«У Мадриді арбітрам давали швейцарські годинники за 25 тисяч доларів, але Реал не дискваліфікували»: вогняне інтерв’ю Беженара
1512 
У відвертому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Сергій Беженар розповів:
- про Ваната і Бражка, з якими працював два роки
- як сам у 16 років став чемпіоном світу
- що відчув, коли король футболу Пеле потиснув йому руку
- як можна було програти на чемпіонаті світу, ведучи у рахунку 4:0
- хто у Дніпрі опустив його з небес на землю
- про першу зустріч і розмову з Лобановським
- про «горбилі» Кучеревського
- як у Сочі з Віктором Леоненком грав за тюменський Геолог
- чому Дніпро не став чемпіоном України
- про причину свого другого переходу з Дніпра у Динамо
- про Лігу чемпіонів і дискваліфікацію Динамо
- про перший матч збірної України і мрію, яка так і не здійснилася
«Радий за Бражка та Ваната, що вони стали лідерами в Динамо та доросли до збірної»
– Сергію Миколайовичу, як ваші справи?
– Якщо мова про футбол, то з професійної точки зору у мене все нормально. Працюю з юнаками Динамо 2009 року народження. Робота подобається і я від цього отримую задоволення.
– А що на сімейному фронті?
– Теж все добре. Зараз з дружиною онуком займаємося. Артему три роки.
– Знаю, що ви колись свого сина Сергія намагалися долучити до спорту: він займався футболом та хокеєм.
– Було таке. Водили його до різних секцій, але спортсмена з нього не вийшло. Так що зараз він, як і ми з дружиною, займається своїм сином і нашим онуком.
– Ви сказали, що зараз ведете групу хлопців 2009 року. До цього ви працювали з юнаками 2002 року, серед яких були Бражко, Ванат, Нещерет. Їх можна назвати вашими вихованцями?
– Які вони мої вихованці? 😊 Вони вихованці школи київського Динамо. З цими хлопцями я справді працював два роки – передвипускний та випускний. Щодо Нещерета, то його серед них не було. Хоча він і 2002 року народження, але грав за команду на рік старших. Віддали його туди, щоб у спортивному плані хлопець зростав швидше. Є така практика у нас.
А з Ванатом і Бражком я продовжую спілкуватися. Радий за хлопців, що стали лідерами Динамо та до збірної дорослі. Якщо є можливість, дивлюся на їхні ігри, правда, зараз більше по ТБ.
Владислав Ванат. Фото: Динамо
– Що потрібно молодому футболісту, щоб заграти?
– Та багато чого. Фізичні данні, технічне оснащення, а ще характер – це неодмінно.
– Нинішнє покоління дуже відрізняється від вашого?
– Звичайно. Адже технології набагато вперед пішли. Зараз у всіх гаджети. Якщо раніше дитину не можна було додому з вулиці загнати, то зараз її не можна на вулицю з дому випровадити. Це якщо казати загалом. У плані бажання грати у футбол нічого не змінилося. У хлопців, які живуть у нас в академії, є все для заняття футболом.
У будь-який момент вони можуть вийти на поле і попрацювати індивідуально. Стали отримувати набагато більше інформації за рахунок усіляких відео, адже у нас тепер знімають навіть тренування. Вони все це можуть побачити. Можуть переглянути гру будь-якого чемпіонату. У мого покоління нічого подібного не було. Ми отримували інформацію лише зі слів тренера чи газет.
– Особисто вам чого не вистачало у дитинстві?
– Щодо футболу, то все, що можна було дати на той час, мені давали. У Нікополі для юних футболістів був свій інтернат, розташований у селі Воля (до 2024 року називалося Чкалове, – прим. О.П.). Ми жили на базі команди майстрів нікопольського Колосу. У нашому розпорядженні були два трав’яних поля, критий зал. Там була і загальноосвітня школа, яку я закінчив. Мені гріх скаржитися.
– У минулому ви захисник. Скажіть, у своїй роботі ви більш сконцентровані на гравцях оборони?
– Та ні. Хоча деякі речі, як колишній гравець оборони, я їм все ж таки підказую. Але з того часу, як я грав, багато що змінилося. Я грав на позиції ліберо, а зараз використовуються зовсім інші тактичні схеми. Футбол у тактичному плані став більш гнучким. Багато стало всяких тактичних ідей та побудов. Грають переважно у два центральні захисники в лінію, без ліберо. У цьому плані нам було простіше, хоча для оборони основні речі нікуди не поділися.
– Що скажете про гру захисників Динамо?
– Помилки, звичайно, у їхній грі присутні Але без помилок не буває футболу. Якби захисники завжди грали правильно, то, мабуть, і голів не було б. Про хлопців, які зараз у Динамо, можу сказати лише одне: якби вони були поганими захисниками, то вони б там не грали. Добре, що зараз у Динамо захисників достатня кількість. Є конкуренція, тому грає той, хто найкращий.
– Ваша думка про Тараса Михавка?
– Це дуже перспективний молодий гравець. Однак на все потрібен час. У київському Динамо працює кваліфікований тренерський штаб, який ухвалює вірні рішення. Бачу, що Михавка «натягують», він постійно грає. Що ще потрібно молодому гравцю, щоб стати гравцем високого класу?
«Коли доля матчу вирішувалась у серії післяматчевих пенальті, я завжди йшов бити першим»
– У вас була досить багата ігрова кар’єра. Можете назвати найяскравіші моменти, про які ви зараз згадуєте?
– Перше – це чемпіонат світу 1987 року U-16 у Канаді. Ми чемпіонами світу стали. Емоції, звісно, переповнювали.
– Що розповісте про сам турнір?
– З Москви ми прилетіли до Сент-Джонса, який знаходиться на острові Ньюфаундленд. Тут зіграли всі матчі групового турніру. У коледжі, де нас розмістили, умови були хороші, ось тільки поля, на яких ми тренувалися, залишали бажати кращого.
Перша гра у нас була із чемпіоном Африки – Нігерією, командою досить атлетичною. Було дуже нелегко, чесно скажу, грали з нігерійцями ми погано. Ще не адаптувалися, давав знати про себе часовий пояс. Наче й першими забили, але перемогу не втримали. Гол у відповідь нам забили за хвилину до кінця гри. У результаті нічия 1:1, яку розцінили як невдачу (на тому чемпіонаті діяло незвичне нововведення, за нічию з нульовим рахунком команди очок не отримували, – прим. О.П.). Пам’ятаю, після тієї гри ми зібралися, була серйозна розмова. Всі розуміли, що якщо далі так гратимемо, то нам тут нічого не світить.
– І у наступній грі ви взяли та обіграли 7:0 Мексику!
– Мабуть, та розмова пішла нам на користь. Налаштувалися на мексиканців ми по-бойовому. Зрештою, обіграли їх впевнено без шансів. Все вирішилося ще у першому таймі, який ми виграли з рахунком 3:0. Але для нас було важливо здобути перемогу з якомога більшим рахунком, що гарантувало нам вихід у наступний етап.
– Після тієї гри пішов відлік ваших перемог?
– Так. Далі ми усі матчі виграли. В останньому турі групового турніру обіграли збірну Болівії 4:2. А далі у чвертьфіналі обіграли французів. Двічі в рахунку вели, але вони щоразу відігравалися. І хоча Юрій Никифоров за п’ять хвилин до кінця гри знову вивів нас уперед, у перемогу ми повірили лише після фінального свистка.
У півфіналі з Кот-д’Івуаром у нас виходило все, а у суперника нічого. Спочатку вони створили кілька гольових моментів, але їм явно не щастило, а наш кожен прорив до воріт суперника закінчувався успішно. Зрештою – 5:1. Не можу сказати, що Кот-д’Івуар – слабка команда, вони потім за третє місце італійців обіграли.
У фіналі нам, як і в першій грі, довелося грати з нігерійцями. Матч був дуже важким для нас. Спека – +35С у тіні. Нігерійці більш пристосовані до таких погодних умов. Ми забили швидкий гол, але вони відразу його відіграли. Знову ігровий час закінчився внічию 1:1
– І все дійшло до серії 11-метрових, яку ви пішли відкривати?
– Я завжди йшов бити першим, бо був упевнений у собі. Пам’ятаю, пробив на силу в лівий від себе кут. Навіть, якби воротар вгадав напрямок польоту м’яча, навряд чи він би його дістав. У тій серії наш воротар Юрій Окрошидзе три пенальті від нігерійців потяг. А переможну крапку поставив Никифоров.
«З Канади привіз золоту медаль чемпіона світу та двокасетний магнітофон»
– Майбутній захисник збірних України та росії Юрій Никифоров на той час грав нападника?
– Так. Він розділив золоту бутсу з форвардом з Кот-д’Івуара Мусою Траоре (по 5 забитих м’ячів, – прим. А.П.). Але приз був один, і його оригінал віддали івуарійцю. Начебто через те, що він у вирішальній грі за третє місце з італійцями відзначився дублем. Потім подумали і усунули цю несправедливість. Незабаром Никифорову надіслали такий самий приз. Я в Канаді забив два м’ячі з пенальті – Мексиці та Болівії. Пам’ятаю, що казав Никифорову: «Треба було дати тобі хоч один із тих пенальті пробити, щоб не було сумнівів, хто найкращий снайпер».
– Почесним гостем того фіналу був король футболу – Пеле. Він вас привітав?
– Перед фінальною грою ми сфотографувалися з ним прямо на полі. А вже після гри Пеле зайшов до нас у роздягальню. Руку кожному потиснув, побажав удачі, ну а Юрію Никифорову сказав, що на нього чекає світова слава. Отже, тепло руки короля футболу я відчув.
– Щось із Канади привезли?
– Золоту медаль чемпіона світу та двохкасетний магнітофон. Тоді його в Союзі дістати було тяжко.
– Бурхливо святкували той успіх?
– Ну, як бурхливо… Нам скільки було років? 16. Часу на це не було. Вранці у нас був виліт до Оттави, звідти до Голландії, а потім до Москви.
– У тому ж 1987 році ви ще стали і віце-чемпіонами Європи.
– Той чемпіонат проходив у Франції, за місяць до поїздки на чемпіонат світу. Запам’яталися чудові поля на французьких стадіонах. Фінал грали на знаменитому «Парк де Пренс». До цього ми виграли три матчі кваліфікації чемпіонату Європи у Югославії 4:0, Австрії 1:0 (Беженар забив вирішальний гол із пенальті, - прим. А.П.), та Норвегії 4:1. У півфіналі з пенальті обіграли французів. Але у фіналі поступилися італійцям. Щоправда, у їхньому складі грав футболіст, який не мав на це права, тому в Італії відібрали чемпіонський титул.
Сергій Беженар. Фото: Динамо
– У фіналі з італійцями ви не брали участь?
– Через перебір жовтих карток. Для мене це найгірше, що я можу згадати про той чемпіонат.
– Той європейський форум так і лишився без чемпіона?
– Спершу сказали, що чемпіонат Європи залишився без переможця. Потім начебто офіційно підтвердили, що перше місце присудили нам. Вважаю, ми цього заслужили. Адже команда в нас була дуже хороша. Зібрали її із різних куточків колишнього Союзу: Києва, Львова, Одеси, Баку, Ташкента, Сухумі, ростова, волгограда, москви, ленінграда. Хлопців з України в ній було найбільше (Юрій Мокрицький, Сергій Беженар, Юрій Мороз, Анатолій Мущинка, Юрій Никифоров, Микола Русин, – прим. О.П.). Цей «кістяк» вирушив до Канади.
– У наступному році ви знову грали у фіналі чемпіонату Європи. Причому, з Португалією. Як вдалося виграти?
– У Чехословаччині, де проходив той фінальний турнір, ми вже по праву стали чемпіонами Європи, впевнено перегравши португальців. Перед нами стояли одразу дві цілі. Завдання мінімум – виграти хоча б один матч, що гарантувало б нам участь у чемпіонаті світу серед юніорів у Саудівській Аравії. А завдання-максимум – виграти чемпіонство. Ігри проходили у чотирьох невеликих містах, розташованих неподалік Острави. Нас поселили у затишному готелі у Фрідек Містеку. Разом із нами розмістилися ще три команди – Данія, Норвегія та НДР.
У першій грі з норвежцями наша перевага була очевидною, але гол ми пропустили першими. Все вирішилося наприкінці другого тайму, після точних ударів Саленка та Кір’якова. У півфіналі з командою НДР довелося грати у 40 градусну спеку. Незважаючи на це, ми мали величезну перевагу, яку втілили в голи Саленка та Никифорова. Фінальний матч із командою Португалії довелося проводити без двох провідних гравців. Заєць пропускав гру через вилучення у півфіналі, а Тедеєв через два попередження. Основний час матчу закінчився внічию 1:1, а у додатковий безперечну перевагу нашої команди двічі реалізували у голи Никифоров і Саленко.
🔥 Читайте також: Сергій Беженар: «Після осічки в Динамо зарікся бити пенальті»
– Ви з ким у збірній ділили номер?
– З Олегом Матвєєвим. Завжди селився з ним, коли викликали до збірної.
– Наступного року ви поїхали на юніорський чемпіонат світу до Саудівської Аравії. Що трапилося з вашою командою у чвертьфіналі, коли ведучи у рахунку 4:0, ви в підсумку програли?
– Ми виграли свою групу. Здобули три перемоги (над Сірією 3:1, Коста-Рікою 1:0 та Колумбією 3:1, - прим. О.П.). Сам матч у чвертьфіналі з Нігерією розпочався для нас вдало. На перерву пішли за рахунок 2:0 на нашу користь. На початку другого тайму Саленко забив третій м’яч. А на 60-й хвилині ми вели 4:0. Перший м’яч у відповідь нігерійців, здавалося, був випадковим, зі штрафного. Потім обріз – гол. Один удар, другий удар – гол. Буває таке. Потім знову була серія пенальті, але тут вже на перший план вийшла психологія. Для нас це був незабутній урок. Що тут сказати: треба завжди грати до кінця.
«У Дніпрі мене одразу спустили з небес на землю»
– На той чемпіонат світу ви їздили як гравець чемпіона СРСР. Як ви опинилися у Дніпрі?
– З Нікополя до Дніпра мене забрали одразу після школи. З дорослою командою нікопольського Колосу я навіть жодного тренування не провів. Пам’ятаю, Колос грав із Даугавою. Я тільки повернувся з чемпіонату світу. На гру приїхав тренер Дніпра Леонід Колтун і сказав мені: «Завтра біля магазину Спорттовари сідаєш ось у цю «Волгу», і ми їдемо в Дніпро».
– Поселили вас на базі Дніпра?
– Так. Жив я у Придніпровську. На зимових зборах жив у одній кімнаті із Сергієм Пучковим, який постійно ділився зі мною своїм досвідом. Багато що він мені передав.
На базі було все, що потрібно. Нас годували, екіпірували, поряд – поле для занять. Що ще потрібно юному гравцю?
– Свій дебют у Дніпрі пам’ятаєте?
– Звичайно. Дебютував наприкінці червня 1988 року. Дніпро грав у Мінську проти Динамо. Я грав на позиції центрального захисника замість Пучкова, який поїхав зі збірною срср на матчі передолімпійського турніру. Ігри чемпіонату тоді не переносили. Сталося так, що тренери вирішили мене поставити на ту гру. Поруч зі мною на полі діяли досвідчені майстри: Вишневський, Башкиров, Сорокалет.
Гра вийшла цікавою, рівною, вигідних моментів біля воріт суперника ми створили більше, тож перемогли 1:0. Для мене дебют був вдалим. Я відіграв весь матч, а команда не пропустила. У той чемпіонський для Дніпра рік я провів за основу ще два матчі: повністю в Баку і з лавки у Києві на Республіканському (вийшов на поле хвилин за 15 до закінчення матчу).
– Як вас прийняли? Яка атмосфера була у Дніпрі?
– Я дуже задоволений, що доля звела мене з усіма людьми, які тоді грали в Дніпрі. Там мене одразу опустили з небес на землю. Досвідчені гравці почали підказувати, що і як. Давали, вважаю, правильні поради.
Пам’ятаю, як уже покійний Олександр Сорокалет сказав мені: «Ти поки що виграв чемпіонат світу серед школярів, а тут футбол вже інший – дорослий». Тим самим він одразу дав мені зрозуміти, що тут треба багато працювати. Ці його слова я ніколи не забуду. Та й взагалі, мені досвідчені футболісти стільки добрих порад дали! Скажімо так: не дозволили звернути в інший бік.
– А що, були для цього передумови?
– Ну, знаєте, як буває, коли ти молодий – і вже чемпіон світу. На базі у Придніпровську у нас два корпуси було. Один для дубля, інший – для основного складу. Оскільки я був молодий, то більше часу проводив зі своїми однолітками. Дружив із Степаном Бецею, який потім у Динамо грав і розбився на машині по дорозі до Дніпропетровського аеропорту.
«Перші машини у мене були службові. У Дніпрі – «Тойота», у Динамо – «Мазда»
– У карти в «передбаннику» Дніпра зі старшими грали?
– Ні. У карти грали у себе в номерах.
– Ви також?
– Звичайно. Через це також треба було пройти.
– Свою першу зарплату у Дніпрі пам’ятаєте?
– На той час я, як гравець юнацької збірної СРСР, зарплату отримував від Держкомспорту. Спочатку це було 160 рублів, потім 200. Другу зарплату, від клубу, вже не можна було отримувати.
– На життя вистачало?
– За тими цінами – цілком.
– Ваша перша машина?
– Біла службова «Тойота». Її мені дали у Дніпрі. Коли йшов із команди, то залишив її там.
– А першу собі коли купили?
– Ну, це коли вже грав у Динамо.
– Розповідають, що у Динамо всім тоді давали Мерседеси?
– Ні. Коли ми, група хлопців із Дніпра, 1995 року приїхали до Динамо, нам дали «Мазди» – також службові.
– Це правда, що всіх дніпрян у Києві поселили в одному будинку?
– Так. Я і досі в цьому будинку живу. А ще Женя Похлєбаєв. У мене восьмий поверх, у Похлебаєва – п’ятий. Може, ще у когось з хлопців залишилася тут квартира, хтось переїхав, а квартиру здає. Точно не скажу. Раніше багато в цьому будинку жило динамівців, місцеві хлопці також тут квартири отримували.
– Коли почалася повномасштабна війна, Женя Похлєбаєв із мамою, начебто, виїхав із Києва?
– Цього я не знаю. Нині вони тут. Нещодавно маму Женіну бачив. Женя також тут, на вулиці часто його можна побачити. Коли хороша погода, його взагалі додому не затягнеш.
«Лобановський сказав, щоб я їхав у Конча-Заспу і тренувався зі збірною СРСР»
– Вперше у Динамо вас забрали як призовника?
– Так, прямо зі стадіону. У 1988 році після гри Дніпра у Києві. Вік військової служби підійшов.
– Служили?
– Та не було у мене ніякої служби😊. Грав у Динамо і все. Один раз у частину приїхав присягу прийняв, потім ще раз приїжджав, коли служба добігла кінця. Ось і все.
– Тоді у Динамо було багато молоді: Юран, Канчельскіс, Никифоров, Матвєєв…
– Там були усі😊. Готували наступне покоління. Але потім воно розбіглося.
– Ваше враження про Лобановського. Розкажіть про першу зустріч із ним?
– Історія була така. Пам’ятаю, мені Євген Кучеревський сказав: «Коли зустрінешся з Валерієм Васильовичем, попроси його кінцівку чемпіонату дограти у Дніпрі, а вже взимку приїхати до Києва». Приїжджаю я на стадіон «Динамо», дивлюся – стоїть німецький автобус і напис на ньому UdSSR. Вони його після чемпіонату Європи в Німеччині або купили, або просто німці його нам віддали. Тоді ще національна збірна СРСР готувалася до відбірної гри в Києві, на Конча-Заспі.
Підходжу до Лобановського, він упізнав мене, привітався. Кажу йому: «Валерію Васильовичу, так і так, ось моє приписне». Він вислухав мене, а потім запитує: «Є у тебе, якісь питання, побажання?». І тут я кажу йому те, про що попросив мене Кучеревський, чи можна мені дограти чемпіонат у Дніпрі, а потім приїхати до Києва.
Валерій Лобановський. Фото: Динамо
– І що на це сказав Лобановський?
– Сказав: «Бачиш ось той автобус – UdSSR?». Відповідаю: «Бачу». «Йдеш, сідаєш у нього і їдеш у Конча-Заспу». Ось так замість Ялти, куди поїхав Дніпро під час паузи в чемпіонаті, я поїхав на базу Динамо 😊.
– Що вас чекало на Конча-Заспі?
– Лобановський сказав, що я тренуватимуся разом з національною збірною СРСР.
– І ви тренувались із першою командою країни?
– Уявіть собі. Мені 18, а поряд люди, які нещодавно грали у фіналі чемпіонату Європи. Жив разом із ними, тренувався. Але за два дні до гри мене з бази виселили, і я поїхав до динамівського гуртожитку.
– І як вам зірки радянського та світового футболу?
– А там переважно динамівці були. Пам’ятаю, що тоді Дасаєва вперше зблизька побачив, навіть по воротах йому побив. Атмосфера в тій збірній була хороша – робоча. Мене прийняли нормально.
– Як думаєте, чому Валерій Васильович одразу направив вас до тренувального табору збірної СРСР?
– Як я зрозумів, він мене забрав туди, щоб сховати від ЦСКА. Адже я мав служити в московському клубі.
– Що розповісте про тренування збірної СРСР, якою керував Лобановський?
– Запам’яталося, що за часом вони були не дуже тривалими, але інтенсивними, починаючи з розминки. Бігових вправ багато не було, всі заняття проходили на полі.
– Це сильно відрізнялося від того, що було у вас у Дніпрі?
– У Дніпрі була своя методика, свій тренувальний процес. Вважаю, дуже хороший, оскільки він давав результат, і команда претендувала на найвищі місця. Відмінність була у динаміці занять. У Лобановського все одразу йшло серіями, паузи між вправами короткі, плюс висока інтенсивність.
– Ви легко витримували навантаження Лобановського?
– Якось справлявся. Все, що треба було бігати, бігав. У лідерах не був, але у нормативи вкладався.
– Коли бігли тест Купера, за 12 хвилин три кілометри пробігали?
– Пробігав більше – 3270. Тест Купера ми на стадіоні «Динамо» 2 січня бігали 😊.
– А 7 по 50?
– Для свого амплуа у мене був, начебто, непоганий результат – 62-63 секунди. І 5 по 300 в коридор теж вкладався в норматив – 40-45 секунд. Завжди показував 42, 43. Не сперечатимусь, важко було. Особливо коли всі ці тести ми бігали в Ялті при спеці +40.
– Зараз у командах це не практикують?
– Мабуть, практикують. Це ж тестові вправи, думаю, хтось їх дає.
«Кучеревський підійшов та запитав, що я курю, і порадив палити Мальборо»
– Коли служба закінчилася, Дніпру довелося боротися за ваше повернення. У Києві наполягали, щоб ви підписали контракт. Дніпру навіть довелося подавати протест у Федерацію футболу СРСР.
– Там не тільки у мене, а й у Юрія Никифорова схожі проблеми були. Ми відслужили, але з Динамо у нас були контракти на три роки. Ці контракти тоді вважалися недійсними, оскільки військовослужбовець не мав права їх підписувати. Та історія довго тяглася, через це я пропустив початок чемпіонату, мене ніяк не могли заявити за Дніпро. Але потім мене все ж таки повернули у Дніпро. Знайшли причину – довчитися у дніпропетровському ВУЗі.
– Ви із задоволенням поверталися до Дніпра?
– На той момент – так. Адже я був наповнений тією атмосферою, яка панувала в команді в чемпіонський для Дніпра 1988 рік. Плюс мені дуже хотілося грати у Вищій лізі. Дніпро тоді омолоджувався і повертав мене в команду з прицілом на майбутнє. Я відчував, що у Дніпрі на мене розраховують. Тож я із задоволенням погодився. Знову поринув у те середовище.
– Які у вас були стосунки з Кучеревським?
– Чудові. Мефодійович був гарним психологом. Умів чудово керувати всім цим процесом. Він знав, коли треба підвищити голос, а коли не треба. Постійно жартував, але завжди вчасно.
– Яка розмова з Кучеревським не про футбол справила на вас враження?
– Пам’ятаю одну смішну історію, коли я ще зовсім молодим був. Іду я собі по базі у Придніпровську, а назустріч іде Кучеревський. Проходить і раптом питає в мене: «Ти що куриш? Вінстон чи Мальборо?». Відповідаю йому: «Та я взагалі не курю». А він мені: «Кури краще за Мальборо, від них голова не пухне».
У Кучеревського багато всяких «горбилів» було. І що найцікавіше, все це у нього виходило якось спонтанно. Не думаю, що він до цього готувався, просто так все відчував. Міг усе так закрутити і обіграти, що всі просто падали від сміху.
– За два домашні матчі 1991 року проти Паміру та Пахтакора на Дніпро дуже образився Металіст, який у випадку продовження чемпіонату СРСР грав би не у Вищій, а в Першій лізі. Було за що?
– Якщо дивитись з турнірної точки зору, то ми, навіть вигравши обидва матчі, в єврокубки не потрапляли, а програвши, з Вищої ліги не вилітали. А Памір і Пахтакор продовжували боротьбу за виживання. Вони мали мотивацію, якої у нас вже не було. Знаєте, як казав Лобановський: «Без мотивації не можна грати у футбол».
– Але Металіст начебто пропонував Дніпру непогані гроші за відбір очок у Паміра та Пахтакора. Хіба це не мотивація?
– Наче щось було таке. Мабуть, ті гроші нам не допомогли 😊. Азарту вже не було. Наприклад, у 1990 році ми практично до кінця чемпіонату боролися за трійку. В останній грі з московським Торпедо нам якийсь пенальті лівий поставили (на 88-й хвилині суддя з Душанбе Гурман, – прим. О.П.), і ми там програли 0:1. А через рік, як на мене, у нас уже цілісної команди не було. Плюс у настрої ми програли цим командам.
– А що за хокейний рахунок 6:2 був у грі з московським Динамо?
– У тому матчі Динамо повозило нас пристойно. Після першого тайму було вже 0:3. У них атака була божевільна: Коливанов, Кір’яков, Леоненко. Не впоралися ми з Коливановим, який у тій грі нам п’ять м’ячів забив. У нього ліва нога дуже гарна.
«Запитайте у Леоненка скільки він Дніпру забив, коли я там грав»
– А що ж тоді Леоненко вам нічого не забив?
– А ви запитайте у Леоненка, скільки він Дніпру забив, коли я там грав. Він так мені й казав, що не міг забити, коли я грав проти нього.
Віктор Леоненко. Фото: УНІАН
– Леоненко запам’ятався вам у тій грі?
– Та я Вітю знав ще до цього. Ми з ним познайомились у Сочі. Основа Дніпра поїхала за кордон. А дубль подався готуватися до Сочі, пам’ятаю, ми на гальці тренувалися. На той час там було багато команд, у тому числі і тюменський Геолог. І ось їхній тренер попросив нашого Ігоря Надєїна дати йому двох гравців, щоб зіграти контрольну гру з брянським Динамо. Надєїн запитав у мене та Олексія Саська, чи готові ми зіграти. Ми були не проти. Отак вийшло, що я з Леоном пограв за Геолог. А потім ми з ним вже у збірній почали перетинатись.
– Коли ви дізналися, що Союзний чемпіонат припиняє існування?
– На початку грудня 1991 року, коли із молодіжною збірною поїхав на товариську гру до Ірану. Ми виграли 2:0 (Беженар був капітаном команди, - прим. О.П.). Коли прилетіли назад, то в аеропорту Шереметьєво нам про це сказали. Пам’ятаю, дивимося з Сергієм Шустіковим один на одного і не можемо зрозуміти, що насправді сталося. Потім усвідомили, що Україна і росія – це вже дві різні країни.
– Ви першу свою гру в єврокубках пам’ятаєте?
– Так. Грали у Дніпропетровську проти шотландського Хартса. Враження залишилося двояке. У Дніпрі гра була більш-менш рівна, а туди приїхали, вийшли на поле, а воно у них коротке, усе поряд. З перших хвилин шотландці влаштували тиск своїми аутами – все вперед і вперед, у нашу штрафну. Дуже багато боротьби ми програли на своїй половині поля. Вони нас взяли своїм натиском. Коли рахунок став 3:1, гра вирівнялася. Другий тайм йшов уже під наше диктування, але забити більше ми так і не змогли.
У єврокубках радянські клуби завжди осінню частину турніру проходили, а ось весняну провалювали через відсутність ігрової практики.
«Здивувало, що Дніпро, як клуб, спокійно сприйнявши зміну регламенту чемпіонату і не намагався якось натиснути на ФФУ»
– Ви учасник першого незалежного чемпіонату України. Що скажете про ті ігри?
– Пам’ятаю, що Дніпро розпочав чемпіонат невдало. Програли матч у Луцьку та Тернополі. Там ще воротар нам переможний гол із пенальті забив (у Луцьку Михайло Бурч, – прим. О.П.).
– Але ви теж перший гол у чемпіонаті України з пенальті забили. Пам’ятаєте кому?
– На жаль, ні.
– Металісту.
– А, це коли ми 2:1 виграли. Там ще м’яч влучив у кутовий прапорець і залишився у грі, Жека Похлєбаєв підхопив його і прострелив уздовж воріт, а Максимов головою забив другий гол (Похлєбаєв за м'ячем, який міг залишити поле, пробіг тоді метрів 40, – прим. О.П.).
– З ваших голів 90% – з пенальті.
– У мене з цим непогано виходило. Зазвичай був у лівий від себе кут. Іноді дивився на воротаря, коли він смикався, і спрямовував м’яч у протилежний правий кут, наприклад, як у грі з Адмірою-Ваккер.
А не забив пенальті я лише Славіку Сироті. Хотів зловити його на тому, що він раніше за удар смикнеться вліво, і пробив праворуч. Потім думав, навіщо я це робив. Ну, це вже таке.
– Як вийшло, що Дніпро не виграв золоті медалі чемпіонату України сезону 1992/93?
– Непросте питання, на яке я не маю відповіді. За грою, ми були найсильнішими. Практично весь чемпіонат йшли на першому місці (до 27 туру, - прим. О.П.), а потім почали десь очки втрачати.
У Запоріжжі ми вели в рахунку в більшості. Мали моменти, щоби забити ще, але наприкінці гри пропустили. У них був лише один момент, який вони використали. Били штрафний, і після прикрого рикошету м’яч залетів у ворота.
Потім удома весь матч «сиділи на воротах» Кривбасу. Ми стільки там не забили! А перед грою з Динамо ще програли у Харкові 0:1. Команда в нас була дуже молода – «дитячий садок», можна сказати, ми не витримали психологічного тиску. Але ж там ще й регламент по ходу чемпіонату поміняли. Спочатку був один, а потім став іншим.
– Прямо під час сезону! Ваші враження від цього?
– Якщо регламент було ухвалено на початку чемпіонату, хіба можна було його потім міняти? Спочатку за рівності очок чемпіон визначався за особистими зустрічами. Якби так залишилося, ми були б вище Динамо. Але мені навіть не за це прикро, а за інше. Здивувало, що Дніпро, як клуб, спокійно сприйняв зміну регламенту чемпіонату й особливо не намагався десь натиснути на Федерацію футболу. Треба було звернути увагу, на те, що відбувалося в кабінетах. Тоді дивишся, я став би чемпіоном у складі Дніпра.
– Дніпро для вас рідна команда?
– Так. У Дніпрі я більшу частину своєї кар’єри провів. Вважаю, що у мене дві рідні команди – Дніпро та Динамо. Але якщо за часом взяти, то Дніпру я більше віддав.
– Вдруге з Дніпра до Динамо ви не хотіли йти?
– Спочатку не хотів. Думав, може, все якось налагодиться. Але нам півроку зарплату у Дніпрі не платили.
«У Мадриді арбітрам швейцарські годинники вартістю в 20-25 тисяч доларів дарували, але Реал ніхто не дискваліфікував»
– Григорій Суркіс сказав тоді, що якби не Динамо, то ви, як і інші хлопці з Дніпра, могли б опинитися в Москві. Це правда?
– Так. Я вже особисто зустрічався із головним тренером московського Торпедо Валентином Кузьмичем Івановим. Від нього була конкретна дуже пристойна пропозиція. Обіцяли у Москві і квартиру, і машину.
– Але ж ви обрали Динамо?
– Так. Про що не шкодую. Вибрав не через якісь матеріальні блага, а через перспективу пограти в Лізі чемпіонів і, звичайно, в збірній України.
– Свій перехід у Динамо ви особисто обговорювали із Григорієм Суркісом?
– Так. Аргументи у Григорія Михайловича більшою мірою стосувалися спортивної складової. В принципі, це і взяло гору. Все, що обіцяв мені тоді Григорій Михайлович Суркіс, він виконав на 100%.
Григорій Суркіс. Фото: Динамо
– У 1995 році після першого матчу групового турніру Ліги чемпіонів між Динамо та Панатінаїкосом київський клуб було дискваліфіковано та знято з розіграшу. Ви, як учасник того матчу, як все це сприйняли?
– Коли дізнався, звісно, була якась гіркота. Не міг повірити, що якийсь суддя приїхав до Києва, відсудив гру, а потім почали випливати якісь незрозумілі речі.
– Яка інформація від футболістів Динамо доходила до вас?
– Григорій Суркіс запевнив хлопців, що це непорозуміння. Сказав, що наступного року цю дискваліфікацію з Динамо знімуть. Так і сталося. Григорій Михайлович людина слова – сказав і зробив. Я не розумію, чому все це торкнулося Динамо. Знаєте, якщо так судити, тоді всі клуби можна було б дискваліфікувати.
Пам’ятаю, мені один відомий суддя з Москви розповідав, що у 80-х він їздив у Мадрид, обслуговувати матч на Кубок УЄФА за участю Реалу. Каже: «Заходимо в номер із бригадою арбітрів, дивимося, а там для кожного з нас лежить швейцарський годинник Франк Мюллер і ще щось». На запитання, що це таке, їм відповіли – «Це вам подарунок». Я не знаю, яка зараз практика, чи дарують клуби щось арбітрам. Але тоді в Реалі дарували арбітрам годинники. Нічого собі подарунок – 20-25 тисяч доларів! І Реал ніхто за це не дискваліфікував.
– Ви сказали, що для вас дуже важливо було грати у Лізі чемпіонів. З тих матчів, які ви провели у цьому турнірі, які найбільше запам’яталися?
– Та всі вони мені запам’яталися. З Ювентусом, з Ньюкаслом, з ПСВ, і навіть Барселоною, коли я не грав – сидів на лавці, в запасі. Але після тих перемог 3:0 і 4:0, пам’ятаю, ми, хто так і не вийшов на поле, були на таких емоціях, так раділи і кричали!
«Дуже шкода, що зі збірною Україні мені не довелося з'їздити хоча б на один футбольний форум»
– Ви сказали, що ще одним важливим спортивним моментом для вас була можливість грати за збірну України. І ви – один із тих футболістів, які у 1992 році вийшли на поле у першому матчі національної збірної. Які спогади залишилися від гри?
– Пам’ятаю, нас тоді дуже швидко зібрали. Повним ходом йшов чемпіонат, з’явилося вікно, і в нього втиснули гру збірної. На підготовку в нас часу взагалі не було. На поле вийшли гравці різних команд – Чорноморця, Дніпра, Динамо. Якби нам дали трохи більше часу, наприклад, зібрали на базі одного з клубів, дали б у цьому складі зіграти одну товариську гру, щоби награти якісь зв’язки, напевно, і результат міг бути іншим. А так усе швидко: Київ, Ужгород, там гра. У підсумку 1:3.
– Усього за збірну України ви провели 23 матчі. Який, крім першого, особливий?
– 1997 року у Києві з Хорватією. Це був стиковий матч відбору на ЧС-98 до Франції. Почали ми чудово ту гру. Вже на 4-й хвилині Шевченко відкрив рахунок. Але коли невдовзі Косовський забив другий гол, суддя не зарахував. Чому «обнулив» абсолютно правильний гол? Мені важко сказати.
Це був ключовий момент у матчі. Після цього прикрого епізоду ми трохи зменшили оберти, а хорвати увімкнули пресинг. Я був персональним сторожем Алана Бокшича, який все виконував у русі та був дуже швидким гравцем. Щоправда, спочатку він особливо не виділявся, але в середині першого тайму йому вдалося завдати удару з-за меж карного майданчика. М’яч потрапив у ногу Сергія Попова і після рикошету залетів у сітку наших воріт.
Після такого психологічного удару продовжувати грати впевнено та спокійно на дуже важкому полі було практично неможливо. А нам треба було забивати вже три м’ячі. Однак футболу далі вже не було.
– Напередодні матчу з Хорватією надійшло повідомлення про те, що допінг-проба, взята у Сергія Нагорняка, після матчу в Загребі дала позитивний результат. Хорвати вимагали зарахувати поразку України у першому матчі 0:3. На психологічному стані це якось позначилося?
– Точно не скажу, коли ми про це дізналися, але на нашій грі це точно не позначилося. Настрій на матч у нас був бойовий. Що ми показали на перших хвилинах матчу. Щодо хорватів, то у них тоді дуже сильна збірна була. Вони довели це вже у Франції, завоювавши третє місце. Той матч із Хорватією став для мене останнім за збірну. Звичайно, мені дуже хотілося на дорослому рівні з’їздити хоча б на один футбольний форум. Так і не з’їздив – дуже шкода.
Довідка «УФ»
Сергій Беженар народився 9 серпня 1970 року у місті Нікополь. У минулому – захисник. Грав за команди Кривбас (Кривий Ріг) – 1986, Дніпро (Дніпро) – 1987-1988, 1990-1994, Динамо (Київ) – 1988-1989, 1995-1997, Ворскла (Полтава) – 1998, ЦСКА (Київ) – 1998-1999, Мехелен (Бельгія) – 1999, Ерзурумспор (Туреччина) – 1999-2000, Чорноморець (новоросійськ) – 2001, Таврія (Сімферополь) – 2002-2003, Актобе (Казахстан) – 2003, Факел (Івано-Франківськ) – 2004.
Чемпіон світу (U-16) 1987 року.
Чемпіон Європи (U-18) 1988 року.
Чемпіон України 1994/95, 1995/96, 1996/97, 1997/98 років.
Володар Кубка України: 1995/96, 1997/98 років.
За збірну України зіграв 23 гри, забив один м’яч.
Всього за свою 18-річну кар’єру гравця зіграв 406 офіційних матчів, забив 39 голів.
Нині Сергій Беженар є тренером ДЮФШ Динамо (Київ).
