Вийдемо, але куди?

НАШІ СПРАВИ

Ймовірно, головний «фокус» нинішнього кадрового формату збірної, котра готується до зустрічей із іспанцями й македонцями, в тому, що чи не вперше викликано всіх найсильніших виконавців держави. Фактично немає травмованих і дискваліфікованих.

Справді, є певні труднощі в Євгена Хачериді плюс у двох Денисів — Гармаша та Бойка, так, досі не відновився Роман Зозуля, котрий пропустив півроку. Однак воротар «Дніпра» поки не став основним у «першій команді країни», без його партнера-нападника ми вже звикли обходитися, натомість двоє представників динамівської центрвісі ніколи не створювали враження незамінних.

Отже, всі у зборі, майже всі здорові й готові показати себе в найкращій іпостасі. Паралельно цьому — наш тренерський штаб, який уже кілька тижнів збирає інформацію про двох суперників, аналізує її, передає підопічним, аби ті були у всеозброєнні.

Питання за малим: виграти в македонців та іспанців і сподіватися, що бодай цього разу нам пощастить.

У будь-якому випадку, нижче третього місця ми не впадемо. Також зі 100-відсотковою впевненістю маємо право говорити, що доля найгіршої збірної з-поміж третіх нам не загрожує. Везіння за такого стану справ — милість ізгори, що дасть нам змогу уникнути фатальної для України стадії плей-оф великого футбольного турніру.

Тобто перед нами доволі парадоксальний стан справ: два фінальні й нібито вирішальні поєдинки фактично перетворюються на підготовку до наступної стадії боротьби за Євро-2016. Адже, наголошую, ситуація розгортається так, що за позитивного й негативного результату Україну, вочевидь, чекає перспектива додаткового раунду відбору…

Якими будуть «синьо-жовті» в матчах 9 та 12 жовтня? Традиційними — в усіх площинах. Маю на увазі не стільки кадри, склад, скільки, вживаючи заяложений вислів, «філософію гри». То вже третій рік роботи на посаді Михайла Івановича, й упродовж цього часу виліплена ним боївка майже не змінювалась: її «гербовою печаттю» став украй обережний, надзвичайно акуратний, понад міру раціональний спосіб дій.

У такому — чи приблизно такому — ключі «синьо-жовті» існують усі три роки під орудою Фоменка (дехто скаже, що і його попередники не дуже відрізнялись у баченні футболу…). Щоправда, був невеличкий (і прекрасний!) період у першій половині 2013-го, коли — ймовірно, під упливом плачевного становища у відбірковій групі ЧС — вітчизняна репрезентація тішила не тільки результатами, а й результативною грою, де був азарт, сміливість та впевненість у собі. Згадайте 3:1 над поляками або ж 4:0 над чорногорцями (в обох випадках — на виїзді) … Втім, це було занадто добре, щоби тривати довше кількох місяців: уже незабаром Фоменко почав нагадувати себе звичного.

Себе часів роботи в грузинській «Гурії», коли районний клуб пробивсь у вищу лігу колишнього СРСР. Себе ж періоду кермування у столичному «Динамо». Чи себе початку 2000-х у київському ЦСКА. В кожному з цих випадків колективи Михайла Івановича мали продуману конструкцію дій, здавалися бездоганно організованими, врешті-решт, досягали результатів. Інше питання, що в більшості матчів спостерігати за ними було нецікаво.

Той «раціоналізм од Фоменка» перетворював футбол як дійство на футбол як роботу. Яскраві матчі попередніх колективів уродженця Сум ставалися винятково тоді, коли в куражі перебували окремі яскраві виконавці. Таким на початку 1990-х­
був неймовірний на той час Вік­тор Леоненко. Сьогодні такими є двоє — «флангові тузи» Євген Коноп­лянка й Андрій Ярмоленко. Проб­лема в тому, що, як іноді видається, Михайло Іванович «закріпачує» їх, змушуючи не грати, а виконувати завдання…

Дивлячись поєдинки проти Іспанії та Македонії, ми з не меншим інтересом спостерігатимемо за паралельними групами. Хай би нам пощастило!

ЇХНІ СПРАВИ

Доведеться повторитись: опісля того, як завершиться відбірковий раунд, на українську репрезентацію чекає одна з трьох імовірних перспектив. Здається, такого «розмаїття» за два десятиліття участі у кваліфікаціях не було!

Оця розтроєність розвитку подій провокує своєрідну розгубленість у частини футбольної громадськості, що, своєю чергою, призводить до появи відверто абсурдних «розмірковувань». Про одне автор цих рядків розмовляв із наставником «синьо-жовтих»: суть його в тому, що нам, мовляв, доречніше не перемагати балканців, а «розписати» з ними нічию. Михайло Фоменко розвіяв інсинуації, але факт залишається: перед зустріччю з підопічними Любинка Друловича ми не тільки вдаємось у «розмірковування», а й перебуваємо у стані, коли думаємо не стільки про них, скільки про наступного суперника.

Погодьтеся: в уявленні вітчизняної публіки «червоно-жовтих» ніби немає, вони вже обіграні нами «заочно», вони настільки дрібний опонент, що воліємо залишати його без уваги, зазираючи в 12 жовтня.

Й не скажеш, що ця зверхність — безпідставна.

Вся історія збірної невеличкої країни — це сумовитий приклад того, коли маєш обмежені можливості, проте все ж маєш їх, утім, не вмієш ними скористатися. Македонці завжди володіли не набагато гіршим складом, аніж їхні колишні сусіди по югославському табору словенці, але порівняйте досягнення цих колективів. «Червоно-жовтим» завше чогось бракує, їхня «фірмова» ознака — періодична поява вдалих періодів, коли здається, що справи пішли вгору, одначе вже невдовзі все завалюється у звичне болото.

Один із таких «куцих ренесансів» мав місце восени 2014-го, коли македонці, керовані наставником Бошком Джуровським, зібрали боєздатний, мобільний, «зубатий» колектив, який ми — «най будем щирі», як казав Іван Франко — несправедливо обіграли у кваліфікації (ще й на своєму полі). Я й досі вважаю цього тренера кваліфікованим фахівцем (сильнішим за більшість із тих, хто нині працює в УПЛ), тому не розумію, чому в нього, врешті-решт, усе розладналося, відтак його відправили у відставку (тим паче, наступник Джуровського увігнав команду в іще більшу яму).

Тож складно уявити, що балканці вчинять нам серйозний опір у Скоп’є. Їм немає за що боротись, опріч честі, втім, це химерне поняття завжди було незнайоме колективам югославської школи. Негативний сценарій розвитку подій у Македонії стане винятково результатом наших недоопрацювань — насамперед притаманної українським збірникам самовпевненості.

Цієї риси, звісно, не буде (та й не може бути!) в зустрічі з піренейцями. Там можуть вилізти назовні (майже напевно вилізуть…) інші негативні фактори.

Головний — невміння вигравати у «брендових» команд, хоч би в якому складі ті виступали. Відповідний комплекс, поза сумнівом, суто психологічного походження. Він, скидається на те, не буде подоланий найближчими роками, а то й десятиліттями. Треба, щоби змінилося кілька поколінь вітчизняних виконавців, які витравлять із себе рештки совка, зокрема комплекс меншовартості, як однієї з визначальних його рис. Поки цього немає, кожна зустріч із будь-яким грандом віщує невеселі підсумки.

Десь отакі думки, зізнаймося, навідують нас сьогодні. Навіть розуміючи, що підопічні Вісенте дель Боске приїдуть до Києва з усіма вирішеними завданнями і в не найсильнішому складі. Нам усе одно лячно, бо то — Іспанія…

З другого боку, днями з’явилися чутки, що… сказати б, «усе буде доб­ре». Тож ми «героїчно» подолаємо цього гранда світового футболу так, як виграли в іншого — Англії — восени 2009-го. Не хочемо загадувати, сама гра наступного понеділка підтвердить або спростує отриману інформацію. Зрештою, нам має бути байдуже, як «синьо-жовті» пройдуть у фінал французького Євро.

Аби пробилися туди.

Володимир БАНЯС.