VIVAD (Романів): найстарший гравець ААФУ Чорний – про «феррарі» в Шахтарі й роботу з чотирма заслуженими тренерами України

У всеукраїнських змаганнях VIVAD бере участь другий сезон, але в змаганнях Житомирщини це аж ніяк не нове ім’я. Більше того, клуб із містечка Романів – гранд аматорського футболу своєї області, який не відпускає звання чемпіона три роки поспіль, а в минулому регіональному сезоні виграв фактично всі титули трофеї (незважаючи на протидію конкурентів із серйозними можливостями). 

Про тріумфальний 2024 рік VIVAD’у (Романів) сайту «Український футбол» розповів головний тренер команди Віктор Чорний, унікальний футболіст-самородок, який тільки в 25 років доріс до професіонального футболу, проте дійшов до Першої ліги та грав навіть проти клубів Вищої ліги: 

• Як VIVAD підсилився гравцем-рекордсменом клубу УПЛ. 
• Чому втратив низку провідних гравців за останні рік-півтора. 
• Як нинішній головний тренер грав у клубі чотирьох заслужених тренерів України. 
• Що сказав Віктору Чорному ветеран Бенфіки. 

«На велике поле почали грати тільки в середині березня»

– Вікторе Миколайовичу, як пройшла зимова перерва для VIVAD’у?

– Ми грали в наших місцевих турнірах. Стали достроковими переможцями Чемпіонату ЖО міста Житомир, зігравши 18 матчів проти дев’яти суперників. Але це був турнір у залі, а от на велике поле ми почали грати тільки в цьому місяці – на Відкритому Кубку міста Житомира з футболу «Меморіал Миколи Сюсюри-2025». 

Граємо в цьому турнірі по вихідних, провели три зустрічі: KrossAr – 6:0, Карпатська джерельна – 3:1, Квара – 1:0. 

– Чи мали нагоду зіграти контрольні матчі з суперниками всеукраїнського рівня?

– 15 березня зіграли з друголіговою Нивою (Вінниця) – 1:1, а 20 березня – з юнацьким складом Полісся U-19 (Житомир) – 0:1. 

– Підготовка в рідній області дає достатню практику? Допомагає у підготовці і підтриманні форми футболістів? Чи рівень, скажімо так, рівень суперників не відповідає всеукраїнському?

– Якщо чесно, рівень не відповідає. Звісно, в ААФУ грають дуже досвідчені команди з колишніми збірниками, учасниками єврокубків, гравцями з УПЛ. Це дається взнаки. Проте ми відповідально ставимося до наших обласних змагань і з повагою ставимося до наших суперників. 

У нас у Житомирській області не так багато штучних полів, а такі турніри, як Меморіал Сосюри, дозволяють зіграти на велике поле під відкритим небом і це важливо для нас. Тож, хоча, звісно, в чемпіонаті України серед аматорів суперники значно сильніші, нам корисно пограти в обласних змаганнях і ми цінуємо цю важливість. А з деким із учасників ААФУ, Другої ліги, юнацької першості іноді вдається зустрітися в спарингах. І це добре.

– У якому складі працює VIVAD? Наскільки великі зміни, порівняно з осінньою частиною сезону?

– Тут ось у чому справа. У нас же зібрані гравці з різних населених пунктів, в тому числі – з іншої області. Тож ми в житомирському турнірі в залі грали своєю обоймою – на той момент у нас було десь, може, 7 футболістів. Всі разом уже збираємося на велике поля. Пробуємо щось тут награвати. Залишимося тільки пару тижнів. Але ми сподіваємося загалом зберегти наш основний склад і навіть доукомплектуватися. 

Фото: ФК VIVAD

«До нашого молодого гравця є інтерес із Першої ліги ПФЛ України»

– Ким підсилилися? Кого можете вже сьогодні представити як нового гравця команди?

– Є кілька потенційних новачків, але на сьогодні ще не можемо їх назвати – з кимось ідуть перемовини, когось ще хочемо перевірити в контрольних матчах. Загалом кілька гравців, які нас підсилять, сподіваюся, буде. 

– А хто пішов остаточно?

– На жаль, через позафутбольні обставини нас може покинути захисник Руслан Сутченко. Є ще й інша можлива втрата – клуб Першої ліги ПФЛ України Кремінь проявляє інтерес до нашого півзахисника Валентина Ластовки. Для нас це досить болісно, адже він – місцевий молодий футболіст, наш, із Житомирщини. Добре, звичайно, що в VIVAD’і він спрогресував, але, звісно, такого футболіста хотілося б мати в своєму складі. 

– Ті іногородні хлопці, особливо з Київської області, які приїжджали в команду, вони на сьогоднішній день з вами? Підтвердили свою участь у 2025 році?

– Попередньо – так, але я ще остаточно не можу підтвердити. Звісно, на всіх них сподіваємося. Ці хлопці – нападник Бондаренко, півзахисник Головко й багато інших футболістів – зробили вагомий внесок в успіхи VIVAD’у.

– А на зимових турнірах вони займаються з вами? Чи це недоречно для вас?

– Ми збираємо по максимуму всю команду. Проте є свої нюанси – багато хто працює на роботах, які не завжди дозволяють взяти участь у турнірах. Але хлопці приїжджають, беруть участь у наших турнірах.

«VIVAD буде надавати шанс молодим, але, на жаль, не всіх з них можемо запросити, якщо ними цікавляться з Першої ліги»

– На 2025 рік у VIVAD’у стоїть завдання брати участь в обласних і всеукраїнських змаганнях?

– Звичайно, плануємо, але є ще свої нюанси. Ближче до початку обласних змагань будемо знати, що у нас є, чого не буде, які будуть завдання в команди.

– Звичайно, не можу не поцікавитися вашим враженням від участі в турнірах ААФУ на всеукраїнському рівні. Що скажете про рівень турніру, про суперників і взагалі про те, які зараз аматори?

– За півтора року я можу порівняти півкола цього і той, минулий, сезон. Якщо порівняти минулий сезон з минулим, то рівень набагато зріс. Таке моє враження. З’явилися нові команди, в них серйозні амбіції та дуже якісний підбір гравців. Як приклад, ФК Лісне – Рябоконь, Гармаш, Рибалка, всіх їхніх зірок і не перелічиш. І це не єдина така команда, багато клубів із бажаннями та можливостями.

– Раді, що VIVAD грає в ААФУ?

– Звичайно, тут рівень відрізняється від нашого обласного. Це добре, що президент нашого клубу Ігор Євгенович Ходак прийняв рішення заявити команду на чемпіонат України серед аматорів. Якщо зростає рівень суперників, то й команда росте. 

– У вашої команди є проблема в тому, що важко комплектуватися місцевими футболістами, адже хто є кращий в області, того забере Полісся, той поїде десь у спортінтернати. А на обласному рівні я бачу, що все-таки більше старші футболісти на провідних ролях. В зв'язку з цим питання, чи бачите ви можливість когось підгледіти в обласному футболі для своєї команди? Чи, крім Ластовки, за останні роки таких і не було?

– Така проблема справді є, хоча футбольними талантами багата Житомирщина – недарма ж навіть Зінченко з Малиновським у великий футбол ввійшли з клубів інших міст. Але зараз краща ситуація, тому що в області знову є свій професіональний клуб, який також приділяє увагу юнацькому футболу.

Що стосується нашого клубу, то будемо надавати шанси молодшим. Я б сказав, що цього року з цих семи футболістів, які у нас побували на перегляді, більшості менше 20 років, іншим – біля того. Для нашої команди це молоді футболісти. Я думаю, що ми обов’язково залишимо тих з них, хто має хорошу перспективу. Ми постійно відстежуємо футболістів, і в нашій області, і з сусідніх районів. Це їм також корисно, адже небагато хто з них в обласних командах можуть себе проявити, а в них є бажання грати за нас.

– Профатило, який перейшов із Бердичева у першолігове Поділля, це для вас втрата, чи ви його не розглядали?

– До речі, туди не один футболіст із Житомирщини перейшов, а відразу четверо. Може, не всі з них – втрата, але ми теж стежили, знали цих гравців. Як на мене, як тренера, то хотілося б хоча б одного з них не втратити. Проте що поробиш, ми не всіх гравців можемо до себе запросити, на жаль. В основному, молоді чи більш сформовані місцеві футболісти на контрактах – або в Поліссі, або в інших клубах.

– У Полісся навіть у резервному складі вже є легіонери. Одного дня й VIVAD може порадувати місцевих футболістів такою екзотикою, як сенегалець, бразилець, кого там ще вони запрошують?

– Було б непогано, якби так можна було. Тому що, розумієте, екзотичні футболісти мають і екзотичну (для нашого аматорського футболу) оплату праці.

Фото: ФК VIVAD

«Диво у VIVAD’у – не тільки у футбольному поле»

– Але що добре в VIVAD’у – так це домашнє поле. Ігровий газон у вас такий, що сторонні спостерігачі думають, що це синтетика. Як вдалося в невеликому місті без традицій професіонального футболу виростити таке маленьке диво?

– Диво у нас – не тільки у футбольному поле, диво у нас у команді. Ми не хвалимося, проте VIVAD все виграв у обласних змаганнях Житомирщини. При цьому, повірте, ми не закидали футбол грошима, не забирали якихось топ-футболістів. Навпаки, кілька років поспіль ми регулярно втрачаємо лідерів. Але весь колектив – від президента до футболістів – працює на цей хороший спортивний результат.

Щодо ігрового поля, то це правда – часто чуємо компліменти від суперників. Така якість нашого газону залежить від однієї людини – від нашого президента Ігоря Євгеновича Ходака, який вкладав свої гроші в це поле та догляд за ним.

Коли ми ще грали на чемпіонат області перед аматорським чемпіонатом України, там пилюка летіла, як на якомусь іподромі. Проте ми бачили, як люди працюють, засівають, вирівнюють, доглядають. І вже невдовзі це стало тією поляною, про яку говорять всі наші суперники. Але ще я хочу сказати, що це не тільки в нас так – є навколишні населені пункти, села Врублівка і так далі, там покриття навіть набагато краще, як ми граємо в аматорському футболі. Тобто людина, як мінімум, три поля таких зробила. За це величезна подяка Ігорю Євгеновичу.

– VIVAD другий рік поспіль іде шостим у Групі 1 чемпіонату України серед аматорів. Справедливо?

– Не можна порівнювати ці два сезони. Команда наша змінювалася, дуже багато гравців нас залишило, тих, які, наприклад, у минулому чемпіонаті були основними й навіть провідними. І при цьому ми минулого сезону фінішували за одне очко від плей-офф, а зараз при всіх кадрових втратах – за три. Тобто, VIVAD має всі шанси поборотися за вихід у стикові матчі, хоча поруч із нами такі сильні суперники, з досить великих міст і обласних центрів, у яких завдання стоять – Друга ліга, професіонали, вже на цей рік.

– Доводилося чути, що й чемпіонат Житомирщини – досить непростий, і VIVAD – аж ніяк не лідер за бюджетом…

– Ми вдячні за підтримку президенту клубу й цінуємо кожну копійку, яку він виділяє на ФК VIVAD. Зараз під час війни бізнесу теж нелегко, і тільки один Ігор Ходак вкладає це все. Саме його зусиллями засновано команду, вона досягла успіху в обласному футболі, навела шелесту в аматорському футболі. 

І говоримо ми не тільки про поточні результати. Є й капітальне будівництво, розвиток масовості. Стадіон – це ж не лише для дорослих футболістів, це для всіх, хто любить спорт. А їх, якісних футбольних полів, по всій Романівщині кілька зроблено. Це прекрасний внесок у розвиток футболу в Житомирській області. Як-то кажуть, всім би так – і був би наш футбол сильнішим. 

Ігор Ходак. Фото: ФК VIVAD

«Кандауров не вірив, що я почав грати в 20 років, перші бутси купив у 21 і поняття не мав, що за гру в футбол можна заробляти гроші»

– Давайте поговоримо про вас. У минулому сезоні в віці 47 років і 113 днів ви стали найстаршим футболістом чемпіонату України серед аматорів. Причому, в трьох матчах не «під преміалку» виходили, а допомагали VIVAD’у витягувати складні ігри, гольовий пас видали. Звідки така жага до футболу в ровесника президента УАФ Андрія Шевченка? 

– Не знаю. Мабуть, у футбол не награвся😊 Ось і наш президент мені каже: «Вітя, досить, сиди вже на тренерській лавці, керуй». Я цього сезону на поле й не виходив. Я ж справді на заміни себе випускав лише тоді, коли треба було: коли на лавці не лишалося гравців атакувального плану чи коли результат змушував додатково насичувати напад. І той гольовий пас я видав проти Ревери 1908, вийшовши на п’ять хвилин, коли нам було важко – але ми виграли в гостях 3:2. 

– У вас же грає найкращий бомбардир в історії ковалівського Колоса…

– Якби в мене було більше таких футболістів, як Саша Бондаренко, то я б взагалі слова не казав. Бо я б сів би на лавку і насолоджувався футболом. Коли Бондаренко прийшов і почав виконувати свою роботу попереду, я тільки одне казав: «Ви бачите, що має робити футболіст? Ви подивіться, що він робить». У молоді б роки мені такого напарника в атаку…

– На поле вас тягне? 

– Я таким завжди був – саме до футболу, до гри, жадібний. Я хочу грати, жити в цьому виді спорту. Ось мене футболісти чи мої учні в школі запитують: «Миколайович, а ви за Реал чи Арсенал? Ви за Баварію чи Інтер?» Поняття не маю, що їм відповісти. Я за футбол! Я включаю такий матч, щоб подивитися в задоволення, як обидві команди грають, як одна одній протистоять! І так у мене завжди: скільки себе пам’ятаю, в усіх турнірах беру участь, на різних рівнях граю, а потім ще й включаю ввечері подивитися. І не розумію, як можна не поцікавитися, як там тур УПЛ закінчився сьогодні чи хто посеред тижня в єврокубках зіграє. Ну дуже люблю футбол.

Я за все життя пропустив тільки одну гру – коли в мене весілля було. У мене немає такого поняття, як день народження – хай у мене, хай у когось. Футбол – перш за все. 

Я це роблю тільки тому, що бачу, що можу краще грати, ніж вони в 25 років. Я не можу зрозуміти, коли я в іншому віці виконував в два рази краще, а вони два рази гірше. Для мене це в голову не вкладається.

– Ви ж тільки років у 25 потрапили на всеукраїнський рівень. Що цьому передувало? 

– Перед завершенням професійної кар'єри я грав у Геліосі з колишнім півзахисником Металіста, Бенфіки та збірної України Кандауровим, він повірити не міг, коли я йому розказував, що у 20 років тільки почав грати. Я ж два роки військової строкової служби пройшов, на звичайній роботі працював, не знав, що буду грати в футбол. У мене за плечима нема навіть ДЮСШ – а в Системі-Борекс, Геліосі, МФК Житомир мені траплялися вихованці Динамо, Шахтаря та Металіста, колишні збірники. Ясно, що це контраст. 

Сам я родом із села Старий Майдан Житомирської області, розпочинав грати у футбол у місцевій школі. У мене не було ніякої спортивної школи, нічого взагалі. Перші бутси я купив собі у 21 рік. Я поняття не мав, що на футболі можна кошти заробити. Коли мені перші гроші заплатили за гру, я був просто в шоці.

– І в якій команді ви зробили перехід від аматорського футболу до професіонального? 

– У наших краях була на той час команда Система-КХП (Черняхів). У нас підібрався хороший, бойовий склад на чолі з тренером Олександром Семеновичем Уником, який мене запросив і тримав у команді – отже, вірив. І гроші там уже були. Мабуть, смішні, але для мене були великі. Тоді, знаєте, не сильно заможними були люди. 

Кілька років поспіль вигравали чемпіонат області, потім вийшли в аматорський чемпіонат України, а вершина – Друга ліга. І от на той час ми стали фарм-клубом першолігової Системи-Борекс (Бородянка), яку очолював легендарний динамівець, заслужений тренер України Віктор Жилін.

І от якось Віктор Степанович до мене приглядався, пару разів після ігор підходив поговорити про те, про се. В один момент вийшла парадоксальна ситуація: новий тренер Системи-КХП хотів мене з аматорської команди виганяти, а Жилін у Першу лігу запросив. Так я й почав грати в Бородянці. 

– А хто вас залишив у Системі-КХП і футболі в цілому? 

– У мене було такі часи, що ніхто не вірив у мене – ні начальник команди, ні тренер. І вже зі мною готувалися прощалися, але президент Системи-КХП Віктор Дацьков сказав: «Хай цей хлопець залишається в команді, тренується, а там побачимо». 

Віктор Чорний. Фото: ФК VIVAD

«За мною полювала машина Полісся. Але коли Авдиш почув мою відмову, то сказав тільки одне»

– А як же Полісся? Проспало місцевого таланта? 

– Та де я, де Полісся?! Із моїх країв, Черняховського та Пулинського районів, на той час один тільки Борис Бутханов вийшов у великий футбол – от він якраз грав багато років за Полісся, його Яковенко кликав в Уралан, а Грозний – у Дніпро. Пізніше Павло Оріховський із Пулинів пробився в Динамо, зараз за Колос виступає. 

Я ж просто собі хлопець із села, хто там на мене дивився? Тим більше, в Полісся весь час тренери були іногородні: Заяєв, Школьников, Іщенко, Дунець, Варжеленко... Хоча, заради справедливості, скажу, що Зая Зедович мене помітив і запрошував…

– Невже ви відмовили самому Авдишу? Для Житомирської області це безпрецедентно на той час, у 90-х… 

– Та мене підучили, проінструктували, як треба Заї Зедовичу відповідати, щоб він мене не забрав, бо тоді ніхто не хотів тоді з ним якісь конкуренції вступати. Такі тоді були часи, що це було б непередбачувано. 

І от я, знаючи, що Авдиш мене помітив, Іщенко дав добро, але в Системі на мене чекають, знав, що буду говорити на запрошення в Полісся. Певний час я «огинався», проте за мною їздила машина, ловила мене. І коли десь у Житомирі мене підстерегли, то зловили й забрали до Заї Зедовича в офіс. 

Сів я з ним за стіл. Авдиш почав мені розповідати, на коли приходити на тренування та де отримувати зарплату, наче все вирішено. Ну а я «по інструкції» почав говорити, що сам із села, мама не хоче мене відпускати. Вдома господарство – корови, кури. Я в футбол не хочу грати. 

Мабуть, говорив я переконливо, тому що Зая Зедович подивився на мене й сказав: «Заберіть цього колгоспника, щоб я його не бачив». Я подякував за інтерес, пішов і продовжив грати за Систему-КХП. А так як ми мали спільну заявку з Системою-Борекс, Жилін почав ставити мене й на Першу лігу. І от десь у третьому матчі виходжу я в Бородянці й забиваю єдиний і переможний м’яч у ворота Полісся. А я потім ще й у Житомирі їм забив. 

Ох, як же Авдиш на мене дивився! Ішов понад полем, таке відчуття, що він мене палкою хотів вдарити😊 Ну, вийшло так… Це ж не те, що я налаштовувався саме проти земляків😊

– А взагалі як ваші батьки ставилися до ваших занять футболу?

– Батько був проти. Не знав, що в футболі можна заробляти. Мама підтримувала. А вже коли я став дорослим, то вже сам рішення приймав.

«Уже збирався Шахтареві забивати, а тут р-р-раз – мене «Феррарі» обганяє»

– Система-КХП пережила подію всього життя, коли в Кубку України їй випав новий чемпіон України – донецький Шахтар Невіо Скали. Ну й от він приїжджають у Черняхів після єврокубків Окоронкво, Ндіайє, Агахова та наші футболісти, які будемо відвертими, нічим не поступалися тим легіонерам. Ви коли-небудь такий ажіотаж бачили на футбольному матчі, як тоді?

– Нам трішки не пощастило, бо в той же день Полісся приймало Динамо (Київ). Це той самий матч у Житомирі, який завершився безпорядками та бійкою фанів із «беркутами».

І от дуже багато людей в нашій області не знало, куди їм податись – «до красивих чи до розумних», у Черняхів на Шахтар з’їздити чи в Житомир на Динамо. Проте навіть при цьому співпадінні, що два гранди в один день в одній області грали, зібралося стільки людей, що не те що на трибунах, а довкола стадіону місця не було. Люди сиділи на деревах, на огорожах, на якихось дахах, щоб все побачити.

– Ви вийшли в атаку грати проти захисту в складі гравців збірних Нігерії та Сенегалу  Окоронкво – Ндіайє. Ваші враження? 

– У мене наче як фізичні дані – мій козир, я можу будь-з ким боротися на футбольному полі. Проте був момент з Окоронкво, коли ми підскочили боротися за м’яч і я в нього врізався. То відчуття було, що я в бетонну стіну вдарився. Я просто відлетів від нього, як м’ячик від стінки😊

– У вас був шанс забити досвідченому Шуткову? 

– От якраз-таки був. Ми тоді грали з Ігорем Юрченком – він також грав за Систему-Борекс, то приходив, то відходив, словом, досвіду мав трішки більше. Так от, Айзек, Ассан і уругваєць Даміан нам зовсім не залишали простору. Але був один момент, коли м’яч відскочив мені на хід. Я включив широкий крок і вже збирався пробити, випереджав Окоронкво десь на три кроки. Встиг оцінити ситуацію: Айзек – як шафа, ну куди йому?!.. І от я ще тільки подумав, замахнувся, а тут р-р-раз – мене «Феррарі» обганяє. Заблокував мій удар. Ось так тоді Айзек врятував Шахтар від якщо не голу, то неприємностей. 

Коли ми бігли, скажімо, 7 по 50 чи 30 метрів, я з 4 секунд вибігав і думав, що я швидко бігаю. Проти Шахтаря я побачив, що я взагалі нікуди не біжу. Так само – стосовно гри в повітрі. «Гірники» кутовий подають, наш воротар Анатолій Глущенко стрибає двома руками, а ці Брандау, Агахова чи Бєлик стрибають на пів метра вище, ніж його рукавиці на руках! І це ще я мовчу, що ці футболісти думають на чотири ходи вперед і швидше. Словом, урок нам Шахтар дав хороший. 

– Поводилися «гірники» коректно чи зверхньо?

– Я думаю, що чим вищий рівень команди, тим вона адекватніша. Зверхньо поводяться тільки ті футболісти, які ніде не грали або провалили свою кар’єру. 

– Шахтар – головне ваше враження на полі? 

– Та мені пощастило зіграти з тим же Динамо-2 на базі в Конча-Заспі, коли там грали ще молодці Алієв, Мілевський, Худжамов і так далі. Пригадую, привезли вони легіонерів – аргентинця Нанні, нігерійця Юссуфа, ще кількох хлопців. А ми ж, бувало, ще й їх обігрували!

Віктор Чорний. Фото: ФК VIVAD

«Заслужений тренер України Школьников мене любив, бо ми часто грали в шахи»

– У вас не було футбольної школи, але ви награли майже 100 матчів на професіональному рівні. За рахунок чого? 

– Бажання величезне мав і вчителі хороші були – Уник, Жилін, Томах. 

Ви знаєте, коли я прийшов у Систему-КХП, я міг тільки бігти. І взяли мене більше тому що Бог мені подарував фізичні дані. А футбольної думки чи техніки у мене не було зовсім. В 22 роки я не знав правила квадрату. Перше тренування в нас було на фізику – там я відпочивав, а коли на другому дали м'яч, я просто не знав, що робити, і куди бігти. Для мене це був жах! 

У нас один м'яч був на все село, і хто до нього добігав – той бив. Те, що я почав грати й навіть щось там забивати, це тому, що Уник мене чомусь учив, а я старався його не підвести. 

– Але ж Віктор Жилін у свої 78 років навряд чи взяв би простого «легкоатлета»? Щось у вас побачив?  

– Я безмежно вдячний Віктору Степановичу за те, що звернув на мене увагу та навчив дечому в футболі. Він сам же був великим футболістом – після війни, не граючи в центрі нападу, ставав найкращим бомбардиром Динамо (Київ). Тренував Полісся, Металіст, Кривбас, Чорноморець, Зірку. Куди б ми не приїжджали, його знали всі! 

Ганяв він нас добряче, проте так було й треба. Інакше ми б не витримали фізично. Уявіть собі, я грав одночасно за Систему-Борекс у Першій і Систему-КХП у Другій лігах. У мене бували такі ігри, що ми грали в Алчевську зі Сталлю, а потім через три дні я їхав в Ужгород із Закарпаттям грати. Я порахував, що проїхав всю Україну за один сезон. Реально через всі області довелося проїздити, 36 матчів за сезон відіграв – а це ж я так у 25 років тільки дебютував у ПФЛ! 

Для мене це був найбільший досвід, і дякую Віктору Степановичу, що він на це погоджувався. І було дуже приємно, що в фінансовому плані, що в моральному, допомагати командам виконувати свої завдання. 

– У вас якісь просто-таки божевільні одноклубники – от у Системі-КХП ви грали з майбутньою зіркою збірної України з пляжного футболу Зборовським. Він на великому полі справляв враження? 

– Він швидкий такий хлопчик, знаєте, наче спринтер. У нього не сильний удар, а хитренький. Відразу видно, що він, знаєте, як заєць. 

– Система-Борекс – злагоджена команда, мала своїх зірок. Звідти ж Горкун із Остроушком доросли до Чорноморця, Корнєв і Козоріз – до Таврії, Антоненко – до Оболоні. Та практично кожен хлопець із того складу пограв у Вищій лізі чи хоча б трішки нижче. Як ви там знаходили себе? 

– Спершу хлопці, може, дивилися так: «Цей ненадовго». Проте команда була хороша, мене прийняли добре. Пригадую, Козоріз з Антоненком приїхали з Китаю, їм дали майстрів спорту міжнародного класу. Приїхав Немодрук після Вищої ліги Болгарії, легенда запорізького Металурга – Маркін, хлопці з Волині та Оболоні. Грати з такими – це для мене була честь. 

– Вам пощастило з клубом: у Системі-Борекс же було четверо заслужених тренерів України: президент клубу Пилипенко, віце-президент і головний тренер Жилін, новий головний тренер Томах, його помічник Школьников. Порівняйте їхні методи роботи. 

– У Жиліна був специфічний підхід, скажімо так, Радянський Союз. Зараз уже мало хто такі дає тренування і має бачення. Проте мені це давало ефект, була якась закалка. Я думав, що з Віктором Степановичем і його триманні м’яча по дві години на полі-багнюці, це важко. 

Але коли я вже після того працював з Олександром Олександровичем Томахом, то я скажу, що Віктор Степанович не сильно там ще й перегинав цю палку😊 Сан Санич працював у парі із Школьниковим: один жорсткіший, другий – як добрий поліцейський, так би мовити. Але вони були однодумцями в одному: навантаження й інтенсивність футболу. 

– І як вам цей дует? 

– Ми з Юхимом Григоровичем Школьниковим дуже добре спілкувалися, бо грали в шахи. У команді більше в карти всі грали, я ж не вмів грати. Бо, щоб грати в покер, треба було десь в командах тренуватись, на якісь змагання їздити. А так як у мене це життя почалося аж 25, то я більше мовчав і спостерігав. А от шахи я дуже любив, навіть, бувало, обігрував Юхима Григоровича😊 Ставало соромно навіть – як це, я людину обігрую, яка на рівні Таля, Ботвинника, Корчного😊 

Томаху ж я подобався, бо мене було дуже багато здоров'я, а він любив здорових футболістів, які виконують великий об'єм роботи. Плюс ще ж були бородянські легенди – помічники Жиліна Віктор Аркадійович Юрченко, Володимир Олександрович Шома, Віталій Володимирович Мариненко, Віктор Юрійович Побігаєв. Вони і з Томахом працювали теж. Володарі Кубка УРСР, Побігаєв ще й Кубок Чехо-Словаччини вигравав проти Спарти Недведа. Великі люди! 

– Система-Борекс припинила виступи прямо під час сезону 2003/04. За домовленістю з Київською обласною федерацією футболу, вищоліговий Борисфен виставив до кінця сезону свій резервний склад – догравати Першу лігу. Але наостанок ви обіграли фаворита сезону – Металіст. Було відчуття, що це кінець клубу? 

– Вірити не хотілося. Бородянка ж завжди грала на всеукраїнському рівні, думаю, років 25 останніх на той час – так точно. Але, які б не ходили футбольні та позафутбольні часи, вийшли й обіграли Металіст. Хоча команда в харків’ян була дуже хорошою – Чуйченко, Селезньов, Шопін, Пец… 

«Збирався завершувати футбольну кар’єру, але пішов до бабки-шептухи…»

– Як відбувся ваш перехід в Геліос? Які тоді були варіанти і чому вирішилася саме на користь Харкова? 

– Чесно кажучи, на той момент, навесні 2004-го, я мав би не в Геліосі грати, а завершити кар’єру. 

– Як так? 

– В Системі-Борекс від навантажень дуже багато людей «ламалося». І в мене був такий період, коли сам Красников дзвонив, запрошував, але в Арсенал я не міг перейти, бо просто ходив, згорбившись. Все в мене боліло – спина, ноги, не міг випрямитися. Лікарі казали: «Закінчувати доведеться з футболом, у вас тут вже болячок на інвалідність». 

І, вірите, я вирішив випробувати останню надію й пішов до бабки-шептухи. На моє щастя, це виявилася справжня народна цілительниця. Вона мені сказала: у тебе хребет защемив нерви, зачепись за турнік і провиси стільки-то часу. Я спершу подумав, що вона жартує: боліло так, що я через камінчик переступити не міг, на поріг стати. Які ще турніки?! Але все ж послухався, з диким болем схопився за поперечину, повисів. 

І що ви думаєте? Через два дні я побіг, а буквально за тиждень-півтора, я вже приступив до повноцінного тренування. І тут дзвінок ще один дзвінок із Харкова. 

– Вже не Арсенал? 

– Геліос, але це також був амбітний клуб, не планував надовго затримуватися в Другій лізі. Я цю можливість не пропустив, поїхав туди, і в принципі не шкодував, що так вийшло. Коли Система-Борекс розпадалася, то мені дзвонили три чи чотири команди. Проте сама доля так розпорядилася, що саме до пропозиції Геліоса встиг підлікуватися. 

– Ну і от ви виходите грати за Геліос проти Десни Томаха на забитому чернігівському стадіоні, і фаворит сезону програє Геліосу 1:4. Що це за матч був? Це ж одна з найбільших сенсацій Другої ліги за історію. 

– Я знав, що в Десні хороший підбір футболістів і тренерський штаб. Школьников же сам – чернігівець, вони з Томахом збиралися Десну виводити в Першу лігу. Проте я не розумів, наскільки тоді потужним був рівень Другої ліги, хоча сам раніше трішки в ній пограв. 

Коли я прийшов і зрозумів, що в Геліосі саме в мене найменший досвід, а всі інші футболісти пограли у Вищій лізі. Я був в шоці, тому що там у заявку на гру ще спробуй – попади! У Десни склад не був слабкішим – також дуже сильна, конкурентна команда. Проте був у нас один козир… 

– Це ж ви зараз про Кандаурова, який після Бенфіки замість Блекберна опинився в Металісті, а потім догравав у Салгейруші та Геліосі? 

– От він там сам всі чотири м’ячі й забив. Після того матчу я отримав преміальні, поїхав додому й купив собі хату в своєму селі. 

Мені з Сергієм доводилося часто комбінувати, бо я – нападник, він півзахисник, десь перетиналися на полі в одних зонах. Як же він мене «травив»! Більше за нього я футбольно-життєвого досвіду ні від кого не взяв. 

Я ж до того ніколи за кордоном не бував, а тут з Геліосом відправилися на збори в Анталію. Я літака близько ніколи не бачив – Кандауров мене давай підначувати. Вийшли в аеропорт. Там є такий ескалатор, який паралельно йде (не вгору, а просто по землі, щоб самим пішки не ходити). Сергій бере мене за руку, переводить через дорогу. Типу я не знаю, як дорогу переходити. Словом, робив шоу для команди. Я вже підігравав йому трішки😊 

– Про збірну, Бенфіку, Маккабі Кандауров теж розказував? 

– Я тоді тільки зрозумів, що бувають такі гроші в футболі. Коли в нього зірвався контракт чи то зі Спортингом, чи то з Блекберном, де він отримувати у рік 900 тисяч доларів. 

– У вас у команді не тільки одна футбольна знаменитість була. З вами ж грав майбутній арбітр УПЛ Костянтин Труханов. Що він за футболіст був? 

– Нормальний футболіст! Таврії забивав на кубок. Не буду з собою порівнювати. Я, можливо, не сильніший за нього. Але в Геліосі за просто так не тримали. У нього більше перспективи було в арбітражі, молодець, що став непоганим суддею. 

– Жилін, Томах, Школьников – а тут сам Надєїн, легенда нікопольського Колоса. Як вам головний тренер Геліоса? 

– Євген Олександрович… Ой, Боже, тут взагалі... Можна написати книжку про нього! Підхід він мав дуже своєрідний до тренувального процесу і установки на гру. Передматчева установка у Надєїна сказалася з трьох слів. 

– І всі – нецензурні? 

– Та навіть не в цьому справа. Була в Надєїна фірмова фраза: «Хлоп’ята, ви граєте за мене!» Він був прикладом у футбольних зв'язках. Здається, не було такого тренера, якого він би не знав. Не було такого футболіста, про якого він би був не в курсі. 

«Крім тренування команди, працюю в двох школах і бігаю за ветеранів»

– У вас 36 матчів і три голи за півтора сезони в Геліосі. Чому не залишилися в команді, коли вона вийшла в Першу лігу? 

– Дві причини. По-перше, під Першу лігу там вже інші футболісти підбиралися. По-друге, мені дуже важко було там з сім’єю. Дитина росла, дружина. А ми ж сідали на експрес і жили в ньому– приїхали звідти, відправилися туди. Весь час у роз’їздах. 

А в рідній області на той момент з'явилася команда МФК Житомир. З Геліосу мене не відпускали, бо у мене контракт був ще, по-моєму, на чотири роки. І МФК Житомир викупив цей мій контракт. Я повертався додому на дуже хороші умови. 

– Чекайте, не буває ж красивих історій без «але»… 

– Мера Житомира, який опікувався цією командою, подали у розшук в Інтерпол. І все те, що мені обіцяли, я не зміг отримати. Та й так вийшло, що в 29-30 років мене вже численні травми почали, скажімо так, закручувати. Словом, я з МФК Житомир дограв, напевно, до самого кінця цього клубу. 

А далі вже бігав за команди Житомирщини, Київщини, Вінниччини. Міг за тиждень по кілька матчів повністю відбігати й просити «добавки». Для мене футбол – це тяжка, але улюблена робота. Мені цікаво. Я пізно почав грати в футбол, як для футболіста, тільки після 20 років. Але, коли мені роздрукували список моїх матчів за Систему-КХП (Черняхів), Систему-Борекс (Бородянка), Геліос (Харків) і МФК Житомир, то вийшло чотири листки A4. 

Зараз у Житомирі ми грали в міні-футбол ветеранами. Чудові команди – грали Грицук, Гітченко. Молодші за мене хлопці, ще недавно грали у Поліссі. Так от, мені зараз, грубо кажучи, майже 49 років, вони – років на 10 молодші. +/–. І я більше забив за них😊 

– А чому, маючи таких хороших вчителів, як Жилін, Школьников, Томах, Надєїн, ви не працюєте тренером у професіональному клубі? 

– Щоб працювати, тренером чи далі заробляти аматорським футболом, треба грати 4 гри в тиждень. Щоб очолити професіональну команду – треба пограти за збірні, провідні клуби, зібрати медальки. А я пограв неповних чотири сезони серед професіоналів, не вище Першої ліги. 

Зараз, очолюючи VIVAD, я ще в рідному селі і в сусідньому працюю в двох школах учителем фізкультури. Бігаю за ветеранів. Коли ти в аматорському футболі, щоб прогодувати свою сім'ю, треба, мати додаткові заробітки. Тобто, працюй собі поліцейським або вчителем, клади асфальт, розвозь хліб по магазинах, щоб мати можливість у вихідні побігати в свої 45 років, умовно. Не кожен має бажання та натхнення для цього. Треба бути придурком😊 

– Шість днів гнути арматуру, а на сьомий грати в футбол… 

– Я йду по Житомирі, а мені цей ролик включають незнайомі люди, діти. А я, скажімо так, не та людина, яка за славою гониться. Я футбол дуже поважаю й тих людей, які, тяжко працюючи, приходять пограти для задоволення, а не за гроші. 

VIVAD (Романів, Житомирська обл.)

• Рік заснування: 2021 (як Зоря)
• Кольори клубу: білі 
• Стадіон: «Центральний» смт. Романів (вміщує 1000 чоловік) 
• Керівництво та тренерський штаб

Президент: Ходак Ігор Євгенович

Головний тренер: Чорний Віктор Миколайович

Директор футбольного клубу: Ковальчук Вадим Анатолійович

Адміністратор: Кадлубовський Анатолій Антонович

• Досягнення

Чемпіон Чемпіонату Житомирської області з футболу 2022, 2023 та 2024 років.

Володар Кубку «Небесної Сотні» Житомирської області 2024 року.

Переможець Першої ліги Житомирської області 2008 та 2021 років. 

Володар Суперкубка Житомирської області 2020, 2023 та 2024 років. 

Володар Кубку Житомира пам’яті Миколи Сюсюри 2020, 2023 та 2024 років. 

• Статистика у змаганнях під егідою ААФУ

* – турнір продовжується