«Думав Поворознюку потиснути руку, подякувати. Але й цього не сталося»: Запорожець залишив Інгулець після 10 років

Інгулець із Петрового посів перше місце у Групі Б Першої ліги, вийшов у чемпіонський раунд і навесні, напевно, боротиметься за підвищення у класі. Команда починала з аматорів, три сезони виступала в УПЛ, зробила крок назад після минулого сезону, але, схоже, збирається знову повернутись до вищого дивізіону. Клуб із Кіровоградщини та його імпульсивний президент Олександр Поворознюк незабаром зможуть подарувати українським уболівальникам ще багато сильних емоцій.

У півзахисника Інгульця Євген Запорожця завершився контракт, а з ним десять років виступів за Інгулець. До команди його запрошував сам Олександр Григорович Поворознюк. Разом вони пройшли шлях від аматорської Агрофірми П'ятихатської до професійних ліг, потрапляння до фіналу Кубка та трьох сезонів до УПЛ.

В ексклюзивному інтерв'ю для сайту «Український футбол» Євген Запорожець розповів нам:

• Як займається селекцією Олександр Поворознюк
• У чому секрет чудового колективу в Інгульці 
• У якому взутті б'є пенальті Олександр Поворознюк
• Про таємно оголошені преміальні у 10 мільйонів
• У яких карткових іграх гарний Олексій Ротань
• Чому вважає Алана Патріка своїм найсильнішим суперником
• Скільки хвилин коментаря Олександра Поворознюка витримав у фіналі Ліги чемпіонів
• Про «клубні квартири» в Інгульці
• Чому арбітри в українському футболі – недоторкані, хоча криють футболістів часом сильніше за самих гравців
• Скільки разів на базі Інгульця прозвучала пісня «Вова, *б*ш їх, бл*дь»

«Приходячи в Агрофірму П'ятихатську, я не думав, що дійдемо до фіналу Кубка України та УПЛ»

– Євгене, після десяти років в Інгульці ви залишаєте клуб вільним агентом?

– Так, якщо рахувати з аматорів, то я тут з 2013. Доріс разом із клубом до УПЛ.

– Як потрапили до команди Олександра Поворознюка?

– Грали на «Кубок губернатора» у Дніпропетровській області, у плей-офф потрапили на Агрофірму П'ятихатську. Згодом зателефонував Олександр Григорович і запросив до себе. Грали на область, потім на аматорських змаганнях. Виграли Кубок України серед аматорів. 2015 року увійшли до Другої ліги. У 2019 році дійшли до фіналу Кубка України, першими серед клубів нижчих ліг. І у 2020 вийшли до УПЛ. І все це я пройшов разом із командою.

Олександр Поворознюк. Фото: ФК Інгулець

– Ви очікували, що буде такий шлях?

– Ні, на обласних змаганнях команди рідко існують довго. Приходячи в ФК Агрофірма П'ятихатська, я не думав навіть, що гратиму в УПЛ. Але Олександр Григорович одразу дав зрозуміти, що хоче серйозний клуб. І в результаті вийшло.

– До 2023 року Інгулець ішов лише нагору. Але за підсумками сезону 2022/2023 вилетіли з УПЛ у Першу лігу. Як зреагував президент?

– Нічого такого не було, щоб він заходив, рвав і метал. Влітку пішли вісім гравців, закінчилися контракти, продовжувати майже ніхто не хотів. Я теж хотів піти. Я останні півтора сезони хотів покинути клуб. Президент передав через тренера, що завдання через сезон повернутися до УПЛ. Ми й самі все розуміли. Хочеться піднятися в УПЛ, та й преміальні клуб платив, як для сьогодення, чималі. А нам сім'ї годувати.

– У вас цього літа були пропозиції?

– Були, але хотіли взяти як вільного агента. Як мені сказали, президенту пропонували за мене відступні, але він чи то відмовився, чи мало запропонували, не знаю точно.

«Президент у Transfermarkt не дивиться»

– На Transfermarkt ваша вартість – 400 тисяч євро, про таку суму йшлося?

– Я гадаю, президент на Transfermarkt не дивиться. Думаю, до 100 тисяч, бо залишалося лише півроку контракту. Це коли мене в зимову паузу минулого сезону запрошували або минулого літа, тоді, можливо, могло йтися про 200-300 тисяч.

– А ви у клубі відіграли ще півсезону в Першій лізі?

– Так, мій контракт був до цієї зими. Я вирішив, що якщо від Інгульця не буде пропозиції, то я 100% сам не буду питати.

– Трохи прикро?

– Трішки. Десять років у клубі. Думав з Олександром Григоровичем потиснути один одному руки, сказати «дякую за ці десять років». Але навіть цього не сталося. Тому що він президент, а я, може, дуже гордий, щоб йому дзвонити. Він також нічого не зробив. Я дуже тепло попрощався з усією адміністрацією, кухарями та водіями автобусів.

– Може, через нас щось передасте Олександру Григоровичу?

– Повторюся – тільки дякую за ці десять років. Дякую, що десять років тому покликали до команди, і так усе вийшло. Я думаю, ще побачимось. Я й хлопцям так сказав.

– Виходить, ви – як зірки, один з одним через пресу спілкуєтеся?

– Не сказав би :-) Олександр Григорович – так, зараз відома особистість в Україні. Про себе я такого сказати не можу :-)

– Президент змінювався усі ці десять років? В міру того, як зростала його популярність?

– Олександр Григорович Поворознюк яким був спочатку, таким і залишився. Раніше, доки ми були у Першій та Другій лізі, не були особливо цікавими. А потім, коли вийшли у фінал Кубка, про нас заговорили. Їдуть до Інгульця, а Інгулець – це Олександр Григорович Поворознюк. Він в інтерв'ю траву косить, і ворота ставить, і стадіон будує, все розповідає та показує. Він любить цю увагу. Потім увійшли до УПЛ, ще більше телеканалів. Президент за словом у кишеню не полізе.

«Вова *б*ш їх, бл*дь» – не скажу, що пісня стала нашим клубним гімном»

– А коли з його слів гурт Мюслі зробив пісню «Вова *б*ш їх, бл*дь»?

– Спілкуючись із людьми, він усім говорив: «Ти бачиш, скільки у мене переглядів та прослуховувань? Вже мільйони!».

– На базі її слухали?

– Коли вона вистрілила, ще була перерва у чемпіонаті. І по радіо вона грала, і скрізь. Потім, коли тренування поновилися, кілька разів слухали через колонку. Але не скажу, що вона в нас, як гімн, була.

– А фінал Ліги чемпіонів 2022 року ви дивилися із коментарем Поворознюка?

– Скажу чесно, дивився із професійними коментаторами. Я ввімкнув, подивився його п'ять хвилин. Було відчуття, що я з ним у кімнаті сиджу. Коли людину близько знаєш, і знаєш її висловлювання, вже наперед знаєш, що вона може сказати.

Хоча багато хлопців дзвонили: «Ти чув, ти дивився? Ось це він чудить та мочить». Відповідаю: «Я це чую вже років вісім, коли ми на стадіоні граємо».

Фото: ФК Шахтар

– За першу частину сезону 2023/2024 у вас вісім гольових передач більше, ніж у всіх інших повних сезонах. Як так сталося?

– Пішли перемоги, впевненість, розкутість. У нас на тренуваннях часом більше конкуренції, ніж у іграх. Іскри летять. На іграх іноді менший темп, ніж на тренуваннях.

– Чи є вже пропозиції?

– Дзвінки надходять, спілкуюся. Донька народилася три місяці тому. Тому хочу кілька тижнів відпочити, не хочу поспішати.

– У Першій лізі хто був для вас найскладнішим суперником?

– Усі на нас налаштовувалися, бо лідер чемпіонату. Простих ігор не було. Багато хто грав другим номером, усіх треба було розкривати.

«Знімає взуття, бере нового воротаря і б'є йому пенальті з обох ніг»

– Поворознюк може сам провести тренування чи брати участь у тренуванні команди?

– Так щоб зі свистком провести – такого ніколи не було. А був настрій – брав воротаря і пенальті йому бив. Особливо влітку: туфлі зняв чи тапки і пішов йому бити босоніж. Спочатку з правої вдарить, а потім каже «давай із лівої». Заб'є пару м'ячів, та й годі. Збере нас і скаже: «Хлопці, я у вас вірю». Розвернувся і поїхав. Щоправда, останніми роками ось так спонтанно б'є пенальті дедалі рідше.

– А як він б'є? Дивиться на рух воротаря та б'є у протилежний кут?

– Бачив, пару дев'яток залітали. Здебільшого, намагається у дев'ятку вдарити. На точність. По воротарю не б'є. По-старому, як раніше, розбігся, кут вибрав і пробив.

– Щоб забити кілька разів, десяток проб'є?

– Та ні, він нормально бив. З п'яти ударів – три-чотири точно забивав. Не скажу, що він якийсь там «перехожий». Нормально поставлений удар. До м'яча правильно підходив. По розбігу видно.

– У двосторонці президент клубу взяти участь?

– Ні. Міг подивитися тренування, вихопити воротаря з молодих чи новеньких і пробити йому кілька разів. Перевірить одразу.

– А Поворознюк міг побігати з ветеранами?

– Ні, Петрове – невелике селище. Це у великих містах можна таку команду зібрати.

– А широкі жести президент практикував, несподівані преміальні, наприклад?

– Бувало. Навіть цього сезону. Грали з Вікторією вдома. У середині першого тайму було вилучення, ми вдесятьох виграли 3:0. Григорович у роздягальні крикнув: «Сьогодні плюс 5 000 доларів до преміальних». Та й у кожному сезоні таке бувало. Гарний настрій, гарна гра – додавав преміальні.

– А найбільші преміальні?

– У 2014 році, коли виграли Кубок України серед аматорів, Поворознюк дав мільйон гривень на команду. Для аматорів, та ще й за тим курсом, була велика сума.

За вихід у фінал Кубка України здобули по 70-80 тис гривень. Це були найбільші.

– За індивідуальні показники, – голи, передачі, – були премії?

– Ніколи не було. Хтось із адміністраторів міг пригостити фруктами чи тортом. Тренер воротарів Богдан Романович Шуст, коли в УПЛ воротарі грали на нуль, виставлявся чимось солоденьким, фруктиками. Для підтримки настрою.

«У першому сезоні в УПЛ хлопці у підкати головою йшли: на ейфорії, на адреналіні»

– В Інгульці класний колектив?

– Так, про це всі говорили. Ті, хто грають, ті, що пішли, навіть ті, кого виганяли. Майже всі жили на базі, можливо, тільки чоловік п'ять – у Жовтих водах. Усі бачать один одного щодня, разом їмо, спільний побут, дозвілля, все це зближує.

– Перший сезон в УПЛ, 2020/2021, був найскладнішим для Інгульця?

– Ми були на ейфорії, на адреналіні. У підкати головою йшли, бо це УПЛ. Телебачення, студії після ігор. Усі найкращі стадіони України. Найбільш пам'ятний сезон.

– Хто був найскладнішим суперником серед півзахисників?

– Алан Патрік із Шахтаря. Максимально непередбачуваний: начебто приймає м'яч, а він уже грає в один дотик. Або повинен пасувати, а він приймає м'яч і тягне на собі.

Тайсон у фіналі Кубка України запам'ятався. Ти його тримаєш за футболку, намагаєшся зачепити, а він однією рукою показує партнеру, куди вбігати, а другою – судді показує, що його ззаду тримають. Рівень.

Євген Запорожець та Алан Патірк. Фото: ФК Шахтар

– У 2019 році Інгулець дійшов до фіналу Кубка. Чи розраховували на перемогу?

– Ми були першою в історії українського футболу командою, яка вийшла у фінал із нижчих ліг. Це було передусім велике свято футболу для нас.

Ми розраховували, якщо всі зірки стануть на нашу користь, якщо ми заб'ємо на контратаці, і втримаємося ззаду, дотягнемо матч до якихось пенальті, то все може бути. Але клас Шахтаря дався взнаки. Добре, що у нас ще не вилучили воротаря на початку зустрічі, інакше рахунок міг би бути й більшим за 0:4.

«Преміальні перед фіналом Поворознюк «на фарт» не назвав, але це було 10 мільйонів»

– Президент якось особливо мотивував вас перед матчем?

– У цьому не було особливої потреби, ми й так усе розуміли. Олександр Григорович сказав: «Я вам на фарт преміальні не називаю, але вони будуть дуже великі». Але потім в інтерв'ю зізнався, що преміальні на команду було б 10 мільйонів гривень.

– Засмутилися, що не отримали?

– Ні, ми розуміли різницю між Шахтарем та Інгульцем.

– У півфіналі ви обіграли Зорю 2:1. З боку суперника була недооцінка?

– Звичайно, ні! Яка може бути недооцінка у півфіналі? Зоря грала основним складом: Тимчик, Чеберко, Вернидуб, Лєднєв, Караваєв, Луньов, Будківський. Ми отримували задоволення від ажіотажу – півфінал Кубка у селищі Петрове!

– У чвертьфіналі ви по пенальті обіграли Карпати 1:1 (5:4). Брали участь у серії?

– Ні, до мене не дійшло, я мав бити сьомим. Усе скінчилося на п'ятому ударі.

– Цікаво, якби Олександр Григорович пробив?

– Це якби всі гравці пробили, і потім можна президентів випускати бити :-)

– Олександр Григорович спочатку сам підбирав гравців. У 2013 він вас особисто запросив?

– Так, він особисто. Я грав за аматорів на область. Там переговори були простими. Він підійшов, запитав: «Що, підеш за мене у команду П'ятихатську грати». А я: «А скільки ви платите». Він: «Стільки-то і стільки-то». Я: «Піду, звичайно». І все. Обласний футбол, він такий. Далі гравці вже й самі приїжджали із найближчих областей.

З Полтави Льоша Ротань приїхав, брат Руслана Петровича. Льоша підтягнув ще своїх товаришів із Полтави. Потім вийшли до Другої Ліги, з'явилася вже якась селекція, агенти.

«Ротань приїхав на Мерседесі, президент каже: «Ого, скільки у мене футболісти заробляють»

– Олексій Ротань добре грав?

– Льоха рік був у команді. Вигравали з ним кубок та чемпіонат Кіровоградської області.

– Схожий був за манерою на брата?

– Не сказав би. Руслан Петрович двоногий, технічний, певною мірою жорсткий. Льоха такого невеликого зросту, технічний, дуже легко обігрував. Гарний був на стандартах: маленька ніжка, щільно до м'яча підходив. Чистий такий ігровичок. Пасик-пасик.

Одного разу в нього машина зламалася, він у брата Руслана позичив. Приїхав на гру на Мерседесі. Олександр Петрович побачив, каже: «Ого, в мене футболісти заробляють, машина дорожча, ніж у мене».

– У президента більше джипи?

– Так, раніше Тойота Ленд Крузер. А зараз пересів на Лексус.

– Олексій Ротань, кажуть, дуже добре у карти грав?

– О, це так! Льоха любив покер, джокер, усі карткові ігри, які є. Один із головних, хто збирав усіх. Я був молодий, в покер особливо не грав, Льоха казав: «Ти роздаватимеш».

– На що грали?

– На символічні суми. На одну гривню. Це було проведення часу.

– Є думка, що в Інгульці все, що можна було назвати «менеджмент» – від контрактів до господарської частини, замикав на собі президент. Чи так це?

– Так і є. Усі контракти та договори – на ньому. По контрактах, по фінансах – усе з Олександром Григоровичем. У цьому плані ніколи нічого не змінювалося.

– Поняття «спортивний директор» у клубі не було?

– Ні, не було. Усі вирішували президент та тренер. Є директор клубу Юрій Захарович Мансуров, він завідує клубними квартирами та деякими іншими питаннями.

– Клубні квартири?

– У місті Жовті Води Олександр Григорович купував квартири, робив ремонти, і туди деякі сімейні футболісти заїжджали.

– Ви три сезони в УПЛ провели. Інші клуби намагалися переманити?

– Агенти дзвонили, пропонували контракти: «Підпиши зі мною, я тебе влаштую». Я відповідав: «Ви спочатку запропонуєте варіант, потім я підпишуся з вами». Мене все влаштовувало в Інгульці.

Чорноморець на мене виходив та інші клуби. Хотіли забрати вільним агентом. Коли розмова доходила до Олександра Григоровича, він відмовляв. Або говорив: «Дограй сезон, я тебе відпущу». Але скільки сезонів я догравав, і минулий і позаминулий, він мене не відпускав. Може, заробити на мені хотів.

«З президентом від команди я розмовляв, розумів, що він людина настрою»

– Він якось по-особливому ставився до вас?

– Ні, робочі стосунки. Єдине, згодом, якщо потрібно було спілкуватися від команди із президентом, то я ходив до нього. Бо вже давно перебував у команді. Приблизно розумів, як із ним треба спілкуватися. Людина настрою: якщо в поганому, то нічого не досягнеш.

– Сергій Лавриненко відпрацював у клубі з 2016 по 2022. Велика була у клубі його роль?

– Все, що трапилося у клубі за ті роки – заслуга Сергія Дмитровича. Зрозуміло, що президент – це фінанси, збори у Туреччині, літні збори у Болгарії, тощо. Але все інше збудував Сергій Дмитрович. Повністю віддав себе клубу. Усі контролював. Наше харчування. Домовлявся за всі збори, хоч це не тренер має робити. Але такої людини у клубі не було. Це він запропонував стати тренерами Младену Бартуловичу, Владу Лупашку та Богдану Шусту, вони до цього грали у клубі.

Младен зі мною радився, ми жили в одній кімнаті на базі. Бартулович міг і зараз грати. Але це був шанс попрацювати тренером в УПЛ.

Сергій Лавриненко. Фото: ФК Інгулець

«Гравця вилучають, він пропускає ігри, а суддя після помилки йде працювати в УПЛ»

– Ви влітку грали у стиках за право залишитися в УПЛ. Кажуть такі матчі – ще жорсткіші, ніж ігри на кубок. Чи так це? Суддівство нормальне було у тих іграх?

– Стики і згадувати не хочеться. Суддівство – цих людей краще взагалі не чіпати :-) Що не скажи – все проти футболістів. Від суддівства ти не застрахований. Тебе можуть послати, тобі можуть закривати рота, матюкатися на тебе. А ти якщо скажеш слово – жовта чи червона картка.

Не скажу, що ми, футболісти, такі завжди добрі. Ми, коли спілкуємося із суддею УПЛ Віталіком Романовим, він мені каже: «Ненавиджу судити, коли ти граєш, ти постійно кричиш, сперечаєшся». Після гри можемо пожартувати про все це.

Але суддям прощається все. 

– Наприклад?

– Грали зараз у Першій лізі з Маріуполем. ВАР був у тестовому режимі, його не було у протоколі. Але суддя вилучив нашого гравця після перегляду ВАР. Сам епізод не коштував виїденого яйця. А на останніх хвилинах нам забиває нападник після того, як підіграв собі рукою. Ми просимо подивитись ВАР. А суддя відповідає: «Вже дивився, не було там нічого». Після матчу усі про це говорили. Дивимося, а за тиждень цей суддя вже в УПЛ працює. І там також начудив.

Дивно. Гравця вилучають, отже, він пропускає кілька ігор. А суддя помиляється – і їде судити УПЛ. І що б ти не сказав, ти винен.

Або ось у грі Діназ – Гірник-Спорт. Слава Шевченко головою «боднув» суддю, йому дали півроку дискваліфікації. Усі накинулися на гравця. Але я впевнений на 100%, що з боку судді не було гладко. Футболісти не захищені. 

Судді часом накривають виразами гірше, ніж самі гравці.

– Про жіноче суддівство і питати не варто?

– Точно :-)

– Віталій Романов вважає, що ви під час гри активно спілкуєтеся із суддями. І справді?

– Так, активно, сигналізую. Віталік Романов каже: «Бували й ігри, коли ти мовчки бігаєш, то мені все одно здається, хто б не крикнув, що це ти мені весь час щось кричиш». Я не зі зла, живу грою.

– Ви не грубий гравець? Для півзахисника, у вас є лише одне вилучення за кар'єру. Рідко порушуєте?

– Намагаюся грати жорстко, але у м'яч. Чи не шкодити команді. Без ліктів, не чіпати за футболку, це 100% жовті. Розум не затьмарюється.

– Гаразд, 10 років у Інгульці позаду. Що далі?

– Все в стадії вирішення. Я пішов не в якийсь конкретний клуб, а просто залишив Інгулець. Під час зимової перерви, по пропозиціях, будемо розглядати й визначатися.