«За нічию з Динамо отримали від Шахтаря непогані гроші»: Кабанов пояснив, чому дебютував у збірній не в Буряка, а в Блохіна
Хто найбільш віковий голеадор чемпіонату України з футболу сезону 2023/24? Можливо, 37-річний півзахисник Мілько з ковалівського Колоса в УПЛ? Його ровесник Старенький – граючий директор першолігового Діназу? 38-річний граючий тренер ФК Кудрівка Щедраков у Другій лізі? Може, 41-річний Старгородський із іванківського Штурму, якщо ми вже заглянули в чемпіонат України серед аматорів?
Беріть вище. 43-річний Кабанов цього сезону грав у Кубку України серед любительських команд – і не просто брав участь або виходив на заміни під аплодисменти, це справжній лідер команди Луцьксантехмонтаж-536, її граючий головний тренер і найкращий бомбардир. Напевно, пощастило його підопічним – Тарас Володимирович має що пригадати.
У відвертому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Тарас Кабанов розповів:
- про чемпіонат світу в Аргентині та дебют у Блохіна
- про друга-футболіста, з яким втратив зв'язок через війну
- що написав про нього у своїй книжці Кварцяний
- про те, як він «розплів косу» Плетікосі
- як Карпати могли допомогти Шахтарю вперше стати чемпіонами України
- і як «гірники» не скористалися цим подарунком
- про захисника, який виграв у нього майже всі дуелі
- про першого іноземного тренера у Карпатах і наплив легіонерів: Йовічевича, Налепу, Годвіна…
- за що на нього накладали штраф – 1000 доларів
- про клуб, в якому він отримував найвищі преміальні
- про короткий вояж у білоруську Білшину
- на що ставлять по 200-300 гривень гравці ветеранської команди
- що йому відомо про відродження луцької Волині
«Разом із Сачком, Федецьким і Михаликом пробуємо на Волині поєднувати аматорський футбол з ветеранським»
– Тарасе, як ваші справи?
– Усе нормально. Зараз я граючий тренер команди Луцьксантехмонтаж №536, якщо коротко – ЛСТМ, яка грає на першість і Кубок Волинської області. Президент клубу Ігор Вікторович Чорнуха є власником однойменної будівельної компанії – він опікується першою клубною командою та ветеранськими колективами: 35+, 40+ і 45+. Беремо участь у обласних і всеукраїнських змаганнях. Зокрема, зіграли в Кубку України серед аматорів цього сезону.
– Яка у вашого клубу мета?
– Ми беремо участь у різних ветеранських турнірах, якщо є така нагода. Однак основна наша команда – це та, яка виступає у обласних змаганнях. Залучаємо ветеранів, кому за 35, які тренуються з нами. Пробуємо поєднувати аматорський футбол з ветеранським. Можливо, з літа заявимося на чемпіонат України серед аматорів, де ми свого часу вже грали. Але це вже залежить від обставин, які на той момент будуть у нашій країні. А ще, від фінансових можливостей президента нашого клубу.
– У чому полягають ваші тренерські функції в ветеранській команді?
– Як такого, тренера у нас нема. Я там як організатор – обдзвонюю хлопців, збираю їх. Треба, щоб хтось керував цим процесом. Можу кілька порад перед грою дати тому чи іншому гравцеві, ось і все. У нас відсотків 60-70 ветеранської команди – ті, кому за 35. Всі вони будуть задіяні й у команді, яка гратиме на першість області.
Шершун, Кабанов і Белік, фото: особистий архів Т.К.
– Скільки учасників у першості Волинської області?
– Небагато. В останньому чемпіонаті грало вісім клубів. В Луцьку ще проводиться чемпіонат міста, але він проходить у форматі 8+1, на майданчику 60 на 40. Такий же формат і в лізі європейських ветеранів, де ми також виступаємо.
– Крім вас, хто ще з відомих у минулому гравців виступатиме за ЛСТМ № 536?
– Це, насамперед, Василь Сачко. Також ми запросили у команду Тараса Михалика та Артема Федецького, які на постійній основі гратимуть за наш колектив у обласних змаганнях.
«Приїхала збірна в Голландію, а форму згубили – так і займалися в аеропорту, хто в чому»
– Ви ще пограли за юнацьку, молодіжну та національну збірні України. Брали участь у чемпіонату світу U-20 у Аргентині.
– У червні 2001-го чемпіонат світу в Аргентині в груповому турнірі ми почали з перемоги над чілійцями – 4:2. Олексій Бєлік відзначився дублем. У наступній грі з китайцями, я вийшов на заміну саме замість Бєліка, однак голів у тому матчі не було – 0:0. З групи ми вийшли, однак у 1/8 фіналу поступилися 1:2 збірній Парагваю. На цьому наша участь у чемпіонаті світу закінчилася.
– З ким ви товаришували у тій збірній?
– Із Сергієм Даниловським я дружив дуже сильно. Ми з ним у Карпати разом прийшли, жили в одному номері. Потім разом квартиру знімали. Одночасно в молодіжну збірну попали, а згодом стали кумами. Він хрестив мого старшого сина.
Потім Даниловський переїхав у росію, де одружився. Під час повномасштабного вторгнення росіян в Україну ми один раз поспілкувалися. Сергій обіцяв що приїде, однак потім пропав. Зараз у мене втратився з ним зв'язок.
– Кажуть, що мало хто з тих 19-20 річні хлопців, які їхали на той світовий форум знали Гімн України. Капітан вашої збірної Пасічниченко розповідав FanDay, що ретельно вивчив текст по листочку. Чи співали ви його, коли перед матчами включали мелодію?
– Не буду говорити за всіх, але хто був із західної України – Гімн знав зі школи, тому що вчили його. Зазвичай перший куплет знали всі, а далі мало хто вчив:) Тоді ще не було такого, як зараз, коли гімн України співають як футболісти, так і вболівальники.
– Чи потрапляли ви у якісь незвичайні історії у збірній? Можливо, за межами поля.
– Пам’ятаю, з молодіжною збірною у нас був переліт з посадкою, здається, у Голландії. Ми сіли, а в аеропорту виявилося, що наш вантаж із формою загубився. І ось ми прямо у залі аеропорту робили розминку, в тому одязі, в якому були.
Ще була смішна історія, коли їздили в Японію. Пам’ятаю, якось пішли ми на вечерю і спустилися не на той поверх, на який потрібно. Заходимо у кімнату, а там столики дуже низенькі стоять. Ми пороззувалися, стоїмо і міркуємо, як до того столика нам присісти. І тут заходить адміністратор і каже нам: «Вибачте, це не для вас». Ми повзувалися і пішли шукати потрібну кімнату. Добре, що там нас чекала вечеря, до якої ми звикли, стояли великі столи зі стільцями.
«На зборах у Туреччині хлопці штовхнули мене у басейн з холодною водою – так привітали мене з 30-річчям»
– А яким футболістом був Тарас Кабанов? Як би ви себе у двох словах описали?
– Був форвардом таранного типу – високий, міцний, непогано грав головою, на другому поверсі. Десь мені не вистачало швидкості та витривалості. Але ці недоліки я старався компенсувати вмінням зіграти нестандартно у карному майданчику, щоб знайти для себе сприятливий момент.
– Багато бігати не любили?
– Коли у нас були збори, то бігати оці всі тести Купера, мені було дуже складно. Ніколи у ці нормативи я не вкладався.
Тарас Кабанов, фото: з відкритих джерел
– А за скільки пробігали?
– За 12 хвилин треба було пробігти 3200 метрів. А я з натяжкою пробігав – 3000. Для мене це був найскладніший тест.
– А 7 по 50?
– З цим було все гаразд. Це якось легше я переносив. Що там: потерпів хвилину і все.
– День народження у вас припадав якраз на зимові збори. Вам давали в цей день відпочити?
– За 18 років ігрової кар’єри лише один раз випало так, що нам дали відпуску між зборами на 3-4 дні, які припали на мій день народження. А так – кожен раз доводилось святкувати його перебуваючи у тренувальному процесі, на зборах.
Розповім одну смішну історію, яка була на зборах у Туреччині, коли я грав за Олександрію. У мене був ювілей – 30 років, і хлопці вирішили по-особливому привітати мене. Був сніданок, хтось ще телефон в мене попросив, нібито комусь подзвонити. Ми встали вже з-за столів, йдемо - і тут надворі хлопці штовхнули мене у басейн з холодною водою:)
– У якого тренера, з яким ви працювали, були найважчі збори?
– Напевно, у Маркевича в Карпатах, також у Косевича в Кривбасі. Було багато бігової роботи. Пригадую, ми їздили або у Сімферополь, або в Євпаторію, де нас ганяли. Бігали по стежині тест Купера, по стадіону – 6 по 1000. Це ті навантаження, що особливо запам’яталися. Згодом усі ці методи якось стали переглядатися. Тренери почали переходити на нові методики, де вже було більше ігрових вправ з м’ячами. Ось тоді усі ті кроси якось забулися.
«У своїй книжці Кварцяний написав, що погарячкував з прийняттям рішення щодо мене»
– Ви народилися у Луцьку, але, якщо переглянути вашу статистику, то за рідну команду Волинь провели усього три гри. Чому так сталося?
– Коли я закінчив школу, то у Волині з фінансами була криза. Незрозуміло було, що у Луцьку буде з командою. На той час я грав за обласну команду, президентом якої був Анатолій Войнаровський, який товаришував із Мироном Маркевичем. Ось він і сказав Мирону Богдановичу, що у нього є молодий хлопець, на якого слід звернути увагу.
Мене запросили до Львова і я поїхав на зимові збори з Карпатами-2. Нібито приглянувся тодішнім тренерам, бо вони сказали: «Приїжджай влітку, підпишемо з тобою контракт». Ми домовилися за пів року до мого закінчення школи, що я їду в Карпати. 1998 рік, коли Карпати були на піднесенні. Команда завоювала бронзові нагороди чемпіонату України. У сезоні 1998/99 я провів за Карпати-2 23 гри Другої ліги і забив чотири м’ячі.
– А у Волинь вас не запрошували?
– Запрошували кілька разів. Вперше – коли Волинь у Прем’єр-лізі грала. Але на той час у мене був діючий контракт з Карпатами. А коли він закінчився, то мене продали у Кривбас. Так що мій перехід у рідну Волинь якось не склався.
Потім сталося так, що ми все ж таки домовилися з Віталієм Кварцяним. Я якраз був вільний, тому що у мене закінчилася угода із запорізьким Металургом. Із Закарпаттям їздив на збори, але після оглядин контракт з ними ще не підписав. Ось тоді домовилися із Кварцяним по телефону, що я приїду до Луцька обговоримо умови мого переходу.
Віталій Кварцяний, фото: з відкритих джерел
Волинь тоді перебувала у Першій лізі, але ставила завдання вийти у Прем’єр-лігу. Тож головним фактором було бажання грати у рідному місті та допомогти команді повернутися в еліту.
– Але зіграли ви за Волинь усього три матчі і у Прем’єр-лігу команда виходила без вас. Чому так?
– Я дебютував за Волинь у матчі проти Дністра. Ми грали в Овідіополі – виграли 5:1 і я забив. Однак Віталію Володимировичу не сподобалося моя фізична форма. Я був після травми, тому ще не встиг набрати свої ігрові кондиції. А Кварцяному результат давай уже сьогодні. Ось так ми і вирішили за взаємним бажанням розстатися. На цьому моя історія з Волинню завершилася.
– По фактурі ви підходили Кварцяному.
– Ну, він не один раз кликав мене до себе. Але можливостей для цього не було. Коли така можливість з’явилася, якось у нас не склалося.
– Була образа на Кварцяного?
– Спочатку, звичайно, була. Адже я на інше розраховував, коли йшов у команду. Я не підписав контракт із Закарпаттям, на той момент, командою Прем’єр-ліги. Але, знаючи запальний характер Кварцяного, з розумінням поставився до того, що сталося.
Вже потім, коли через кілька років повернувся у Луцьк і грав уже на аматорському рівні, ми з Кварцяним не раз зустрічалися. Ну, що: потиснули один одному руки, без образ. І зараз спілкуємося нормально. Цікаво, що Кварцяний у своїй книжці написав, що десь погарячкував, коли приймав рішення щодо мене.
– Кварцяний – найбільш емоційна людина з якою ви працювали?
– Думаю, що так. Хоча, коли я грав за Закарпаття, там головним тренером був уже покійний Ігор Гамула. Теж цікава, імпульсивна людина. Але Гамула – то був більше весельчак, міг пожартувати, приколи всякі у нього були. А Кварцяний міг так прикрикнути, що не до веселощів було.
«За нічию з Динамо ми отримали від Шахтаря дуже непогані гроші»
– Давайте повернемося до Карпат. Ви пам’ятаєте свій перший матч у Прем’єр-лізі?
– Звичайно. Дебютував у 19 років. Ми грали у Маріуполі навесні 2000 року. Вийшов хвилин на десять в кінцівці матчу, ми програли 0:1. А перший гол забив іншому Металургу, з Донецька. Грали влітку на виїзді. Зараз не можу ніде відео цього матчу знайти. Пригадую, я відкрив рахунок – пробив з лівої ноги у кут воріт, які захищав Андрій Нікітін. Той гол вийшов дуже гарним (Карпати програли 1:2, – прим. О.П.).
– А ви пригадуєте, кого міняли у своєму дебютному матчі?
– Чесно кажучи, ні. Можливо, вийшов замість Андрія Покладка?
– Ні, замість Володимира Шарана, який потім був вашим тренером, коли ви грали у Олександрії.
– Серйозно? Бачите, а я вже цього не пам’ятаю:)
– Які матчі, проведені за Карпати, пригадуються вам більше всього?
– Звичайно, проти Динамо та Шахтаря. А ще ті, в яких я забивав голи і вони виявлялися переможними. Наприклад, коли ми у Львові грали з Кривбасом і програвали по ходу гри 0:2. Я вийшов по перерві і наприкінці забив два голи, другий із яких став переможним. Потім ще у мене був дубль в Маріуполі, який також приніс перемогу Карпатам 3:2. Цікавим вийшов матч у Львові проти Динамо, коли ми програли киянам 3:4 і переможний м’яч Максим Шацьких забив нам у доданий час.
Але найбільше відклався у мене в пам’яті матч, коли Карпати грали з Динамо у Києві – у травні 2001-го, за три тури до завершення чемпіонату. Шахтар тоді включився у чемпіонську гонку і ми могли допомогти гірникам вперше стали чемпіонами України. Треба було відібрати очки у Динамо. Ми зіграли унічию 1:1 (тренер Динамо Олексій Михайличенко на післяматчевій прес-конференції сказав, що Карпати раділи здобутому очку, немов виграли Лігу чемпіонів, – прим. О.П.), а Шахтар у тому турі здобув перемогу і обійшов Динамо.
Тарас Кабанов у матчі з Шахтарем, фото: Євген Кравс
– Але у тому сезоні Шахтар так і не став чемпіоном.
– Не став, тому що в передостанньому турі у Донецьку не зумів переграти столичний ЦСКА – 0:0. «Гірники» здобули чемпіонські нагороди у наступному році.
– Шахтар обіцяв вам хороші преміальні у разі відбору очок у Динамо?
– Так. Преміальні від третьої сторони тоді не заборонялися. За ту нічию ми отримали дуже непогані гроші.
«Коли забив Шахтарю, наступного дня у газеті прочитав, що розплів косу Плетикосі»
– Вашими безпосередніми суперниками на полі були центральні захисники інших команд. Дуелі з ким з них особливо запам’яталися?
– На другому поверсі в мене непогано виходило грати, але був один захисник, якого я дуже добре запам’ятав. Це – Олександр Яценко (Динамо, збірна України та низка інших клубів). Він не був таким фактурним як я, на пів голови нижчий за мене, але стільки єдиноборств у мене повигравав! Пригадую, якось ми грали з ФК Харків, так він майже всі верхові дуелі у мене виграв. Відходив трохи від мене, розбігався – і був першим на м’ячі. Я так і не зміг до нього пристосуватися.
– Пам’ятаєте, кому з відомих воротарів забивали голи?
– Шовковському – двічі. Вперше, коли грав за Кривбас у півфіналі Кубку України. Перший матч у Кривому Розі був цікавий, напружений. Я забив швидкий гол (на 8-й хвилині, – прим. О.П.). Був штрафний: пішов навіс на дальній кут воротарського майданчика, і я в падінні підставив ногу. Схоже на те, що той несильний удар застукав зненацька Шовковського, тому що він лише провів очима м’яч, який повільно котився у ворота. Однак згодом кияни рахунок зрівняли, так що мій гол не став переможним.
А вдруге я забив Шовковському, коли грав за запорізький Металург – зрівняв рахунок. Подача з флангу була, здається від Володі Польового. Пам’ятаю, що прийняв м’яч на груди і пробив метрів з 11-ти. Однак уже за кілька хвилин суддя назначив пенальті у наші ворота, який реалізував Сергій Ребров. Ми програли – 1:3.
– В ті роки у нашому чемпіонаті грало багато воротарів-легіонерів. Пригадуєте, кого з них засмучували?
– Плетикосу і Лаштувку – з Шахтаря, Дішленковича – з донецького Металурга. Стіпе Плетикосі забив зі штрафного у «дев’ятку». Це був перший м’яч, який хорват пропустив у чемпіонаті Україні. Здається, до цього у шести матчах він на «нуль» відстояв (у чотирьох, – прим. О.П.). Наступного дня, ще заголовок у газеті прочитав: «Розплів косу Плетикосі»:)
– А як ви забили Карпатам, пам’ятаєте?
– Я вже грав за Олександрію. То був єдиний мій гол львів’янам. До речі, непоганий: бив головою і м’яч по дузі залетів у дальній кут. Завершили внічию 1:1. У тому матчі я ще й жовту картку отримав.
Тарас Кабанов, фото: з відкритих джерел
– У вашій ігровій кар’єрі траплялося, коли й у чотирьох іграх підряд ви отримували жовті картки. У чому причина?
– То було у Карпатах, коли я постійно грав і багато забивав. Пригадую, у тому сезоні я став найкращим бомбардиром Карпат. Настрій був зробити ще більше для команди. Можливо, десь на ногу комусь наступив, а, може, десь у верховій боротьбі когось ліктем зачепив, ще щось. У тих матчах не пам’ятаю якоїсь грубої гри зі свого боку.
– А скільки раз вас вилучали з поля?
– Один. Коли грав за Олександрію, проти київського Арсеналу в столиці. Там був спірний момент. Пішла передача у карний майданчик, м’яч котився до воротаря Боровика, а я стелився у підкаті – хотів той м’яч дістати. Євген стрибнув за ним так, що ми зіштовхнулися. Я встиг підібрати ноги, однак ми зіткнулися. Коли встав, то відразу побачив червону картку. Потім було засідання дисциплінарного комітету. Подивилися, що я не виставляв ноги уперед, а, навпаки, прибирав їх – і дали мені всього одну гру дискваліфікації.
«Бажання забивати голи перемогло в мені воротаря»
– Розкажіть про перші свої кроки у футболі?
– Я завжди хотів стати футболістом. Можливо тому, що мій тато – Володимир Петрович Кабанов – був відомим на Волині футболістом. Виступав за місцеві команди, був, як і я, нападником і багато забивав. Трохи пограв і за луцьке Торпедо. Так що жив я завжди в атмосфері футболу. Ще з дитинства знав, що буду футболістом. Разом із хлопцями бігав у дворі. Пізніше, коли вже почав грати на першість України серед дітей, займався по три-чотири рази на тиждень.
– Крім футболу, іншими видами спорту займалися?
– Так, щоб серйозно, то ні. За школу грав у баскетбол і волейбол, тому що мав високий зріст – вже тоді під 190 сантиметрів.
– З таким ростом вас не пробували ставити у ворота?
– У дитинстві – так. Нібито виходило, але все одно, як і всі, я мріяв забивати голи. Тож бажання забивати перемогло.
– І багато ви забивали?
– Дуже багато й у дитячих командах, й у юнацьких. Коли вже грав на першість області, то за сезон проводив по 30 голів.
«Маркевич – людина, яка відкрила мені шлях у великий футбол»
– У вас було чимало тренерів. З ким із них було цікавіше працювати і чому?
– Період, який я провів у Карпатах, був найкращим у моїй кар’єрі. Дуже приємно було працювати з Іваном Голацем (колишній захисник Партизана, збірної Югославії, Саутгемптона, Борнмута, МанСіті та Портсмута, – прим. «УФ»). Це перший тренер-легіонер із т. зв. «дальнього зарубіжжя» у Карпатах – людина з зовсім іншим менталітетом.
Серб очолив львів’ян перед зимовими зборами і з перших матчів я відчув від нього підтримку. Він завжди хвалив мене, казав: «Тарасе, це правильно, ти молодець». Навіть коли я десь помилявся, то від нього у свій бік не чув ніяких криків. Навпаки, Голац підбадьорював, казав: «Усе добре, зараз виправишся». Це спонукало мене до повної самовіддачі на полі. При цьому тренері я грав всі матчі у основному складі – багато забивав (став найкращим бомбардиром Карпат з 8 голами, – прим. О.П.).
– Якими у Голаца були тренування?
– Менше бігової роботи, більше акцент на роботу з м’ячами. До цього з Карпатами на перші зимові збори ми їздили у Трускавець, а з Кривбасом – у Крим. Там багато бігали. А Голац повіз нас за кордон. Здається, в Італії у нас пройшли перші збори. Форму ми набирали через контрольні матчі, яких зіграли дуже багато. Звичайно, були у нас і бігові вправи, але такого, щоб кроси, тести Купера, то такого в нього не було.
– Мирон Маркевич. Що скажете про нього?
– Маркевич – це людина, яка відкрила мені шлях у великий футбол. Саме він запросив мене у Карпати, за що я йому безмежно вдячний. Зараз, коли ми десь пересікаємося на ветеранських турнірах, то завжди тепло спілкуємося. Ми з ним у дуже гарних відносинах. Хоча при ньому у мене по-різному бувало у Карпатах: я то грав, то не грав. Якщо був у хороших кондиціях, то, звичайно, виходив на поле, якщо десь збавляв до себе вимоги – то ні. Але – то бачення тренера.
Мирон Маркевич, фото: ФК Карпати Львів
– Які слова Маркевича вам більше запам’яталися?
– Думаю, що не відкрию ні для кого секрету, якщо скажу що Мирон Богданович – людина небагатослівна:) Маркевич своїм поглядом міг дати зрозуміти, що щось не так. Подивиться на тебе – і ти відразу все розумієш, подобається йому, що ти робиш на полі, чи ні.
– Він колись кричав на футболістів?
– Ні, при мені такого не було. Він про себе міг щось сказати чи комусь із своїх помічників.
«Йовічевич розповідав нам, як у Реалі товаришував з Раулем і Гуті»
– Ви сказали, що прийшли у Карпати, коли команда була на підйомі, але потім настали складні часи. Що відбувалося у колективі?
– Коли я прийшов, то спонсорувала Карпати львівська залізниця. Кошти на команду виділяли дуже хороші, тож був і наплив класних футболістів до Карпат. Із Дніпра тоді приїхали Гецко, Мізін, Паляниця, Шаран, Полунін. Карпати стали бронзовими призерами чемпіонату. А потім, через півроку, залізниця чомусь відмовилися від спонсорства команди.
Фінансування пішло десь через міський бюджет, десь за рахунок незначних спонсорів. Два чи три роки тривали незрозумілі часи. Не знайшлося у Львові такої людини, яка б узяла Карпати під своє крило. А потім прийшов Петро Димінський, який купив цей клуб. Ось тоді знову настала фінансова стабільність. Все, що обіцяли хлопцям, – виконували. Для всіх покращили умови. За часів Димінського Карпати знову в єврокубках пограли.
– У скрутні для Карпат часи була велика заборгованість?
– Тоді у нас були невеликі зарплати, тож і заборгованості великої не було. Коли Димінський прийшов, то підняв усім зарплати, плюс преміальні дав хороші.
– Ви застали часи, коли у Карпати почався наплив легіонерів. Що розкажете про цих хлопців?
– Дійсно, до нас приїхало багато легіонерів: нігерійці, серби, хорвати, поляк, румун, чех, словенець, молдован. Проте колектив був гарним. Всі ми виконували одну роботу – хтось краще, хтось гірше. Більшість, з тих легіонерів затримувались у Карпатах не на один сезон. Виходить, що приносили команді користь. Воротар – Мацей Налепа – взагалі був душею компанії. Завжди жартував, постійно якісь приколи вигадував.
– Як ви спілкувалися з легіонерами? Хто з них найкраще освоїв нашу мову?
– У плані мови найлегше було Налепі, тому що він поляк. Українська і польська мови дуже схожі. Решта легіонерів потроху вчили нашу мову, хоча більше розмовляли російською. Краще за всіх розумів і спілкувався Ґодвін.
– А нецензурним словам ви їх вчили?
– Так цьому їх і не треба було вчити – самі все це дуже швидко освоювали:)
– При вас у Карпатах з’явився Ігор Йовічевич. Яким він був гравцем?
– Перш за все, Йовічевич – дуже позитивна людина. Пройшов школу мадридського Реалу. Пам’ятаю, як розповідав нам, що товаришував з Раулем і Гуті, які грали тоді ще за третю та другу команду королівського клубу – Реал Мадрид Кастілья. При цьому від Йовічевича не було ніякої зверхності. Він на полі під нападаючими. Міг здорово прийняти м’яч, обробити, віддати точну передачу. Ігор був технічним футболістом і мені завжди приємно було грати поруч із ним.
– А чому ви пішли з Карпат?
– Карпати після сезону 2003/04 вилетіли у Першу лігу. У ході того чемпіонату мінялися тренери. Після шостого туру прибрали Голаца, повернувся Маркевич, але й він не допрацював у Карпатах до закінчення чемпіонату. У нас були провали, десь не справилися, тому у підсумку зайняли передостаннє місце. У мене ще залишався рік контракту: мав пропозицію від Волині, однак мене продали у Кривбас.
Тарас Кабанов у матчі з Волинню, фото: Євген Кравс
«За кожен зайвий кілограм штрафували на 1000 доларів»
– Як вам працювалося у Кривбасі?
– Спочатку все було добре – я постійно грав в основі. А потім прийшов Олександр Косевич – людина дуже серйозна. У мене з ним по-різному було… Але все воно потроху забувається. Ми з Косевичем бачимося на ветеранських турнірах. Коли їздили на ігри європейської ліги ветеранів, то він нагороджував нас. Поспілкувалися з ним, позгадували.
– З Кривбасом ви дійшли до півфіналу Кубка України. Чи могли пройти Динамо і вийти у фінал?
– Така можливість була. Після першого матчу (1:1) у нас залишалися хороші шанси. Чесно кажучи, в Кривому Розі по грі ми нічим не поступалися нашому гранду. Їхали у Київ не догравати, а битися. За рахунку 1:0 ми не забили пенальті, а потім пропустили вдруге. Хоч і втратили можливість зіграти у фіналі і пробитися у єврокубки, дуже приємні спогади залишилися від того протистояння.
– У Кривбасі вам регулярно платили зарплату? Заборгованостей не було?
– Фінансова ситуація була стабільною. Президентом Кривбасу був Сергій Поліщук – людина слова. Все, що він нам обіцяв – виконував. Якщо й виникали якісь незначні заборгованості, то їх закривали. У Кривбасі зі мною повністю розрахувалися.
– А вас коли-небудь штрафували?
– Було таке, якраз у Кривбасі – за зайву вагу:) Після зимових зборів нас зазвичай зважували, а потім давали відпуску на три-чотири дні. Ми роз’їжджалися по домівках, а коли знову збиралися, нас знову зважували. Якщо у тебе зайва вага, то накладали штраф. Вдома треба було обмежувати себе у їжі, але в мене не завжди це виходило:)
– І яким був штраф за кожен зайвий кілограм?
– Здається, 1000 доларів. Мабуть так.
– А якою у вас була бойова вага?
– З часом моя вага потроху збільшувалася. Якщо у Карпатах, коли я тільки починав грати, у мене було 82 кілограми, то вже у Кривбасі я мав вагу – 85. А коли закінчував грати в Олександрії, то вже було – 89.
«Коли був в оренді ФК Харків, то заплатили мені лише за місяць»
– Бували такі клуби які з вами не розрахувалися?
– Коли чотири місяці провів в оренді у ФК Харків, то заплатили лише за місяць, а потім клуб ліквідували. Так що за три місяці ні зарплати, ні преміальних я так і не отримав, як і всі інші гравці команди.
– А як ви опинилися у ФК Харків?
– Я був на контракті у запорізькому Металурзі, а там дуже часто мінялися тренери. Коли прийшов Анатолій Чанцев, то він дав мені зрозуміти, що на мене не дуже розраховує. Ось тоді й звернулися до мене тренер ФК Харків Михайло Стельмах і його помічник – Сергій Мізін, з яким ми товаришували і грали разом у Карпатах. Спитали, чи я не проти того, щоб піти до їхнього клубу в оренду. ФК Харків боровся за збереження прописки у Прем’єр-лізі. Я був не проти, тому ми швидко домовилися.
У Харкові я провів чудових півроку. Знайшов там нових друзів і колектив у нас був хороший. Ось тільки з фінансуванням там було не дуже добре. Ми старалися, билися, хотіли зберегти прописку, але, напевно, тільки ми – футболісти та тренери – цього хотіли. А керівництво, мабуть, для себе, вже все вирішило, що команди не буде, тому особливої уваги нам не приділяло.
– У Запоріжжі як було?
– У Металурга були кращі фінансові умови, ніж у Кривому Розі, але якщо граєш. А коли ти не потрапляєш у склад, то навіть гірше.
– На той час у вас агента не було. Як ви переходили з команди у команду?
– Так ми ж усі були на видноті. Усюди були люди, з якими ти десь перетинався. У тому ж Запоріжжі у тренерському штабі працював Ігор Петрович Яворський, з яким ми перетиналися у Карпатах. Напевно, він підказав, щоб звернули на мене увагу. Думаю, по його рекомендації мене і запросили після Кривбасу у Металург.
Ігор Яворський, фото: з відкритих джерел
До цього я їздив у інший Металург – із Донецька. Вже підписав із цим клубом попередній контракт, тренувався разом з командою, мав залишатися там. Але Карпати, коли продавали мене у Кривбас, прописали в угоді, що першими мають право мого викупу. Тож із Донецька я поїхав у Львів. Пройшов у Карпатах медогляд, але щось їм там не сподобалося у результатах мого обстеження. Я знову повернувся у Кривбас. Варіант із донецьким Металургом вже відпав, тому звідти я вже перейшов у Запоріжжя.
– Перебуваючи у Запоріжжі, ви пограли в єврокубках. Ваші враження від тих ігор?
– Що сказати, дуже класні спогади про ті матчі. Пригадую першу гру проти Зімбру у Кишиневі. Зіграли 0:0. У мене в першому таймі був чудовий шанс, щоб забити, на жаль, я ним не скористався. Бив по воротах головою, однак м’яч полетів трохи вище цілі. У другій грі, у Запоріжжі (вперше матч єврокубків проводився у цьому місті, – прим. О.П.), здобули впевнену перемогу і вийшли на грецький Панатінаїкос.
Мали хорошу можливість пробитися у груповий турнір, оскільки першу гру проводили в гостях і зіграли унічию 1:1. Льоха Годін забив гарний м’яч, зрівнявши рахунок. Однак вдома поступилися грекам, не по грі, а за результатом 0:1. То були такі матчі, які назавжди залишаються у пам’яті.
«Леонід Буряк сказав, що я йому в команді не потрібний»
– Потім ви перейшли в Олександрію, де головним тренером був ваш колишній партнер по Карпатах – Володимир Шаран. Як вам із ним працювалося?
– Усе було супер. Після Карпат, роки проведені у Олександрії, напевно, одні з найкращих у моїй кар’єрі. Хоча в перший рік ми грали в Першій лізі, але у нас сформувався класний колектив однодумців. Так вийшло, що спочатку я більше виходив на заміну, тому що основним форвардом в Олександрії був Славко Шевченко. А вже у Прем’єр-лізі, сталося так, що він травмувався і Володимир Шаран почав на ігри ставити мене з перших хвилин.
З того часу я постійно грав в основі, майже по 90 хвилин проводив на полі, забивав голи. Дуже комфортно себе там почував, мені пропонували продовжити контракт. Але потім Шаран очолив Карпати, а прийшов Буряк, якому я був не потрібний. Мене тоді це дуже зачепило.
– В Олександрії з фінансами все було гаразд?
– В Олександрії ніяких затримок з грошами не було. Все – і преміальні, і зарплату – платили своєчасно.
– Це правда, що в Олександрії були найвищі преміальні, які ви отримували?
– Це так. Преміальні дійсно там були високими, тому що команда тільки вийшла у Прем’єр-лігу, і нас такими грошима хотіли заохотити.
– А у Білорусь ви поїхали за грошима?
– В принципі, мені там непогані гроші запропонували. Коли від моїх послуг відмовився Леонід Буряк, то якихось пропозицій від українських клубів Прем’єр-ліги у мене не було. Я став вільним агентом, тому що мій контракт з Олександрією закінчився. Тому погодився поїхати у Білорусь через знайомих людей. Грав у команді Білшина з Бобруйська в місцевій Вишейшей лізі. Нам поставили завдання – вихід у єврокубки. Але склалося не так, як гадалося.
– Пожалкували?
– Не те, що пожалкував. Просто тренер згодом почав робити ставку на білоруса, який прийшов в оренду з БАТЕ. А я відійшов на другий план – він не бачив мене гравцем основного складу. Я відчував це ставлення, тому розумів, що нема сенсу далі там залишатися. До того ж, у мене в Україні близнята народилися, тому взяв курс додому.
– Де ви мешкали у Білорусі?
– Нам знімали простенькі номери у готелі. Умови там були не найкращі для плані проживання та тренувань. Після того вояжу у мене пропало бажання продовжувати професійну кар’єру. Однак, коли повернувся, мене все ж таки Ігор Яворський умовив пограти ще у Другій лізі за тернопільську Ниву, де він був головним тренером.
Тарас Кабанов, фото: ФК ЛСТМ
Півроку я відіграв там (у 15 матчах забив 5 м’ячів, – прим. О.П.), але потім вирішив за сімейними обставинам завершити ігрову кар’єру. Хоча потім ще були дзвінки, весь час кликали мене кудись, але настав 2014 рік, коли вже пішов занепад в українському футболі.
«На перші гроші, зароблені у футболі, накупив собі парфумів і сходив з друзями у МакДональдз»
– Що у футболі для вас означали гроші?
– Звичайно, це важлива річ, тому що твоє футбольне життя триває 10-15 років. За цей час ти маєш заробити кошти, щоб далі, по закінченні виступів, стартувати з нуля. Не всім це вдається, оскільки у футболі великі гроші заробляють одиниці.
У нас багато футболістів, які все життя грали у Першій чи Другій лізі, а там фінанси невеликі. Заробляли вони собі на життя, поки грали, а далі кар’єра закінчилась – і все. Тобі – 35, особливих заощаджень, щоб почати щось нове, немає. Добре, якщо встиг заробити хоча б на квартиру. Ти все життя у футболі, вмієш тільки грати, в кращому випадку, тренувати. Для тебе настає зовсім інше життя, коли вже нема таких, як були, зарплат і преміальних. Налаштовуватися на зовсім інше життя вдається далеко не всім.
– Коли все це ви для себе зрозуміли?
– Напевно, коли одружився, діти народилися.
– Коли ви вперше відчули, що футбол – це ваша професія?
– А це якось само собою прийшло. Коли закінчив школу, то вже знав, що їду підписувати професійний контракт.
– Якою у вас була перша зарплата?
– 100 доларів – це у Карпатах-2. Для мене це були непогані гроші.
– На що витратили?
– Купив собі парфуми. Сходив з друзями у МакДональдз. Тоді як раз у Львові відкрили перший такий заклад. Пригадую, що всі тоді хотіли спробувати, що це за диво таке.
– За той час, що грали заробили собі на квартиру, машину?
– Так. Пам’ятаю, коли купив першу машину – Мазду трійку, то їздити ще не вмів. Спочатку дружина почала водити ту машину, а я вже потім долучився. А квартиру купив у Луцьку – знав, що неодмінно повернусь.
«Коли почав заробляти по 3-5 тисяч доларів, відразу з’являлися люди, які позичали, а потім пропадали»
– А з режимом у вас були проблеми?
– Ні. Хоча усі ми були молодими, десь і на дискотеку хотілося сходити. Однак щоб я десь попався, то такого не було:)
– Цигарки, алкоголь?
– Та ні, я не палив. Алкоголь? Міг пива випити, не без цього.
– Ви полюбляєте пиво?
– Так. Після гри міг випити пару бокалів. Але усе в міру. У мене не було якоїсь поганої репутації щодо алкоголю .
– Допінг-контроль коли-небудь проходили?
– Проходив. Раніше на допінг-контролі нам давали алкогольне пиво. Бувало таке, що гра починалася о другій годині дня, спека – 35 градусів. Після гри заходиш і не можеш у туалет сходити, тобі нічого не хочеться. Бувало, що по три-чотири години команда чекає, поки ти здаси цей допінг. Тому приносили і пиво, і що ти хочеш. А ми ще на ігри літаками літали, тому там стукали тобі й казали: «Давай швидше, літак затримуєш». Потім відмінили алкогольне пиво й почали давати безалкогольне. А зараз, здається, на допінг-контролі дають тільки воду.
– На полі ви ніколи не билися?
– Якби таке було, то мав би букет із червоних карток. Звичайно, траплялося, що злишся, коли суддя не побачив, як тебе вдарили. Сутички найчастіше бували на зборах, особливо коли ми грали з польськими або румунськими командами. Непоступливими були що вони, що ми. Ну, а коли, ще й гра неофіційна, то можна дозволити собі більше якихось вільностей. А ще такі ігри обслуговували менш кваліфіковані арбітри, які десь щось недобачали, тому і був розпал пристрастей.
Тарас Кабанов, фото: з відкритих джерел
– З суддями ви часто сварилися?
– Ну, як. Звичайно, що не завжди був задоволений суддівством. Бувало, щось скажеш йому. Але ти ж йому багато не скажеш, тому що відразу побачиш перед собою картку.
– Ви добра людина?
– Мені здається, так.
– Гроші комусь позичали?
– Позичав, неодноразово. Коли у 20 років почав заробляти на місяць по три-п’ять тисяч доларів, відразу з’являлися люди, яким треба було на щось позичити. Звичайно, позичав, не без цього. Але потім ті люди кудись пропадали. Хоча, щоб я позичав великі суми, не було.
«За що ми любимо футбол? За те, що після футболу»
– Ви – азартна людина?
– В принципі, так. Ми постійно у команді в карти грали на гроші, але не на великі. Так, щоб час швидше минув на зборах, у поїздках. Декілька разів заходив у казино.
– У казино вигравали?
– По-всякому бувало. Заходив, для того, щоб провести час. Бувало, за вечір 200-300 доларів програвав, і все – це максимум. Так само і вигравав. Там особливо багато не виграєш:)
– У букмекерські контори заходили?
– Це не моє. Мені було нецікаво сидіти і щось там прораховувати. Воно мені не дуже заходило. Хоча можу поставити 200 чи 500 гривень на якийсь матч, щоб цікавіше було дивитися. Але дуже рідко. У нас у ветеранській команді, за яку я зараз граю, є така традиція: після групового етапу Ліги чемпіонів ми розбираємо команди і кожен робить ставку по 200-300 гривень на майбутнього переможця. В кінці той, чия команда виграє ЛЧ, забирає ці гроші. Рахуйте: нас 20 чоловік, якщо скинулись по 300 гривень, то виходить 6 тисяч.
– Ви на кого ставите?
– Вболіваю за Реал. Звісно, ставлю на цю команду.
– Люди, які зараз грають за вашу ветеранську команду, якісь гроші отримують?
– Так. Президент ЛСТМ Ігор Вікторович Чернуха утримує команду, спонсорує усі наші поїздки, проживання і, звичайно, дає нам добові.
– Яка це сума?
– Ну, то різні турніри у нас бувають, бо різні виїзди. Добові бувають 1000 гривень на день. Для ветеранів це хороші гроші. Тим більше, що харчування і проживання безкоштовне. Ти їдеш собі і насолоджуєшся компанією, футболом.
– Останній ветеранський турнір, який проходив у Києві, ви виграли. Святкували?
– Ну, як же без цього… За що ми любимо футбол? За те, що після футболу. Тим більше, що ніхто з нас уже не має якихось професійних обов’язків. Ветеранські турніри для того існують, щоб кудись поїхати, побачити друзів, з якими ти колись разом грав, поспілкуватися, випити з ними по бокалу пива. Емоцій більше, ніж спортивного інтересу. Хоча, коли ти виходиш на поле, то, звичайно, хочеш виграти, але це не є якимсь пріоритетом.
– Ви отримали індивідуальну нагороду з рук Олега Протасова. Це приз найкращому гравцю турніру?
– Так. Завжди приємно, коли твою гру оцінюють, коли люди, які вкладають власні кошти у футбол отримують задоволення, від того що його команда стала переможцем. Це для них приємно і престижно.
Тарас Кабанов і Олег Протасов, фото: ФК ЛСТМ
«Можливо, після нашої перемоги з’явиться людина, яка захоче відродити Волинь»
– Ви щаслива людина?
– Так. У мене, слава Богу, живі батьки. Мешкають у невеличкому селі за три кілометри від Луцьку, вже пенсіонери. Татові буде – 73, а мамі – 68.
– А друзів у вас багато?
– Є четверо однокласників з якими ми дружимо ще зі школи упродовж 25 років. Ми доволі часто збираємося, спілкуємося. Щодо футбольних друзів, то у мене їх багато. Ще з Карпат товаришую з Андрієм Тлумаком та Юрієм Паньківим – вони мої куми.
– Ви казали, що вболіваєте за Реал. За ким ще спостерігаєте?
– За Жироною, де наші хлопці грають. За лондонським Арсеналом – цікава команда.
– У Жироні слідкуєте за грою Довбика?
– Звичайно. Тим більше, що він такий же фактурний форвард, яким був і я. Але при цьому Артем – ще і швидкий футболіст, який дуже приємно всіх здивував. Він так швидко адаптувався в іспанському клубі, назабивав там багато м’ячів. Дуже приємно дивитися на гру Жирони і наших хлопців – Довбика, та Циганкова.
– Довбик зараз найкращий форвард у нашій країні?
– Думаю, так.
– А з закордонних форвардів хто вам особливо подобається?
– Раніше подобалися голландець Руд ван Ністельрой та івуварієць Дідьє Дрогба. Обидва – силові нападники, які багато чого вміли на полі. Звичайно, подобався наш Шевченко у свої найкращі роки, коли грав у Мілані. Він був еталоном форварда, який міг усе: забити головою, з обох ніг, та й швидкість гарну мав. У той час, напевно, всі в Україні вболівали за Мілан.
– Ви в курсі, що зараз з Волинню?
– Поки що тиша. Команда втратила професійний статус. Зараз шукають якогось потужного інвестора, який би вдихнув нове життя в Волинь. Наразі нема такого у Луцьку. Можливо, після війни, після нашої перемоги, з’явиться людина, яка захоче відродити луцький клуб. Футбольна школа Волині існує. Грають усіма роками у чемпіонаті ДЮФЛУ. Чекаємо кращих часів.
«Кручусь, як можу – намагаюсь заробити і бізнесом, і десь футболом»
– Крім футболу, що у повсякденному житті вас захоплює? Як проводите вільний час?
– Потихеньку займаюся своїми справами. У Луцьку маю невеличкий ресторанчик. Ми нещодавно відкрили його.
Тарас Кабанов, фото: ФК ЛСТМ
– І яка у вас кухня?
– Скажімо так: здорового, більш правильного харчування.
– Хтось із відомих футбольних людей заходить до вас у ресторан?
– Це не окремий заклад. Він розташований у торговельному центрі і функціонує лише півтора місяці. Звичайно, заходять різні футбольні люди, але більше – друзі.
– Але ж ви давно займаєтеся цим бізнесом?
– Так. Просто раніше у мене був інший формат – фаст-фуд на кшталт МакДональдса. Зараз вирішив внести деякі корективи.
– А вдома у вас все гаразд?
– Слава богу все нормально. З дружиною в цьому році будемо відзначати 20-річчя спільного життя. Виховуємо трьох дітей. Дівчат-близнючок – Катерину та Вікторію, яким буде по 12 років, і сина Максима, якому виповнилося 19. Він навчається у Польщі.
– Наскільки забезпеченою людиною ви себе вважаєте?
– Зараз не можу про себе сказати, що я вже така забезпечена людина. Два роки, як у нашій країні війна, перед цим два роки був ковід. Звичайно, такі обставини підкосили ресторанний бізнес. Намагаюся заробити десь у бізнесі, у футболі – кручусь, як можу.
– У вас була багата на події ігрова кар’єра. Яку яскраву подію чи етап кар’єри ви згадуєте? Які моменти найбільше запам’яталися?
– Перш за все, звичайно, виклик у національну збірну України. Два рази мене туди викликали. Вперше – у серпні 2002 року: Леонід Буряк викликав на товариський матч з Іраном (на той час чемпіоном Азії, – прим. О.П.). Я приїхав у розташування збірної з ушкодженням. Напередодні виклику отримав незначну травму у чемпіонаті, тому просидів на заміні. У нападі проти іранців тоді грали Ребров і Воробей, на заміну виходив Мелащенко (Шевченко був травмованим, його навіть у складі не було, – прим. О.П.). Програли 0:1 – не зовсім заслужений результат. На початку другого тайму м’яч накинули на дальній кут нашого воротарського майданчика, звідки їхній гравець завдав удару під поперечину.
А дебют мій у збірній відбувся пізніше, вже в Блохіна – 18 лютого 2004 року проти Лівії у Триполі. Це був один із перших зборів Олега Володимировича. Зіграли ми унічию 1:1. Я вийшов на поле у другому таймі, замінивши Андрія Вороніна.
Довідка «УФ»
Форвард Тарас Кабанов на професійному рівні грав із 1998 по 2012 роки. Змінив дев’ять клубів. Найбільше матчів провів у Карпатах (у сезоні 2002/2003 став кращим бомбардиром клубу – 8 м’ячів), пограв у Кривбасі, запорізькому Металурзі, ФК Харків, ФК Львів, ПФК Олександрія та Ниві з Тернополя. У 2009 році нападник недовго виступав за рідну Волинь. Їздив у Білорусь, де грав за бобруйську Білшину.
Уродженець Луцька також виступав за юнацькі та молодіжну збірні України, учасник чемпіонату світу U–20. За національну команду «жовто-блакитних» провів один матч – проти Лівії. У другому таймі товариської зустрічі він змінив Андрія Вороніна.
В останні роки є граючим головним тренером ФК Луцьксантехмонтаж-536. Входив у символічну збірну чемпіонату України з футболу серед аматорських команд.