«Буряку подарували рушницю, він пообіцяв залишитися, а очолив Чорноморець»: Біскуп – про найкращий сезон Ниви Тр

Тернопільська Нива під керівництвом динамівця Леоніда Буряка змусила говорити й писати про себе в усіх куточках футбольної України у сезоні 1994/94. Самобутній колектив посів у Вищій лізі підсумкове сьому місце. Бойовий колектив з Тернополя в тому сезоні не програв жодного з 17 домашніх поєдинки. Захист Ниви був одним з найкращих, серед всіх команд першості. Ключовим оборонцем тієї команди Буряка був безумовно Ігор Біскуп. 

Саме з живою легендою Ниви, а в послужному списку Біскупа 551 поєдинок за клуб, сайт «Український футбол» і поспілкувався про головну команду його життя.

• Нива (Тернопіль) 1993/94: навіщо Буряку рушниця? Кого Шахтар купив за пристойні гроші? За що кричали «ганьба»?
• «Зіграли внічию з Шахтарем, а стадіон кричав нам «ганьба»: Буряк – про найкращий сезон тернопільської Ниви
• «Злет Ниви – заслуга Буряка. Ми називали його українським Аленом Делоном»: Шумський – про супер-сезон тернополян

«Спершу Леонід Буряк не особливо довіряв мені місце в стартовому складі, але я пахав і довів тренеру, що на мене можна розраховувати»

– Говоримо зараз про один із найкращих сезонів за всю історію Ниви. Тоді, влітку 1993-го, могли б повірити, що станете сьомими в Україні?

– Перед сезоном 1993/94 років, який сміливо можна вважати найкращим за всю сучасну історію тернопільської Ниви, ми ледь не вилетіли з Вищої ліги. Сезоном раніше зайняли лише 14-те місце в Вищій лізі. Заскочили в останній вагон. В заключних турах вдома львівські Карпати обіграли 2:1, з Волинню та Металургом із Запоріжжя внічию зіграли і Кривбас 2:0 подужали. Насилу втрималися. 

В міжсезоння прийшов Буряк, і ми одразу поїхали на підготовчі збори: спершу в Одесу, потім в Ялту та Болгарію. В ті ж часи з’явилися в команді захисник Сергій Леженцев, форвард Іван Корпонай, сам із Закарпаття хлопець. Дмитро Тяпушкін тоді вже в нас був не перший рік у воротах. Одним словом – непогана ватага підібралася. Зі старожилів лише я лишився.

Спершу Леонід Буряк не особливо довіряв мені місце в стартовому складі, але вийшов раз-другий, десь виручив, гол забив, але пахав і довів тренеру, що на мене можна розраховувати, став гравцем основи, закріпився.

– Як взагалі Буряка вдалося заманити до Ниви? Він повернувся до України з-за океану, жив в США, тренував спокійно команду Університету Евансвілля й на тобі – навіть не в Київ погодився повернутися, а доволі провінційний Тернопіль, за всієї поваги до міста та його мешканців.

– Тоді Ниві потрібен був майстерний тренер з іменем, бо результату ж не було. До Буряка Ниву тренував Леонід Колтун. Поганенько справи йшли тоді, будемо відверті.

Зрозуміло, в тому, що в Тернополі з’явився Йосипович, то цілком заслуга нашого тодішнього президента Володимира Коваля. Як він його вмовив, то знає тільки Буряк і покійний Коваль. Певно, не просто обіцянками, грошима, звісно ж, чого лукавити, але якими сумами ‒ то мені не відомо.

Бурякові в тоді молодій Україні, новому чемпіонаті, потрібно було з чогось починати. Не з Динамо ж. Хто б його тоді в Києві головним поставив? Ім’я в нього було гучне, а досвіду мало. Тож Нива була для Буряка непоганим варіантом, трампліном.

– Нива (Тернопіль) промайнула в сезоні 1993/94, але надалі ні Буряк, ні найперспективніші гравці, там не залишилися. Було несподівано чи очікувано?

– У мене і багатьох гравців, після роботи з Буряком залишився осад після того, як він команду покинув та пристав на пропозицію Чорноморця. Його зрозуміти можна ‒ Одеса його рідне місто, команда з більш гучним ім’ям, статусом, знову ж таки фінансові умови кращі.

Однак ніхто не очікував такої підстави від Буряка: був банкет після сезону 93/94, йому подарували іменну рушницю, він всіх запевнив, що працюватиме з командо й надалі, дав всім надію, а потім пішов … Негарно вчинив. Коваль спершу дуже на Буряка ображався, але минув час й відпустило. 

«За Яворського ми перемагали і Динамо, і Шахтар. Чудові були часи»

– До Одеси Буряк пішов не один.

– Так. Він перетягнув з Ниви назад до Чорноморця нашого найкращого бомбардира Мочуляка (14 голів в сезоні 93/94 – прим. «УФ»). Послабив команду дуже суттєво.

Нас же в наступному сезоні підхопив тренер Валерій Душков, але в нього нічого не вийшло з командою. Так хіба могло вийти? Він привів з собою в команду багато гравців з чемпіонату області. Вони не відповідали рівню Ниви та Вищої ліги. Тож, Ковалю швидко довелося робити рокіровку – звільнив Душкова, запросив Яворського. Справи трохи покращилися, але за підсумками чемпіонату ми зайняли аж 12 місце. Хоча саме за часів Яворського ми перемагали і Динамо ‒ то вже в сезоні 95/96, і Шахтар, двічі. Чудові були часи, що й казати.

Причому Шахтарю ми дали прикурити в Донецьку 4:2 поєдинок завершився, як сьогодні пам’ятаю (мова йде про сезон 95/96 років – прим. «УФ»).

– Були чутки, що тодішній президент Шахтаря Ахать Брагін дуже лютував після тієї поразки свого клубу. Подейкують, що навіть погрожував знятися з чемпіонату України і заявити команду на чемпіонат Росії.

– Такого про наміри Брагіна я не чув. Але скандал після гри був гучним. Шахтар потім захисника Сергія Кочвара, пам’ятаю точно, купив за дуже пристойні гроші. Ледь не після гри перейшов він до них.

Ахать Брагін, фото: ФК Шахтар

– Трансферний рекорд Ниви?

– Суму нам ніхто не називав, звісно ж, та я вас запевняю, що немалі гроші були. Та в Шахтарі Кочвар надовго не затримався. Щось в нього, як-то кажуть, не пішло в Донецьку (в сезоні 95/96 Кочвар зірав за Шахтар 28 поєдинків, забив один гол, а вже в наступному сезоні провів на полі всього дев’ять ігор, забив також один гол, – прим. «УФ»).

– А ким взагалі цікавилися інші клуби?

– Торгувався тоді Шахтар і за Ящука та не вторгував. Олега Андерлехт швидко перехопив. До речі, наприкінці сезону 1995/96 років Чорноморець із Тернополя до Одеси покликав нашого захисника Ігора Сушка. То за нього тисяч 10-20 доларів, говорять, заплатили. На ті часи ‒ дуже солідні гроші.

Сергія Леженцева ще раніше в 94 році до себе київське Динамо закликало. Півзахисника Матвія Николайчука теж в столицю запросили згодом та в нього там геть все пішло шкереберть (офіційно одна гра за Динамо, – прим. «УФ»). 

Молодих гравців в ті роки активно продавали. Пригадую ще й Кирлика, то ще пізніше в 98 році, до харківського Металіста продали.

А таких старих, як мене (сміється), Самардака (Богдан до нас прийшов в 1996 році), братів Капанадзе (вони теж із того сезону доєдналися до Ниви), ніхто не продавав. Нецікаві ми були потенційний серйозним покупцям. «Терті калачі» вже були, досвідчені, але не молоді (сміється).

– Яворський теж, якось доволі несподівано до Ниви повернувся зі Швеції. Чи я помиляюсь на рахунок раптовості? 

– Та як. Все просто. Повернувся тоді Ігор зі Швеції, сидів без роботи, приходив до нас на тренування, дивився, а потім мав розмову з Ковалем та й вирішили між собою. Фактично, Яворський сам до Ниви назад напросився. 

Але, варто віддати належне Ковалю. Коли Яворського в колектив кликали, то він запросив до себе на килим ветеранів, зокрема й мене, ясна річ, теж, і з нами погоджував питання щодо Яворського. 

«Что будем делать?», ‒ спитав тоді Коваль. А що? Потрібна була тоді команді свіжа кров. Яворський ще мав потенціал, незважаючи на роки, тож ніхто і не був проти, щоб він повернувся до Ниви. Всі проголосували за. Одностайно. Мов у Верховній раді за потрібні законопроекти.

Після сезону 94/95 Коваль всім гравцям команди організував поїздку в Польщу. Такий собі бонус за те, що залишилися у Вищій лізі. 

«Ящук – самородок. Талант від Бога. Шахтарю три голи забив, маючи три моменти»

– Між тим сезон 95/96, коли Яворський повноцінно тренував Ниву, вийшов поганеньким. Фінішували аж на 12 сходинці.

– Підготовка в нас була до чемпіонату хороша: збори в Швеції, якось за них саме Яворський домовився, збір на Закарпатті. В тому ж сезоні засвітився саме Олег Ящук. Наколотив 10 голів. 

Була міцна команда, ми саме Динамо в Тернополі 1:0 обіграли. Налаштування на гру було величезне. Вирішальний гол Ящук забив. Нас тоді фанати на руках носили після гри.

– Тернопільські вболівальники – то окрема тема…

– Так-так. Від любові до ненависті півкроку. То живим коридором до автобуса проводжали, то суддів ледь не ловили після гри десь поза стадіоном, як ми, бувало, несправедливо програвали. Менталітет в західняків такий. Часом гарячкові:) Хороші в ті часи були болільники: гру й команду любили щиро.

– Олег Ящук – талант чи більше везунчик?

– Олег – класний гравець, самородок. Однак і з тим, що йому свого часу повезло опинитися в Андерлехті, а не Динамо чи якомусь клубі з Росії, теж є Боже провидіння. 

Олег Ящук, фото: з відкритих джерел

До Ниви Ящук потрапив після виступів у молодіжці, він там в парі з Андрієм Шевченком грав. До речі, не побоялися його підписати, незважаючи на те, що в нього були вже в тому віці проблеми з паховими кільцями. Довіру виправдав.

Пригадую, як він у Донецьку Шахтарю три м’ячі забив, маючи три моменти (сезон 95/96 – прим. «УФ»). Талант від Бога! 

Ящук був не дуже швидким, але технічним. З головою на плечах. Особисто мені він чимось нагадував Олега Протасова з Дніпра за своєю манерою гри на полі.

«Завдяки перемогам над Динамо та Шахтарем, збудував собі хороший будинок»

– Ігоре Івановичу, за перемогу над грандами завжди стимулювали. Вам за перемогу над Динамо скільки виписали гонорар?

– Тисячу доларів. Кожному гравцеві рівно по тисячі. І за перемогу над Києвом, і за перемогу над Шахтарем однакову суму преміальних мали. Причому дали готівкою. Одразу ж на наступний день після гри.

В 90-ті то були хороші гроші, бо ж місячна зарплата в Ниві була сто - сто п'ятдесят доларів, то за часів Буряка. Преміальні теж, десь по 150 доларів, не більше. 

Ігор Біскуп, фото: особистий архів І.Б.

То вже згодом трохи більше. 250, коли Душков тренував, при Яворському вже 400 доларів мали оклад. І преміювали нас непогано: за перемогу на виїзді чотириста доларів, не рахуючи поєдинки з грандами, то була окрема стаття видатків, і наполовину, по 200 доларів на брата, за звитягу вдома.

Саме в 90-х роках я почав будуватися, будинок зводити. Тож, тисяча доларів за перемогу над Динамо гарно посприяла більш швидкому зведенню мого помешкання. Дякуючи перемогам над Динамо та Шахтарем збудував собі хороший будинок:)

Пам'ятаю, Юра Нікітенко, воротар наш, то він любив жартувати перед поєдинками з Києвом чи Донецьком: – «Ну що, сьогодні на що заробляємо? На цеглу чи на панелі? 

– Виходить, голодні 90-ті пережили нормально. Зарплату картоплею чи салом не видавали.

– Як вже Україна стала незалежною, то більш-менш було нормально. В деяких командах, понижче рівнем, всіляке бувало. Госпрозрахунок був. То складний був час. Та в Ниві відносно благополучно було, без розрахунку милом, порошком чи березовим соком. Зарплату видавали нам купонами. Пачками. Якісь божевільні тоді суми були. Страшенна девальвація. 

Мені пощастило. Ще поки ходили совєцькі рублі, то я мав 13 тисяч. І встиг купити машину ‒ «Жигуль». А не встиг би, то за пару місяців за ті ж гроші міг купити хіба буханку хліба.

«Нам пропонували імпортні відеомагнітофони, але мені вдалося випросити «Жигуль»

– Вдало вклали гроші.

– О, то окрема історія. Зі скандалом я того Жигуля купив. Це ж не зараз, що маєш гроші, поїхав, вибрав машину й купив, аби вистачило коштів лиш. Тоді все потрібно було діставати, поклони чиновникам відбивати.

Коли з Ниви до грузинської Гурії подався Яворський у 1988-му, йому дали «дев’ятку», якщо не помиляюсь. Решті гравців машин не вистачило.

Але час минав, а машин так і не було, щоб купити можна було. Два роки пройшло. То ж пішов я до президента. Тоді в Ниві вже був Донець. Прийшов і кажу, що машину хочу, а нам пропонували тоді імпортні відеомагнітофони, але мені вдалося випросити «Жигуль». 

Поговорили ми так конкретно тоді, по-чоловічому. Зі скандалом навіть. Я хотів навіть з команди йти. Було це в 1990 році, саме чемпіонат почався, я навіть пару голів забив, Даугаві поклав один з м’ячів.

Тож, певно оцінили мене, скажімо так, та й дали ту машину. Не «дев’ятку», але, дякувати й не «Запорожець», а «Жигуль». На тому справу й зам’яли.

– А в СРСР як було?

– Коли Союз вже дихав на ладан, було значно гірше, ніж в перші роки незалежності. Нива тоді грала в так званій буферній зоні. Другій буферній зоні, як бути точнішим.

Ігор Біскуп, фото: особистий архів І.Б.

До речі, непоганий був турнір з міцними командами: Даугава латвійська, наші Карпати зі Львова, Зоря. Поїздити по країні довелося пристойно. Два сезони 1990 та 1991 роки був такий чемпіонат. Влада за рахунок футболу, певно, хотіла якось зберегти СРСР. 

В 90-му році ми полетіли грати з Карабахом, в Агдам. Приїхали ми на стадіон, а там військовий вертоліт сідає на поле. В них там почалися заворушки, війна. То ми й не зіграли ту гру, чкурнули назад. Там вже стріляли.

В 1991 році ми дві гри не дограли в тому буферному чемпіонаті. Отримали дві технічні поразки. В підсумку посіли четверте місце. 

Однак, саме в 80-х та 90-х роках я забивав дуже багато: дев’ять та 10 голів за сезон. Для захисника, я рахую, то дуже пристойно.

«Міг опинитися в Динамо, але не зрослося. До Дніпра Ємця не пішов, бо дали квартиру в Тернополі»

– За часів СРСР Вас кликали до Динамо. Чи це байка? 

– В 1978 році, коли я грав за Трудові резерви. Мені 18 років виповнилося вже. В Підгайцях команда була така, потім на базі її й виникла Нива. Мені 18 років виповнилося вже. Тоді в нас такий тренером був Станіслав Леонідович Євсєєнко, він свого часу грав за Динамо з Києва. 

Перед ним якийсь час тренував нас Віктор Серебряников, легенда Динамо, але він три тижні попив, дуже зловживав оковитою, в ресторані засідав щодня, та й по всьому. Не підійшов майбутній Ниві такий наставник.

За мене спершу слово замовив голова колгоспу в Підгайцях, коли грали з Динамо товариську гру. Після того матчу Євсєєнко обіцяв мене прилаштувати в Динамо, але… в нього жінка саме в той час в Ізраїль емігрувала, почалися сімейні проблеми. Міг опинитися в Динамо, але не зрослося. .

– За Ниву ви постійно грали в основі, дійсно багато забивали. Невже більше не було шансів прорватися в «вишку»? 

– Вже згодом, за кілька років потому, я мав конкурентну пропозицію від Дніпра. У 1984 році я поїхав з Нивою на збори, а прямо зі зборів до Сочі мене забрав селекціонер Дніпра. Мене особисто запросив головний тренер команди Володимир Ємець. То якраз було міжсезоння, після золотого сезону Дніпра в СРСР.

Місяць я був на зборах з командою, потужний колектив там підібрався – Кузнєцов, Литовченко, Протасов, Павлов. Микола вже тоді був у віці, і саме я його витіснив на зборах з основи, але… 

В кінці зборів мене покликав Ємець, сказав, що підходжу команді. І запитав, чого я хочу? В мене тоді жінка при надії була, тож я сказав, що квартира потрібка. Відповіли – не проблема. Все порішаємо.

Поїхав я до Тернополя збирати речі… й отримав там двокімнатну квартиру. Прив’язаний душею був до Ниви, житло довгоочікуване дали, то я і вирішив нікуди не їхати. Так моя історія з Дніпром завершилася.

– Шкодуєте? 

– Ні. Хто знає, вдалося б там, в Дніпрі, мені проявити себе в повній мірі... Якось ми Дніпро на Кубок 3:0 обіграли, московський Спартак теж із Кубку СРСР вибивали, немає чого жалкувати. В Ниві я реалізував себе повністю.

«Валентина Грегуля бандити якісь вивозили навіть в ліс. Валерій Лобановський попросив, то ми і злили Києву»

– Подейкують, що в ті такі непрості 90-ті деякі гравці Ниви здавали ігри. Зокрема в цьому звинувачували свого часу Андрія Василитчука. 

– Андрія звинувачували, а Валентина Грегуля бандити якісь вивозили навіть в ліс, бо підозрювали в участі у договірних матчах. Були дуже сумнівні матчі, правда. Та за руку нікого не спіймали. 

Знаєте, поєдинки, бувало, здавали, то правда, але всією командою. А ті от випадки незрозумілі, коли «втихаря» пару футболістів домовлялися, то геть неправильно було. Команда має бути командою. Одні в підкатах стеляться, кісток не шкодуючи, інші номер на полі відбувають. Не по-чоловічому це. Підло і підступно. Хоча і здавати матчі, звісно ж, не є добре, але скажіть мені хто в 90-ті тим не промишляв? Багато хто. Всі хотіли десь, якось заробити гроші… 

Бувало й мені гроші пропонували. Та я один не був щуром у команді, ні.

– І що за це давали? 

– Конкретні суми хабарів не пам’ятаю, багато часу минуло. 

– Які, хм, цікаві матчі запам’яталися? 

– Найцікавіший випадок був з Динамо. Кияни мали грати в Європі, а перед тим у них була гра з нами в чемпіонаті. І особисто Валерій Васильович Лобановський попросив, президенти між собою домовилися, то ми і злили Києву (скоріш за все, мова про гру в сезоні 1996/97. 15 вересня Динамо перемогло Ниву 1:0 завдяки голу Олега Лужного. А за два дні потому на виїзді розбило голландський ПСВ в Лізі чемпіонів 3:1, – прим. «УФ»). 

Після гри Лобановський зайшов до нас в роздягальню, всім подякував. 

– Окрім договірняків в 90-ті бувало й так, що судді зумисно «вбивали» ті чи інші команди. З Нивою траплялися такі ігри?

– Якось ще за Союзу в 1990 чи 1991 році в якомусь матчі, чесно, вже й не згадаю, в Нальчику, здається, як ви сказали, нас дійсно «вбили» судді (26 жовтня 1991 року Нива в Нальчику програла місцевому Спартаку 2:4 , – прим. «УФ»). Нас про це попереджали, відкрито казали «У вас нєт шансов»! То був бєспрєдєл, явний.

А в часи незалежності України нас ніколи відверто не засуджували. Були якісь «ліві» пенальті, картки, але не більше того. 

«Брали по пару блоків сигарет, горілку. «Контрабас» багатьом допоміг тоді мати вдома пристойні речі»

– На зламі століть, кожен в Україні виживав, як міг. В західних областях люди не гребували контрабандою, наприклад.

– Бувало. Якось із командою ми поїхали до Польщі, то звісно хлопці брали з собою по пару блоків сигарет. Хтось навіть горілку брав. Звідти везли побутову хімію, електроніку. 

«Контрабас» багатьом допоміг тоді мати вдома пристойні речі. Важкий був час. Лікарі й вчителі ставали продавцями на базарах. Жах. Хто міг, той займався контрабандою. Ніби й погано, протизаконно, але ж тоді людей держава кинула напризволяще. 

– Зараз в Україні війна, багато команд з нижчих ліг, які не на паузі, змушені переміщатися країною на автобусі. Це не дуже зручно, хоч і відстані не надто великі. Як в часи СРСР вам доводилося подорожувати з Нивою на тисячі кілометрів?

– І коли СРСР чахнув, і на початку незалежності, і в середині 90-х, якщо виїзд був далеким, то ми літали. Чартери були. З Тернополя до Києва, Донецька, Криму.

Автобусом їздили хіба на поєдинки, що відбувалися на заході країни: до Львова, Ужгорода. Та й то, не завжди. На комфорт пересування в ті часи, жалітися немає чого.

Ігор Біскуп, фото: особистий архів І.Б.

В шостій зоні Другої ліги СРСР, як грали, то хіба що в ті часи раз-два доводилося мати довгі переїзди, але в Ниви був відмінний шофер. В нашому Ікарусі було завжди чисто, ніколи не ламалися по дорозі.

«Рудницький – сепаратист. Віталика зазомбували. І жінка його теж така ж, ватна. Жертви пропаганди. Наслухалися Соловйова, Скабєєву»

– Ви спілкуєтесь з вашим багаторічним партнером по Ниві Віталієм Рудницьким? Чи після того, як його зазомбували в Луганську і він став ватним, даруйте вже що саме так називаю вашого товариша, але іншого слова в мене немає, дружба скінчилася?

– З ним нема про що спілкуватися. Він сепаратист. Він 15 років жив на заході України, його в Тернополі поважали, слова кривого ніхто не сказав ні про його російську мову, ні про що, квартиру дали! А він … 

Влучно сказано, що на жаль, Віталика зазомбували. Не знаю, що в нього в голові, якщо він вірить в усю ту пропаганду з російського телебачення (у 2005-му Рудницький разом з сім'єю повернувся до рідного Луганська. Після початку війни зайняв сторону російських окупантів і сепаратистів, брав участь у створенні федерації футболу так званої ЛНР, – прим. «УФ»).

Ще кілька років тому спілкувалися по Вайберу, то він казав – «Что вы делаете? Зачем вы нас бомбите?». І жінка його теж така ж, ватна. Жертви пропаганди. Наслухалися Соловйова, Скабєєву.

– Нива сьогодення і та Нива, автентична ‒ для вас один і той самий клуб? 

– Я вам так скажу: я просто хочу щоб Нива жила, розвивалася, квітла. Різні клуби, той де провів кращі роки я, та нинішній. Зовсім. Але, я щиро вдячний нинішньому керівництву, що в наші теперішні, вкрай непрості часи, підхопили клуб, не дали йому загинути.

Коли команда вилітала з Вищої ліги, президентом був Володимир Мариновський. Порядний чоловік, але в якийсь момент, щось в нього пішло не так.

Скоріш за все, проблеми з бізнесом почалися і він відкрито сказав: «Хлопці, пробачте, але я не можу утримувати клуб». Оце і стало переломним моментом в новітній історії клубу. В сезоні 2000/2001 Нива опустилася в Першу лігу, через сезон і взагалі в Другу.

Після вильоту в Вищої ліги Нива змінилась докорінно: найкращі гравці, хто міг, одразу пішли до інших команд, а тим, хто залишився, перестали виплачувати гроші. То хіба наші тодішні результати не закономірні? Все ж логічно. Не було класних гравців, не було фінансування, не було результатів. Команда потрапила в яму. Боляче згадувати.

Навіть в мене тоді опустилися руки. Всякому буває початок і кінець. Одного з днів я просто вмив руки, та й по всьому.

– Ви виходили на поле, коли Вам вже пішов п’ятий десяток років. В 41 рік ще грали. Які молодильні яблука їли, що до такого солідного віку мали змогу грати на професійному рівні?

– За тернопільську Ниву я почав грати ще 1978 року. Потрібно любити футбол і життя. Ось і весь секрет. І, звісно ж, дотримуватися режиму. У наші часи теж пили, то не секрет, до витверезників деяких гравців забирали, але пили не в таких дозах і не систематично, як деякі таланти з Динамо, котрі в 30 років позав’язували.

Я й зараз у футболі. Треную дітей в Байковецькій громаді на Тернопільщині. Досвід є, натхнення і бажання теж присутні, тож чому його не передати молодому поколінню?

Інші великі команди в рубриці «Їхній найкращий сезон»:

• ЦСКА-Борисфен 1995/96: громив Шахтар, звільнив Фоменка, ставив Гусіна в атаку та дав останній імпульс виступам Чанова та Кузнєцова
• «Ми навіть Шевченка хотіли взяти!»: неймовірна історія злету ЦСКА-Борисфена очима Ігоря Ковалевича
• «ЦСКА-Борисфен літав на військовому літаку, який возив десантників»: Олег Кузнецов – про останню команду в своїй кар’єрі гравця
• «Якби Штанге з дніпрянами залишилися, ми боролися б за чемпіонство з Динамо»: Цихмейструк про злет та падіння ЦСКА-Борисфену