«У Руху все відбувалося не по-футбольному»: Біленький про Жальгіріс, війну та кар'єру

Станіслав Біленький пройшов шлях, у якому вистачило б сюжетів на кілька футбольних кар’єр. Донецьк, який він залишив у 15 років через війну, переїзд до Києва заради футболу, Польща, Україна, Білорусь, Ізраїль, де він знову опинився поруч із війною, і нарешті Литва, яка сьогодні стала для нього та його сім’ї місцем комфорту. 

У Жальгірісі українець пережив один із найяскравіших моментів кар’єри — після 0:3 у Тбілісі проти місцевого Динамо допоміг команді створити неймовірний камбек 7:2, забивши три м’ячі у матчі-відповіді. А вже в благодійному поєдинку напередодні Дня Незалежності України поставив крапку, відзначившись голом на 90+5-й хвилині. 

В ексклюзивному інтерв’ю для сайту «Український футбол» Біленький розповів про Донецьк, війну, життя в Ізраїлі та Литві, непростий період у Руху, який зрештою дав його кар’єрі друге дихання, українців у Жальгірісі та те, чому зараз нарешті відчуває, що опинився у правильному місці.

«Можливість послухати гімн своєї країни перед матчем підсилила мотивацію»

— Станіславе, у матчі з Джюгасом ви з Іваном Литвиненком забили обидва голи, ще й обмінялися гольовими передачами. Наскільки особливим для вас був цей поєдинок, враховуючи, що всі кошти від продажу квитків пішли на допомогу Україні?

— Цей фактор додав мотивації. До того ж у нас було не дуже вдале турнірне становище. Після Ліги конференцій ми одразу поступилися в першому ж матчі чемпіонату, тому втрачати очки більше було не можна. Тож мотивація й так зашкалювала, але її ще більше підсилила можливість послухати гімн своєї країни перед матчем, побачити безліч українських прапорів та атрибутики. Скажу більше: це можна спостерігати практично у всьому Вільнюсі. Я ще не їздив іншими містами, але у столиці майорить дуже багато українських стягів, написів «Слава Україні». Було надзвичайно приємно це бачити, і воно відіграло свою роль.

Станіслав Біленький та Іван Литвиненко, фото: ФК Жальгіріс

— Скільки коштів вдалося зібрати Жальгірісу у благодійному матчі?

— Щодо точної суми збору, то я не знаю. Не заглиблювався в такі питання, бо впевнений, що наше керівництво потужно підтримує Україну, і вони зібрали хорошу суму. Переконаний, що допомога буде вагомою. У будь-якому разі — це вже великий плюс.

— Ви забили на 90+5-й хвилині. Що відчували в цей момент, знаючи, що саме ваш гол поставив крапку в благодійному матчі напередодні Дня Незалежності України?

— Міг забивати й раніше та закривати цю гру. Проте те, що мені вдалося відзначитися саме в такий день — це чудово, я дуже радий. Утім, як уже казав раніше: навіть якби я не забив, а віддав асист і команда виграла, мене б це також повністю влаштувало. Все-таки футбол — командний вид спорту, і загальний результат набагато важливіший за індивідуальні показники. А особисті здобутки — це вже своєрідне підкріплення командного успіху.

«Я сказав, що хочу переїхати з Донецька, аби грати у футбол. Це було моєю головною метою»

— Ви народилися і виросли в Донецьку. Ще пам’ятаєте 2014 рік, коли там почалися сепаратистські заворушення, підігріті Росією? Яким для вас був той момент, коли стало зрозуміло, що це вже не просто тимчасова історія і повернутися додому не вийде?

— Досить смутно пам’ятаю той час. Мені тоді було 15 років — підлітковий, перехідний вік. Я жив у Кіровському районі, і, наскільки пам’ятаю, все це почалося з іншого боку міста. Спочатку не дуже це відчував, але потім відбулася серйозна розмова з батьками, оскільки на той момент я грав за донецький Олімпік. 

Команда переїжджала до Києва, і ми обговорювали, як бути далі: вирушати туди разом із клубом чи залишатися. Тоді я сказав, що хочу переїхати, аби грати у футбол. Це було моєю головною метою. І я щиро вдячний батькам: вони підтримали моє рішення й відпустили мене в такому віці за 800 кілометрів від дому.

— У 2014 році ви втратили свій Донецьк, а згодом, уже в дорослому житті, опинилися в Ізраїлі під час війни. Ви колись казали про відчуття, ніби війна переслідує вас із 2014 року. Чи зникло воно після переїзду до Литви?

— Щойно приїхав сюди, тож сподіваюся, що так. Це було просто таке відчуття. Але, як я вже неодноразово говорив, війна в Ізраїлі та війна в Україні — це абсолютно різні війни. Скажу так: на цей момент у Вільнюсі ми із сім’єю дуже щасливі та почуваємося комфортно.

Станіслав Біленький, фото: ФК Жальгіріс

Думаю, ключову роль відіграє Литва загалом і, зокрема, те, як мій клуб ставиться до українців, наскільки тут усі дружні та готові допомогти. Це одна з головних причин, чому нам тут так добре. Ну і саме місто дуже красиве. Ми повністю задоволені своїм вибором.

— Ви жили в багатьох країнах. Якщо не брати до уваги футбол, а оцінювати звичайне життя: що вам найбільше сподобалося у Вільнюсі, а до чого, можливо, ще не вдалося звикнути?

— Клімат. Після Ізраїлю тут, звісно, дуже прохолодно. Зранку було 13 градусів, хоча надворі серпень — це для мене щось нове. В Ізраїлі взимку таких температур практично не буває, тому це досить незвично. А загалом, мабуть, жити було комфортніше в Ізраїлі, хоча варто розділяти життя до появи дитини і після. 

Бо для сім'ї з дитиною Ізраїль — одна з найкращих країн. Там усе для цього пристосовано: розвинена інфраструктура, плюс теплий клімат і море за дві хвилини. Але зараз Вільнюс я б упевнено поставив на друге місце за комфортністю. З іншого боку, я тут ще недовго, тому об'єктивно оцінити все зможу, мабуть, десь після року життя в Литві.

«У Руху все відбувалося не по-футбольному»

— Ви вже встигли познайомитися з литовською кухнею? Є якась страва, яка вам особливо сподобалася?

— Ні, на жаль, ще не встиг. Зараз я їм переважно м’ясо, адже після Ізраїлю потрібно трохи надолужити згаяне. Там до цього особливе ставлення: усе має бути кошерним, продукти обирають дуже ретельно, плюс немає свинини. А я люблю реберця, тому зараз у мене, можна сказати, настав м’ясний період.

— У 18 років ви вирішили будувати кар’єру в Європі. А якщо озирнутися назад, чи є відчуття, що десь зробили неправильний вибір? Чи, навпаки, вважаєте всі свої рішення правильними?

— Я особливо не заглиблювався в це питання. Мабуть, уже після завершення кар'єри можна буде правильно все оцінити. Але я дотримуюся такої позиції: будь-який досвід і урок, чи то позитивний, чи негативний — усе одно дає нам щось корисне. Головне — робити правильні висновки. Зараз не можу сказати, що про щось шкодую або що якийсь клуб був помилкою. Мабуть, ні.

— А якщо все ж спробувати назвати один такий момент, що першим спадає на думку?

— Хіба що Рух, але, знову ж таки…

Станіслав Біленький, фото: ФК Рух

— Тобто це був неправильний крок?

— Ну, так. Певною мірою це той випадок, який можна назвати неправильним кроком. Але він, грубо кажучи, дав друге дихання моїй кар’єрі після всіх тих обставин, що там сталися.

— А чому саме? Якщо можеш зараз сказати, чому вважаєш, що перехід у Рух був помилкою? І, можливо, сьогодні твоя оцінка того рішення змінилася?

— Я перейшов туди після Польщі. Там не дуже склалося, адже футбол місцевої Другої ліги на той момент із моєю статурою був дуже складним. Я був удвічі меншим у плані м’язової маси, а оскільки там переважає силовий футбол, мені було важко. Потім з’явився варіант із Рухом — тренер хотів мене бачити в команді, і я погодився. 

А згодом виникли проблеми у взаєминах із новим головним тренером (не через футбольні питання), потім уже зі спортивним та генеральним директорами. Чесно кажучи, не хочеться переходити на особистості, але інакше це пояснити не вийде. Я не та людина, яка буде публічно говорити про інших у негативному ключі.

— Тобто, наскільки розумію, виникли ще якісь внутрішні моменти з певними людьми?

— У цьому й полягала ключова проблема: там усе було внутрішньо, відбувалося не по-футбольному. Рішення ухвалювалися не зі спортивної точки зору. Проте це дало мені поштовх у майбутнє, і після цього все пішло по-іншому.

— Ти казав, що, в принципі, ні про що не шкодуєш і все сталося так, як мало статися, за винятком Руха. А якщо згадати твій досвід у Динамо-Брест, то це був, напевно, один із найрезультативніших відрізків у твоїй кар’єрі. Якщо зараз подивитися на це з урахуванням того, що Білорусь фактично є союзницею Росії, у тебе немає якогось особливого ставлення до того періоду?

— Тоді, коли я там виступав, це взагалі ніяк не відчувалося. У клубі працювали дуже хороші люди. Не знаю, наскільки все змінилося зараз, але на той час відносини були зовсім іншими, тому складно робити якісь порівняння. Тоді все було супер. Чудові люди, які мені дуже допомагали. Це хороший досвід. Знову ж таки, це було до повномасштабної війни. Тоді люди, з якими я працював, і футболісти в команді, були однієї думки зі мною. Жодних розмов чи конфліктів на цю тему не виникало, усе було добре.

«Якщо Литвиненко продовжуватиме так само старанно працювати й віддаватися справі, то обов'язково досягне успіху»

— Після 0:3 у Тбілісі проти місцевого Динамо у Лізі конференцій багато хто вже практично не вірив у Жальгіріс. Що відбувалося в роздягальні після першого матчу? Чи мала команда реальну віру, що можна відіграти три м’ячі?

— Віра, як і надія, є завжди. Ми були трохи шоковані, якщо можна так сказати, адже гра пішла не за нашим сценарієм. Пропустили три м’ячі після власних жахливих помилок в обороні, і залишився важкий осад. Ми самі собі створили ті моменти, з яких пропустили. Проте все поступово підводило нас до матчу-відповіді. Усе складалося так, що цей камбек мав статися. Ми вийшли на певній ейфорії, плюс відчувалася шалена підтримка фанатів на рідному стадіоні. З кожною хвилиною приходило розуміння, що нам усе під силу.

Станіслав Біленький, фото: ФК Жальгіріс

— Як ви налаштовувалися на той поєдинок? Була якась особлива мотивація?

— За моїми відчуттями, ми налаштовувалися так само, як і на будь-яку іншу гру. Але розуміли, що це наш останній шанс і втрачати нічого. Треба було зробити все можливе. І в нас це вийшло.

— Це був шалений матч, у якому Жальгіріс переміг 7:2. Ти забив на 25-й, 82-й та 90-й хвилинах. Який із цих трьох голів для тебе особисто найважливіший і чому?

— Я б сказав, що всі. Але, напевно, перший, бо він завжди має найбільшу вагу. Особливо після незабитого пенальті — і не стільки для мене, скільки для команди. Нам був дуже потрібен цей забитий м'яч, щоб повернути впевненість. Тому виділю саме його.

— Литвиненко забив свій дебютний гол за Жальгіріс саме 23 серпня після твоєї передачі. Яким ти бачиш його потенціал? Чи зможе він зробити в Литві такий самий потужний крок уперед, який свого часу зробили інші українці через іноземні чемпіонати?

— Потенціал у нього величезний. Я вважаю, що Івану все під силу. Якщо він продовжуватиме так само старанно працювати й віддаватися справі, то обов'язково досягне успіху. Він справжній професіонал: викладається на кожній грі та кожному тренуванні. Якщо не опускатиме планку, все вийде. Зараз потрібен лише час. Усе залежить тільки від нього.

— Президент Жальгіріса назвав вас одним із лідерів команди й сказав, що клуб хотів би зберегти вас надовго. Чи відчуваєте ви, що нарешті знайшли команду, де можете повністю розкритися?

— Насамперед, мені дуже приємно це чути. А якщо говорити загалом, то почуваюся тут максимально комфортно. Я вже казав, що ця країна чудово підходить для нашої сім’ї, нам подобається тут жити. Важко загадувати наперед, час покаже, але зараз я радію перебуванню в колективі та таким теплим словам керівництва. Сподіваюся, так триватиме й надалі.

— Після переходу в Жальгіріс ти сказав: «Сподіваюся, що мій найкращий гол ще попереду». Після хет-трику проти тбіліського Динамо та м'яча в благодійному поєдинку за Україну 23 серпня — яким же має бути той самий «найкращий гол»?

— Тут, мабуть, варто запитати у вболівальників. Для мене кожен забитий м'яч є надзвичайно важливим. Гра проти Динамо Тбілісі справді стала однією з найяскравіших. Але об'єктивніше оцінити, який гол найкращий, зможуть усе-таки фанати зі сторони.

— Що саме змінилося в тобі як у нападнику після переходу в цей клуб? Зараз ти виглядаєш набагато впевненіше.

— Я б не сказав, що ці зміни відбулися саме тут. Процес запустився ще в Ізраїлі, після народження дитини. Недарма кажуть, що поява малюка кардинально змінює життя. З'являється значно більша відповідальність. А чим важче, тим краще — це зона для прогресу. Що стосується впевненості у своїх силах, то мені її завжди вистачало.

Станіслав Біленький, фото: ФК Жальгіріс

«Чи повернувся б я зараз в Україну? Хтозна. Ніколи не кажи "ніколи"»

— Чи були якісь пропозиції з УПЛ? Якщо так, то від якого клубу?

— Про це краще запитати мого агента Ярослава Зварича, він володіє більшою інформацією. Але, наскільки мені відомо, певні розмови велися. Проте я від початку не надто розглядав такий варіант. Усе ж таки я рано поїхав за кордон, і причиною була не війна. Завжди хотів грати в Європі чи інших іноземних чемпіонатах, і досі дотримуюся цього курсу.

— Тобто в Україні ти навіть у майбутньому не хотів би пограти?

— Час покаже. Чи повернувся б я зараз в Україну? Хтозна. Ніколи не кажи «ніколи». Проте якихось конкретних переговорів, які дійшли б до фінальної стадії, наразі не було.

— Що б ти порадив молодому футболісту, який зараз лише починає кар’єру і хоче пробитися в європейський футбол?

— Завжди слідувати своєму плану й не звертати уваги на сторонні фактори, що можуть відвертати увагу — чи то поза футболом, чи безпосередньо у футболі. Потрібно просто гнути свою лінію та постійно вдосконалюватися. Я чітко усвідомив це після періоду в Руху. Хоча тоді й втратив трохи часу, але здобув дуже важливий урок.

Читайте також:

• «Коли Україна переможе, я вип’ю пива в Києві, Одесі чи Львові»: президент Жальгіріса – про війну та футбол.
• «Жальгіріс підтримує Україну»: Литвиненко – про фантастичний камбек 7:2 у Лізі конференцій та відхід з Харкова.