Юрій ЦИМБАЛЮК: «У грі з «Локомотивом» мені розірвали ногу. Коли зашивали, наш адміністратор знепритомнів»
490 
1978-го доля подарувала форварду щасливий квиток: запрошення в «Динамо»! Тепер Юрій Григорович визнає — подарунком не скористався, тож звинувачувати у цьому може лише себе.
Порада батька, Войнов, ожеледиця
— Юрію Григоровичу, чим зараз зай-
маєтеся?
— Працюю у Харківській обласній федерації футболу, врегульовую питання розвитку дитячо-юнацького футболу та ветеранів. Переймаюся організацією дитячих турнірів у місті й області. За футболом слідкую, але не можу назвати себе вболівальником нинішнього чемпіонату України. Його рівень суттєво знизився. Футбол, зрозуміло, не на першому місці в нашому суспільстві.
— Але ж майбутнє в нашого футболу
таки є?
— Якщо вести мову про Харківщину, то талановитих дітей у нас не бракує, тож за завт-
рашній день я спокійний. А ось яка доля чекає на «Металіст» — мені тяжко сказати.
— Перші кроки у футболі робили у рідному Харкові. Читав, що ваш батько був не особ-
ливим прихильником вашого вибору…
— Не можу сказати, що він забороняв мені займатися футболом. Одразу після закінчення школи я не потрапив у «Металіст», і батько цілком логічно переконував мене, щоб я йшов навчатися в інститут. Я так і зробив — поступив у автодорожний виш. Раніше футболісти не отримували серйозних грошей, і футбол складно було назвати добре оплачуваною роботою.
— У «Металіст» ви таки потрапили, хоч і трохи згодом…
— Так, після закінчення вишу грав за аматорські колективи області. Відомий у минулому гравець харківського «Авангарду» Микола Корольов тренував команду «Українка», за яку я виступав. Саме там я проклав собі дорогу до команди майстрів. Спочатку потрапив у дубль «Металіста», потім — в основу.
— 1973-го ви опиняєтеся в головній команді. Там працюєте з легендарним Юрієм Войновим, щоправда, лише кілька місяців. Чим він запам’ятався?
— Про Юрія Миколайовича в мене найкращі спогади. Чудовий футболіст, прекрасний тренер і просто красень. Войнов — це футбольна еліта.
— Однак у клуб вас порекомендував Корольов, під чиїм керівництвом грали за аматорів…
— Саме так і було. Войнова згодом змінив Корольов. Раніше футбол був партійним видом спорту, тепер ним керують багаті власники. Де гроші, там і футбол. Так ось, тренера в той час могли звільнити за дрібницю. Бувало таке, що партійних керівників не цікавило, хороший це тренер чи ні. Звільнили — й до побачення. Щось таке, очевидно, й було у ситуації з Войновим.
— Корольов довіряв молоді. Вам, Сергію Мальку, а також іншим багатьом місцевим виконавцям дуже пощастило…
— Безперечно, він дуже дбайливо до нас ставився. Хтозна, якби не Микола Кузьмич, можливо, наші кар’єри склалися би по-іншому.
— Один із екс-партнерів Корольова в інтерв’ю характеризував його як чудового футболіста, який тривалий час був найкращим бомбардиром у історії «Металіста». Однак потім додав: «Слава псує людину»…
— Я такого не зауважував. Слава для тренера — це виграний матч. Програла команда — слави нема, є лише ганьба.
— У «Металісті» ви провели чудовий період, однак 1974-го стався позафутбольний епізод, який ви, мабуть, запам’ятали на все життя. «Ікарус» із командою дорогою до Сочі, де відбувалася фінальна пулька, через ожеледицю ледве не зірвався в провалля.
— Коли вийшли з автобуса, то побачили жахливу картину: зовсім невелика відстань залишалася до того, щоби зірватися в прірву. Ми їхали перевалом, водій загальмував, нас занесло… Після цього ми більше не хотіли їхати автобусом, і побігли вниз. Провалля було глибоченним. Потім довелося добиратися поїздом. Насправді та ситуація була не з приємних.
Шампанське за дебют, Юст
— 1977-го року «Металіст» очолює Євген Лемешко. Саме тоді вас повинні були забирати до армії. Кажуть, що Лемешко зателефонував наставнику «Карпат» Ернесту Юсту й домовився про ваш переїзд до Львова…
— Саме так і було. Хоча з армією проблем не було. Ми поїхали на виїзд, зіграли з львівським СКА. Додому я вже не повертався — залишився у Львові, де мене зустрів Юрій Сусла, що входив у тренерський штаб Юста. Як саме відбувалися перемовини між клубами, мені не відомо. Головне кінцевий результат — я став гравцем «Карпат».
— Кажуть, що Юст був надзвичайно інтелігентним тренером.
— Чиста правда. Уважаю, що в моєму житті було три видатних наставника: Юст, Ошенков і Лобановський. Хоча дуже світлі спогади маю про Корольова й Заяєва.
— У вищій лізі ви дебютували у складі «Карпат» у матчі з московським ЦСКА. На полі ви провели весь матч, а на останніх хвилинах Юрій Дубровний забезпечив перемогу гостям…
— Дуже хороші спогади про дебют. Мені пощастило взяти участь у тій голевій атаці. Після гри хотів віддячити хлопцям, і в аеропорту вирішив пригостити команду шампанським. За столом сиділи Родін, Баль, Суслопаров і Думанський. На мою ініціативу хлопці відповіли: «Йди запитай у старших». Я так і зробив, на що отримав відповідь: «Так, по склянці можна». Ось така повага була до досвідчених гравців у колективі.
— Конкуренція в лінії нападу в команді була солідною…
— Так, Козинкевич, Данилюк, Лихачов… У всіх ланках «Карпати» були збалансованою командою ще до мого приходу. Команда боролася за високі позиції, тож дивом не змогла зачепитися за медалі. Усім відомо, як 1976-го від «Карпат» у останньому матчі «втекло» «сріб-
ло». Програли вдома «Зеніту» і фінішували четвертими.
— До речі, в атаці ви грали ще з дитинства?
— Скільки себе пам’ятаю. Старші хлопці в дворі відряджали мене в напад. Казали: «Іди вперед, там кашу не зіпсуєш». Так я і провів усе футбольне життя в лінії нападу.
— Перший м’яч за «Карпати» ви забили вже в другому матчі. Відкрили рахунок у грі із «Зенітом» (1:2) …
— Отой гол провів у ті ворота, які на «Дружбі» розташовані поруч із роздягальнями. Сильно пробив із кута штрафного майданчика.
— Як вас прийняли львівські вбо-
лівальники?
— До мене добре ставилися, але жартівливо називали москалем. Однак мене любили у Львові, і це було, скоріше, лагідне прізвисько. Навіть наш кухар Іван називав мене москалем. Дуже хорошим чоловіком був. Колектив також був чудовим — Юст сформував прекрасну команду.
— Парадоксально, але того сезону «Карпати» вилетіли до першої ліги.
— Дуже шкода, що 1977-го ми понизилися в класі. у передостанньому матчі ми повинні були перемагати «Зеніт» у Ленінграді. Наприкінці гри Юрій Суслопаров улучив у штангу. Якби він забив, то ми мали всі шанси врятуватися. До речі, Юра, як і я, приїхав до Львова з «Металіста». Боляче усвідомлювати, що Суслопарова вже немає з нами. Ех, як казав один із моїх партнерів у «Металісті»: «Як у побуті, так і на полі»…
— У ваші часи футбол був жорсткішим?
— Наведу один показовий приклад. Грали ми з московським «Локомотивом». На виїзді ми розгромили залізничників із рахунком 3:0, я забив два м’ячі, ще одне взяття воріт не зарахували. У тому матчі мені розірвали ногу. Коли зашивали, то наш адміністратор знепритомнів.
— Хто так «постарався»?
— Центральний захисник «Локомотива» Даниленко. Двома ногами скочив на мене…
— Журналісти часто характеризували вас як людину настрою. Мовляв, усе залежало від того, як саме ви налаштуєтеся на матч.
— У кожної людини бувають підйоми і спади. Я не можу погодитися з цим твердженням.
— Ви грали в парі з багатьма видатними форвардами. Кого назвете найсильнішим?
— Без роздумів скажу, що це — Олег Блохін.
— Проти кого із захисників було дуже складно грати?
— У наші часи всі захисники грали дуже брутально. За підкат іззаду не вилучали, дозволяли грати жорстко. Оборонець за перших п’ять хвилин міг убити суперника й отримати за це лише попередження. Звичайно, що в командах вищого рівня захисники діяли набагато якісніше. Травми, отримані під час кар’єри, нагадують про себе. Болить, крутить на дощ, сніг. Але намагаюся не зважати на це. Разом із друзями часто бігаємо у футбол у ХАІ (Національний аерокосмічний університет імені М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут». — Л.К.) А як бігаємо? Уже не в тому віці, щоби рекорди ставити, але азарт не зник навіть із роками.
Бійка в Києві, квартира Лобановського, дискваліфікація
— «Карпати» вилетіли з вищої ліги, ви отримали запрошення до київського «Динамо». Щасливий квиток, чи не так?
— Я був молодим і хотів грати «тут і зараз». Не хотів чекати, миритися з відсутністю ігрової практики. Треба було чекати, доводити, що можу витримувати високий рівень. У складі «Динамо» я грав лише в кубкових матчах.
— У вас в Києві не склалося ще й тому, що одного разу ви стали учасником бійки…
— Так, було таке. Момент був не дуже красивим і я не хотів би про це навіть згадувати. Різні речі бували, але стільки років минуло, тож можу зробити лише один висновок — треба терпіти, боротися і чекати свого шансу. На той момент я цього не розумів.
— Як вас прийняли в колективі?
— У мене чудові спогади про всіх хлопців. Колотов, Блохін, Трошкін, Фоменко, Решко — дуже хороші люди. Коли я переїхав до Києва, то із сім’єю мешкали в квартирі Валерія Лобановського. Валерій Васильович надав у повне розпорядження все, що мав: виделки, ложки, посуд. Дуже вдячний йому за це. У тому, що не склалося з «Динамо» — лише моя вина.
— Після того, як ви не закріпилися в «Динамо», вам довелося знову повертатися до Львова. Інші варіанти були?
— Насправді, варіантів було дуже багато. Проте у Львові мене все влаштовувало. Щоправда, коли команду прийняв Іштван Секеч, то ситуація трохи змінилася. Мало хто знає, що «Карпати» мене пожиттєво дискваліфікували, домоглися того, щоб у мене відібрали звання «Майстер спорту».
— Якщо чесно, то не чув про цей факт.
— Коли я повернувся, то ми дійшли до півфіналу Кубка СРСР. Це був 1979-й рік. У розмові Секеч пообіцяв, що мені вручать автомобіль. Згодом ми перемогли «Арарат» і я забив єдиний м’яч. Майже тоді в Харкові помер мій батько, тож я вирушив додому. Із часом виникли непорозуміння із Секечем із приводу обіцяного ним.
— Про автомобіль він, звичайно, не хотів нічого чути…
— Так, сказав, що авто мені обіцяв Юст, а не він. Через це непорозуміння до Львова я не повернувся. Ця ситуація набула розголосу і відлунилася в кабінетах найвищих чиновників. Про все це дізнався міністр спорту СРСР Сергій Павлов. Завдяки його втручанню мене змогла заявити на сезон сімферопольська «Таврія».
— На Секеча ображені?
— У жодному разі. Іштван Йожефович був головним тренером. Лише він міг вирішувати й відповідати за організаційні та матеріальні питання в команді. Секеч так вирішив, і на той момент це було правильно з двох причин. По-перше, він був старшим, а, по-друге, Секеч був головним тренером. Тому я повинен підкорятися. Які образи можуть бути?
— У Сімферополі ви грали в нападі разом із відомим бомбардиром Володимиром Науменком.
— Так, його в клуб запросив Анатолій Заяєв. Анатолій Миколайович був головою, руками, серцем «Таврії». Заяєв за рік зробив дуже хорошу команду, вивів її у «вишку». Але потім була традиційна ситуація для радянського футболу. Партійні керівники усунули Заяєва, команда вилетіла й розвалилася.
— Закінчувати кар’єру ви приїхали в рідний Харків. Вийшли з «Металістом» до елітного дивізіону, але не зіграли там…
— Мені розірвали сухожилля на лівій нозі. Про футбол думати не міг. Довелося догравати на уколах друге коло. Чотириголовий м’яз стегна кріпиться до коліна трьома сухожиллями, два з яких у мене були надірвані. Од операційного втручання я відмовився, поїхав на збори. Треба було не поспішати, не форсувати події. Лемешко не хотів чекати. Я прийшов після Нового року отримувати зарплату, а в бухгалтерії мені показують наказ: «Відрахований з команди через неможливість використовувати в основному складі». Але я не ображаюся на Євгена Пилиповича. Це — футбол, і тут виживає сильніший.
Любомир КУЗЬМЯК.