«У нас два кілометри до можливості стати героями України. Спробуємо?»: вогняне інтерв’ю ексворотаря Шахтаря Гриценка

Євген Гриценко – перший співрозмовник нової авторської рубрики кореспондента «УФ» Ігоря Лисенка під назвою «Пашлі кофє піть». Інтерв’ю цієї рубрики будуть щирими, відвертими та обов’язково з дніпровським колоритом.

Наш сьогоднішній герой є вихованцем донецького Шахтаря, який, за власними, словами провів 20 років у системі «гірників», але як не парадоксально, Євген не зіграв жодного матчу за першу команду. Ось така нелегка доля третього або четвертого воротаря у гранді українського футболу.

Гриценко працював під керівництвом Луческу, Каштру, Фонсеки та інших зіркових фахівців, пройшов усіма щаблями місцевої донецької академії, тренувався разом із багатомільйонними бразильцями, які згодом стали зірками світового футболу. На даний час, український воротар виступає за таджикистанський Равшан, є капітаном команди, визнавався найкращим воротарем і легіонером турніру.

Розмова, яка відбулась цієї весни, вийшла дуже щирою. Євген Гриценко розповів в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» про наступне:

• Як справи у нього в Таджикистані? Чи мав він наслідки через святкування перемоги у Суперкубку Таджикистану з прапором України?
• Період у Вірменії – перший закордонний досвід Гриценка. Чому він протримався там лише декілька місяців?
• Що може сказати Гриценко про рівень чемпіонату Таджикистану? Які його особливості?
• Історія про те, як батьки рвали російські паспорти місцевих гравців та як Євген ставиться до росіян у чемпіонаті Таджикистану?
• Який розвиток власної кар’єри бачить Гриценко? Чи хоче повернутися до України?
• Дитячі роки Євгена. Через що у Гриценка дитяча травма від Патріка ван Леувена?
• «Дідівщина» в академії Шахтаря. Як молодих заставляли підпрацьовувати сурдоперекладачами, співати пісні в автобусі та бігати до магазину?
• Кривенцов, Савченко, Кардосо. Хто із цих дитячих тренерів втрачав розум на полі, хто змушував молодих воротарів плакати, а чиї футбольні ідеї випередили час?
• Тренування з дорослою командою. Які спогади в Євгена про Луческу, Каштру та Де Дзербі?
• Як так сталося, що Гриценка відправили до Маріуполя, коли ні він, ні головний тренер «азовців» цього не бажали?
• Чим запам’ятався Євгену молодий Мудрик? Хто з талантів академії Шахтаря мав потенціал дістатися рівня Вороніна та Шевченка?
• Хто з бразильців Шахтаря мав «зіркову хворобу», а хто був товариським хлопцем?
• Що запам’ятав Євген про Ріната Ахметова та Сергія Палкіна?
• Чому Гриценко 20 років сидів в академії, не провівши жодного матча за першу команду «гірників»?
• Які спогади Євгена про рідний Донецьк 2014 року та як саме він процитував Селезньова щодо повернення в український Донецьк?

Слідкуйте за новими інтерв’ю авторської рубрики «Пашлі кофє піть», буде цікаво та гаряче! 

«У нашому керівництві знайшов багато однодумців, які підтримують Україну в цій війні»

‒ Давайте спершу про ваші поточні справи. Бачив, що в одному з останніх матчів чемпіонату вас вилучили з поля. Що там сталося?

‒ Так, у мене була невеличка помилка. Я вийшов підстрахувати партнерів, зіграв рукою за межами карного майданчика. Тому зараз чекаю на рішення КДК. Сподіваюся, що це буде одна гра, а не дві. Тому перший тур чемпіонату виявився не дуже вдалим для мене.

‒ Яке рішення очікуєте від КДК?

‒ Після гри спілкувався з арбітром. Кажу: «Я ж не нагрубив, нічого такого не зробив, нікого не зламав. Ти ж не можеш мені два матчі дати». Він відповідає: «Не планував давати два матчі. Я буду писати в рапорті, що це один» (у підсумку дали 1 матч, – прим. І.Л.).

‒ Якщо абстрагуватися від цього моменту, як оцінити загальну ситуацію для себе в Таджикистані?

‒ Я тут уже третій рік. Багато складнощів, особливостей, назвемо їх так. Але загалом зараз у нас дуже непогана команда. Вона вже третій рік поспіль змінюється. Напевно, це найгірше, що є в команді, тому що немає постійного кістяка. Постійна ротація гравців — це не завжди добре, але цього року підібралися дуже непогані хлопці. Тому я вважаю, що маємо неабиякий шанс у боротьбі за чемпіонство. Хоча в цьому чемпіонаті це вкрай важко зробити.

‒ Через що?

‒ Є одна команда, яка володіє всім, чим має володіти професійний клуб: бюджетом, базою, гравцями, професійним рівнем — це стосується першої команди, академії і так далі (мова про Істіклол Душанбе, яким володіє син президента Таджикистану, – прим. І.Л.). А інші команди, як би так сказати, трішки відстають у цьому плані.

‒ Трішки чи набагато відстають?

‒ Набагато. Але наше завдання — це чемпіонство в цьому сезоні. Наскільки це можливо? Не знаю, це буде дуже важко. Але не вперше мені дивувати вболівальників, тому, можливо, саме цього трофея мені не вистачає. Якщо я його здобуду, напевно моя місія у Таджикистані буде виконана.

‒ Суперкубок країни ви ж здобували, правильно? Це ж тоді ви святкували з українським прапором?

‒ Так, така історія трапилась після перемоги в Суперкубку.

‒ Через святкування з прапором мали якісь негативні наслідки чи все пройшло добре?

‒ Ні, все пройшло добре, ніякої критики не чув. Взагалі, у цій країні, незважаючи на політичну кон’юнктуру, я спілкуюся з багатьма людьми, і дуже багато серед них адекватних, хто все розуміє. Тому навіть скажу так: у нашому керівництві знайшов багато однодумців, які підтримують Україну в цій війні.

Євген Гриценко. Фото: особистий архів Є.Г.

«Вірменія промайнула в моєму житті майже непомітно»

‒ Повернемося трохи назад. Після багатьох років у Шахтарі ви перейшли у вірменський Ван. Як взагалі виник цей варіант та чому саме Вірменія?

‒ Випадково, тому що я знаходився без клубу вже декілька місяців. З’явився цей варіант, на календарі вже був листопад. Трансферне вікно закінчилось, а у Вірменії ще існувала можливість заявити гравців, які є вільними агентами. Тому, суто заради практики, бо я не грав 4-5 місяців, вирішив, що треба спробувати повернутися до гри. 

Забігаючи наперед, у мене там не склалося: і відносини, і умови не дуже приємні, тому я вирішив, що треба щось змінювати. Вірменія промайнула в моєму житті майже непомітно.

‒ Чому там не грали?

‒ Справа в тому, що я був заявлений лише на місяць, і за цей час команда зіграла тільки шість ігор. У чотирьох з них я знаходився на заміні й у двох зіграв наприкінці сезону, останні дві гри першого кола. Мені пропонували залишитися, але я не захотів.

‒ Поясніть, чому?

‒ Першочергово – не влаштували умови. Розумів, що після Шахтаря вони будуть набагато гіршими. Це логічно. Але щоб настільки гіршими, я навіть не очікував. 

Шукав варіант хоча б трішечки кращий, ніж там. До речі, зараз я чув, що в клубі все набагато поліпшилося. Кілька разів телефонували мені звідти, пропонували повернутися, але в мене ще діючий контракт у Равшані. 

‒ Яке ставлення вірмен до українців?

‒ Я там мало часу там провів, що якоїсь думки про вірмен та їх ставлення не встиг скласти. У нас грало ще двоє українців в команді. І в якийсь момент один відомий диктатор із країни, яку не можна називати, приїздив туди, був у центрі Єревана. Не знаю, що там було, але ми жартували: «Хлопці, у нас буквально десь два кілометри до можливості стати героєм України. Може, спробуємо?» Але це тільки жарт.

‒ Серйозно таку можливість не розглядали?

‒ Ні, ну звісно, як це можливо? Та я розумію, навіть якщо б розглядали, то озвучити зараз не можемо, а то ще якусь кримінальну справу на нас відкриють 😊.

Євген Гриценко. Фото: ФК Ван

«Рівень Таджикистану? Як би сказати, щоб нікого не образити…»

‒ Як ви потрапили в Таджикистан?

‒ Дуже просто: подзвонив один товариш, який вже знаходився там, і запитує: «Що в тебе по команді?» Я відповів, що не хочу залишатися у Вірменії, шукаю нову команду. Він каже: «Нащо тобі сидіти, вже кінець січня. Приїжджай сюди, тут потренуєшся. Якщо домовимося й усе сподобається, то залишишся». 

Отак я й приїхав. До речі, я залишився, а з ним так і не підписали контракт. Отака історія. Він спрацював, як справжній агент 😊.

‒ Які особливості місцевого футболу ви для себе відмітили? Раніше ви скаржилися на спеку.

‒ Температура справді висока, але з часом трішки звикаєш. Це складно, але коли ти тут вже третій рік, то здається, що наступне літо пройде набагато легше. 

Які ще особливості? Чемпіонат дуже силовий, дуже багато вирішують стандарти. 

‒ Дуже слабкий рівень чи щось є?

‒ Рівень є. У нас, у Європі, як? Якщо гравець грав за кордоном, то вважають, ніби там завжди набагато кращі умови. Тут так само. В Азії є Індія, Індонезія, Узбекистан дуже сильно прогресує. Я чув від багатьох хлопців, що в Узбекистані дуже високий рівень. Іноді дивлюся матчі узбецьких команд. Так, дійсно, у них і бази, й інфраструктура, і поля — усе на пристойному рівні. 

Що стосується Таджикистану, як би так сказати, щоб нікого не образити? Відверто, якщо порівнювати з чемпіонатом України, то нема що порівнювати. У нас чемпіонат набагато кращий, це зрозуміло. 

‒ Що ще виділяється?

‒ Тут дуже багато молодих гравців, іноземців. Саме завдяки легіонерам чемпіонат розвивається, адже семеро можуть грати одночасно на полі. Команди, в яких багато закордонних гравців, мають перевагу. Правда, легіонери теж бувають різні. 

Я зараз йду по тонкій межі, боюся когось образити, адже чемпіонат Таджикистану набагато слабший, але мені б дуже хотілося, щоб він розвивався якнайбільше. Наразі це приблизно те, чим український чемпіонат був 20 років тому, можливо, навіть ще нижче, якщо говорити про інфраструктуру. Я кажу не про рівень гравців, а про інфраструктуру, яка у нас розвивалася роками, а тут таке враження, що тільки все починається.

Євген Гриценко. Фото: ФК Равшан

«В Таджикистані зустрілись капітани молодіжних складів Шахтаря та Карпат»

‒ А що взагалі характерно футболу Таджикистану: приватні клуби чи державні?

‒ Майже всі спонсоруються місцевими владами. Виходить мікс: місцева влада й один-два спонсори. Тут немає такої історії, як у нас, що одна людина володіє клубом. Місцева влада допомагає, плюс, можливо, якась фабрика, виробник води чи ще щось серед місцевих.

‒ Кого можете відзначити у своїй команді?

‒ Андрія Марковича. Я з ним заочно був знайомий ще десь 10 років тому. У мене навіть є фотографія, де я — капітан молодіжного складу Шахтаря, а він — капітан Карпат. Ми один про одного знали, але ніколи не перетиналися. І ось минулого літа він приїхав сюди й дуже підсилив команду. Напевно, його можу виділити.

‒ А з ким найбільше в команді спілкуєтеся?

‒ З українцями: із тим же Андрієм та Олексієм Геловані.

У нас немає якихось проблем у спілкуванні з місцевими хлопцями, але, звісно, більше з українцями.

‒ Місцеві хлопці — товариські чи закриті?

‒ Дуже товариські. У їхній нації найкраще, що може бути вдома або в країні, — це гості. Вони дуже люблять гостей, приділяють багато уваги, постійно запитують, чи все у тебе гаразд, чи є що на вечерю, чи маєш якісь проблеми, як почуваєшся. Дуже відкриті й дуже щирі. У цьому плані приємно.

«Місцеві хлопці приїхали додому з росії – батьки порвали їхні паспорти»

‒ Також читав, що дуже багато гравців у Таджикистані із російським паспортом. Чи були у вас певні конфлікти з росіянами – у команді, в чемпіонаті, чи ця тема не підіймалася?

‒ Ця тема не піднімалася. Але ці хлопці з російськими паспортами, як би краще сказати… Хочете, назву їхні прізвища? Ось, наприклад, Масрур Кіюміддінов, Мохамед Шаріф і Саїд Ходжа. Відчуваєте «русь» у цих прізвищах? Те ж саме, коли дивишся Олімпійські Ігри з боротьби: там приблизно такі ж прізвища у «росіян». 

‒ Знаю, що у вас є цікава історія на цю тему.

‒ Звісно! Історія, що відбулась у 2022 році. Є в мене двоє знайомих, не буду називати імен. Батьки їм сказали: «Ти їдеш з росії, бо в тебе російський паспорт, ще, не дай Боже, призвуть – це нам не треба». Вони приїхали у Таджикистан, і батьки порвали їхні російські паспорти вдома. Така ось історія, дуже приємна.

‒ Таджики, так?

‒ Так, отримували паспорти – хтось грав у Білорусі, хтось у росії. І коли почалося вторгнення, вони повернулися, і батьки порвали їхні паспорти: «Все, ти тепер тільки з одним паспортом, забудь про це».

‒ А загалом є якісь конфлікти на полі чи поза полем з росіянами?

‒ Ні, взагалі ніяких. Які можуть бути конфлікти? Футболісти є в інших командах. Що ми можемо зробити? Ну, грають вони проти нас, як у тенісі. Є росіяни – що робити з ними? 

‒ В ідеалі перемагати, так? 

‒ Так. У випадку Еліни Світоліної майже завжди😊. 

«Нагадайте, це вам Олексій Шевченко інтерв’ю давав?»

‒ У вас контракт із ФК Равшан до кінця року. Чи є якісь думки щодо продовження чи зміни команди?

‒ Так, думки є. Особливо цього сезону після Азійської Ліги Чемпіонів. Кілька агентів зі мною зв’язувалися, що дуже приємно, бо раніше таких контактів у мене не було. Вони вже кличуть в інші чемпіонати, інші клуби. Але в мене зараз контракт, і я ж іще капітан команди, минулого року — найкращий воротар, позаминулого — найкращий легіонер, тому мене дуже важко відпустити, це я сам розумію. 

Закінчиться контракт — там подивимося. Все може статися. Можу й залишитися, а може, піду на підвищення, чого дуже б хотілося. Але час покаже.

‒ А в які чемпіонати кличуть?

‒ Це такі країни, як Індонезія, Малайзія, Камбоджа. Кажучи про останню, я взагалі навіть не знав, де вона розташована.

‒ Ви це називаєте підвищенням?

‒ Там бувають непогані гроші. Я кажу про «підвищення», тому що, звісно, якщо співпаде так, що буде команда вища за статусом і вища за оплатою, то це взагалі супер. Але поки що так складається, що варіанти тільки із підвищенням зарплати. В названих мною країнах я теж дивився, дізнавався в хлопців, які там грали, кажуть, що рівень вищий, але все ж таки хочеться більшого.

‒ А якщо були б конкретні пропозиції з України, повернулися б?

‒ Так. Нагадайте, це вам Олексій Шевченко інтерв’ю давав? 😊

‒ Мені, я у всіх запитую про повернення в Україну 😊

‒ Якщо мене покличуть — я залюбки. Взагалі, якщо пропозиція буде, там я знаю всі команди, знаю чемпіонат, то чому б ні?

Ну, пропозиції різні бувають: є Перша ліга, Друга... Якщо про УПЛ, то, звісно, це буде в мене в пріоритеті.

«Отримав дитячу травму від Патріка ван Леувена»

‒ Поговоримо про клуб всього вашого життя – Шахтар. Як ви потрапили в академію?

‒ Типова історія.. Нічого унікального — напряму прийшов в академію. Мені було 6 років. Сказали, що зарано. Я потренувався десь кілька тижнів, мені сподобалось. І через рік я прийшов, коли набирали 1995 р.н. Взяли — і 20 років я провів у системі «гірників».

‒ У великому інтерв’ю «УФ» 2023 року ви згадували дисципліну Патріка ван Леувена за часів його керівництва академією. Є що про це розповісти?

‒ Одного разу, пригадую, це ще за часів школи було — п’ятеро чи шестеро хлопців урок прогуляли чи щось таке. І інформація про це дійшла до нього. Він сказав: «Сьогодні у вас «тренування» — це крос». І ми гасали навколо бази «Кірша». Дивилися, як тренуються інші хлопці, а ми в цей час бігали крос як покарання. 

Про замальовані бутси — це вже класика. Я скажу, що в мене є своя скарга на Патріка, бо я після академії Шахтаря жодного разу не купував собі чорні бутси. Можна сказати, що отримав дитячу травму.

‒ А більше нічого згадати не можете, пов’язане з ним? Може, особисто вас хвалив чи сварив?

‒ Я був дитиною, не міг скласти якогось повноцінного враження про нього. Він ставив себе як бос, його трішки побоювалися, бо завжди був солідним і суворим. 

У Патріка зрідка можна було побачити посмішку, тому всі його побоювалися. До мене він ставився дуже добре. Пригадую, знову про ті бутси: була одна історія, коли він мені дозволив грати не зовсім у чорних бутсах. Якщо не помиляюся, я грав єдиний у команді з такими. Не знаю, чому так сталося, але я запитав, він сказав: «Такі можна», хоча вони були наполовину помаранчеві. Мабуть, тому що помаранчево-чорні — кольори Шахтаря 😊 

‒ Вас штрафували за щось у часи академії?

‒ Взагалі в мене великих чи навіть маленьких штрафів за кар’єру не було. Навіть запізнень не пам’ятаю. Покарання бували в дитинстві, коли ми гроші не отримували, тому там застосовувались інші методи. А як тільки почали отримувати якісь гроші, я, можливо, прочитав пункти у контракті й побачив, скільки там штрафів, ну дуже багато: два листки всіляких варіантів. Мене це налякало, тож досі за свою кар’єру я не отримував штрафів.

‒ А що там такого незвичайного? Запізнення – це класика, але, наприклад, чи штрафували за зайвий кілограм?

‒ Так, штрафували за відсоток жиру в організмі. У нас це вимірювали. Це було вже пізніше, у першій команді. Кілька разів я потрапляв на це замірювання і так далі. Там ще дуже багато пунктів про те, що я не можу соромити клуб, маю гідно його представляти поза футбольним полем. Умовно кажучи, вечірки, різні речі, що шкодять репутації клубу, були заборонені.

‒ Я так розумію, що історія «Я буду дзвонити Рінату» підпадала під пункт «соромити клуб»?

‒ Ви ж бачите, що після цього всі троє хлопців якось так і зникли. Можливо, навіть завершили кар’єру, наскільки я чув. Я відверто не знаю, де вони зараз. Точно не в професійному великому футболі, може, десь на аматорах.

Патрік ван Леувен та Євген Гриценко. Фото: особистий архів Є.Г.

«Дідівщина у академія Шахтаря була, але без фізичного насилля»

‒ Ви казали, що в академії Шахтаря була певна лайт-версія «дідівщини». Це як?

‒ Пам’ятаю історію: ми їздили з 1993 р.н. на ігри. Бувало таке, що старшим хлопцям сумно в дорозі, і вони казали: «У тебе завдання: зараз іде фільм, ми вимикаємо звук, а ти тепер сурдоперекладач, перекладай, що відбувається у фільмі». І я десь пів години перекладав, що там відбувається. 

Хтось інший ходив у автобусі та пісні співав на замовлення, малих відправляли бігати в магазин. Тобто це все робили без фізичних покарань, скоріше, щоб просто «посміятися». Як звичайний хлоп’ячий колектив. 

‒ А потім, коли ви вже стали дорослими, ви з малими так само робили?

‒ На якомусь році, можливо, на нашому, 1994-му р.н., воно й закінчилося. Я не пам’ятаю, чому так сталося. Але з кожним роком я бачив цього все менше. 

‒ Що змінилося?

‒ Я дуже довго знаходився біля академії, скажімо так. І ось коли мені виповнилось далеко за 20, я ще знаходився на базі академії, бачив хлопців з U-14, U-18, і вони вже спілкувались на рівних. Вони вже кажуть: «А ти сходив у магазин?». Це хлопець U-14 питає у когось старшого. У наші часи таке неможливо уявити. 

З кожним роком я бачив, що це якось сходить-сходить-сходить, і тепер цього взагалі вже немає — навіть такого легкого «знущання».

‒ Це гарна тенденція?

‒ Так, тому що це на дітях іноді не дуже добре позначається, відбиток лишається. І те, що це зникло — дуже добре. Я не знаю, як так сталося і чому, але я бачив, що воно зникло. Думаю, це загальні тенденції, не тільки в Шахтарі. Зараз діти більше знають про свої права, стають більш нахабними, не дають себе образити. Мені здається, з цим пов’язане зникнення «дідівщини». І це супер, як для футболіста, коли ти відчуваєш, що ти рівний. Тому що на полі ми всі рівні.

‒ Ще є історія про претензії дорослих хлопців до вас?

‒ Хтось з наших поскаржився комусь, сказав: «мене змушують носити сумку» — чи то до бази, чи ще кудись. Старші про це дізналися і прийшли до нас «розбиратися».

У нас проходило заняття, вчитель запізнювався. До нашого класу зайшли декілька гравців зі старших, питають: «Хто це сказав?» Ми знаємо, хто сказав, але мовчимо. І вони: «Так, якщо не скажете, зараз кожен легенько отримає». 

‒ Вони прийшли «щура» покарати?

‒ Так. Знову й знову запитують: «Хто здав?» Всі промовчали, тому вся команда й отримала у підсумку. Поки вчитель відсутній, вони намагалися виявити «винного», не змогли.

Більше таких історій не було. Зараз це дуже смішно згадувати. Особливо якщо спілкуєшся з кимось, хто був тоді старшим, пригадуєш йому ці історії — і це чудовий привід разом посміятися.

Фото: ФК Шахтар

«Академія Шахтаря дійсно нагадувала інтернат»

‒ Хто стежив за порядком в академії? Тренери?

‒ З нами працювали вихователі.

‒ Жінки чи чоловіки?

‒ Жінки. Вони стежили за порядком і якщо щось ставалося, одразу зверталися до тренерів та всіх інших. Вихователів дуже боялися, і якщо робили щось «поза законом», намагалися, щоб вони не дізналися.

‒ Звучить, як повноцінний інтернат. Ви жили там на постійній основі?

‒ Так. У перший рік у U-14 ми жили у Донецьку, потім з 15 років переїхали на базу «Кірша». 

Все одно ми були завжди разом – одна школа, одні й ті самі роздягальні, всі поруч. Хтось жив на базі, тож ми постійно бачилися. Це дійсно нагадувало інтернат.

‒ А додому наскільки часто хлопців відпускали?

‒ Зрідка, наскільки пам’ятаю. Я ж донецький, тому жив вдома — щодня сідав в автобус і їхав на базу. А хлопці з інших міст не дуже часто. Під час зимової й літньої паузи – так. А протягом сезону, можливо, на день-два, якщо їхали. Це стосувалось хлопців з Харкова, Луганська та Дніпра, яким не дуже далеко їхати.

‒ Академія Шахтаря, як повноцінний заклад освіти? Живуть у «гуртожитку», а коли канікули — їдуть додому?

‒ Так, дуже схоже порівняння.

«Не знаю жодного воротаря, який працював з Савченком і не плакав би»

‒ Поговоримо про дитячих тренерів. Про Кривенцова казали, що він дуже суворий і всі хлопці боялися до нього переходити.

‒ До Валерія Сергійовича потрапляли всі, бо ми щороку змінювали тренерів. Тож, напевно, кожен, хто був 1994-97 р.н., проходив через нього. На полі він втрачає глузд. З одного боку, це добре, бо він живе цією справою, емоційно все сприймає, але іноді не стежить за висловами, особливо, коли це діти. Хтось це сприймав як особисту образу. Зараз ми це розуміємо, а тоді, у дитинстві, тобі ставало дуже боляче від його висловлювань.

‒ Особисто на вас Кривенцов кричав? Пам’ятаєте такі моменти?

‒ Так, кілька разів. Там ніхто не проходив повз його «увагу». Мабуть, кожного він «ловив». Але, як виявилося, це добре — це трішки загартовує. Далі у кар’єрі можуть траплятися тренери такого плану, і ти вже знаєш, як реагувати. 

До речі, коли Кривенцов виходив із футбольного поля, він був найкращою людиною. З ним завжди можна було поспілкуватися, він дуже добре розуміє футбол, гарно ставиться до гравців, ніколи нічого поганого не казав. Але на полі в нього якась аура: щойно ступає на газон — краще його не дратувати.

‒ А що щодо Мігеля Кардосо? Ви казали, що він свого часу випередив епоху – почав тренувати оборону зонально, а не в персональній опіці. Що ще можете відмітити?

‒ Ми тоді це не сприйняли. Пам’ятаю, як почали оборонятися по зонах, і в перший сезон дуже багато м’ячів пропустили зі стандартів, бо для нас це було щось нове, ми не розуміли, як це працює. Дуже багато пам’ятаю тактичних тренувань. На зборах у Туреччині одного разу теорія тривала 2 години 45 хвилин. Усі деталі: як, куди, хто, – усе розписували. Багатьом це не подобалося. Мені теж не подобалось, бо хотілося більше практики, а там суцільна «теорія на полі».

Як показало життя, він уже тоді знав багато, дав нам чимало. А тоді нам не подобалося, що ми весь час «ходимо» й переміщуємося. Немає інтенсивності, дуже багато тактичного розбору. Але зараз я впевнений, що всі, хто з ним працював, вдячні, бо людина бачила футбол ніби в майбутньому.

‒ А про Володимира Миколайовича Савченка що скажете? Мені дуже сподобалася історія про лекцію щодо харчування й подальший похід у кальян-бар.

‒ Так, розповідав таку історію. 

Що сказати про нього? Це мій «футбольний батько», бо я з ним працював 7 років, і майже вся база, яку я маю, це 100% від нього. А батьків, як-то кажуть, не вибирають. Тому, звісно, я його люблю. Він був дуже суворим — особливо в перші роки, коли тільки прийшов і хотів якось себе поставити, щоб його поважали. Тоді було багато критики, траплялися тренування, після яких ти виходиш і плачеш, хоча тобі 15–16 років. Я навіть скажу, що не знаю жодного воротаря, який працював із ним у такому віці й не плакав би. Він міг добити морально. Але водночас це загартовувало.

‒ А як це поєднувалося з європейським менталітетом, який намагалися ставити в академії?

‒ Дуже просто, тому що одне діло — кричати, а інше діло — що ти даєш. Тобто тренер міг бути суворим, але навчав нас сучасним речам. А характер лишався старий, «радянський». Ось так і поєднувалося: нові знання плюс менталітет старої школи.

Анатолій Трубін, Андрій П'ятов, Євген Гриценко та Олексій Шевченко. Фото: ФК Шахтар

«За часів Луческу у мене на тренуваннях пульс до 300 доходив, ледь що чув»

‒ Якщо говорити про дорослих тренерів у Шахтарі, з ким ви встигли попрацювати?

‒ Та я всіх застав в останні роки. Я дуже часто бував гостем на тренуваннях, інколи залишався з командою на тиждень або довше. Це залежало від того, чи потрібен їм четвертий воротар. Іноді навіть п’ятий. Тому і з Луческу дуже багато провів, і з Каштру, і з Фонсекою, і навіть Де Дзербі трохи застав.

‒ Що пам’ятаєте про Луческу?

‒ За часів Луческу я був зовсім молодий. Коли приходив на тренування, у мене пульс, мабуть, до 300 доходив, тому я ледь що чув😊. Ти розумієш, хто з тобою на полі, які зірки, і що не можна підвести команду. Луческу особисто зі мною не мав якихось серйозних розмов. 

‒ А на тренуваннях у Мірчі що відбувалось?

‒ На тренуваннях Луческу інколи підказував, інколи міг підвищити голос. Він не так багато говорив напряму, бо дуже допомагав помічник – Олександр Федорович Спірідон, який контролював сам процес. А Мірча більше дивився збоку. Якщо щось не так, він виходив, усі слухали, і далі знову керував Спірідон.

‒ А як взагалі комунікація на тренуваннях відбувалася? Перекладач постійно знаходився поруч?

‒ Так, коли був Луческу – перекладав Спірідон. Потім із Фонсекою прийшов інший перекладач, із Каштру – залишився той самий, бо мова одна. При Де Дзербі прийшов вже новий перекладач. Тож постійно хтось перекладав. І це зручно, бо одні розуміли тренера португальською, інші слухали переклад.

‒ З тренерів воротарів Тоні Феррейрою як працювалось?

‒ Коли прийшов новий тренер воротарів – Тоні Феррейра, я з ним багато спілкувався. Він дивився мої ігри за дубль, скидав мені відео з помилками чи навпаки вдалими діями, ми обговорювали. Так само тренування фільмували, він потім пояснював: «Тут треба зіграти так, а тут – інакше». З ним комунікація була найбільша.

«Вже після підписання контракту з Маріуполем Бабич дізнався, що я у команді»

‒ Що пам’ятаєте про спілкування з Каштру?

‒ Із Каштру ми кілька разів розмовляли. Я казав, що хочу піти з команди, а він запевнив: «Ні, ти нам потрібен». Це сталося ще до того, як дебютував Трубін, в команді ще грав Олексій Шевченко. Тоді Каштру говорив, що з нас трьох вибиратиме, хто гратиме, бо Андрію П’ятову вже 36, і, мовляв, потрібна заміна. Але так склалося, що Андрій грав ще півтора року стабільно.

‒ А чим запам’ятався Де Дзербі?

‒ З Де Дзербі я практично не поспілкувався, бо провів у команді лише півтора місяця: пройшов збори – і все. У нього було багато інших питань, крім мене, тому не склалося в нас якогось особистого діалогу.

‒ Ви ще одного разу їздили в ФК Маріуполь, але там також не зіграли. Розкажіть, будь ласка, про цей період.

‒ У нас в чемпіонаті тоді не так багато команд потрібували воротарів. Усюди вже були досвідчені люди з іменами. У Маріуполі грали Рустам Худжамов і Женя Гальчук. Я кажу тренеру Маріуполя Олександру Бабичу: «А навіщо я тут? У вас же все гаразд». Я розумію, якщо є проблемна позиція чи хочуть щось змінити. 

Тоді Шахтар наполіг: «Треба, щоб ти грав дорослий футбол». На той момент була лише одна конкретна пропозиція від Маріуполя, тому довелося погодитися. Там я грав за дубль – це була моя ініціатива, щоб не втрачати форму. До Маріуполя ми в дублі Шахтаря виграли чемпіонство, і я не хотів просто сидіти без практики.

‒ Перед переходом ви з Олександром Бабичем спілкувалися? Чи все вирішилося без вас двох?

‒ Ми не спілкувалися до підписання. Вже потім, коли контракти були оформлені, він теж дізнався, що я в команді. Напевно, він знав, що у нього є два воротарі, як і я це знав. Можна було спробувати нав’язати конкуренцію, але я тоді без досвіду дорослого рівня, хотів у Першу лігу. Були варіанти, але Шахтар сказав: «Ні, нас цікавить тільки Маріуполь». Ну, добре, що робити…

‒ Я намагаюся зрозуміти фразу: «Залишайся, ти нам потрібен». Ви розуміли, для чого саме були потрібні?

‒ Так, звісно. У нас дуже схожі з Олексієм Шевченком ситуації. Шахтар – великий клуб, він усе прораховує в своїх інтересах. У футболі може статися що завгодно: наприклад, двох воротарів вибили в одному матчі або ще щось. Є й історія з Рибкою, коли він грав і потім – допінг. Тому вони хотіли мати чотирьох воротарів. І, природно, кожному казали: «ти нам потрібен». Але якщо виявляється, що не потрібен, – то й добре, бо немає травм чи дискваліфікацій. Це футбол, ніколи не побажаєш комусь серйозних проблем, але вони бувають.

Євген Гриценко у ФК Маріуполь. Фото: ФК Маріуполь

«Цей талант з академії міг грати на рівні Шевченка чи Вороніна, але не склалось»

‒ А щодо молодих гравців, які потім вистрелили? Ви згадували про Коваленка, Зінченка, а от про Мудрика – ні. Яким ви його запам’ятали?

‒ Фанатом футболу. Міша – професіонал, заслуговує тих коштів, які за нього заплатили. Дуже шкода, що так зараз усе вийшло з цими чутками, але я на 100% вірю, що він нічого не приймав, бо знаю його давно. Це не та людина, яка шахрайським способом прокладала б собі шлях у великий футбол. Він максимально відданий справі. Ця історія дивна з усіх боків.

‒ А наскільки його рівень відчувався ще тоді?

‒ Ну дивіться, він же ще й у Чернігові заграв, і в київському Арсеналі був в оренді. Там проявився. Міша – це той випадок, коли, кажуть, талант – це 10%, а решта 90% – це праця й бажання. У нього є обидва компоненти, тому такий результат.

‒ Хто з польових гравців був нереальним талантом в академії, але не заграв на очікуваному рівні?

‒ Окрім тих, що я називав – Владлен Юрченко. Це зірка дитячого й юнацького футболу. Зі збірною їздив на турніри, й на кожному отримував нагороди – чи найкращий бомбардир, чи півзахисник. Його помітили скаути з Леверкузена. На Владлена покладалися великі надії, що буде на топрівні – десь біля Шевченка чи Вороніна. Але як склалося, так склалося.

‒ Хто, на вашу думку, в Шахтарі страждав на «зіркову хворобу» серед легіонерів?

‒ У них інший менталітет. Вони такі емоційні, відверті. Можна подумати, що хтось «ловить зірку», але це просто вони щиро показують свої емоції. Той же Тайсон – його часто бачили незадоволеним замінами чи через расистські висловлювання. Але це звичайна емоційність. Не можу сказати, що він чи хтось інший у Шахтарі реально «зазнавався». Всі професіонали доводили свій клас на полі. Поза його межами ніхто не вихвалявся: «Я найкращий, а мені не вірять».

‒ Серед українців так само?

‒ Так. Бували інколи ситуації, коли казали: «Його купили за великі гроші, тому він і грає», але це футбол. А тепер я сам легіонер в Таджикистані і бачу, що ставлення до приїжджих буває особливим. Особливо у пострадянських країнах є певна тенденція, що легіонера поважають більше, навіть якщо він не особливо сильніший за місцевого. Заплатили за нього – отже, повинен грати.

‒ Якщо не кращий за місцевого, який сенс підписувати легіонера?

‒ Звісно, якщо ти набагато сильніший, тренер не дурень, він тебе ставитиме. Але часто буває, що рівень плюс-мінус однаковий, і тоді ставлять легіонера. Таких прикладів дуже багато.

‒ Хто з бразильців був найбільш товариським?

‒ Усі: Марлос, Тайсон, навіть Алан Патрік. У них різні характери. Ісмаїлі, наприклад, був дуже спокійним, не дуже говірким, але всі хлопці демонстрували, що таке команда. Не важливо, хто ти й звідки – з дубля, чи отримуєш 5 чи 50 тисяч на місяць. Ставлення було дуже дружелюбне, товариське. Тому всі це розуміли й почувалися на рівних.

Фото: ФК Шахтар

«Після 2014 року Сергій Палкін фактично став майже як президент Шахтаря»

‒ З кимось з Шахтаря підтримуєте контакт?

‒ З гравцями, які були в академії – так. Дуже багато в мене таких знайомих, але є й ті, хто вже закінчив, хтось грає на низькому рівні. Із тих, хто грає зараз в українському чемпіонаті або грає в інших чемпіонатах, майже з будь-ким можу поспілкуватись. З Шахтаря знаю приблизно 20 вікових категорій гравців, тому це великий список. 

Іноді переписуємося, але так, щоб назвати когось другом – ні, немає настільки близьких стосунків. Це дуже добрі знайомі, ось так можу назвати.

‒ Чи доводилось вам колись спілкуватися з Рінатом Ахметовим? Чи взагалі бачили його особисто?

‒ Особисто бачив, а спілкуватися – ні. Тут все буде дуже коротко. Бачити – бачив, спілкування ніякого не було і навіть додати нічого.

‒ Яке враження Ахметов на вас справив? Можливо, він виступав із промовою перед командою чи щось розповідав?

‒ Так, він виголошував промову перед початком Ліги чемпіонів. Потім по телефону нам переказували, що він казав. Він стабільно намагався тримати зв'язок з командою. Але це більш загальні слова. Нічого сенсаційного.

‒ Що можете сказати щодо Сергія Палкіна?

‒ Він – професіонал своєї справи, але за відгуками з минулих років казали, що людина десь чогось не розуміє, десь у чомусь не розбирається. Проте до його честі можна сказати, що він дуже добре вивчився, якщо, можливо, раніше він чогось не розумів. Стосовно футбольних справ, звісно, бо з точки зору юриспруденції – він був завжди кращим.

Палкін з роками дуже прогресував в плані спілкування, кожен день з командою. Після 2014 року він став майже як президент, тому що раніше Рінат Леонідович приїжджав на тренування, слідкував і все тримав під своїм контролем, а після 2014-го ці обов'язки взяв на себе Сергій Анатолійович.

І за цей час, за ці 11 років, що Палкін, можна так сказати, керує, він вже в усіх планах справжній майстер і професіонал своєї справи.

‒ Часто вам доводилось з Палкіним комунікувати?

‒ Теж нечасто: тільки коли підписував контракти. Двічі.

‒ Ви не могли піти з Шахтаря раніше через необхідність іншим клубам платити компенсацію за ваше виховання?

‒ Ні, вона тут ні до чого. Мене раніше десь Шахтар не відпускав, десь я не хотів, кілька разів я намагався піти в оренду, кілька разів хотів узагалі піти назавжди, але клуб завжди казав: «Ти нам потрібен». Тому, якщо я потрібен Шахтарю, я не міг просто розвернутися і піти. Це якось закріпилось в мене в голові, що це мій клуб і я нікуди звідси не піду. Тим більше, що в моїй голові звучало так: «Я ще зможу поборотися». Хоча на це нічого не вказувало, але я сліпо вірив, що це можливо.

‒ До останнього вірили? 

‒ Мабуть. Шахтар натякав на те, що вони не зацікавлені, щоб я залишався останні кілька років, але я хотів довести. Не вийшло, шкода, але такий футбол, іноді так трапляється. Зараз я вже розумію, що, напевно, мав раніше настояти на своєму і йти в оренди або взагалі змінювати клуб. Але раніше було так: у мене була пропозиція, я приходив і казав: «Так і так, у мене є пропозиція». Вони відповідають: «Та ні, куди ти зібрався? Ти нам потрібен». І я на цьому навіть більше не наполягав. Якщо потрібен, то потрібен: «Добре, я дуже радий». Все.

«Ті, хто каже, що зараз у Донецьку класно, напевно, здуріли»

‒ Як ви пам'ятаєте події 2014 року в Донецьку? Що творилось в місті і свідком яких подій ви особисто стали?

‒ Я пам'ятаю, як захоплювали адміністративні будівлі. Бачив, як будувалися барикади, людей у формі. Шахтар вивіз нас за декілька днів до сумнозвісного мітингу на площі Леніна.

‒ Мова про проукраїнський мітинг, на який напали сепаратисти?

‒ Так, про нього. Буквально за день або два до нього ми поїхали, як нам сказали, на збори. Ну так, в нас були збори заплановані, але вони продовжуються і досі. Ось такі збори 11 років довжиною.

‒ Приїздили в окупований Донецьк?

‒ Я приїздив туди через пів року після початку війни у 2014-му. Кожен рік хоча б один раз я там бував тиждень, відвідував рідних, у мене там батьки жили до 2021 року. Бачив, як усе у місті поступово вмирає.

Навіть зараз переглядаєш фотографії, якісь пабліки – і бачиш що відбувається. Люди відкотилися на багато-багато років назад, у розвитку все зупинилося і, на жаль, знаходяться ті, хто кажуть, що вау, класно, тепер супер. Вони, напевно, здуріли.

Що було до 2014 року – і що в 2025 році, це ж просто не порівняти. Два різні міста.

‒ Як ви зустріли 24 лютого 2022 року?

‒ В Києві зустрів, з дружиною. Вона мене будить і каже, що там якісь звуки дивні на вулиці. 

Відповідаю: «Не заважай спати, мені о 10 годині на тренування.» Вона продовжує будити та казати, що там щось схоже на вибухи.

Виходжу на балкон, чую ці звуки, які я чув раніше у Донецьку. Вони постійно там були і я одразу все зрозумів. Думаю: «Це знайома ситуація». Не розуміли, що робити, але потім вирішили поїхати до батьків у Львів. 

А на початку просто це була якась така паніка, що робиться, куди бігти, чи треба бігти, що робити взагалі, нічого не зрозуміло. 

‒ Сприймали, як звичайну поїздку?

‒ Сприймалося, наче ми їдемо в гості. Ось так ми собі вигадали, що нічого не сталося, все нормально. Очікували, що зараз все вирішиться, щось якась нісенітниця, не зрозуміло, що відбувається. Не було зв'язку певний час. Вийшли в інтернет, подивились, все зрозуміли.

Донецьк 2014 року. Фото з відкритих джерел

«ВІРЮ, що повернусь в український Донецьк»

‒ Через росіян ви двічі залишали власну домівку. Розкажіть про наболіле.

‒ До речі, давав я інтерв’ю в Грузії місцевим журналістам, через час дивлюсь на це інтерв'ю, коли воно вийшло, а там – на мене не схоже зовсім. Там через слово мат, ніби я якийсь підпитий був в цей час, коли давав інтерв'ю. Я читаю його, мені аж соромно стало за це інтерв'ю. 

Потім я зрозумів, чому. Тому що там дуже багато питань про росію і про війну, як це проживалось. І, напевно, тому що це говорив дуже відверто і щиро, деякі такі, ну, некультурні вислови я дозволив собі. Але стосовно росіян – можна, нічого страшного 😊.

‒ Маєте рацію.

‒ Тому зараз я просто не хочу повторюватися, щоб якось нормативну лексику не порушувати. 

Як може відноситись людина, яка втрачає кілька своїх майже рідних міст? Донецьк – рідний, Київ – майже рідний, дуже багато часу провів в Україні. Можете підставити будь-який мат стосовно росіян, він підійде.

‒ Ваша думка: чи зможете ще колись побувати в українському Донецьку?

‒ Ви бачили, як Женя Селезньов відповів на це питання? У мене щось схоже.

‒ Ні, не бачив. Можете процитувати? 

‒ В нього спитали: «Чи віриш ти, що повернешся до українського Донецька»? Він так відповів: «ВІРЮ». У нього питають: «А чому так, ну, якось без ентузіазму?» «Чому без ентузіазму? Неважливо». Ось і я, просто хочу вірити. Людині в щось треба вірити, зараз віримо в це.