«Я вважаю Вірта найкращим тренером Вереса, хоча він затаїв на мене злобу». Велике інтерв’ю ексрадника Надєїна – Сергія Коваля
542 Інтерв’ю з футболістами, тренерами та експертами виходять щодня, а от з менеджерами – не так часто. Редактор сайту «Український футбол» Андрій Піскун вирішив заповнити цю прогалину та ексклюзивно для своєї авторської рубрики «Вас турбує Піскун» записав велике інтерв’ю із Сергієм КОВАЛЕМ. Поговорили про таке:
- Як Коваль працював в УАФ і його думка про поліграф Шевченка та нову команду.
- Чому пішов із Вереса і як був дотичним до скандалу із Годею.
- Яких тренерів рекомендував Надєїну у Верес, окрім Лавриненка, та чому з ними не вийшло.
- Про непрості стосунки із «нарцисом» Габовдою.
- Як Вірт заніс Коваля у чорний список на Facebook.
- Про агентську діяльність, думки про Шаблія, Prostar і PASS (спойлер – Коваль планує відкрити свою компанію з пошуку футболістів).
- Про свої найкращі трансфери: Лукас Тейлор, Бруно Дуарте та інші.
- Про Хахльова, Копитка, Боровикова і Дедишина.
- Про найгіршого тренера в історії Вереса Свіркова та як при ньому перемогли Динамо.
- Цікаві історії про бразильців ФК Львів: як фізіотерапевт в мінусову температуру прилетів у шортах та як доводилося вклеювати обличчя Араужо на тіло Адамюка у фотошопі.
- Про період у Целє, який тренував Ігор Йовічевич.
- Та багато іншого.
«Яка зарплата у керівництва УАФ – я не знаю, але більшість співробітників отримують у середньому біля тисячі євро»
– Сергію, останнім місцем роботи на вашій сторінці у Facebook вказано УАФ.
– Я там працював три-чотири місяці. Було цікаво взаємодіяти в УАФ з новою командою. Але на якомусь етапі стало зрозуміло, що це не моя сфера діяльності. В УАФ у мене була більш кабінетна робота, де менше перетинаєшся саме із футболом, а мені хотілося бути всередині гри. Я звик до емоцій і адреналіну. Тому влітку шляхи з УАФ розійшлися, і зараз спостерігаю, що відбувається з нашим футболом, аналізую процеси, клуби, гравців. Сьогодні я, можна сказати, вільний художник.
– Ким ви працювали в УАФ?
– Працював у спортивно-правовому відділі. Наша команда займалася внесенням змін до регламенту, бо кожного року в українському футболі виникають суперечливі питання, як от нещодавно з міні-турніром за право грати в УПЛ. Але до нього я вже відношення не мав, бо пішов раніше.
– Розкажіть, які зміни вам вдалося внести у регламент?
– Я, наприклад, розробив новий регламент Кубку України, бо його за винятком окремих статей фактично не існувало в цілісному вигляді. І таких моментів багато, включаючи і дисциплінарні правила, що стосуються вилучень і покарань. Зараз було вперше застосовано дисциплінарне покарання у вигляді суспільно-корисних робіт, скажімо, я теж залучався до цієї дискусії на етапі формування пропозицій.
– Хто вас запросив в УАФ?
– Генеральний секретар Ігор Грищенко. Ми з ним знайомі з 2016 року, коли він ще працював юристом в ФФУ і ми постійно перетиналися по юридичних темах. Ігор – хороший спеціаліст і якісний юрист. Ми з ним приблизно одного віку, однодумці в плані багатьох поглядів на футбол, у нас за довгий час склалися гарні робочі відносини.
– Ви побачили «кухню» УАФ зсередини. Що можете сказати про нову команду Шевченка?
– Важко назвати її повністю новою. Так, керівництво нове, але залишилось багато людей, які працювали в УАФ раніше, той же Грищенко, про якого я казав. Є навіть ті, які починали працювати ще за Григорія Суркіса – Валерій Бахур, В’ячеслав Дараган, Євгенія Єршова та інші.
З нових обличь можу відзначити Андрія Давиденка, який очолив комітет етики та чесної гри. Він довгий час працював у правоохоронних органах і є кваліфікованим спеціалістом. Це специфічна сфера, й Андрій знає цю кухню зсередини. Катерина Монзуль очолила комітет арбітрів, хоча всередині комітету залишилось багато людей зі старої команди.
– Як ви оціните роботу УАФ за Шевченка?
– Ще рано оцінювати, тому що пройшло лише півроку. Є і позитивні моменти, і негативні.
– Що віднесете до негативних моментів?
– Невдалий виступ збірної України на Євро, провал збірної U-17, а також те, що не вдалося викликати найсильніших гравців на Олімпіаду. Це десь недопрацювання, але в УАФ самі це знають.
Проте є й позитив. Було створено групу по регламенту. Активно працює підрозділ з маркетингу, чого тільки варте підписання контракту з BMW. З іншими відомими компаніями також ведуться перемовини, наскільки мені відомо. Ще за часів мого перебування в УАФ планувалась активізація роботи по напрямку жіночого футболу, мені навіть пропонували його очолити, але ми так і не дійшли згоди і розуміння.
– Введення поліграфу.
– Так, це досить цікава штука. У Шевченка та його команди є велике бажання почистити український футбол. Як-то кажуть, не розбивши яєць – омлет не приготуєш. Тому іноді доводиться приймати жорсткі непопулярні рішення.
– Що ви маєте на увазі під «жорсткими і непопулярними рішеннями».
– Саме поліграф, який не всім подобається. Я вже не працював в УАФ, але чув історію, як деяких людей звинувачували у фінансовій недостачі. Вони відмовилися від проходження поліграфу і їх звільнили. Це не зовсім правильно з юридичної точки зору, бо поліграф не має юридичної сили, щоби стати причиною звільнення. Але якщо УАФ використовує такі методи, значить, вони потрібні.
– Яке на вас враження справив Андрій Шевченко?
– Він 100% любить футбол і Україну. У людини є багатомільйонні статки, які дозволяють йому жити і не бідувати до кінця життя, але він залишив Лондон, свою сім’ю, і переїхав у Київ під час війни. Це справжній вчинок!
– Але гарна людина не завжди гарний управлінець. На керівних посадах Шевченко ніколи не працював.
– Таке постійно трапляється. Наприклад, міністри – це політичні фігури, а не фахівці, які пропрацювали у певній сфері все життя. Рівень професіоналізму міністерства залежить від заступників та апарату. Тому тут важливий не стільки Шевченко, як люди, які навколо нього.
Так, у Шевченка не було управлінського досвіду, але він публічна особа, у нього багато зв’язків, а це саме те, що потрібно для цієї посади.
– Які зараз зарплати в УАФ?
– Це середні зарплати, як для Києва. Яка зарплата у керівництва – я не знаю, але більшість співробітників отримують у середньому біля тисячі євро.
«Я був категорично проти покарання для Годі та переведення його в дубль»
– Ваш період в УАФ розібрали. Тепер розкажіть про причини вашого відходу з Вереса?
– Якщо брати мою останню каденцію у Вересі, то мене туди запросив Іван Надєїн через спільних знайомих. Ми з ним зустрілися і з першого дня знайшли спільну мову. Навіть зараз, коли я вже не працюю у рівненському клубі, мінімум раз на тиждень ми зідзвонюємося з Надєїним, у нас хороші стосунки.
Надєїн – вболівальник з дуже великим стажем, ходив на Динамо ще в 90-х роках, але раніше до футболу не був дотичним. Нам вдалося знайти синергію, де я йому підказував купу різних футбольних моментів, включаючи, наприклад, юридичні і організаційні.
Але, як писав Фредерік Бегбедер: «Любов живе три роки». Вони минули, і на якомусь етапі ми вже не знали, що можемо дати один одному, виникали певні розбіжності. Плюс сюди додалася дуже гучна історія зі зірваним трансфером Годі у Карпати. Цей скандал виник абсолютно на рівному місці.
– А як ви дотичні до скандалу з Годєю?
– Годя був найбільшим проспектом Вереса, діамантом, якого ми знайшли майже на вулиці. Він був в Угорщині, але хотів грати в Україні, і ми його безкоштовно забрали, почали розвивати. На якомусь етапі Годя скористався послугами агентів – Максима Карадогіна і Микити Швеця, у яких потім стався конфлікт з клубом.
Так вийшло, що ці агенти – мої близькі товариші, з Микитою я дружив ще задовго до мого приходу у Верес. Виник типовий конфлікт інтересів. Я не хотів, щоб роздували цю історію, тому вирішив піти.
– Хто у Вересі придумав для Годі покарання, щоб він подавав м’ячі під час матчу?
– Я був категорично проти такого покарання і переведення його в дубль. Через це у мене виникла суперечка з президентом клубу. Я казав, що кожна угода має завершуватись win-win формулою. Якщо є проблема з футболістом чи його агентом, то треба сісти, нормально з ними поговорити і знайти консенсус, а не загострювати конфлікт.
На жаль, виконувач обов’язків спортивного директора клубу пан Юрій Габовда придумав таке покарання для Годі, а президент його чомусь підтримав, хоча я до останнього переконував Надєїна цього не робити, адже це, на моє глибоке переконання, несолідно для Вереса з точки зору публічності. Впевнений, що мені вдалося би знайти вихід з цієї ситуації, але президент стояв на своєму. Механізм запустився.
Після цього була ще низка незрозумілих особисто для мене заяв і дій зі сторони клубу, які викликали резонанс, часто негативний, у публічній площині. Я не з тих людей, які хотіли би виносити скандали на публіку, ось і все.
– Історія з Годею і Карпатами така й була, як це розповідалося в кулуарах? Що Карпати вже готові були підписати контракт, але агенти попросили підвищений відсоток, львівський клуб це обурило і вони вийшли з переговорів?
– Якщо в двох словах, наскільки я знаю, домовленість між клубами вже була досягнута, а от із самим футболістом ніхто з керівництва Вереса попередньо навіть не спілкувався. Годя, хоч і молодий хлопчина, але у нього впертий характер, темперамент, і він вирішив, що не буде підписувати контракт з Карпатами, якщо до нього таке ставлення зі сторони клубу і його думку навіть не беруть до уваги. Агенти ж, звісно, захищали інтереси свого гравця, не лише у відсотках справа, а й у намаганні зробити краще для підопічного. Потім цю історію роздули у медіа, і Карпати вийшли з переговорів.
«Габовда просто використовує Верес для самопіару, щоб набити собі ціну. Він – нарцис, в усіх значеннях цього слова»
– У вашому пості, де ви прощалися з Вересом, ви написали таку фразу: «Дякую тим, хто допомагав, та вдячний тим, хто заважав». Хто вам заважав?
– У Вересі був хороший колектив, де більшість допомагали один одному, особливо на самому початку – Перша ліга, вихід в УПЛ. Далі у клубі з’являлось більше людей, деякі з них були, скажімо, зайвими, але президент ухвалював такі рішення, на що мав повне право.
Хто мені заважав? Найбільш напружені відносини у мене склалися з Юрієм Габовдою. У Юрія товариш – один із колишніх спонсорів Вереса, попросив Надєїна взяти його на роботу.
Він прийшов у Верес взагалі як агент, а не спортивний директор, привів з собою гравця – захисника Жуліо Сезара, який вже залишив клуб. Потім Габовді дали посаду – спортивний директор академії, але він чомусь постійно ходив на всі тренування першої команди, навіть просив тренерський штаб дозволити тренуватися з основою.
На якомусь етапі мені стало просто некомфортно з Габовдою. Спочатку він вів себе зовсім інакше, а в якийсь момент його стало надто багато у публічному просторі. Я включаю новини про Верес, а там усюди Габовда. Це якось дивно. Погодьтеся, що Лисицького з Колоса чи Баєнка з Кривбаса не так багато.
– Як думаєте, чого так?
– Я думаю, що Габовда просто використовує Верес для самопіару, щоб набити собі ціну. Він – нарцис, в усіх значеннях цього слова. Людина, яка любить себе більше всього, захоплюється собою. Не подумайте, що я заздрю, просто в мене інший тип характеру. Треба просто робити свою роботу і справи все скажуть за тебе, а не навпаки.
– Наведіть якийсь приклад вашого конфлікту з Габовдою, щоб ми зрозуміли, що пішло не так?
– Як такого, конфлікту не було, доки я був радником президента. Вже потім, через Габовду в тому числі, у мене не склалися відносини з Сергієм Лавриненком, хоча саме я був ініціатором його запрошення. У нас було декілька варіантів, і я переконав президента, аби він призначив саме Лавриненка.
Я пішов з посади радника президента у кінці жовтня минулого року після матчу з Рухом, коли Верес програв 2:5. Цей матч особисто для мене був дуже неприємним. До цього ми програли Дніпру-1 на виїзді – 0:2, після чого у нас відбулася серйозна розмова з командою на підвищених тонах. Ми дійшли висновку, що не маємо права так безвольно грати. Можливо, у нас не вистачає майстерності, але ми повинні битися, бо люди у Рівному люблять футбол. Всі погодилися. Але через декілька днів молоді хлопці Руху зробили з вікових гравців Вереса посміховиська перед рідними вболівальниками, розмазавши їх обличчями по газону.
Після цього матчу Лавриненко начебто хотів піти у відставку, але на наступний день промовчав. Мовчали всі, ніби нічого не сталося. Я єдиний, хто під час внутрішньої наради відверто сказав, що керівництво і тренерський штаб провалили селекцію і підготовку, і взяв частину провини на себе. У підсумку все повісили на мене, цапом-відбувайлом став я, всі видихнули з полегшенням, а президент клубу тоді десь не захистив мене.
Сергій Лавриненко мене трохи шокував своєю поведінкою. Ні публічно, ні в приватній розмові він мене не підтримав і навіть не сказав, що в результатах команди є його вина, хоча в першу чергу за результат відповідає головний тренер, його тренерський штаб, а не радник президента. Лавриненко тоді також зітхнув з полегшенням, що винним зробили мене.
«Остап Маркевич хотів поміняти практично всю команду. Це точно не наш варіант, адже у Вереса не вистачило б фінансових ресурсів»
– Чому у Лавриненка не вийшло у Вересі?
– Ми сподівалися, що він зможе оновити Верес, але Юрій Вірт залишив після себе дуже велику спадщину. Лавриненку було важко перебудувати команду у таких умовах. Вболівальники чинили великий тиск і планка очікування результатів була високою. Головний тренер психологічно не справився з цим тиском і відчував себе некомфортно. В Інгульці все було більш камерно, а у Рівному публіка дуже вимоглива і сувора.
– Ви згадували провальну селекцію. Хто нею займався?
– Я, Лавриненко і Надєїн, який давав кошти на трансфери. Я пропонував Лавриненку десятки футболістів, яких ми могли підписати. Це Сарнавський, Хобленко, Банада та багато інших. Були навіть легіонери, серед яких гравець молодіжної збірної Румунії, цікаві бразильці. Африканців могли взяти дешевих, а потім їх продати вигідно, як Кривбас. Шевчук пропонував взяти в оренду футболістів Шахтаря – Фарину, Козика.
Всі вони були готові перейти у Верес, але їхні кандидатури чомусь забракував Лавриненко. Вже пізніше головний тренер розповідав у інтерв’ю, що клуб не запропонував йому жодного футболіста, хоча сам Лавриненко прекрасно знає, що це повна маячня. Йому було комфортніше працювати зі старими знайомими з Інгульця – Кухарук, Кучеренко, Марусич і т.д.
Марусича ми взагалі не хотіли підписувати, я був категорично проти, Надєїн був проти, але Лавриненко його дуже хотів і гарантував йому місце в основі. У підсумку він нічим не допоміг Вересу.
– Чому ви не хотіли підписувати Марусича?
– Він, на нашу думку, не тягнув рівень УПЛ, і, як ми дізналися, у нього були проблеми з режимом, як ми тоді чули. Один з небагатьох, на кого погодився Лавриненко – це Яго Сікейра. Ми його знайшли в Бразилії і підписали ледь не за тарілку борщу, але він і досі дуже якісно грає і є одним з найкращих гравців Вереса. Уже й пропозиції по його продажу були, наскільки я чув.
– А кого Верес ще розглядав у якості головного тренера перед призначенням Лавриненка?
– Ми зустрічалися з Остапом Маркевичем. Чому з ним не вийшло? Маркевич хотів поміняти практично всю команду. Це точно не наш варіант, адже у Вереса не вистачило б фінансових ресурсів.
Я розмовляв з Дмитром Михайленком, який тоді знаходився на Кіпрі. Він мені дуже імпонує, як людина і тренер. Я був впевнений, що він зможе побудувати цікавий проект, але він не захотів повертатися в Україну, бо йому на той момент було комфортніше працювати на Кіпрі.
Ми навіть іноземних спеціалістів розглядали – з країн Балтії, зі Словаччини. Вони знають наш менталітет і досить амбіційні. У нас був один реальний кандидат, але через війну він не захотів приїжджати. Прізвище вам багато не скаже, але цей тренер вигравав медалі у чемпіонаті Литви, і йому всього 36 років. Це міг бути кейс балтійського Нагельсманна.
«На практиці і, що найголовніше, в реаліях українського футболу Вірт набагато кращий, ніж Лавриненко»
– Які у вас були стосунки з Віртом?
– Розсталися ми не на мажорній ноті. Вірт образився через те, що його звільнили. Він думає, що я доклав до цього руку, хоча це було рішення президента. Вважаю, що Вірт був найуспішнішим тренером Вереса за всю історію.
– Коли Вірт ішов з Вереса, то в інтерв’ю сказав, що йому «встромили ніж у спину». Це він вас мав на увазі?
– Це краще запитати у Юрія Миколайовича, але я відчуваю, що в цих словах він мав на увазі і мене в тому числі. У нас довгий час були нормальні, робочі стосунки, але під час першої кризи в команді він подумав, що я виступаю проти нього і наговорюю щось президенту. Я ж дбав про інтереси клубу і вважав, що треба шукати кандидатів для плану Б. Це абсолютно нормально, у всіх клубах менеджмент повинен думати про різні опції. Після цього Вірт затаїв на мене злобу, і коли йшов із Вереса, то ми навіть не попрощалися. Потім видалив мене із друзів із Facebook, зараз з ним контактів нема.
Користуючись нагодою, хочу сказати, що вважаю Вірта класним тренером, він зробив велику роботу для Вереса, але настає час, коли треба йти. Я теж пішов із Вереса, коли зрозумів, що більше нічого не можу дати клубу на тому етапі. Так буває, і в цьому немає нічого страшного.
Якби Вірт опинився сьогодні у Вересі, то деякі речі робив би по-іншому. Коли почалася повномасштабна війна, нам не вистачало футболістів. Вірт сам займався селекцією, домовлявся, розмовляв по футболістах. Юрій Миколайович завжди хотів запросити Руслана Степанюка з Ворскли, він три міжсезоння ходив і повторював його прізвище, але на той час у Вереса не було ресурсів, щоб його підписати, через високу зарплату. Зараз фінанси знайшлися, і Степанюк все ж опинився у Вересі, але Вірта вже немає. Якби він міг отримати всіх футболістів, яких хотів, то результат був би іншим.
Війна поламала багато наших планів. Ми вже підписали гравця збірної Вірменії Жирайра Маргаряна, хавбека збірної Естонії Владислава Крейду. На олівці були збірники, бразильці зі структур бразильських грандів. Але через повномасштабне вторгнення ці гравці так і не приїхали.
– Кого вважаєте кращим тренером – Вірта чи Лавриненка?
– Як теоретик, то Лавриненко. У нього аналітичний склад розуму і він міг бути чудовим викладачем тренерського мистецтва. А от на практиці і, що найголовніше, в реаліях українського футболу Вірт набагато кращий. Юрій Миколайович має підхід до хлопців, навіть до тих, у кого непростий характер, може мотивувати та зарядити команду, у нього це гарно виходить.
– У Вересі одні з найменших зарплат в УПЛ. Хто отримував найбільше серед гравців?
– Тоді Жуліо Сезар, якого привів Габовда і від якого вже позбавились. Суму я розкрити не можу, бо це комерційна таємниця. Зараз, наскільки мені відомо – Марко Мрвальєвич, якого також привів Габовда, і який поки не демонструє той рівень гри, який від нього очікують.
– Назвіть тоді середню зарплату серед гравців.
– Середня зарплата у Вересі в останні роки була дві-три тисячі доларів. Але завжди були хороші бонуси та призові.
«Я тоді не міг підійти до умовного Хачеріді і сказати: «Жека, підпиши з нами контракт». Це було нереально»
– Давайте перенесемось на початок вашої кар’єри. Як ви взагалі потрапили у футбол?
– В мене юридична освіта, у свій час працював у Міністерстві юстиції, але декілька років у якості хобі я працював спортивним журналістом на сайті iSport.ua. Записав більше 70 інтерв’ю. Я писав не тільки про футбол, але й про хокей, який я дуже люблю, навіть вів колонку.
– Яке ваше найбільш улюблене інтерв’ю, що ви записали?
– Я дуже пишаюсь інтерв’ю з Русланом Федотенком, який тоді грав за Нью-Йорк Рейнджерс. Я випадково знайшов його скайп, набрав на удачу і він взяв слухавку! Я був у шоці – переді мною сидить дворазовий володар Кубку Стенлі. Ми з ним поспілкувалися дві години і записали класне інтерв’ю.
Також у мене була акредитація на Євро-2012. Там я познайомився зі Стівом Макманаманом, Крістіаном Карембе, Давором Шукером, багатьма журналістами та експертами. Було цікаво. Вважаю той час золотим для України!
– Який гонорар вам заплатили за інтерв’ю Федотенка?
– Не пам’ятаю, десь мабуть 500 гривень, на той час нормальні гроші.
– Знаю, що ви також були агентом.
– Так. Під час моєї журналістської діяльності я завів зв’язки у футболі і в один момент мені стала цікава агентська діяльність. Ми з моїм другом Андрієм Крупенком, який вже отримав агентську ліцензію, розпочали агентську діяльність. Тоді не було Wyscout, InStat, тому футболістів доводилося переглядати по нарізках, деякі були ледве не в полях зроблені, де на задньому плані паслися корови.
– Які трансфери вам вдалося оформити?
– Згадується наш перший трансфер. У 2013 році ми привезли в Говерлу, яку тренував Грозний, Сержа Акакпо. Це тоголезький захисник, який із Жиліною виграв Кубок Словаччини. Після Говерли він непогано проявив себе у Трабзоні. Це показує його високий рівень. Ми багато працювали із чеськими і словацькими футболістами, бо мій партнер Андрій знав ці мови. Були трансфери хорвата Фране Чірьяка, наприклад, у ФК Львів, гравця збірної Литви Казлаускаса, робили підписання для празької Славії.
Ще одна моя гордість – це Лукас Тейлор. Він після ФК Львів майже закінчив з футболом, але я його знайшов і привіз в Дніпро-1. Потім він перейшов у Шахтар, а зараз грає у Поліссі.
– Як ви Тейлора знайшли?
– Вперше його знайшов колишній нападник Карпат Батіста, який зараз працює у Бразилії скаутом-агентом. Він привіз Лукаса у Львів, і той там яскраво себе проявив, але потім на зборах отримав дуже тяжку травму, і про нього всі забули.
Я випадково згадав про нього і набрав – він був у скромній португальській команді, де майже не грав, мучився після травми. Я зателефонував у Дніпро-1. Дмитро Михайленко повірив у Лукаса і не прогадав.
Також за моєї допомоги відбувся перехід Лукаса у Шахтар. Цим трансфером займалися бразильські агенти, але я допомагав вирішити певні нюанси. Мені особисто зателефонував Йовічевич і попросив, щоб я допоміг. Лукас дуже сподобався Йовічевичу у Дніпрі-1.
– А як ви знаходили футболістів, адже були новими людьми в агентському бізнесі?
– Ми шукали футболістів-іноземців, у яких вже були агенти, і виступали посередниками між ними і клубом. У нас також були українські клієнти, але, в основному, це молодь. Я тоді не міг підійти до умовного Хачеріді і сказати: «Жека, підпиши з нами контракт». Це було нереально.
«Спочатку Сорокін зробив із Шаблія арбітра. Вадим відпрацював одну гру і сказав: «Ні, це не моє»
– Цікава ваша думка про Вадима Шаблія та Prostar. Це зло чи добро для українського футболу?
– Вадима я знаю більше 10 років. У нього дуже добре вийшло проявити себе в агентському бізнесі. Він із заможної сім’ї, хотів бути професійним футболістом, але через травми цього не вийшло. Колишній начальник донецького Металурга Анатолій Сорокін, легендарна людина у футбольних залаштунках, взяв молодого Шаблія під своє крило.
Спочатку він зробив із нього арбітра. Вадим відпрацював одну гру і сказав: «Ні, це не моє». Тоді Сорокін запропонував йому спробувати себе у агентському бізнесі, допомагав на початках. Ось так Вадим став агентом і дуже виріс з тих часів. Зараз він живе у Лондоні і спілкується з топовими людьми зі світу футболу.
Як я оцінюю Шаблія? Як бізнесмен – він топ. Вадим заробив багато грошей, створив власну компанію, яка має філіали в різних країнах. Я вважаю, зло тут тільки в одному моменті було – це монополія. Конкуренція завжди повинна бути. Наскільки я знаю, зараз клієнтів Шаблія вже менше у клубах, тільки Чорноморцем він щільно займається, частково Олександрією, а у Зорі вектор вже змінився.
Для мене взагалі дивно, що в одній агенції може бути 500 футболістів. Це неправильно, як я вважаю. В ідеалі – це коли агент живе життям свого футболіста: зустрічається на каву, їздить на матчі, знає всі проблеми. Мені більше імпонує приклад іншого агента.
– Якого?
– Це Олексій Люндовський. В нього зовсім інший підхід, ніж у Шаблія. У Люндовського мало футболістів, але є кейс Довбика. Він знайшов Артема в Черкасах і вивів на рівень Роми. А ще декілька років тому Артем не міг навіть заграти у Зорі (Бельци), це Молдова. Люндовський дуже допоміг Довбику у плані розвитку. Ось такий підхід мені імпонує, а не коли в тебе 500 гравців і немає можливості за всіма слідкувати.
– Але Судаков і Мудрик пішли від Люндовського до Шаблія.
– Це їхній вибір і я не можу його коментувати, бо не знаю всіх підводних течій. Важливо тут, що цих футболістів, а також Довбика, Бондаренка, Кобіна, Білонога та десятки інших свого часу розкривали саме в агентстві AL&IK.
– Ходили навіть чутки, що для того, щоб грати у збірній України, треба бути на контракті у Шаблія.
– Я це не буду коментувати, бо не знаю. Знаю, що Ребров має контракт з Prostar, і він цього не приховує. Це, до речі, цікаве запитання до Комітету з питань етики УАФ: чи може у тренера збірної бути агент? Щоб не було цих розмов навколо. Можливо, варто зробити певні обмеження для тренера саме під час роботи у збірній. Хороше питання для обговорення!
– Цікава ваша думка про PASS Гліба Платова та Гліба Корнієнка.
– Корнієнка я теж знаю багато років, він також починав як журналіст на сайті football.ua. У 2018 році ми з Андрієм Крупенком, про якого я згадував, одними з перших в Україні запустили воркшопи зі спортивного менеджменту. Лекторами ми запрошували Грозного, Санжара, Головка, іноземці навіть були. У той час я розмовляв з Корнієнком, щоб запустити курси для підготовки скаутів. Але Гліб сказав, що у них вже є деякі напрацювання і вони будуть йти своїм ходом. Виявилось, що саме тоді і зароджувалась ця програма.
Що я думаю про PASS? З точки зору додатково-освітньої програми – це добре. До речі, я взяв першого аналітика у Верес саме з PASS. Вірт спочатку насторожено до цього поставився, але коли побачив, що вони вміють робити нарізки та аналіз, то йому сподобалося.
Але зараз мене дивує, що PASS почали займатися агентською діяльністю. Мені не дуже подобається, що вони себе позиціонують, як єдина структура, яка розбирається у футболі в Україні. Спеціалісти PASS працюють у багатьох клубах. Створюється така собі павутина. PASS зараз більше монополісти, ніж Prostar. Але потрібна конкуренція. Відкрию вам один секрет.
– А ну, а ну.
– Ми з товаришами плануємо відкрити компанію, яка буде займатися скаутингом для українських клубів. Це буде незалежний аналіз з точкового підбору профайлів гравців під потреби кожного клубу, такий собі tailored-fit. Ми плануємо запустити проект орієнтовно цієї осені.
«У тому ранньому Вересі рішення приймав Копитко і його менеджмент, але ініціатором процесу відродження клубу був саме Хахльов»
– Як ви потрапили вперше потрапили у Верес і чим там займалися?
– Мене запросив на той момент генеральний директор Ігор Дедишин. З ним я познайомився з часів взаємодії з Карпатами в якості агента, а пізніше він підтягнув мене до Вереса. Займався я насправді всім, обсяг роботи був колосальний. Заявка, атестація, документальні справи, організація матчів, постійне врегулювання конфліктів, навіть поле від снігу доводилось чистити, це була справжня школа життя.
– Які у вас враження від роботи у рівненському клубі в той період?
– Клуб був молодим і все було новим. Дуже часто обходились мінімумом і творили чудеса. Були легендарні кадри, де команда Мазяра тренується, а позаду бігають чи то корови чи то кури. За короткий період часу ми справді поміняли колосальну кількість речей, хоча це і не потрапляло у об’єктив камер.
– Що за людина і керівник Хахльов? Він розбирався у футболі?
– Олексій Хахльов точно любить футбол. Рівень його обізнаності оцінювати важко, але базові розуміння точно є. В нього ж син професіональний футболіст, у нас хороші стосунки, я навіть одного разу запрошував його до команди, але не зрослось.
– Хто приймав рішення у Вересі: він чи Копитко?
– У тому ранньому Вересі рішення приймав Копитко і його менеджмент, але ініціатором процесу відродження клубу був саме Хахльов.
– Чому Верес допустили в УПЛ не за спортивним принципом замість Десни, хто тоді «порішав»?
– Про «порішав» мені не відомо і не хочу коментувати плітки. Скажу лише, що мною і командою була проведена титанічна робота. Ми підготували тони документів, заручилися підтримкою всіх гілок влади, отримали позитивні висновки від усіх інстанцій.
Десна тоді навіть не змогла підготувати базовий пакет документів, виконавши мінімальні вимоги. Такі моменти залишаються поза увагою публіки, але документальна складова теж надзвичайно важлива у футболі.
– Розкажіть про Дедишина як людину і функціонера?
– Він точно футбольна людина, глибоко і якісно розуміється на процесах, має колосальний досвід і цікаву візію проектів. Характер у нього непростий, це факт, є певні речі, через які ми зараз не спілкуємося.
– Розкажіть про футбольний бум у Рівному, коли на матчі із Десною доводилося для протоколу применшувати кількість глядачів, а не навпаки?
– 2016 рік – рік рок-н-ролу в рівненському футболі. На кожен матч були черги бажаючих, ми навіть деколи справді не могли спинити процес, адже стадіон був старенький, не дуже безпечний, м’яко кажучи, а людей збиралося дуже і дуже багато, а відмовити їм – ну теж так собі ідея, враховуючи емоційність рівненської публіки. Вболівальники там – це щось незвичне для нашого футболу: вони емоційні, гучні, дуже люблять Верес і ставлять високу планку для команди.
Щось схоже я пізніше бачив у Спліті, де фанати Хайдука так само темпераментні і вимогливі. Така атмосфера дуже мотивує і заряджує. В часи ковіду і потім повномасштабної війни мені вже цього не вистачало, хоча фани Вереса і тут знаходили шляхи, як підтримати (чи полаяти) своїх улюбленців!
«Свірков міг когось вигнати з тренування просто так, тому що встав не з тієї ноги. Бувало, що він принижував футболістів»
– Як тоді аутсайдер Верес здобув історичну перемогу над Динамо в УПЛ – 3:1?
– Це було щось неймовірне, я й сам не зрозумів, як це сталося. Тоді Верес очолював білорус Юрій Свірков. Він прийшов після Вірта, який звільнився через конфлікт з Олексієм Боровиковим. Боровиков хотів зробити ставку на бразильців, а Вірт – на своїх добре знайомих футболістів.
А Свірков був готовий і на бразильців. Але скажу чесно, команда не сприймала цього тренера. Він хотів тримати залізну дисципліну, але інколи перегинав палку. Свірков міг когось вигнати з тренування просто так, тому що встав не з тієї ноги. Бувало, що він принижував футболістів. Не хочу багато говорити про цього тренера, бо він виявився не дуже хорошою людиною і зараз працює у тимчасово окупованому Криму.
– Мазяр – фізрук чи ні?
– З ним працювати непросто. Він досить імпульсивна людина і ніколи не підбирав слів – міг смачно матюкнутися. Він і футболістом був таким самим, такий собі український Балотеллі. Я не можу сказати, що Мазяр поганий тренер, бо з ним був результат, але працювати з ним було непросто, з Віртом набагато легше. Хоча зараз я іноді спілкуюсь з Мазяром і можу сказати, що він став менш імпульсивним, більш толерантним.
– Згадаймо ситуацію, коли ФК Львів залишився в УПЛ, а Верес понизився до Другої ліги. Чому так відбулося та чи можна було якось цьому завадити?
– Копитко тоді захотів об’єднати зусилля із ФК Львів Романа Михайліва і взяти цей бренд, а щоб Верес не зник – команда продовжила виступи у Другій лізі. Цікаво, що завдяки цій ротації Верес вижив, а ФК Львів вже немає.
– Можна сказати, що Копитко використав Верес, щоб заскочити в УПЛ?
– Я думаю, що спочатку в нього були плани розвивати клуб у Рівному, але він не побачив тут сприяння від міської влади і тому переключився на Львів.
– Як охарактеризуєте Копитка і Боровикова?
– З Копитком я спілкувався лише один-два рази, та й то по телефону. У нього були довірені люди в клубі, які керували процесом. Насамперед – це генеральний директор Андрій Паньків, який займався господарською частиною, й Олексій Боровиков – відповідальний за спортивний напрямок.
– Колись Боровиков звучав у зв’язку з київським Арсеналом часів Омельченка, але до ваших команд – Львова та Вереса – про нього багато років не було чути. Що він за людина?
– Боровиков – досить цікава особистість, я з ним до сих пір на зв’язку. Він свого часу був першим керівником київського Арсеналу, коли його створив Омельченко, потім віце-президентом Карпат при Димінському й одним із кандидатів в президенти УПЛ часів Данилова. Також мав відношення до швейцарського ФК Віль, працював там менеджером. Він сто років у футболі! Непересічна людина з великою харизмою! Мені було з ним цікаво працювати і навіть просто спілкуватися.
Саме Боровиков вибрав бразильський напрямок ФК Львів. У нього було багато знайомих у цій країні, які рекомендували футболістів. Так у ФК Львів з’явилися Бруно Дуарте, Альваро, Пернамбуко, Сабіно, Мартан, Шина, той же Лукас Тейлор.
От Бруно Дуарте – ідеальний приклад! Він зараз грає у Црвені Звезді у Лізі чемпіонів і забиває майже у кожному матчі чемпіонату Сербії. ФК Львів взяв його майже задарма, а потім за суму понад 500 тисяч євро продав у португальську Віторію (Гімараеш).
«Я знайшов у Facebook профіль Араужо, вирізав його обличчя і у фотошопі вклеїв на тіло Адамюка. Це було смішно»
– А хто був відвертим «пасажиром» серед бразильців у ФК Львів?
– Була цікава історія з Араужо. Я почав робити його трансфер, як і належить, через систему TMS. Написав у бразильську Федерацію, щоб вони надали його паспорт футболіста, щоб розуміти, де він грав. А вони не знають такого футболіста, нема його в їхній базі! Араужо взагалі не грав у Бразилії в професіональний футбол!
– А де ж ви його знайшли?
– ФК Львів брав багато бразильців, але якщо із 20-ти ми продавали двох-трьох, то це вже перекривало всі витрати. Ми ж підписували бразильців безкоштовно і платили тільки за квитки на літак. У Бразилії є багато полів, і Батіста та тренер Юрій Панфілов (це колишній воротар Вереса, який знає португальську мову) влаштовували перегляд, базуючись на власній системі, і якщо хтось підходив, то його відправляли в ФК Львів. Так вийшло і з Араужо.
Слухайте далі! Ми його зареєстрували в УПЛ, як свого вихованця. Але для заявки не було навіть його фотографії, бо він якраз летів літаком до нас з Бразилії. Я знайшов у Facebook профіль Араужо, вирізав його обличчя (при чому з фотографії з шкільного випускного!) й у фотошопі вклеїв на тіло Володимира Адамюка. Це було смішно, тому що Адамюк – кремезний хлопець, а Араужо був худеньким. Потім вже переробили, коли бразилець приїхав.
– Бразильці люблять погуляти по дискотеках. Чи були з цим проблеми у ФК Львів?
– У ФК Львів була сурова дисципліна і за цим слідкували. Коли бразилець один, то проблем немає, але якщо їх стає багато… Пам’ятаю, як ми найняли бус, щоб відвіз бразильців зі Львова до Києва. І водій, після того, як їх привіз, мені каже: «Що це за пасажирів він мені підігнали?!». Я відкриваю двері, а всі сидіння вимазані в шоколаді, всюди крихти з чіпсів, безлад.
– Давайте ще веселу історію про бразильців.
– Якось у ФК Львів мав прилетіти фізіотерапевт з Бразилії. Я його зустрічав в аеропорту. Була зима, мінус 15, а чувак виходить з літака у шортах, кросівках в сіточку та легкій куртці. Він взагалі не розумів, куди приїхав! Бразилець почав труситися від холоду. Потім зняв із себе тоненьку шапку і надів її на ноги, щоб хоч трохи зігрітися. Мені його було по справжньому шкода (сміється, – прим. А.П.). Так що бразильці – цікаві люди.
«У Целє була група інвесторів зі Львова. Вони давали гроші, а керував усім Дедишин»
– Як після НК Верес потрапили у словенський Целє?
– Я працював паралельно у двох клубах. У Целє мене запросив Ігор Дедишин у наглядову раду. Ми мали там створити великий україно-словенський бізнес-проект, під який нам повинні були виділити фінанси – частина з місцевого бюджету, частина – українські спонсори. Чому обрали проект саме у Словенії? Тому що із цієї країни футболістів легше продати в Італію, Німеччину. Гравці розуміють, що Целє – це трамплін і вели себе достойно, режим ніколи не порушували.
– А хто з українців інвестував у Целє – Дедишин?
– Ні, Дедишин був просто представником, там була група інвесторів зі Львова. Вони давали гроші, а керував усім Дедишин. Головним тренером був Ігор Йовічевич, його помічником – Юрій Беньо. Їх підтягнув Дедишин, з якими вони були знайомі по Карпатах. Спортивним директором був учасник чемпіонату світу 2002 у складі збірної Словенії Спасоє Булаїч, який грав з Юргеном Клоппом у Майнці.
Ми мали привозити у Целє українців, бразильців, гравців з інших країн, розвивати їх, а потім продавати. Але українські інвестори зіткнулися з бюрократичними проблемами, було дуже важко завести кошти у Словенію. Через це виникли проблеми з фінансуванням, а словенці вимагали гроші негайно. Ми мали великі плани, але через проблеми з фінансуванням нам довелося вийти із Целє через рік. Зі словенцями ми нормально розійшлися, з деякими до сих пір спілкуюся.
– Яка у Целє була інфраструктура у порівнянні з Вересом і ФК Львів?
– Стадіон дуже компактний, сучасний, бази не було. У Словенії вже тоді не було такої теми, як заїзди. На стадіон приїжджали, як на роботу. У підтрибунці було все, що потрібно для відновлення: кабінет масажиста, фізіотерапевта, реабілітація тощо. Потренувались і поїхали по своїх справах. Наприклад, у Вересі у той час не було нічого. Навіть папір на принтер за свої гроші доводилося купляти.
Словенія – дуже красива і спортивна країна, всі займаються спортом. Там проживає два мільйони людей, але збірні є у всіх видах спорту, і виступають на Олімпіадах та чемпіонатах світу. Словенці себе ідентифікують не як балканці, а щось середнє між балканцями та італійцями чи навіть швейцарцями.
– Які зарплати були у гравців Целє?
– Досить маленькі у порівнянні з тодішньою УПЛ. Десь півтори-дві тисячі євро. Тому когось з України у Целє було важко заманити. Але Йовічевич провів гарну роботу з тими, хто був, і команда при ньому боролася за призові місця. Я вважаю його топовим тренером. Ми досі при нагоді тепло спілкуємося, вважаю його своїм другом.
«Мені цікаво спостерігати за ЛНЗ. У них дуже глибокий скаутинг, який шукає футболістів у таких неочевидних країнах, як Косово»
– Як ви припинили співпрацю з ФК Львів?
– Тоді пішов Боровиков і я разом з ним, як частина його команди. Після цього ФК Львів почав згасати. Хто б що не казав, але при нас ФК Львів постійно займав місце у верхній шістці.
Ми вміли знаходити і продавати футболістів. Через два місяці після відходу з ФК Львів Бруно Дуарте забивав бісіклетою Арсеналу на «Емірейтс» у Лізі Європи. Це, до речі, мій найдорожчий продаж за весь час менеджерської роботи. Црвена Звезда заплатила за нього майже мільйон євро, наскільки я чув.
Переконаний, що продаж футболістів – це єдиний правильний шлях для економічної стабільності наших клубів, окрім грандів, до яких я відношу лише Динамо і Шахтар. Хороший приклад – продаж Кривбасом Прінса Аду у Вікторію.
– Ви казали, що спілкуєтесь з Боровиковим. Чому припинив існування ФК Львів?
– Я не вникав у це питання. Думаю, у якийсь момент Копитку надокучило займатися футболом. Можливо, цей бізнес-проект не так вистрілив, як того хотілося, і людина недоотримує доходи під час війни.
– Який вам зараз імпонує проект в УПЛ з точки зору менеджменту?
– Мені цікаво спостерігати за ЛНЗ. У них дуже глибокий скаутинг, який шукає футболістів у таких неочевидних країнах, як Косово. У них добре виходить.
Також мені подобається Кривбас. Команда грає під обстрілами в Кривому Розі, підписує відносних ноунеймів, виграє «бронзу» УПЛ і ставить перед собою амбітні задачі.
Цікавий проект в Олександрії. Іван Кузьменко, хоч і молодий, але терпляче дав час Ротаню і зараз пожинає плоди. Команда дійсно змінилась в позитивну сторону за останній час, при цьому вигідно продають гравців.
Рух? Вони взяли найкращих футболістів із системи Карпат. Так, вони їх класно розвинули, але нове покоління в них не настільки сильне. У мене питання до Руху – чому вони не продають своїх талантів: Слюбика, Федора, Квасницю, Романа?
– Може, хочуть ще більше їх розкрити, щоб дорожче продати.
– Щоб їх продати дорожче, треба, щоб Рух вийшов у Лігу чемпіонів або гравці виступали за національну збірну.
«Номер 1 із українських менеджерів для мене – це Андрій Русол»
– Наостанок бліц. Топ-3 тренери Вереса, на вашу думку?
– За весь час, що я працював, за співвідношенням ціна–якість–результат, я виділю Юрія Вірта. Другим назву Олега Шандрука. Мені подобається, як він зараз працює. Шандруку ще важко, він до всього звикає, бо є молодим і десь романтичним тренером, але потроху набирається досвіду. Головне – щоб прийшов результат. Третього мені важко виділити, тому нехай залишається два.
– Найгірший тренер Вереса?
– Юрій Свірков.
– Топ-3 найкращих менеджерів в українському футболі?
– Номер 1 з українських менеджерів для мене – це Андрій Русол. Будучи в минулому футболістом, він отримав освіту, вивчив іноземну мову і розібрався в багатьох питаннях, у тому числі юридичних. Русол розбирається у футболі і навколофутболі. Це вартує поваги.
З президентів я відзначу Івана Надєїна, з яким я багато років працював. Він дуже цікава, освічена і інтелігента людина. З ним просто цікаво сидіти і розмовляти про футбол, хоча з деякими його менеджерським рішенням я не погоджувався і не погоджуюсь.
І третім я назву президента УПЛ Євгена Дикого. Він мені дуже подобається, як людина і функціонер. Я з ним перетинався, коли працював у Вересі, а потім в УАФ. Його не дуже багато у публічному просторі, але ця людина може знайти вихід із будь-якої складної ситуації, щоб був компроміс. УПЛ багато критикували, але вони тихенько зробили єдиний телепул і при цьому не били себе в груди.
Окремо виділю нинішнього гендиректора Вереса Антона Назарука, якого саме я рекомендував на посаду. Я знав Назарука ще з минулих часів, зараз приємно спостерігати, як з юного хлопця Антон перетворився на досвідченого менеджера, прогресуючи весь цей час.
– Яку найбільшу зарплату ви отримували?
– Найбільші гроші, які я отримував, це ті, які я заробляв, працюючи на себе. Але на зарплату у Вересі мені було гріх скаржитися. Це клуб, який достойно оцінював мою роботу, з Надєїним у цьому плані проблем у не було. Він не платить мільйони, але є людиною слова, і вибивати зарплату ніколи не доводилося, все було майже вчасно.
– Останнє запитання. Ви юрист за освітою, то що ви робите у футболі?
– Я часто задаю собі це питання. Футбол – цікава діяльність, але вона точно не легка. Є багато сфер в юриспруденції, де можна заробити більше. Футбол для мене – це та сфера, де я можу реалізувати свою мрію. Тут я отримую задоволення не від грошей, а від цієї атмосфери та адреналіну. Запах поля, роздягальні, пісні на трибунах, іскри на полі – ух! Це дає поштовх працювати далі. Щоб працювати у футболі і досягати успіхів – його треба любити, а футбол я люблю з дитинства. Якщо ти займаєшся тим, чим любиш, значить, ти не працюєш, а кайфуєш по життю!