«Через сирени матч ішов два дні, але й це переживем, аби був футбол»: топ-гравець місяця в ААФУ Мачуленко з Дружби

Переглядів 8597
Артур Валерко
Артур Валерко
2 голоси
«Через сирени матч ішов два дні, але й це переживем, аби був футбол»: топ-гравець місяця в ААФУ Мачуленко з Дружби
Роман Мачуленко. Фото: Динамоманія
«УФ» продовжує визначати найкращих у всіх лігах: у чемпіонаті та кубку України серед аматорів за період листопада 2022 року це півзахисник Дружби (Мирівка, Обухівський район, Київська область) Роман Мачуленко.

В аматорських змаганнях України листопад 2022 року – місяць особливий. Окрім догравань переносів у чемпіонаті України серед аматорів, ми облікували також стартові раунди Кубка України. Вони пройшли в цікавій боротьбі, і до провідних лігових команд долучилися сильні регіональні новачки. Серед них – і колективи такої сили, що їх справедливо  називали в числі фаворитів розіграшу Кубка ААФУ. 

Одного з таких пройшла Дружба – це було Полісся із села Ставки Житомирської області, а після того вибила з турніру команду з числа провідних у західній групі чемпіонату ААФУ – стрийську Скалу 1911. У трьох із цих чотирьох матчів забивав 30-річний вінгер Роман Мачуленко. Його голи проторували сильній команді з Київщини шлях у півфінал.

У чотирьох матчах місяця він відзначився в змаганнях ААФУ трьома голами. Це не проминуло повз увагу жюрі, яке визначає Гравця місяця в аматорських змаганнях України. Тож сайт «Український футбол» записав інтерв’ю із Романом Мачуленком, який був найкращим у турнірах під егідою ААФУ в листопаді 2022 року. По-своєму унікальний футболіст, який пробився в професіональний футбол фактично «з вулиці», встиг попрацювати з тренерами масштабу Олександра Рябоконя, Андрія Ковтуна та Олександра Головка, викликався в юнацьку збірну України покоління Караваєва, Будківського, Нойка, Шабанова, Чурка, Калитвинцева-молодшого, а також грав із такими зірками, як Левандовські, Дурай, Маліновський. 

«Дружба не розділяє турніри на основні та другорядні»

‒ Дружба грає на кількох напрямках: чемпіонати Київщини та України, а під кінець року – ще й Кубок ААФУ. Знайшли сили чи вже десь грали на інерції, на класі, на втомі?

‒ Так, сили знайшли. Наша команда – це 25 гравців, і наш головний тренер Дмитро Валерійович Чирикал постійно проводить ротацію, даючи одним гравцям відпочити, а іншим – можливість себе проявити. До того ж, наша команда має таку перевагу, як налагоджений навчально-тренувальний процес. Ми вивчали суперників. Це звично для професіонального рівня, проте серед аматорів ми зазвичай виділяємося своїм серйозним і фаховим підходом до роботи.

‒ За яким принципом проводили ротацію? У яких турнірах задіяні основні гравці, а в яких – резервісти?

‒ У кожному матчі грають найкращі, розподілу турнірів на основні та другорядні у нас точно нема.

‒ Рішення другий сезон поспіль стартувати в Кубку України серед аматорів гравцям Дружби до вподоби?

‒ Однозначно. Минулого сезону, якби не війна, ми також грали б у весняній стадії сезону. Нам рівень змагань дуже сподобався. 

‒ Ви в шести матчах Кубка ААФУ 2021/22 забили чотири м’ячі та віддали дві результативні передачі. Болісно, що турнір, у якому Дружба була найбільшою сенсацією, так і не завершився?

‒ Ми жили з думкою, як зіграємо з ФК Миколаїв у півфіналі. Звісно, завершення чемпіонату та кубка України минулого сезону ‒ це одна із тих речей, які украла війна. 

«Вважаю, що обласні змагання Київщини – найсильніші в Україні»

‒ Полісся (Ставки) ‒ учасник чемпіонату Київщини, як і ваша команда. Ваші думки, коли жереб зробив їх суперниками і в Кубку України?

‒ Це хороша команда, не потребує додаткового налаштування на неї. Проте дійсно, ми не раз перетиналися, тож мали нагоду тактично розібрати її гру та подивитися достатньо матчів, щоб розуміти, що на нас чекає. 

‒ І все ж на вашому полі Полісся вело в рахунку, та й після виїзної нічиєї довго утримувало інтригу. Підопічні Ковальця вас здивували?

‒ Тут інша справа – це принциповість протистояння. Ви бачите, якого рівня футбол на Київщині. Це раніше багато наших сильних футболістів їздили десь в інші області, зараз у чемпіонаті Київщини зібралися всі найкращі, багато хороших футболістів. Звідси такий сильний виступ наших команд, адже Штурм теж гідно грає в чемпіонаті України, Нива (Бузова) відразу стартувала в лідерах Другої ліги. 

Вважаю, що на сьогодні обласні змагання Київщини – найсильніші в Україні. Ми – всі представники області на всеукраїнському рівні – стараємося це доводити. 

‒ Полісся вибили, проте на наступний раунд не змогли задіяти вилученого капітана – захисника Кубу. Важко гралося без нього?

‒ Звичайно. З повагою ставимося до Максима, він відіграє важливу роль. Але все ж такі речі, як травми та дискваліфікації, це теж частина гри. Хороша команда повинна вміти замінити будь-кого.

«Матч у Стрию грали два дні»

‒ Серед інших варіантів Скалі 1911, як вашому жеребу, раділи чи ні?

‒ Суперник є суперник. Багато хто з нас ще добре пам’ятає стрийську Скалу – учасника Першої та Другої ліг ПФЛ. Та й із багатьма гравцями раніше перетиналися в інших командах. Готувалися до цієї команди, знали її сильні сторони – характер, непоступливість, наявність досить талановитих, добре навчених гравців. Скала 1911 – це не лише досвідчені футболісти, а й хороша молодь. Нам це протистояння запам’яталося як досить складне.

‒ В тому числі – через найбільш тривалий виїзд сезону. Екзотичненько для команди, яка ще недавно грала суто на обласному рівні?

‒ Так, розуміли, що це буде тяжкий виїзд. Але, завдяки нашому президенту Олександру Васильовичу Онищенку, було забезпечено всі умови для нормального виїзду команди. Це дозволило зіграти так, як грають професіонали, ‒ думаючи суто про футбол.

‒ Ваш перший чвертьфінал у Стрию – це щось незвичне. Почали грати в 13:00 23 листопада, закінчили – щось біля 13:00 24-го числа. Здається, один із тих матчів, які найбільше постраждали через затяжну повітряну тривогу. Що почуває футболіст у такі моменти й наскільки важко продовжувати грати після форс-мажорного простою?

‒ Згоден, це дійсно той досвід, який раніше ми не переживали. У нас хоч уже на 10-й хвилині матч перервали – ми навіть розбігатися не встигли, а як гравцям, котрі відбігали хвилин 60-70, а потім треба пересидіти тривогу й догравати? Важко навіть сказати, як організми різних футболістів це все сприймають і кому як воно впливає на подальшу гру. 

У цій ситуації ми всі можемо тільки подякувати ЗСУ за те, що можемо грати в футбол, зберігати його традиції. А такі неприємні моменти переживемо, кожна команда, всі тренери та футболісти роблять все, щоб гідно зіграти цей сезон. 

‒ У матчах Дружби проти Полісся та Скали 1911 – досить багато карток, у тому числі – червоних. Це якась особлива принциповість, невдоволення суперників, чи які ще фактори впливають на таку надмірну емоційність?

‒ Це все кінцівка сезону. Кожна з команд віддала багато сил на всіх рівнях змагань і хоче якомога краще закінчити 2022 рік. Звідси – ці нервові моменти, зіткнення. Окремо їх розглянути – все стане на свої місця. Це не питання принциповості чи ненависті, а саме втоми та бажання добре зіграти.

‒ Як сприймаєте подальший розіграш Кубка України? Задоволені тим, хто вам випав у сітці?

‒ Грали між собою дві команди однієї області – ФК Волока та Фазенда. Для нас це означало, що виїзд буде однозначно в Чернівецьку область. Отже, не мали якихось особливих побажань, тим більше, обидві команди – хороші, є досвідчені футболісти, клас належний.

‒ Якщо запитали б вас, коли грати півфінали – ще в грудні, чи вже навесні?

‒ Та, може, навесні – вже в 2023 році. Зараз уже будуть складні погодні умови, коротший світловий день, не скрізь по Україні є належної якості штучні поля. Та й ми хотіли б приймати суперників у півфіналі саме у нас у Кагарлику, на своєму домашньому стадіоні, на якісному натуральному газоні. Пізньої осені ми змушені були зіграти домашній матч проти Скали 1911 у столиці (на стадіоні «Лівий берег» сучасне, якісне синтетичне покриття). А так хотілося б, щоб уже можна було відвідувати ігри фанам, щоб грати в хорошу погоду на хорошому газоні. На мою думку, така поважна стадія, як 1/2 фіналу, заслуговує на це.

«Подавав м’ячі на матчі, в якому Борисфен обіграв Динамо»

‒ Напевно, присутність гравців із таким досвідом, як ви, це добре для аматорських турнірів. Ви викликалися в юнацьку збірну України, зіграли біля півтори сотні матчів на професіональному рівні. Не нудно в змаганнях ААФУ?

‒ Навпаки, дуже радий, що тут хороша конкуренція, сильні суперники. Мені тут грати цікаво, вдячний, що можу виступати за такий колектив, як наша Дружба.

‒ А як взагалі ви опинилися в футболі?

‒ Я сам з Борисполя. З дитинства ходив на наш рідний Борисфен, подавав м’ячі в тому матчі, коли Максимов забив два м’ячі Динамо, і ми обіграли вдома киян. 

‒ Напевно, в Борисполі на стадіоні більше не збиралося такої кількості глядачів…

‒ Так, ажіотаж був величезний.

‒ А в кого навчалися футболу?

‒ Я десь років із шести-семи почав займатися у нас, у Борисполі. Мій перший тренер ‒ Гайдук Віктор Миколайович. Я ніколи не грав у змаганнях ДЮФЛУ, не пройшов академії провідних клубів. Я з простої родини, футболістів у роду не було, тож ніхто не підказав з’їздити десь у Київ на перегляд, а так просто не запрошували. 

Тому мені особливо боляче, що в Борисполі зараз нема свого клубу. Таке місто, такі традиції, стадіон «Колос» приймав збірні та Вищу лігу – та у нас мінімум Друга ліга повинна бути!

‒ А як же ви потрапили в професіональний футбол?

‒ Можна сказати, «з вулиці». Мій друг поїхав на перегляд у ЦСКА. Так вийшло, що порадив мене. Ось тоді все й закрутилося.

«Знав би, що Леоненко так високо оцінює Ковтуна, напросився б побити йому по воротах»

‒ В ЦСКА багато хто раніше йшов, щоб відслужити заодно в армії. Ви також?

‒ У мої часи цього вже не було. ЦСКА був звичайним клубом, небагатим. Ми трішки пограли, потім гроші закінчилися, на початку сезону 2009/10 клуб припинив виступи. А нас усіх перевели в рівненський Верес разом із головним тренером. 

‒ Очолював вас Андрій Ковтун. Сам Віктор Леоненко колись в інтерв’ю говорив, що це найкращий воротар, з яким він грав. Мали нагоду пробити йому по воротах?

‒ Ні, такого не було. Якби ж знали, що сам Леоненко таке говорить, попросили б Андрія Олександровича. Для мене це перший тренер у професіональному футболі, я йому дуже вдячний за наданий шанс і за те, що він і мене перевів у Верес, хоча я був вчорашнім школярем і ще не міг, напевно, дуже серйозно допомогти команді. 

‒ У Рівному ви застали той самий стадіон, який реставрували ось тільки зараз. Що відчуваєте, коли бачите оновлений «Авангард»?

‒ Радість. У наші часи, коли відкривають стадіони після реконструкції, за це треба дякувати. Це гідне поваги. Бажаю успіху Вересу, радий за тих хлопців, які змогли вийти на цей оновлений стадіон. Бажаю, щоб швидше з фанами могли зіграти, вони там особливі. Заслужили на це.

‒ І якою була «збірна ЦСКА-Вереса»?

‒ Багато хороших молодих футболістів: воротар Антон Ситников викликався в юнацьку збірну України, пограв за багато клубів, включаючи Оболонь. Оборонець Денис Васильєв зараз лідер іванківського Штурму. Півзахисник Євген Євсєєв - один із керівників Київського обласного об'єднання асоціації футболу. Андрій Власюк - захисник Полісся. Олександр Поздєєв у тренерському штабі Колоса (Ковалівка). Багато хлопців грають у нас у чемпіонаті області після змагань ПФЛ. Для мене з такими досвідченими гравцями, як Роман Байрашевський чи Костянтин Бабич, було за честь пограти.

‒ Ви якось швидко тоді потрапили в ФК Львів – клуб, який недавно грав в УПЛ і збирався повернутися туди. Як це вийшло?

‒ Взагалі, [засновник і президент Княжої із Щасливого та ФК Львів] Кіндзерський тоді й Вересом опікувався. Грали періодично спаринги на очах у львівських тренерів. І якось я гарно зіграв і мене запросили в ФК Львів. Кіндзерський, здається, мене й воротаря Ситникова тоді кликав. Я запитав Ковтуна, що робити, він відповів: «Іди». 

Юрій Кіндзерський. Фото: Трибуна

«У Добромилі болота не застав»

‒ Це ж яка була епоха ФК Львів: Ковальця чи Рябоконя?

‒ Головним тренером був Альгімантас Любінскас (колишній головний тренер Жальгіріса та збірної Литви, ‒ прим. «УФ»).

‒ Нечасто гравці з таким резюме працюють у нашій Першій лізі, а він ще й ненадовго затримався. Це Любінскас провалився чи ФК Львів уже занепадав?

‒ Можу сказати, що тренер він хороший, дав мені, як гравцеві, багато нового. І результати у нас були непогані – так вийшло, що в Севастополі мінімально програли, інші матчі йшли впевненіше.

‒ Чи доводилося грати в Добромилі, який став легендарним після «болотного побоїща» ФК Львів – Металіст?

‒ Так, бували. Там все нормально було. Газон непоганий, сам стадіон ошатний. Не знаю, що тоді сталося, що таку грязюку місили – може, погодні умови особливо невдалі. В цілому «Лафорт-Арена» справляла найбільш позитивне враження. 

‒ Ви йшли в клуб з амбіціями та завданнями. Кіндзерський якраз вигідно продавав свій бізнес закордонним інвесторам. Могли повірити, що ФК Львів у підсумку припинить існування?

‒ Напевно, ні. У нас все гаразд було, до нас чесно ставилися. Ну що ж поробиш, таке буває в українському футболі, що вчора клуб претендент на УПЛ, а завтра – знімається з турніру. 

‒ Кіндзерський – досить експресивний президент. Бувало, що складав вам «астрологічні прогнози» виступів або прогнози по знаках зодіаку?

‒ Ні, та ми не настільки й спілкувалися. Для мене ФК Львів – це хороші спогади, можливості себе проявити. 

«У Севастополі на матчі чемпіонату України набивався повний стадіон, навіть на гірках люди стояли»

‒ А ще ФК Львів звів вас із Олександром Рябоконем – одним із головних тренерів у вашій кар’єрі. Відразу налагодили з ним співпрацю чи пережили період «пиханини»?

‒ Він може «напхати», але по ділу. Звісно, це серйозний, суворий тренер, який є вимогливим до себе та всіх, із ким працює. Проте з ним працювати було дуже цікаво.

‒ Погляньте на себе таким, яким ви були в 2009 році в ЦСКА, і яким ви стали після роботи з Рябоконем?

‒ Він учив брати гру на себе, бо якщо від гравця атаки не йде гострота – навіщо він взагалі на полі? Звичайно, кожен гравець на полі повинен був одночасно працювати і з м’ячем, і без м’яча – на відбирання. Проте Олександр Дмитрович завжди схвалював ігрову імпровізацію та вимагав від нападників сміливої гри один в один, ударів, голів.

‒ З Рябоконем і групою гравців ви перейшли в ФК Севастополь. Чому при тому, що вас усіх запросили, Олександру Дмитровичу дали так мало часу на роботу?

‒ Ми самі дивувалися й не могли зрозуміти. Дійсно, нібито збиралися розвивати команду, схвалили плани роботи, а потім розсталися так швидко. Були такі чутки, що Рябоконя запрошував власник клубу (Новинський), а президент (Красильников) лобіював свою кандидатуру.

‒ Могли тоді повірити, що вже за кілька років станеться все те, що відбулося в Криму?

‒ З одного боку – ні, тому що наші вболівальники дуже високо цінували дербі з Металургом (Запоріжжя), виїзди до Динамо та Шахтаря і взагалі дуже жалкували за чемпіонатом України. З іншого – так, адже багато людей (особливо старшого віку) там називали себе росіянами ще до 2014 року. Там був російський флот. 

‒ Ви застали ажіотаж навколо команди. Справляло враження?

‒ Так. Якби ще стадіон був як в обласних центрах, може, ефекту не було б. Але стадіон невеликий, заповнювався вщерть. Навіть на ближніх гірках люди стояли й сиділи. Аншлаги були абсолютні.

«Бачили б ви, як Дуляй з Левандовським «пахали»!

‒ Ви застали, кажуть, найбільш високооплачуваних гравців в історії нижчих ліг – Дуляя та Левандовського. Вони в ФК Севастополь трималися окремо, як великі зірки, чи залишили по собі добру згадку?

‒ Дуже добру! Це унікальні професіонали й хороші люди. Маріуш з Ігорем могли просто так підвезти когось із молодих одноклубників, щось підказати, чимось допомогти. Ну, а в роботі вони взагалі мега-профі. Я дивився на того ж Дуляя й повірити не міг: збірник, виграв єврокубок, прибув у скромну команду догравати, а на тренування завжди приходив першим і йшов останнім! Як вони з Левандовським «пахали»!

І, до речі, інші легіонери теж були високого класу – захисник Мате Гвініанідзе, нападники Бесарт Ібраімі та Майкл Алозі. В цілому, ФК Севастополь був тоді дуже сильним клубом.

‒ Ще б пак, змогли собі дозволити Олександра Караваєва та Руслана Малиновського з Шахтаря! У них тоді можна було вгледіти задатки зірок?

‒ Безперечно. Талант їхній виділявся, це були гравці з дуже яскравими ігровими якостями.

Олександр Караваєв. Фото: ФК Динамо

‒ Гаразд, як тоді стрімкий вінгер невисокого зросту Караваєв грав правого захисника?

‒ А в нього є інші якості – невтомність, швидкість, вміння пройти й навісити. Караваєв – це гравець, спроможний дуже чітко виконати різні тренерські установки. Для нас не дивно, що він став таким універсалом. Він будь-яку роботу на полі для команди готовий виконувати.

‒ Як Малиновський пробивався в виконавці стандартів при такій конкуренції в середній лінії?

‒ Дійсно, там у Севастополі зібралася непогана група півзахисників з ударом. Був такий Ткачов з Металіста до нього – також багато забивав дальніми ударами. 

«Після тяжкої травми відновлювався два роки»

‒ Ви викликалися в юнацьку збірну України. Що запам’яталося?

‒ Грали проти ірландців, у нашому складі - воротарі Гальчук і Денчук, захисники Шабанов і Насонов, у середній лінії - Нойок, Караваєв, Чурко, Калитвинцев, Бабенко, Долгий, в атаці - Будківський і Коваль. Олександр Головко дав мені можливість спробувати свої сили в такій хорошій компанії.

‒ Непогано, як для гравця, який оминув ДЮФЛУ та академії клубів УПЛ. Та все-таки, могло бути в вашій кар’єрі все краще?

‒ Напевно, так. Десь не вистачило хороших шансів, десь травми підвели, десь конкуренцію не витримав.

‒ Ось, приміром, ви грали за Десну – відчували тоді, що це прогресуючий клуб?

‒ Абсолютно ні. Стадіон старий, затримки по зарплаті. Як одруженим футболістам пояснювати дітям, чому нема грошей? По 3-4 місяці не платили.

‒ У Польщі було інакше?

‒ Звичайно. Солідні умови, цікаві спортивні перспективи. Нас було 4-5 українців на перегляді в Стомілі (Ольштин). Я туди їздив разом із Ковалем із Севастополя, Месхі з Оболоні, Березовським з Одеси, Скобою з Криму. Команда мала амбіції, було цікаво.

‒ Якраз відгриміло Євро-2012. У Польщі більше набудували, ніж в Україні?

‒ Та там навіть у команд Третьої ліги були місцями кращі стадіони, ніж у нас в УПЛ. У нас же збудували кілька арен під сам чемпіонат Європи – і все, а в Польщі було й тривало велике будівництво. Ось і мій клуб на той час проводив реконструкцію свого стадіону, і ми в той момент грали в сусідньому місті на стадіоні клубу нижчих ліг. 

‒ І як гралося?

‒ Деякий час витратив на адаптацію, пізніше почав забивати та віддавати. Неприємність зі мною сталася, вже коли в 24 роки я мав на руках контракт із клубом Термаліка-Брукбет (Нечєца), який якраз вийшов у Екстраклясу. Порвав «хрести», вибув надовго, фактично два роки відновлювався. І більше не міг грати, як раніше – коліно боліло. 

‒ Як вам було починати все спочатку? Вас навіть можна було побачити в нижніх обласних лігах…

‒ То команда ЦС Фаворит (Бориспіль) покликала, як землякам відмовити? Та й сам набрав форму. Пограв за різні команди ‒ Моноліт (Козятин), Базис (Кочубіївка), ЛНЗ (Лебедин/Черкаси), куди мій давній одноклубник Грицай запрошував. Радий тепер за них, що вони дійшли до Першої ліги в ПФЛ і там у лідерах. 

Були й у мене варіанти й спробувати себе серед професіоналів, коли про мене згадали, проте я вже вирішив для себе, що краще грати за амбітну, сильну команду в себе в області.

‒ Дружба – радість для вас?

‒ Безперечно. Зараз радію, коли вдається зіграти, забити, асистувати. Коли нема травм. Коли хороший колектив, у якому цікаво конкурувати, виходити на поле в будь-якому змаганні. 

‒ Які ваші особисті цілі в змаганнях ААФУ?

‒ Передовсім, думаю про командні завдання. Дружба – це така команда, в якій один за всіх, а всі – за одного.

У вересні найкращим гравцем став Микола Коляда (наше інтерв’ю: «Колос (Полонне) йде слідами Інгульця та Ковалівки»: найкращий футболіст місяця в аматорському футболі Коляда), у жовтні ‒ Руслан Мальський (наше інтерв’ю: «З одноклубниками знайомий із школи»: найкращий футболіст місяця в аматорському футболі Мальський з ФК Куликів).