футболку не порвав, але Сашко все одно вислизнув від нього, та ще й гол забив. Дніпро тоді виграв 2:0.

– Динамо ви пройшли, але у фіналі Шахтарю програли без шансів? 

– У фіналі я не грав, сидів на лавці. Як би не прикро це прозвучало, але ми тоді по ділу програли Шахтарю. Індивідуально вони були сильнішими за нас.

– Виклик у збірну для вас найвизначніша подія? 

– Так. Сталося це 2002 року, коли збірну України очолював Леонід Буряк. Коли дізнався про виклик, то це був для мене шок! Розумієте, я простий хлопець із села з населенням 900 людей, і тут раптом збірна країни. Десь добу я взагалі не міг прийти до тями, не розумів, що сталося. Це було дуже почесно для мене.

– Як ви дізналися про свій виклик? 

– Нам у Дніпрі дали пару вихідних, і я поїхав до дружини до Іллічівська. Хтось із клубу зателефонував і сказав, що мене викликали до збірної. Пам’ятаю, що Миколу Медіна з Дніпра теж викликали, і ми з ним в одному номері жили в Белфасті (на відбірні матчі Євро-2004 проти Греції у Києві та Північній Ірландії у Белфасті з Дніпра, крім Медіна та Матюхіна, були викликані Геннадій Мороз та Олег Венглинський, – прим. О.П.).

«За збірну дебютував у Македонії, там Шевченку носа розбили»

– Проте ваш дебют у збірній відбувся вже за Олега Блохіна?

– У товариській грі з Македонією. Пам’ятаю, що на поле вийшов одразу після перерви замість Сергія Симоненка. На той час ми вже програвали 1:0. М’ячів більше не пропускали, але й забити нам не вдалося. Так гра і закінчилася.

– Той матч запам’ятався тим, що Андрій Шевченко, не догравши перший тайм, взяв і пішов з поля. Ви пам’ятаєте, що там сталося? 

– Йому розбили ніс (обстеження в міланській лікарні встановило діагноз – травма верхньої щелепи, – прим. О.П.).

– Ідучи з поля, він зняв футболку? 

– По-моєму, так. Хоча, не стверджуватиму. Якщо чесно, не пам’ятаю (Шевченко після травми, знявши футболку, пішов у роздягальню і вже на поле не повернувся, – прим. О.П.). 

– Чому перші товариські матчі під керівництвом Блохіна збірна провалила? 

– Мені важко судити. Напевно, Олег Володимирович перебував у пошуку. Знайомився з гравцями, намагався зрозуміти потенціал кожного з нас, щоб вибрати найкращій склад (у жодному з шести товариських поєдинків, проведених до старту відбірного циклу, команда Олега Блохіна не здобула перемоги, забивши при цьому лише два м’ячі, – прим. О.П.). 

– Гравці при цьому продовжували йому вірити? 

– У Блохіні мене завжди підкуповувала його харизма. Він щось казав, і я все це через себе пропускав. Олег Володимирович був впевнений у собі й інших міг переконати. Блохін одразу дав нам усім зрозуміти, що свідомо націлює команду на досягнення максимального результату. Пам’ятаєте, як на першій своїй прес-конференції він заявив, що виведе збірну України з групи на чемпіонат світу 2006 року з першого місця?

Олег Блохін, фото: ФФУ

– Але після таких заяв всі лише посміялися. 

– Не знаю, як інші – може, хтось і сміявся над наполеонівськими планами Блохіна вивести України із групи на ЧС-2006 з першого місця, тільки не я. Адже Блохін потім довів, що це були не просто слова. Вважаю, саме Блохін став головним ковалем загальнокомандного успіху у відбірному циклі. 

– Чим запам’ятався Блохін як тренер? 

– Нічого неординарного в нього не було. У тренуваннях більше наголос робився на практичні заняття. Перед тренуванням завжди була теорія – 10-15 хвилин. Нам пояснювали, що ми робитимемо, для чого. На полі тренування зазвичай проводили Андрій Баль та Олег Кузнєцов, які були ближчі до нас, футболістів. Баль був приємною, доброю людиною. З Андрієм Вороніним вони були на «ти». Багато жартували, підтравлювали нас. Семен Йосифович Альтман поводився з нами по-наставницькому. Вони з Блохіним могли зупинити заняття, когось пересунути, якісь тактичні моменти відкоригувати.

«Якщо було щось не так, Заваров прямо тобі про це казав»

– Давайте повернемося до внутрішніх змагань. Чи багато змінилося особисто для вас, коли Дніпро очолив Олег Протасов? 

– Так. І не лише для мене, а й для всіх.

– У Протасова ви опинилися на лаві запасних. 

– Сам винен. Причина в складності мого характеру. Десь було легке запаморочення від успіхів, напад зіркової хвороби. Почав сперечатися з Олегом Валерійовичем з ігрових моментів. Забув, що він срібний призер чемпіонату Європи, найкращий бомбардир і володар срібної бутси. Я ж на перших зборах починав грати в нього, навіть гол у контрольній грі з хорватами забив. Був не правий, що повівся так. Зараз шкодую, що конфліктував із ним. Коли нині чую, що хтось каже, нібито він ні про що не шкодує – не вірю в ці слова.

– Далі вам на правах оренди довелося грати за Кривбас, потім – за київський Арсенал. Давайте поговоримо про ваш період у столичному клубі. Скажіть, Олександр Заваров, під керівництвом якого вам довелося працювати, класний тренер? 

– Заваров і як тренер, і як людина – класний, відкритий, порядний. Якщо було щось не так, то він прямо тобі про це й казав. Десь жартома, десь матом. З ним я ніколи не мав проблем. Атмосфера у команді була чудова. Пам’ятаю, щось у нас не йшло, команда програла кілька ігор поспіль. Думали: ну все, зараз почнуть нас навантажувати біговою роботою, заженуть на тренуваннях. Нічого подібного – все гаразд. Заваров умів пересмикнути команду, розслабити всіх нас.

– Заваров міг бути жорстким? 

– Він міг крикнути, десь напхати, але вчасно, без будь-яких перегинів. Адже він сам через все це пройшов. Всю цю школу Лобановського витримав.

– Школа Лобановського – це високі фізичні навантаження. Щось подібне у Заварова було на тренуваннях? 

– Заваров не працював за методикою Лобановського, не копіював його – це я точно можу сказати. Можливо, якісь моменти він узяв у Валерія Васильовича. Але Заваров мав свої принципи, своє бачення гри і тренувального процесу. Він пограв в Італії та Франції. Тренувався під керівництвом таких відомих фахівців, як Діно Дзофф (збірну Італії вивів у фінал чемпіонату Європи 2000 року, з Ювентусом виграв Кубок УЄФА у 1990 році, – прим. О.П.), Еме Жаке (під його керівництвом збірна Франції стала чемпіоном світу у 1998 році, – прим. О.П.). 

Не можу сказати, що тренування у Заварова були легкими. У нього багато вправ на утримання м’яча: один на один, десять на десять. Було тяжко, але все це працювало.

– Бігової роботи багато було? 

– Чимало. Але в тому ж Дніпрі в Кучеревського та Тищенка ми більше бігали.

– Чому Заваров пішов? 

– Наскільки я розумію, Заварова «пішли» без його відома.

«Домовився з Кварцяним, мав контракт підписати, але зліг із запаленням легенів»

– Коли Заваров пішов, з Арсеналом недовго працював Грозний, якого ви добре знали, а потім Юрій Бакалов. Що скажете про нього? 

– Юрій Михайлович – тренер іншого покоління. З нами він багато індивідуально розмовляв. До кожного шукав підхід. Бакалов, мабуть, найм’якіший і найлояльніший тренер з тих, з ким мені довелося працювати. Не скажу, що тренувальний процес у нього дуже відрізнявся від того, який був у Заварова, але були свої нюанси. Бакалов більше уваги приділяв тактиці, а Заваров покладався на наші індивідуальні якості.

Сергій Матюхін у Арсеналі, фото: ФК Арсенал

– Ваш останній клуб ПФК Олександрія. Чим був викликаний ваш перехід до цієї команди у 2011 році? 

– Сам попросився до Володимира Богдановича Шарана. Перед цим місяць зборів провів у розташуванні Дніпра. Потім два тижні у Волині. Практично домовився із Віталієм Кварцяним. Вже й контракт мав підписати. Але буквально за три дні до старту чемпіонату зліг із запаленням легенів. Поїхав до Одеси, місяць лікувався там. Варіант із Волинню відпав, тому я подзвонив Шарану і спитав, чи можу я приїхати до нього. Він був не проти – дав добро.

– В Олександрії все для вас закінчилося сумно. 

– Я приїхав туди, однак після хвороби, набрати спортивну форму так і не зміг. Відчував по собі, що не виберусь.

– За Олександрію ви зіграли один матч у чемпіонаті та один на Кубок, в яких команда крупно програла… 

– Коли грали з Таврією у Сімферополі, я відзначився смішним «автоголом». Ми вели в рахунку, був стандарт. Сергій Назаренко навісив у штрафний майданчик, начебто зуміли відбитися. Думали, що момент вичерпаний. Наш гравець Давид Таргамадзе, заволодів м’ячем і хотів вибити його подалі, за межі штрафної. Я ухилявся, але він ударив мені прямо у спину, і вже від неї м’яч спланував у сітку воріт.

– Чи часто ви замислювалися про майбутнє, будучи футболістом? 

– Ви знаєте, часто. Коли ще був гравцем Арсеналу, за Бакалова у 2012 році, вирішив піти на тренерські курси. Ходив, слухав лекції, були у нас і практичні заняття. Потім склав іспити й отримав диплом категорії В. 

– Коли повісили бутси на цвях, одразу почали тренувати? 

– Після Олександрії я ще рік пограв в аматорських змаганнях. Виступав за одеський Совіньйон. 2014 рік у мене взагалі випав. А з 2015-го я вже працював у Чорноморці, у команді U-21. Туди мене запросив Олександр Бабич. Пропрацював до листопада 2017 року (очолював молодіжну команду Чорноморця з 10 серпня до 3 листопада 2017 року, 11 ігор: +2=1-8, – прим. О.П.). Потім був переведений до академії ДЮШОР Чорноморець, де працював до червня 2020 року. Далі пішов працювати у приватний клуб ФК Пальміра. Взяв команду U-14 і вів цих хлопців чотири роки. У липні цього року вирішив не продовжувати відносини з Пальмірою та прийняв пропозицію клубу Другої ліги ФК Реал Фарма.

«Моя мета – хочу стати найкращою версією себе вчорашнього»

– Своїх вихованців назвете? 

– Назву. З тих хто грає у командах майстрів, це футболіст одеського Чорноморця – Євген Скиба. Гравець команди ЮКСА – Андрій Демиденко, який свого часу пограв за Металіст 1925 та Кривбас. Із хлопців, які виступають за кордоном – Данило Головацький (чеський клуб Градець-Кралове).

– Працювати з дітьми вам подобалося? 

– Сказати, що не подобалося, я не можу.

– Але ж ця робота низькооплачувана? 

– А ще й невдячна. Хоча навчити дитину навичкам футболу – справа дуже трудомістка.

– Що означали для вас гроші у футболі? 

– Для мене гроші – це засіб для існування.

– Зараз ви забезпечена людина? 

– Не можу сказати, що я не забезпечений, але, водночас, назвати себе забезпеченою людиною не можу.

– Зараз де живете? 

– В Одесі. Маю дорослих дітей, яких я дуже люблю. Зараз мені цікаво займатися тим, чим я займаюся. Від цього отримую задоволення.

Сергій Матюхін, фото: особистий архів. С.М.

– Чому обрали саме Одесу? 

– Історія наступна. Коли я грав у Кривбасі, там грав одесит Павло Скоропад. З ним я знайомий ще з часів юнацької збірної. Чемпіонат у нас рано закінчився, на початку червня. Була відпустка, і він запропонував мені поїхати до моря, до Одеси. Я приїхав, а там весілля у футболіста Сергія Ткаченка. Теж одесита, який на той момент грав у донецькому Металурзі. Він запросив мене на весілля, де я познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

– З одеситкою? 

– Вона була з Іллічівська. 

– Яка зараз ваша мета? 

– Хочу стати найкращою версією себе вчорашнього.

«Тренувати міліонерів можна, лише домовившись з ними»

– Чи є бажання попрацювати головним тренером команди майстрів? 

– Звичайно. Я людина амбітна.

– Чи готові очолити команду Прем’єр-ліги? 

– Поки що ні, тут практика необхідна. А команду Першої, Другої ліги – чому ні?

– Чим вам подобається тренерська професія? 

– Тим, що це творча робота.

– Чи симпатизуєте якомусь тренеру? 

– Мені подобалося, як працював Йоган Кройф, хоча я застав невеликий період його тренерської роботи. Потім дивився, як грали його Аякс і Барселона. А ще подобається мені Юрген Клопп. Можу назвати ще одну особу. Але для мене він не тільки тренер, а ще й менеджер. Це – Карло Анчелотті. Легендарний Папа Карло – втілення всього. Для мене він ідол. 

Скажіть, як можна тренувати мільйонерів? З мільйонерами треба лише домовлятися. Необхідно мати велике вміння, щоб свої ідеї піднести так, щоб вони їх втілювали на полі. А ось Гвардіолу я трохи не розумію. Надто в нього все закручено та хитромудро. Футбол, який він запроваджує, недостатньо вертикальний. Це я так бачу, не претендуючи на істину. Чим, наприклад, Клопп мене бере: командною швидкістю, контрпресингом. 

– Що думаєте про наш чемпіонат? 

– А що тут думати, коли в країні війна? Хороші футболісти до нас не їдуть, тому немає конкуренції. Пік розквіту нашого чемпіонату припав на 2012-2013 роки, коли у нас грали легіонери високої якості. Це дозволяло нашим гравцям, у тому числі молодим, зростати. 

Зараз київське Динамо, за всієї поваги до цієї команди, на європейській арені показало невтішні результати. Добре, що останнє місце у Лізі Європи змогли залишити. Та й у Шахтаря у Лізі чемпіонів, справи не набагато кращі. Ось такий нині рівень нашого футболу.

– А що ви скажете про гру ваших колег за амплуа – центральних захисників? Хтось із них вам подобається? 

– Подобається Ілля Забарний (за результатами референдуму «УФ» переміг у номінаціях «Найкращий гравець України 2024 року» та «Найкращий легіонер із України 2024 року», – прим. О.П.). Свого часу його Луческу розкрив. 

Що імпонує у ньому? Спокій, холоднокровність та психологічна стійкість. Те, як він досить впевнено почувається у грі. Може, у нього нема надто яскравих ігор, але й серйозних провалів за ним не помічено. Видно, що хлопець із головою. Потихеньку, по півкроку, грає собі, рухаючись уперед. На даний момент це найкращий наш центральний захисник. 

Ілля Забарний, фото: ФК Борнмут

Кого ще можу відзначити? Свого часу мені імпонував Арсеній Батагов, який розпочинав свою клубну кар’єру в Дніпрі у Дмитра Михайленка.

– Зараз у нас у Прем’єр-лізі працюють кілька тренерів, які починали грати у Дніпрі разом із вами: Ротань, Бабич, Бартулович. Що скажете про роботу цих тренерів? 

– Нічого поганого не скажу. Руслан Петрович в Олександрії виконав хорошу роботу (лауреат опитування «УФ» в номінації «Найкращий тренер України 2024 року», – прим. О.П.). Йому дали час для становлення команди, зараз видно результати його праці. Мені подобається футбол, який демонструє його команда. Що далі буде – покаже час.

Довідка «УФ»

Сергій Матюхін народився 21 березня 1980 року у селі Дачне (Донецька область). Центральний захисник. Грав за команди ФК Дніпро (Дніпро) – 1997-2009 (з перервами), Кривбас (Кривий Ріг) – 2001-2002, 2008-2009, Арсенал (Київ) –2009-2011, ПФК Олександрія (Олександрія) – 2011 рік. Ігрову кар’єру завершив з 1 січня 2012 року. 

Дворазовий бронзовий призер чемпіонату України: сезони 2000/2001 та 2003/04.

Фіналіст Кубка України 2003/04.

За збірну України зіграв 3 матчі. За вихід збірної у фінальну частину чемпіонату світу нагороджений медаллю «За працю і звитягу» – 2006 рік. 

Всього за свою 15-річну кар’єру гравця провів понад 250 офіційних матчів, забив 15 голів. 

Нині Сергій Матюхін працює помічником головного тренера клубу Другої ліги Реал Фарма (Одеса). 

Читайте також

«Менеджер збірної України, здається, підписався на мене в інстаграмі»: українець Троїцький розповів про перегляд в Вільярреалі