«Заяєв хотів вигнати з Таврії Головка та мене», – Левицький щиро розповів про бандитський Крим і вибух на стадіоні Шахтаря
44167 
Герой нашого сьогоднішнього інтерв’ю – нечастий гість на сторінках футбольних медіа. Він пройшов буремні 90-ті з Таврією Заяєва. Його хотів бачити в Динамо Лобановський, але він відмовив йому заради мрії. Саме йому Метр довірив захищати ворота збірної України у вирішальних матчах за вихід на ЧС-2002 з німцями. Наш співрозмовник Максим Левицький – кримчанин, який провів велику частину кар'єри «за порєбріком», але його політична позиція вас приємно здивує.
Сайт «Український футбол» записав інтерв’ю з Максимом Левицьким, в якому піде мова про:
- Перше чемпіонство Таврії та 90% нерадісних кримчан
- Український футбол 90-х: банди, замовні вбивства, перестрілки
- Гроші першого чемпіона: навіщо воротар із тренером їхали в село
- Вибух на стадіоні в Донецьку: свідчення очевидця
«Пройшов два збори з чемпіонською Таврією, але Заяєв мене відчепив»
– Давайте пригадаємо, як розпочався ваш шлях в футболі?
– Я народився в горезвісному місті Шахти (Ростовська обл.), де нещодавно вибухнув завод, який випускає нехороше для нас. Мені ще рік не виповнився, як батьки вирішили переїхати до Криму. Батько після 14 років роботи в забої заробив собі сілікоз. Його двічі відкатували та заборонили цим займатися, після чого батьки оселилися в Радянському районі Криму на сході півострова. У 1978 році переїхали в Лозове біля Сімферополя.
– Як ви потрапили в Таврію?
– В мене не було бажання чимось там займатись, а з подачі батька потрапив в СДЮШОР Таврія. Я був 72-го року народження, але народжений в листопаді. Мене, тому що я народився восени, взяли в команду роком молодше. Привезли на стадіон Метеор, де я займався з однолітками. Далі почав тренуватися з 73-м роком, що тренувався на стадіоні Локомотив в центрі Сімферополя.
– І яким був майбутній збірник?
– Відстаючим хлопцем. В 14 років на фізкультурі був третім з кінця і четвертим воротарем в команді. Доволі складно було їздити навчатися за 10-15 кілометрів до міста, а потім ще по місту на всі тренування. Потім мене перевели в більш розвинуту і з 5 класу організували спецклас у 35-й сімферопольській школі для хлопців, які подавали надії. Стадіон був поруч. Провчився 10 класів. Школу закінчив в 16 років. В класі було 24 футболісти.
Мене на 2 роки відправили грати за 73-й рік. Він був найвідсталішим у школі, але з цього випуску вийшло найбільше професійних гравців, в тому числі і я. Та команда у своїй віковій групі була чемпіоном СРСР. Декілька гравців потрапили в юнацьку збірну. Необов'язково ставити хрест на хлопцях, які відстають від однолітків. Є акселерати, ретрогради. За літо я виріс на 12 сантиметрів.
З часом я зрозумів, чому я відставав у розвитку від своїх однолітків. Зараз активно вивчаю фізіологію, біологію, біохімію. І тепер знаю, як допомогти таким діткам. Тоді з медициною було не дуже.
– Що було далі?
– У команді 73 року був тренер Андрій Андрійович Черемисов, який підказував воротарям: «Навіщо стояти у своїх воротах, коли ти можеш підчищати? Вибили м'яч, ти можеш бути першим. Підбігай та вибивай». Так я й почав грати останнього захисника, коли ще ліберо існували. Це мені знадобилося пізніше, коли від свого гравця не можна було брати м'яч. Тоді я вже переходив на професійний рівень.
За півроку до закінчення школи я вже став основним. Десь і фартило. Тренер Валерій Семенович Шведюк почав мені довіряти. На той час Таврія грала у Другій союзній лізі, і я туди не проходив. Не розумів, куди йти, намагався вступити до Сімферопольського державного університету на фізичне виховання.
Здав усі нормативи, але десь за тиждень до навчання до нас прийшла зав кафедри фізичного виховання сімферопольського філіалу Придніпровського державного університету будівництва та архітектури. Вона хотіла зробити на базі нашого класу футбольну команду, якої там не було. 8 хлопців тоді зголосилися, а в мене з математики та фізики були п'ятірки. Вона, побачивши мій атестат, мені казала: «Який фізвих? Йди до нас»:)
– Не прогадали?
– З цього інституту вийшли два майбутніх гравці національної збірної України – я та Олександр Головко (легенда Динамо, очолює зараз першоліговий Діназ, – прим. «УФ»).
Олександр Головко, фото: ФК Динамо Київ
Зав кафедри доручила мені організувати футбольну команду в інституті. За радянських часів існували турніри серед студентських команд. Ми поїхали до Криму, обіграли у фіналі фізвих та вийшли на всеукраїнський турнір до Львова. Тоді вже Саня Головко з нами був. Гарна команда зібралася.
Філіал будівельного інституту посів третє місце серед команд фізвиху. Ніхто не міг у це повірити! Як це так сталося? Не пам'ятаю, чи писали щось про нас в газетах, але після турніру Анатолій Миколайович Заяєв забрав Головка в Таврію.
– А як ви потрапили в першу команду?
– Йшла якась зимова першість Сімферополя, де у фіналі ми грали з командою м'ясокомбінату, в якій догравали колишні футболісти Таврії. Грали на «Метеорі», де було гареве поле. Мене покликали, повертаюсь – Анатолій Миколайович мене запитує: «Хлопче, в футбол грати хочеш?» Відповідаю: «Звісно! Як не хочу?» Заяєв продовжує: «Завтра чекаю тебе з формою на тренуванні». Так я отримав запрошення в першу команду Таврії.
– Дату можете назвати?
– 1 лютого 1992 року. Тоді зароджувалася Таврія, яка стала першим чемпіоном незалежної України.
– Але без вас! Чому вас відчепили від складу?
– Я провів з ними два збори вдома, а в Туреччину мене не взяли. Сказали: «Будемо за тобою дивитися». Анатолій Миколайович раз на півроку влаштовував спаринг між гравцями Таврії, які мало грали, з молодими хлопцями до 20 років, хто виділявся в першості Криму. Костянтин Станіславович Панчик зробив команду в селі Віліне Бахчисарайського р-ну і запросив мене. Я був єдиним воротарем, грав постійно. Ми йшли серед лідерів поруч із армянським Титаном. Отримував досвід із досвідченими гравцями, як Сергій Каталімов, що закінчував кар'єру.
«Контракт із Таврією підписали замість мене. Охоронці вимагали, щоб я підписав порожній листок»
– Коли вас повернули?
– В грудні 92-го Заяєв мене взяв на закордонні збори, а 1 листопада 1993 року я підписав перший професійний контракт. Точніше, не я… Це зробили за мене. Я жодних паперів не бачив. На мене охоронці почали тиснути і вимагали, щоб я підписав контракт: «Ніяких умов. Все решта за тебе заповнять».
– На скільки ви підписали контракт?
– На чотири роки. Повертаючись назад, я дійшов висновку, що це було потрібно, щоб стати професіоналом. Хоча там Костянтин Панчик запрошував мене в інші команди. Він тоді суддею був. Агентів ще майже не було – одинці.
– У вас були варіанти, окрім Таврії?
– Уже пізніше Мирон Маркевич хотів бачити мене в Карпатах. Але це було зі слів Панчика. Особисто я ні з ким не спілкувався. В 96-му році Бернд Штанге хотів, щоб в Дніпро перейшли Єсін та я. І я про це дізнався, коли вже поїхав на росію.
Бернд Штанге, фото: з відкритих джерел
– Перемога Таврії сповнена багатьма конспірологічними теоріями, що вона мала і політичний підтекст, який засвідчив приналежність Криму саме до України. Це мало місце?
– Мені так не здається. Я не був всередині команди, але у кримському футболі крутився. Жодного натяку на це не було. Всі навпаки казали, що шансів стати чемпіоном через політичний підтекст у Таврії немає, побоювалися тиску з боку керівників тодішньої ФФУ, суддівського комітету. Сталося так, як сталося.
Потім спілкувався з декількома киянами. Вони зізнавались, що на них чинився серйозний тиск, що саме вони повинні були вигравати. Були заздалегідь заготовлені дипломи, де стояли прізвища гравців Динамо.
«У Криму ревниво ставилися до Заяєва – після перемоги над Динамо 10% раділи, решта немов води в рот набрала»
– То як же можна було обіграти вчорашнього гранда радянського футболу?
– Заяєв зібрав команду за 5 днів до гри на базі, мотивувавши це тим, щоб не напилися. Ви розумієте, команда пила 3 дні за те, що вийшла до фіналу. Наполовину п'яні виходили грати проти Динамо. Мене не було в команді, але 80% чемпіонської команди залишалися, коли я вже повернувся. Вони розповідали все на зборі в Алушті.
Мене поселили з Шевченком та Турчиненком. Я був молодий, і мене посилали за чекушками :) Вони згадували, що декого лікарі прокапали перед грою, щоб вийшов, ніде не наварив, а Шевченко забив переможний м'яч.
– Крим у 1992-му тріумфував?
– Скажу чесно, в Криму дуже ревниво ставилися до Заяєва – особливо ті, хто був не при команді. Футбольні люди бажали йому невдачі.
Пам'ятаю, як ми після гри першості Криму дивилися останні хвилини, коли пролунав фінальний свисток. З присутніх 50 людей відсотків 10 дійсно раділи, а решта немов води в рот набрала. Хто був не при команді. Так, мене не було в цій команді, але я був дійсно ради, що кримська команда стала чемпіоном.
– Але доля віддала вам борг в травні 1994-го, коли з Таврією ви грали у фіналі Кубка України проти Чорноморця – й після нічиєї 0:0 програли 3:5 по пенальті. Ви ж розумієте, такі поразки називають «воротарськими»…
– Ситуація наступна. Ми з Сашою Петровим стояли по черзі. Перший матч ми грали в Стрию: відправили тих, хто не грав, і програли 0:2. У нас на полі – дитячий садок: 3 гравці з основи, а решта навіть в дублі не грала. Після тої гри мені дали кращого воротаря матчу, подарували австрійську вазу, яка була розбита. В переграванні ми вели 1:0 і на останній хвилині пенальті реалізував, якщо я не помиляюсь Ігор Волков. В додатковий час ми їх обіграли 5:1.
Після цього Заяєв сказав нам: «Раз із таким напрямом, то дійдемо до фіналу». Анатолій Миколайович розумів, що в чемпіонаті Таврії нема чого ловити. Перспективи невеликі, а в Кубку можна чогось досягти. За 10 днів до гри Саша вилетів через травму плеча і я залишився єдиним здоровим воротарем. У півфіналі обіграли Карпати. Перед фіналом ми грали спаринг із Торпедо (Запоріжжя) і ось там побоювання, тиск, Одеса та Сімферополь грають. Суддя судив без претензій.
Максим Левицький, фото: з відкритих джерел
У фіналі я врятував команду, де зміг – але в пенальті нічого не вгадав. Відкрив все табло і не вгадав жодної літери.
– Крим 90-х асоціюється з розгулом бандитизму та сепаратизму, вже тоді починалися антиукраїнські прояви. Це якось мало вплив на формування вашого політичного світогляду?
– Щоб розкрити повністю цю тему, потрібно записувати ще одне інтерв'ю – далеко в час повертатися. В 18 років я вперше взяв участь у виборах. 16 березня 1991 року проводився референдум за переформатування СРСР. Після цього референдуму, коли проголосили, що ми живемо разом, на одному з предметів в інституті дали завдання профільтрувати тему: «Якщо не стане СРСР, як країни розвиватимуться окремо». Моя одногрупниця, посилаючись на дослідження американців, доводила: самостійна Україна досягне економічного рівня СРСР за 100 років, а решта республік – за 200.
Іде розвал, діло наближається до серпня. Я думав за себе: розвалиться чемпіонат, де я буду грати? З ким буде грати Таврія? Це було під впливом пропаганди. А якщо чесно, життя особливо не змінилося після проголошення незалежності
Настає 1 грудня, референдум і вибори президента. І 55% кримчан голосують за незалежність, хоча в березні ще підтримували збереження совка. Відкрию ганебну таємницю, я на цей референдум не ходив. Десь про себе подумав, що для мене футбол закінчився. Пройшло трохи часу, я зрозумів, як навчатися в інституті, де шукати інформацію. З головою завжди було все нормально, особливо проблем з точними науками не було, навіть дипломні роботи писав самостійно і почав грати в футбол. Починається чемпіонат України. Інститутська команда стає третьою. А далі – Таврія, чемпіонство, Кубок України, єврокубки.
Чи було б це з кримським футболом в СРСР? Ні.
– Ваші земляки, друзі це розуміли?
– Після 2014 року я з усіма пересварився. Я казав: «Як мені ставитися до України? За СРСР я би грав в Другій лізі. Воротар Юрковський потрапив у Динамо, став чемпіоном. Покажіть, хто після нього з Криму пробився нагору? Не стало СРСР, і я себе реалізував як футболіст».
А потім мені у Москві потрапляє інтерв'ю біатлоністки Домрачової, в якому вона сказала: «За що я маю любити СРСР? Мій перший тренер був прекрасним біатлоністом, але йому виставили ультиматум: «Переїхати до Москви або Ханти-Мансійська, або ти так і будеш бігати на змаганнях за другу збірну», і він відмовився». Я зрозумів ці відчуття.
Незалежність України дала мені шанс самореалізації. У радянські часи це було неможливо. Держава тобі нічого не винна. Головне, як ти скористаєшся тими можливостями, які дає тобі свобода. Світ відкритий. Хлопці з Таврії, які стали першими чемпіонами, жалілися, що грошей майже не було. Я їм казав: «Хлопці, я в росії побував в таких місцях, що ви собі уявити не можете. В поселеннях, де столи два будинки». А вони мені казали: «Треба трохи почекати». Але будь-який «кримнаш» завжди закінчується «намкриш».
– А як ставилися до свого вибору кримчани в 90-х?
– Приклад. У січні 95-го Таврія базувалася в Алушті в санаторії при Міноборони. Туди привозили поранених російських військових із Чечні. Випадково почув розмову двох медсестер. Одна каже іншій: «Посмотри, как хорошо, что мы не с россией сейчас. Наших мальчиков отправили бы в Чечню».
«КДБіст не кричав, але якби мені вклали в руку зброю і сказали застрелитися, я би вистрелив»
– Багато знайомих ваших опинилися по іншу сторону барикад?
– Алібаєв, Головко, Шейхаметов за Україну. Крім них, більше нікого не сприйму. Розкажу вам одну показову історію. Мої однокласники з у 1988 році їздили з Таврією-72 на змагання у США. Дружба по 46-й паралелі була. До нас приїхали американці, а ми з візитом у відповідь. І що нам в баскетбол з ними грати? Всі розуміли, що вони нас там зроблять 110-0. Запропонували їм соккер, і вони погодилися. Ми їх там переграли 6:1, 6:0.
Наприкінці березня 1989-го полетіли ми в США. Я ще не був головним воротарем у Таврії-72. Всіх перетрушували через КДБ і в останній момент одного хлопця відчепили. І мене причепом взяли туди. Ці 10 діб змінили моє життя. На бульварі Франка був офіс КДБ. Сиділа людина, наш тренер і ми. КДБіст не кричав, не наїжджав, але в мене було враження, що якби мені вклали в руку зброю і сказали застрелитися, я би вистрілив.
Летіли ми до Нью-Йорка з Москви на Іл-62. Робили дозаправку в Ньюфаундленді, бо дуже багато пального витрачав борт. Ми виходимо – стоїть канадський поліцейський. В мене не було ні відеокамери, ні фотоапарату. Не знаю, як так сталося, але хотів ми вишикувалися біля цього поліцейського і ледь не маршем пройти перед ним. Враження радянської людини… Повертаємось назад – він на тому самому місці. Ті ж самі люди. А ми вже взяли полароїди, фоткалися з ним, обмінялися кепками.
Ось що зробили 10 днів поза системою. Нас було 16 хлопців, 9 супроводжуючих включно з КДБістом, якого накачували горілкою і він не сильно маячив:) Із тих хлопців лише троє зараз на боці України. Причому один з них в 1994-му переїхав до США і у минулому році назвав мене «жидобандерівцем».
Максим Левицький, фото: з відкритих джерел
– Пропаганда – страшна сила.
– Я теж через це все пройшов. Коли у 2004 році Невзоров першим почав колорадські стрічки тягати, я теж собі їх прикручував, а тепер я розумію, за кого і де воювали діди.
– Коли ви для себе відкрили український погляд на історію?
– З’явився мобільний інтернет. Я тоді вже грав за Терек у Першому дивізіоні. Тоді команда грала не в Грозному, а в Кисловодську. Трафік був невеликий, а каталися ми тоді добряче. Яндекс мені надсилає сповіщення: «Дізнайся походження свого прізвища». Коштувало це ледь не 10 рублів. Списало і забули. Через тиждень приходить на пошту посилання. Відкриваю і починаю дізнаватися про київського портретиста Дмитра Левицького. Походив із Галичини.
При совку у свідоцтві про народження вказували національність батьків. Вони були записані росіянами. Моя мама походить з Дону. Дівоче прізвище – Літвінова. Що таке росіяни? Івани, не знаючі свого роду. Забери дві останні літери з прізвища – і буде Литвин. На моєму весіллі родичі по маминій лінії всі українські пісні співали. Батько про мого діда багато не розповідав, бо в них були дуже складні відносини, велика родина, багато братів. Але я ж прочитав, що в нас за рід.
– Тобто, історія роду вас змінила?
– У старших класах проходили новітню історію. Вивчали Другу світову. І тут наш класна керівничка Наталія Миколаївна Ногіна зачепила тему фінської війни. Я в підручник, а там жодної коми або згадки і почав сперечатися з нею. Вона подивилась на мене і сказала: Максиме, ти розумний хлопець. Ти дійдеш до того. Запитай у старших людей.
Приїхав до нас мій дядько. Я розповів про цю історію, а він наказав: «Завтра приходиш до школи і вибачаєшся перед вчителькою. Ти їй напхав прилюдно, так само і перепросиш». Його з Геленджика мобілізували на ту війну в 16 років. Із 15 хлопців живими залишилися він та ще двоє. Решти він більше ніколи не бачив. Навіть могил нема. Я запитав: «А чого цього нема у підручнику?» Дядько відповів: «Я сподіваюсь, що тим, хто писав цей підручник, було соромно. Це не була справедлива війна». І в мене відбувся перший злам свідомості.
Я був дуже сором’язливим. Зібрався з силами та вибачився перед класною керівницею. Вона запитує: «А що на тебе так вплинуло, що за день ти змінив власну думку?». Дядько все підтвердив, а потім поїздка в США і життя у Франція. Є такий фільм «Дивергент футуристичний». Ось я виявився ним. Потім донька мого дядька казала мені, що прадід наш народився під Одесою і багато Левицьких проживало на Одещині.
– Крим – ще ваше місце, чи там нічого рідного не лишилося?
– У Криму все залишилося, що батько про мене збирав. Залишилось декілька карток на автографи. На цій картці написали місцем народження Ростов (Україна)😊 Напевно, по карті УНР 1919 року орієнтувалися.
У березні 2014 року по каналу РБК транслювали засідання госдури і ради федерації про введення російських військ на територію України, коли там Матвієнко засідала. Всі апелювали до того, що вона народилася в Україні, хоча її батько після голодомору приїхав сюди в будинки заморених українців.
«Перші півроку в Таврії заробляв 6 доларів на місяць. Заяєв брав мене в колгоспи водієм на трьохдверній Таврії і бартером діставав харчі на команду»
– На ваших очах пройшло становлення такого явища, як незалежний український футбол. Цікаво почути, як починався наш футбол?
– Зарплату платили купонами. У мене перші півроку зарплата була 6 доларів. Я запитав: «Як жити на ці гроші?» Мені відповіли: «Бери, що дають. Ти молодий та ще й місцевий. Йди звідси!» Проходили і через таке.
Я намагався вирватися з Таврії. Але куди? Конкуренція. Тут я граю. Я одразу з колективу фізкультури першості Криму перескочив у Вищу лігу. Наробив багато помилок, психологічних негараздів. Зараз я знаю, як біохімічно весь цей етап пройти. Різниця знань в 90-х і нині дуже велика. Я пам'ятаю, як Заяєв брав мене в колгоспи водієм на трьохдверній Таврії і бартером діставав харчі на команду. Не був присутнім при розмовах, але ми завжди привозили тушу свинини, картоплю, буряк і цим готували команду.
Іноді приїзжав ЗІЛ 130 і привозив фрукти, капусту. Я не думаю, що зараз таке можливо в професійних командах.
– Важко було впоратися ментально з таким різким переходом на професійний рівень?
– Спочатку зовсім важко. Ми приймали Тернопіль. Вели 2:0, а я привіз два голи. Один м'яч прикотився до мене. Я його зупинив ногою, стою у карному майданчику. Нікого немає. І щось мене заклинило, починає на мене бігти суперник, а я стою, немов пам'ятник – він обікрав і забив. А потім при подачі намагаюсь відбити м'яч і забиваю собі у дев'ятку – 2:2.
Добре, що Володя П'ятенко вийшов на заміну і забив третій. Залишається остання хвилина. М'яч у мене. Дем'яненко просить м'яч зі мною розіграти. І його починає атакувати той гравець, що забив перший гол Тернополя. Я кричу: «Ззаду, вертай назад», а він теж запару зловив. Я, не думаючи, вилітаю з воріт, прибиваю того гравця і мене вилучають. Трибуни свистять, замін нема. У ворота став Ігор Волков. Дограли останні хвилини і після фінального свистка я розумію, що таки втримали ту перемогу.
Стадіон вибухнув. Тоді на матчі ходило не так багато людей. В роздягальні на мене такий наїзд! Я думав, що мені пхатимуть хлопці, а вийшло навпаки. Мене всі підтримали футболісти. Вийшло керівництво. Заяєва тоді не було. Костін мовчав. Зайшли «карасі» (кримінальне угрупування, яке фінансувало Таврію в 90-х, – прим. О.К.) і кажуть: «Буває з усіма. Головне, що виграли». Пістолетів у них не було, але пацани почали їх гасити.
Наступного дня я підійшов до Костіна, благав відпустити. Сказав, що не тягну, на що він мені відповів: «Я тебе відпущу, але до того місця, де взяти дрин і надавати тобі по сраці:) Переосмислиш і станеш великим воротарем». Це підштовхнуло мене працювати вдвічі сильніше і подивитися, що з того вийде. Ця стряска мені допомогла – і пішло. На жаль, за кілька місяців після того він загинув у автокатастрофі.
А потім, коли я навчився і відчув відповідальність почав вдома дивитися огляди Бундесліги. Дуже полюбляв дивитися, як Кан щось собі привезе – і на душі стає легше, що навіть такі люди лажають.
– Яким був рівень футболу? Були команди, які намагалися грати в футбол, а не бий-біжи?
– Штанге з Дніпром змінився. Прокопенко, коли працював в Чорноморці, його вивів на великий рівень. У нього всі команд грали через контроль. Я це по Ротору пам'ятаю. Футболісти мого покоління на рубежі століть не мали такого представництва в закордонних клубах, як зараз.
Віктор Прокопенко, фото: з відкритих джерел
– Ви були учасником матчу Шахтар – Таврія у жовтні 1995 року, коли загинув тодішній власник донецького клубу Ахать Брагін. Які спогади залишилися з того виїзду?
– Той матч можна було назвати битвою кримських кланів. Таврію фінансували «Башмаки» і банда Грека (прізвисько Брагіна в кримінальних колах, – прим. О.К.) утримувала Шахтар. Я не пам'ятаю, які були між ними відносини, але з нами на гру полетіли троє людей Грека.
Трибуни від поля були далеко. Пройшло кілька хвилин з початку гри, як пролунав вибух. Повалив дим, люди почали вибігати в бік поля. Було не так багато глядачів. Всі вони полізли через паркан, тому що почав обвалюватися бетон.
Я не пам'ятаю, хто був арбітром (Анатолій Жосан із Херсона, – прим. «УФ»). Це був його перший матчі у вишці. Пролунав свисток. Саша Гайдаш вибиває м'яч. Гра зупинилася і, не змовляючись, всі пішли в підтрибунку. З нами на матчі був клубний оператор Володя, який зайшов осипаний побілкою та посіченими ногами рештками бетону. Ніхто не знає, що робити далі. Приводять до тями оператора.
Заходять в роздягальню міліцейські чини і кажуть нам: «Хлопці, нічого такого не трапилось. Вибух був за межами стадіону, ніхто не загинув. Йдіть далі грайте». Володя підривається і каже: «Ви з глузду з'їхали? Як ніхто не загинув? Там кров на всіх стінах! Ноги вибухівкою ледь не зламало. Ми не будемо грати».
Довідка УФ
15 жовтня 1995 року під час матчу чемпіонату України Шахтар – Таврія на стадіоні «Шахтар» прогримів вибух, внаслідок якого Брагін загинув. Після інциденту матч припинився і був дограний лише 31 жовтня. Гра завершилася з рахунком 0:0. Майже через рік з моменту загибелі Брагіна новим президентом Шахтаря став Рінат Ахметов.
Наприкінці жовтня ми дограли цей матч. Після цього вибуху всю банду Грека перестріляли у Сімферополі. У нас було перехрестя Козлова та Севастопольської, недалеко від центрального ринку. Греківська кавалькада повернула на центральний ринок на світлофорі. Підійшла людина та впритул їх розстріляла. Майже як у фільмі про Комісара Катані.
Ахать Брагін, фото: з відкритих джерел
– Ви були свідком подібної історії?
– На вулиці Пушкіна я ледь не потрапив під перехресний вогонь біля заводу Сільгоспдеталь. На перехресті було кафе. З центрального ринку їхала автівка я йшов на тренування і чую постріли. Бачу, люди вибігли на зустрічну смугу і кажуть: «Не йди туди!» Вирішив обійти через центральний ринок. Чую сирени. Хлопці потім розповідали, що проїжджаюча автівка з автомата розстріляла всіх, хто був в кафе на веранді. З веранди почали стріляти у відповідь. Там кількох людей на зупинці поранило. Міг опинитися не в тому місці і не в той час.
– Якою була роль Рувіма Аронова, котрого бандити поставили біля керма Таврії?
– Коли я підписував контракт він вже був в команді, але тоді рахувався кітменом, який відповідав за форму. Він був присутнім з двома громилами зі збитими кістками.
Згадався ще один випадок. Іде бігове тренування на стадіоні. Бігаємо по чаші, сутеніє. Біля табло бачимо і чуємо купка і бачимо Аронова. Бачимо, як оця вся група з ним починає вовтузити когось. Мабуть, якийсь борг вибивали.
У Москві до мене доходила інформація, коли Карася заарештували. Аронов встиг втекти до Ізраїлю, прикриваючись мандатом депутата Верховної ради АРК. Роки три тому хтось сказав, що бачили Карасьова у місті.
– Ви знаєте, чому було вбито сина Заяєва – Романа?
– Бачив його лише один раз в житті, коли Анатолій Миколайович його представив одним з керівників Таврії, після чого бандити «віджали» собі команду. З того часу наші дороги не перетиналися.
– Готуючись до інтерв'ю, дізнався, як ви з Таврією брали участь договірному матчі, коли боролися за виживання у вишці. У вас, напевно, є щось схоже, що не виходило на публіку, чи не так?
– Вперше я з таким зіштовхнувся у чемпіонаті Криму. Грали ми на полі біля військового заводу в Феодосії. Повинні були програти, а тренер мені сказав: «Тебе це не стосується». Ми тоді виграли 1:0.
Проходить кілька років – історія повторилася знову. Перед матчем з Нивою (Тернопіль) до мене підійшов Іван Дмитрович Балан і сказав, що це мене не стосується. Я два пенальті відбив. Можливо, я так і став професіоналом. Не для мене всі ці жмурки, здачі... Колектив є колектив, і десь з мого боку було неправильно так робити. Але я не міг себе зламати.
В одному сезоні ми стартували класно, йшли в трійці, а попереду матч із Шахтарем в Сімферополі. І от перед матчем за рішенням Заяєва закрили нас на базі на 5 днів, щоб не напилися. Відключили воду, щоб ми не були водянисті. Це літо, спека, пити хочеться. За парканом – водосховище, і ми пили там воду з жабками.
Зранку перед грою скасували ранкову пробіжку, тиск поміряли, на ваги. Зібрали команду, а двох футболістів нема. Що трапилося? Викликали швидку – відкачують. Пішли вночі через озеро, знайшли десь самогон і напилися на базі. Ми програли ту гру 1:2. Плюс ще й я наварив там. Не дуже гарний приклад.
«Заяєв хотів вигнати з Таврії Головка та мене»
– Ви – основний гравець недавнього чемпіона та володаря Кубка України. Не тісно було в Україні?
– Коли я прийшов в 1993 році в Таврію, з нами тренувався Борис Білошапка, який багато пограв в Ізраїлі. Там він отримував набагато більше, ніж в Україні початку 90-х. Я був готовий їхати в Європу навіть на меншу зарплату, про що неодноразово говорив покійному агенту Кості Сарсанії – одному з небагатьох людей на болотах, якого приємно згадувати.
– Гаразд, а де ж тут закордонний футбол?
– Розповім вам історію про Заяєва. Я думаю, Анатолій Миколайович мене вибачить, царство небесне. Рахунок 3:0. Не пам'ятаю, з ким ми грали. Залишається 5 хвилин до кінця. Вони б'ють м'яч у наш бік, прилітає до мене. Чекаю. Камера показує нашу половину поля. До мене біжить Саня Головко і каже: «Дай мені м'яч», ми його розіграли. Більше нема нікого. Останні хвилини матчу. Анатолій Миколайович зривається з лавки і починає волати: «Ще раз ти викинеш йому м'яч, я обох вижену з команди!» Розумієте?:) Я кричу: «Що мені робити?» «Бий вперед!»
От вам зараз смішно, а нам в той момент не дуже. Головко був єдиним гравцем, який знаходився на моїй половині поля. Ніхто з команди суперника не біжить. Жодного гравця біля Сані. Звісно, нам хотілося в дир-дир пограти, контроль м'яча. Ми ж всі бачили, як грають там. В 90-х показували англійський футбол. Вони грали так само, як і ми (cross and shoot). А тепер подивіться, як там зараз. Розкажу ще одну історію.
– Будь ласка!
– Пригадую, як Валерій Васильович Лобановський у збірній показував фінал ЧС-74. Не всю гру, а декілька нарізок. Всі на кутовому. В центральному колі – німець, голландець та воротар на тій половині. Там відбились, а на підборі немає нікого. Васильович зупиняє відео – всі ржуть. Каже: «Мені подобається ваша реакція. Я показав вам це для того, щоб ви розуміли – кожні 5 років футбол робить маленький крок вперед, а кожні десять – два».
Валерій Лобановський, фото: Imago
Найбільший розквіт в футболі, з точки зору індивідуальної майстерності футболістів припав на другу половину 80-х першу половину 90-х. Такі, як Мессі і Роналду, що своєю грою закохували в футбол, були по 2-3 гравці в кожній команді. Ви можете зараз назвати основного форварда збірної Німеччини?
– Вернер, Фюллькруг…
– А в 90-х? Феллер, Клінсманн, Бірхофф, Рідле. Зараз футбол пішов в інтенсивність та колективну гру. Все роблять для того, щоб прискорити гру.
– У 1999 році ви залишили Таврію та поїхали грати до Новоросійська. Як ви вперше опинилися в країні-404?
– Наприкінці 1998-го я зіграв останній матч за Таврію проти Карпат. Закінчуємо розминку, і Саня Кунденок останнім ударом перед грою зламав мені палець. Я відіграв перший тайм, після чого мене замінив Сєрьога Величко. Пояснюю лікарю: «Док, я не можу. В мене там ґуля вискочила». Їдемо в лікарню №6 робити знімок – палець розлетівся. Операція, місяць реабілітації. Лікарі кажуть, що рука може не відновитися повноцінно.
Півроку зарплату не платили. Потім перед Новим роком закрили борг і виплатили наперед. Витягли шпиці, але півроку сказали шукати бандаж туди. А що мені робити? Я почав тренуватися, м'яч ловити не можу, то й пішов грати нападника. Бігав зі всіма. Людина, яка закінчила інститут, будівельником ніколи не працювала, грала більш-менш в футбол – руки нема. В товариських матчах навіть забив кілька м’ячів, тому що знаю, де потрібно опинитися назустріч м'ячеві. Хлопці почали травити мене, що мною цікавляться, як нападником:)
Потім з Ізраїлю приїхав бандаж. Попервах був страх брати м'яч в руки. Боліла рука. Подумки починаєш шифрувати собі, що кар'єра закінчена. І що робити? Знову перестали платити зарплату, поміняли тренера.
– І як він?
– Приїхав тренер-росіянин (судячи зі всього, Анатолій Коробочка, – прим. «УФ»), який зробив ставку на Величка. Мене до себе викликав і сказав: «Я бачу, що тут тобі не цікаво грати плюс травма, а мені потрібен результат, тому грати буде Величко. Паралельно я буду шукати тобі команду».
* * *
У другій частині інтерв’ю читайте таке:
- Скандал з підробним паспортом в Сент-Етьєні
- Допінг у Спартаку
- Як Левицький позбувся робочого місця, бо не підписав донос-відречення на гравця, якого Динамо запросило з Москви
