«Рикун сказав у роздягальні: «Треба у футбол грати, а не в бруді валятися»: Кирило Ковальчук дав вогню про свою кар’єру
426 
Новий гість «УФ» ‒ Кирило Ковальчук. У минулому – півзахисник Дніпра легендарного Євгена Кучеревського, Таврії, симпатичного Чорноморця часів Романа Григорчука, Металіста і інших клубів. Виступав за кордоном. 20 років тому йому пропонували місцеве громадянство і виступати за збірну Молдови, як це зробив його брат Сергій – півзахисник Карпат і Спартака. Однак Кирило відмовився, сподіваючись, що згодом буде затребуваний на батьківщині. Надії справдилися в 2014 році, коли Михайло Фоменко запросив його у збірну України, яка проводила матчі кваліфікації до Євро-2016 у Франції.
Зараз 38-річний Кирило Ковальчук працює спортивним директором жіночої команди Вищої ліги Seasters (Сістерс, Одеса) і в майбутньому хоче стати головним тренером вже чоловічої команди Прем’єр-ліги.
У відвертому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Кирило Ковальчук розповів:
- через які проблеми у юному віці він не підписав контракт з Нюрнбергом
- чому відмовив Шахтарю та київському Арсеналу й обрав Дніпро
- про Кучеревського, Рикуна, Венглинського, Коноплянку та Кравченка
- хто поставив хрест на його кар’єрі у луганській Зорі
- що за заміни були у Михайла Фоменка на 90+ хвилині
- про причини, які не дозволили Чорноморцю пройти французький Ліон у Лізі Європи
- про те, скільки місяців у Металісті сидів без зарплатні
- про великі гроші турецького Каршияка та мінуси клубів Казахстану
- чому його ресторанний бізнес відійшов на другий план
- чому Володимира Салюка купив не хтось із грандів українського футболу, а Металіст 1925
- про роботу у якості спортивного директора у жіночому клубі Сістерс та про свою мету
«Григорчук, побачивши Салюка, сказав: «Через півроку він буде грати у київському Динамо»
– Коли ти сказав собі: «З мене досить»? Як зрозумів, що потрібно закінчувати активну спортивну кар'єру?
– Коли моя дружина була вагітна третьою дитиною, я вже дуже хотів повернутися додому. Мені пропонували залишитись у Казахстані. Підписати новий дворічний контракт з Ордабаси. Телефонували і директор клубу, і президент. Казали: «Скажи, що ти хочеш, і ми все виконаємо, на все погодимося в будь-якому випадку».
Із цього приводу ми довго розмовляли. Причому, я був уже в Україні у відпустці. Не можу сказати, що я морочив їм голову, але дуже довго не міг відповісти – ні. І все-таки я вирішив завершити свою ігрову кар’єру. Розумів, що вже втомився, що мені важко мандрувати. Як-не-як, 5000 кілометрів від рідного дому – це дуже багато.
Кирило Ковальчук, фото: з відкритих джерел
В Україні для мене не було достойних варіантів. На той момент у команд був великий фінансовий спад. А у мене сім’я велика, мені, щоб грати десь у іншому місті, потрібні комфортні умови. А тут ще розпочалася епідемія коронавірусу. Тому вирішив – буду вдома займатися іншими справами. Так і досі займаюся.
– Займаєшся чим?
– Та всім потроху.
– У тебе в Одесі був свій ресторан «Море». Що з ним?
– Коли почалася війна, ресторанним бізнесом став менше займатися. Ресторан віддав в управління одній компанії. Займаюсь більше іншими своїми приміщеннями. Наразі працюю спортивним директором жіночої команди Сістерс – це основна моя робота. До цього рік був селекціонером у Чорноморці.
– Ми бачилися з тобою у Києві на стадіоні Баннікова, коли ти особисто привіз до Металіста 1925 Володимира Салюка. Ти його агент?
– Вовчику я просто допомагав. Свого часу я привів його до Чорноморця. Та, взагалі, багатьох молодих хлопців привів.
– Кого саме?
– Напевно, правильніше сказати, що не один я приводив до Чорноморця молодих футболістів. Був ще Володимир Генінсон, із яким ми разом працювали. Привозили до команди молодих хлопців, яких шукали всюди. Із них мені особисто подобається Максим Войтіховський, який грає за Агробізнес. Практично у кожній грі він забиває (в 11 турах забив 4 м’ячі та здійснив 3 асисти, – прим. О.П.). Віталія Єрмакова ми також у команду привели. Практично всю селекцію робили.
– Де і як знайшли Салюка?
– Він починав грати у моїй рідній Біляївці, команду тренував нинішній головний тренер нашої жіночої команди Сістерс – Євген Додурич. Він мені про Володимира Салюка багато розповідав, просив звернути увагу на хлопця. Салюк грав за друголігову команду Балкани. Я переглянув його і він мені сподобався.
Потім запропонував його Роману Григорчуку. Йосипович, коли побачив Салюка, одразу сказав: «Він через півроку буде в Динамо (Київ)». У топ-команді, правильніше сказати. В принципі, так воно і вийшло. Салюк цього року грав за збірну на Олімпіаді у Парижі, він гравець молодіжної збірної.
– Чому Салюк зараз грає у Металісті 1925, який не топ-клуб, а лише команда Першої ліги?
– Справа в тому, що за Салюка треба було платити гроші, причому чималі. Металіст 1925 виявився готовим це зробити (за даними Transfermarkt Металіст 1925 заплатив за 22-річного центрального захисника 500 тис євро, – прим. О.П.).
Володимир Салюк, фото: ФК Металіст 1925
– Як сам Салюк сприйняв те, що цей сезон йому доведеться провести не в УПЛ?
– Насправді нічого страшного не відбулося. Металіст 1925 – клуб, який розвивається. У них гарна команда, хороший тренер. Я вірю, що вони за підсумками цього сезону повернуться до Прем’єр-ліги.
Втім, Салюк вже зараз має пропозиції піти в оренду до клубу Прем’єр-ліги, який ставить завдання – вихід у єврокубки. Не виключено, що взимку він так і зробить, якщо Металіст 1925 готовий буде його відпустити.
«На рівні збірних Ярмоленко, мабуть, найкращий гравець із яким я грав»
– Десять років тому ти виступав за збірну України, коли вона у кваліфікації до чемпіонату Європи у Києві програла Словаччині (0:1). Що ти відчував у той момент?
– Знаєте, всяке буває. Бувають матчі, коли твоя команда заслужено програє, а буває – що ні. Пам’ятаю, у тому матчі зі Словаччиною ми не забили щонайменше п’ять вірних м’ячів. Ми багато атакували, створювали моменти, били по воротах буквально з кількох метрів, але м’яч, як кажуть, не йшов у ціль.
Закидів на нашу адресу тоді не було, тому що у збірної у тому матчі була гра, потенціал. Ну, програли – то програли. Пам’ятаю, після цього ми здобули три поспіль перемоги (над Білоруссю 2:0, Македонією 1:0, Люксембургом 3:0, – прим. О.П.), що в результаті дозволило нам кваліфікуватися на Євро-2016 у Франції.
– Десять років минуло. Ти можеш порівняти ту збірну, в якій ти грав, із нинішньою?
– Це важко зробити, та й навіщо?
– Два гравці тієї збірної продовжують грати у нинішній.
– Ярмоленко і Степаненко. Обидва – професіонали до мозку кісток. Вони й тоді вже не були дебютантами, оскільки Ярмоленко вже пограв на Євро-2012, а Степаненко брав участь у товариських матчах перед Євро-2012 та кваліфікації до чемпіонату світу, починаючи з перших матчів. Тобто, у них вже був досвід гри за збірну.
– З твого досвіду, що відчуває гравець, коли його викликають до збірної і він представляє свою країну на міжнародній арені?
– Гадаю, що в подібній ситуації в усіх однакові почуття. Думаю, немає такого гравця, який би не мріяв зіграти у збірній. А коли тебе викликають, то ця мрія стає реальністю. Це престиж, твоє спортивне досягнення, яке може вважатися найкращим у кар’єрі.
Виклик у збірну для кожного гравця – це ще й оцінка його індивідуального результату, який він показує на певному етапі своєї ігрової кар’єри. Коли ти гравець збірної, то розумієш, що перебуваєш в обоймі найкращих футболістів своєї країни. Кожен це відчуває. Звичайно, у тебе більше відповідальності, насамперед, за результат.
– Пам’ятаєш гру з Люксембургом, в якій ти виходив на поле разом з Ярмоленком?
– Звичайно. Ми грали на виїзді, і Ярмоленко всі три м’ячі Люксембургу забив. Перебуваючи у збірній, я бачив, як Андрій працює на тренуваннях, як він грає. Що тут сказати – це топ-гравець. За м’ячами, забитими за збірну, Ярмоленко зараз близький до рекорду (зараз у Ярмоленка - 46 забитих м'ячів, у Шевченка - 48, – прим. О.П.).
Кирило Ковальчук і Андрій Ярмоленко в збірній, фото: Shutterstock
У нас він явно перевершив будь-якого футболіста, який коли-небудь грав у чемпіонатах України. Я в цьому впевнений. Та й індивідуальних досягнень у Андрія дуже багато. Можливо, через те Ярмоленко не так здорово проявив себе, граючи в Німеччині та Англії, не став таким яскравим, як Шевченко чи Воронін.
Ви запитайте зараз у пересічного вболівальника: «Хто такий Ярмоленко?» Ну, скажуть, що це гравець Динамо і збірної України – все. А ось про індивідуальні досягнення Андрія, як на внутрішній, так і на міжнародній арені мало хто знає. За винятком, можливо, деяких футбольних експертів та журналістів.
– До речі, як тебе у 2014 році прийняли у збірній?
– Все було бездоганно. Думаю, зараз теж гарний мікроклімат у збірній. Щоправда, за півроку до початку Євро-2016, коли мене вже перестали викликати, ходили чутки, що начебто були якісь конфлікти.
– Вірите?
– Не хотілося б ворушити минуле, але особисто я не можу собі це уявити. Здебільшого, у нас у збірній були зібрані люди з двох-трьох команд: Динамо, Шахтар, Дніпро. Бувало когось викличуть із Зорі, Чорноморця, Ворскли. Усі хлопці один одного знають, дружать. Стільки разів у іграх перетиналися. Ну які тут можуть бути конфлікти?
– А про головного тренера збірної Михайла Фоменка що розкажеш?
– У Фоменка на першому місці була залізна дисципліна та порядок. Пам’ятаю, ми заїжджали на базу днів за п’ять до гри і залишалися там. Фоменко після тренувань нікого додому не відпускав, хоча це можна було робити. На тренуваннях усі мали викладатися і працювати на повну силу. Фоменко мав характер – це відчувалося. У нього не розслабишся.
«У тому, що я став професійним футболістом, заслуга батька та брата»
– Ми поговорили про період твого виступу за збірну України. Але для кожного гравця футбол починається з дитинства. Свої перші кроки у футболі пам’ятаєш?
– Я ріс у футбольній родині. З раннього дитинства нас із братом Сергієм тренував батько. Він займався з нами цілодобово. Саме батько нам із братом прищепив любов до футболу. Здебільшого, працював над нашою технікою. Потім брат поїхав до Тирасполя і через півтора роки забрав мене до себе.
– Скільки вам було років?
– Сергію – 16, мені – 12. Ми разом там росли.
Кирило Ковальчук в збірній, фото: Ілля Хохлов
– А ваш батько грав у футбол?
– Так. У сімдесяті роки минулого століття він грав у Чорноморці. Семен Альтман тоді основним голкіпером у одеситів був, а тато – його дублером. У тій команді ще Віктор Прокопенко грав. Потім батько довго грав у Вінниці, де закінчив свою спортивну кар'єру.
– Ти сам родом із Одеси?
– В Одесі народилися батько та Сергій. А я – в Біляївці, що на Одещині. Потім брат прийняв громадянство Молдови та став гравцем місцевої збірної. Пропонували і мені стати громадянином Молдови та виступати за молодіжну збірну, але я відмовився.
– Ти з дитинства мріяв стати футболістом?
– Я не мав іншого вибору. Хоча на той час було не так, як зараз. Були свої складнощі. Це зараз всюди футбольні майданчики. У кожного хлопчика, як зараз і у мого – телефон. Він стежить за всіма чемпіонатами. Знає футболістів, напевно, більше за мене. Цілий день може сидіти за комп’ютером, насолоджуючись грою ФІФА.
В мене дитинство було інше. Це дворовий футбол, обмеження в інвентарі. А зараз у мого сина одних м’ячів – штук 15. І всі професійні.
– У тебе в дитинстві був хоча б свій м’яч?
– Був, але весь шитий-перешитий. Назвати його м’ячем було важко. Взуття залатане, яке мені діставалося від старшого брата. Але це не заважало нам тренуватися, розвиватися та бути на рівні тих хлопців, які мали більше можливостей ніж ми – пацани з передмістя Одеси.
«Німецькі Нюрнберг і Мангайм готові були зі мною підписати контракт, але…»
– Чим тобі запам’ятався період, проведений у Молдові?
– Там у нас не було жодних проблем. Ми з братом купили гарну квартиру у Тирасполі. Жили удвох і виступали за місцевий Тілігул. Взагалі рівень молдавської Вищої ліги був співставним, мабуть, з українською Першою лігою. Лише одна команда помітно виділялася – Шериф. Там і фінансування гарне та стабільне було.
– У Тирасполі ти займався футболом в одній із місцевих ДЮСШ?
– Ні. Я тренувався із командою майстрів.
– Якою була роль брата у твоєму футбольному становленні?
– Величезною. З десяти років я постійно тягнувся за ним. Він брав мене з собою усюди, де грав. Ми завжди разом тренувалися. Зазвичай після півторагодинного тренування, яке було у брата, ми вдвох залишалися і займалися на цьому ж полі. Або їхали на інший майданчик і працювали там. Ми щодня допомагали один одному. У тому, що я став професійним футболістом, заслуга батька та брата.
Кирило Ковальчук, фото: з відкритих джерел
– Коли ваші з братом шляхи розійшлися?
– Вперше – коли брата запросили у Карпати. Він поїхав грати у Львів, а я залишився у Тирасполі.
– Але пробув ти там недовго. Чому?
– Бо вже не хотів там продовжувати свою кар’єру. Повернувся додому і батько порадив мені півроку пограти в Україні. Щоб не підписувати у Молдові жодних контрактів, поїхав за братом до Львова. Два роки грав за свій вік на першість України за Карпати.
– Знаю, що в тебе тоді були пропозиції пограти і в далекому зарубіжжі…
– Коли я був у Тирасполі, один із агентів запросив мене та ще одного гравця Вадима Кирилова, який потім грав у запорізькому Металурзі, до Німеччини. Ми приїхали до агента та жили під Дрезденом. Побували у трьох командах, серед яких і такі відомі, як Нюрнберг та Мангайм.
Умови пропонувалися хороші, німці готові були підписати з нами контракти, але виникли деякі проблеми. Мені, наприклад, щоб залишатися в Німеччині до 18-річного віку, необхідно було через кожні три місяці їздити додому, щоб відкривати нову візу.
«У Шахтарі умови для резервних команд були гіршими, ніж у Дніпрі»
– А як у тебе виник варіант з Дніпром?
– Спочатку я був на перегляді в Шахтарі. Наполегливо кликав мене до себе і київський Арсенал. Я навіть два місяці провів у тренувальному таборі В’ячеслава Грозного, і він одразу ж запропонував підписати контракт на непоганих для мене умовах, але Арсенал на той час не мав другої команди. Ось тому я й не залишився у Києві. Саме тоді виник ще один варіант – Дніпро.
– Хто особисто подзвонив?
– Андрій Вікторович Стеценко набрав і запропонував приїхати на перегляд у Дніпро. Там я тренувався із першою командою, грав у контрольних іграх. Після однієї із них мені запропонували підписати трирічний контракт.
– Чому відпав варіант із Шахтарем?
– У Шахтарі на той час резервні команди Шахтар-2 і Шахтар-3 жили дуже погано. Умови були гіршими, ніж у резервістів Дніпра. База у них була тільки для першої команди.
Про те, як жили юнаки Шахтаря в ті роки,
читайте також у відвертому інтерв’ю Максима Білого
про покоління Ракицького
Тоді команду для мене вибирав батько – він був моїм агентом. Ми приїхали до Донецька, подивилися на умови і сказали їм «ні». У Дніпрі інфраструктура була кращою – будувалася нова база. Вирішили, що мені краще залишитися тут. На той момент це був для мене ідеальний варіант.
– Зарплати у резервістів Дніпра були невисокі. Начебто платили вам по 100 доларів?
– Та ні. Зарплати були набагато вищими. У Дніпрі на той час дубль дуже сильним був: брати Пашаєви, Коноплянка, Антонов, Костя Кравченко, Льопа, Шахов, Сердюк, Куценко. Можна ще перераховувати та перераховувати.
– Був варіант, що у Дніпрі міг опинитися твій брат...
– Коли Сергій вирішив піти з Карпат, то мав на той момент два варіанти – Дніпро та московський Спартак. Очевидно, москвичі були більше зацікавлені у придбанні Сергія, ніж дніпропетровці. Грошей він коштував чималих. Спартаківці за піврічну оренду із правом подальшого викупу у 2004 році заплатили півмільйона доларів.
«Юний Коноплянка виділявся своєю швидкістю, але сил йому не вистачало, тому він постійно падав»
– Коноплянка у Дніпрі з’явився трохи пізніше за тебе. Що можеш розповісти про нього?
– Він прийшов одночасно з Шаховим і Карнозою. Женя виділявся своєю швидкістю, але сил йому не вистачало, тому він постійно падав. Спочатку грав на позиції форварда. Відразу було видно, що це сильний гравець, якому треба було пограти в резерві рік-два, щоб зміцніти. Загалом так воно і вийшло. За кілька років я побачив його на зборах у Туреччині, коли мені було 22, а йому 19. Це був уже інший Коноплянка – гравець основи та лідер Дніпра.
Кирило Ковальчук і Євген Коноплянка, фото: з відкритих джерел
– Хто на твій погляд був найталановитішим у Дніпрі?
– Коноплянка.
– Є інша думка. Багато хто вважає, що найталановитішим із тих хлопців був Костя Кравченко.
– Не буду сперечатися на цю тему. Звісно, Костя Кравченко був дуже сильним гравцем. Ми з ним були однолітки, але за грою він був гравець, що вже сформувався, під основу. Цим він мене здивував. У плані футбольного розвитку ми наздогнали його років за три.
Але вийшло так, що його подальша кар’єра була не такою яскравою, як у того ж Коноплянки. Коноплянка мав талант, який він повною мірою реалізував. Він перевершив усіх своїх однолітків – це те, що ми побачили на довгій дистанції. Вважаю, що після Ярмоленка, за яскравістю слідом йде Коноплянка – по тому, як він проявив себе, граючи в Україні. Та й у Європі свого часу він був на дуже хорошому рахунку.
«Рикун міг накреслити у центрі поля собі квадрат і сказати, що він за час тренування не вийде за нього»
– Іноді у дубль Дніпра спускали гравців першої команди. Хто з них на тебе справив найбільше враження?
– Рикун і Максимюк.
– Чому саме вони?
– За свою відвертість. Вони за віком старші, але в ставленні до нас завжди були добрими і відкритими хлопцями. У Дніпрі не було поділу на першу та другу команду. Ми жили та харчувалися разом. Мене часто підключали до тренувань з першою командою. У мене в Дніпрі з усіма старшими хлопцями були гарні стосунки.
Там я познайомився зі Славою Шевчуком – досі дружимо. З Вовою Єзерським можемо один одному подзвонити та спокійно поспілкуватися. З Русланом Костишиним та Олегом Шелаєвим граємо за збірну ветеранів – теж у дуже добрих стосунках. Нещодавно з Андрієм Полуніним зустрічалися. Всі ми начебто вийшли з однієї родини.
– Головним тренером у Дніпрі був Кучеревський. Чим він тобі запам’ятався?
– Тим, що у нього в команді була дуже хороша атмосфера. Кучеревський і сам був дуже доброю людиною. Міг до молодого гравця підійти, пожартувати, щось підказати та направити. З молоддю Кучеревський чудово працював, тож у Дніпрі на той момент десять гравців збірної було.
Він нас любив по-справжньому, як своїх дітей. Кучеревський міг взяти і зателефонувати моєму татові і просто поспілкуватися з ним. Щось запитати та розповісти йому.
– Ти сказав, що з тих гравців, які тебе особливо здивували, був Рикун. Розкажи про найцікавіші моменти, пов’язані з ним.
– Рикун завжди був на позитиві. Відкритий, жартував постійно. Він міг у центрі поля накреслити собі квадрат – три на три, п’ять на п’ять. І сказати нам, що за все тренування він із цього квадрата не вийде. А потім з цього квадрата роздавав такі передачі – цукерка! Це був феномен, одним словом – талант.
Олександр Рикун, фото: Getty Images
– Ти пам’ятаєш матч на Кубок з Нафтовиком, брудні футболки на гравцях і лише одну білосніжну на Рикуні?
– Я був у Новомосковську, де ми проводили ту гру:) Команди грали за жахливих погодних умов. Футбольне поле – суцільне місиво з бруду, трави та води. Наші білі футболки перетворилися на чорні, і лише на Рикуні вона залишалася такою самою, як і була, коли він після перерви вийшов на поле. Пам’ятаю, заходить Рикун у роздягальню після гри та каже: «Хлопці, треба у футбол грати, а не у бруді валятися».
Рикун взагалі дуже легко ставився до життя і до футболу. Міг проспати і не прийти на тренування, для нього це було нормально.
– Зв’язка Рикун-Венглинський тоді була найкращою в Україні?
– Однією з найкращих. Венглинський у плані реалізації – просто красень. Міг відкритися, отримати передачу від Рикуна і втекти. У десяти із десяти таких моментів він забивав. Він виходив на ворота, робив паузу, а потім елегантно перекидав м’яч через воротаря. Їм із Рикуном це вдавалося і постійно проходило.
– Як гадаєш, чому у збірній України дует Рикун – Венглинський так і залишився не затребуваним?
– Тому що у збірній на той момент були інші лідери – Шевченко, Воронін… Знаєте, не кожна зв’язка може у збірній дати такий результат, який вона дає у клубі. Я навіть не можу сказати, скільки Венглинський та Рикун виходили на матчі за збірну разом (два рази у товариських матчах проти Словаччини 1:1 і Сербії та Чорногорії 2:1, провели разом на полі 57 хвилин; Венглинський забив один м’яч, – прим. О.П.). При цьому Венглинський став найкращим гравцем України 2003 року.
«Патрік Ібанда у двосторонній грі зламав мені ногу – це не зірвало контракт із Зорею»
– У чому була сила Дніпра на початку нульових?
– У тому, що 90% хлопців із дублю потім заграли на найвищому рівні. Не 10, а 90%, що буває вкрай рідко.
– Чому?
– Тому що ми мали можливість тренуватися цілодобово. На базі Дніпра в Придніпрянську були відкриті поля для роботи. Ми могли вийти позайматися індивідуально і о дев’ятій ранку, і у ввечері, коли вже темно. У цьому був великий плюс.
І травм у футболістів було набагато менше, ніж зараз, бо всі поля – натуральні та хороші. У цьому був успіх.
– Зараз такого нема?
– Зараз футболісти тренуються лише за розкладом. Просто так нікому не дають виходити на поле. Це великий мінус для команд, для футболу. Купа фахівців, купа тренерів взагалі незрозуміло яких, які у футбол ніколи не грали, не знали і не бачили його. І ось вони щось розповідають, як має бути.
Це неправильно.
– Що робити, щоб не «загнати» футболіста, але й тримати його в тонусі?
– Кожен гравець має свій індивідуальний організм. Кожен сам повинен відчувати, над чим йому слід додатково попрацювати. Якщо гравцеві, скажімо, треба попрацювати над ударом з лівої ноги, а тренер каже: «Це робити не треба. Ось моя програма, працюй по ній», то гравець ніколи не навчиться бити потрібною йому ногою. Він над цим додатково не працюватиме.
Кирило Ковальчук, фото: з відкритих джерел
Тренери зараз у нас забороняють футболістам індивідуально працювати. Всі гравці повинні виконувати одне й те саме. Я спілкуюся з друзями-агентами і знаю, що за кордоном, умовно у таких команд, як Барселона, Реал, Валенсія та багатьох інших, при дитячих школах є по два-три тренери з індивідуальної підготовки. Ти можеш підійти до фахівця і сказати йому, над чим хочеш додатково попрацювати, і тобі допоможуть.
Коли ти молодий спортсмен, у тебе море енергії – знаю по собі. Не уявляю, щоб я у 16 років сказав – «Я втомився».
– Чому ти пішов із Дніпра?
– Коли до Дніпра прийшов Олег Протасов, у мене закінчувався контракт. Не пам’ятаю суму, але за мене потрібно було заплатити дуже велику компенсацію. Мені запропонували продовжити контракт. Зарплату обіцяли 1000-2000 доларів. Але я вирішив не залишатися у Дніпрі. Не бачив перспективи пробитися в основу.
Мені було майже 20 років і я хотів поїздити по переглядах – спробувати пробитися у дорослий футбол. Розумів, яка тоді зібралася команда у Дніпрі – 10 гравців збірної. Був упевнений: якщо залишуся, підпишу контракт ще на три роки, то просто буду десь поряд з основою. Грати за дубль Дніпра або їздити по орендах. Саме тому й вирішив сам шукати собі нову команду.
– Які у тебе були варіанти?
– Спочатку поїхав у луганську Зорю, тоді команду тренував Юрій Коваль. Він залишав мене в команді, але трапилася неприємна історія, яка не дозволила мені стати гравцем Зорі.
– І що то за історія?
– Увечері я мав підписати контракт із Зорею, а в обід ми грали двосторонку. Приїхало керівництво Зорі, я добре грав, і раптом в одному з ігрових епізодів Патрік Ібанда зламав мені ногу. Він розігнався і стрибнув із двох ніг мені в гомілковостоп. Після цього я півроку не грав.
– Що далі було?
– Взимку, коли відновився, поїхав на збори з однією білоруською командою, але там все дуже погано було. Гравцям гроші не платили по півроку чи рік.
«Севідов запропонував мене Фоменку, так я опинився у Таврії»
– Як ти опинився в молдавському Зімбру?
– Після Білорусі поїхав до Зімбру, потренувався з командою два тижні та підписав контракт.
Кирило Ковальчук, фото: з відкритих джерел
– Умови хороші запропонували?
– Так. Зарплата – 4 тисячі доларів. Тоді для 20-річного хлопця це були дуже хороші гроші. Ми обігрували всіх, боролися за перше місце. Виграли Кубок Молдови.
– За перемогу у Кубку які були преміальні?
– Близько 5 тисяч доларів.
– А побутові умови?
– Все було нормально. Ми жили в готелі, який розташований прямо на території стадіону і називався теж Зімбру. Готель, напевно, чотири зірки. Нові номери, басейн, тренажерний зал.
– У Зімбру тебе визнали найкращим гравцем року. Що це було за опитування?
– Звичайне – уболівальники, журналісти, тренери.
– Після цього на тебе звернули увагу більш серйозні, ніж Зімбру, клуби?
– Я пробув рік у Зімбру. Добре показав себе і в чемпіонаті, в іграх кваліфікації Кубка УЄФА. Забивав, гольові передачі віддавав. Після цього у мене з’явилося багато варіантів продовження кар'єри, причому кликали у різні країни.
– А можна детальніше?
– Кликали до Словаччини у клуб Артмедія, з яким ми грали у єврокубках. Я тоді ще гол їм забив. Вони одразу пропонували за мене якісь гроші. Донецький Металург хотів мене купити.
Мої інтереси тоді представляв відомий ліцензований агент ФІФА Аркадій Запорожану. Він допомагав мені з командою. Тренером у Зімбру був Олександр Севідов, який безпосередньо спілкувався з Михайлом Фоменком, ось він і дав мені гарну рекомендацію.
Олександр Севідов, фото: ФК Маріуполь
Я поїхав до Сімферополя у Таврію. Пробув у команді три місяці. Ми були на зборах, я брав участь у товариських іграх, сподобався Фоменку і він мене залишив у команді.
– Чому у Таврії ти не затримався?
– У Таврії на той час було більше 30 гравців. Дуже важко було пробитися до основи.
– Твоїм конкурентом був Желько Любенович?
– Ні. Михайло Фоменко чомусь ставив мене на позицію правого захисника.
– У чемпіонаті за Таврію ти провів три гри. У двох виходив на поле лише на кілька хвилин. Що це за заміна від Фоменка на 92 хвилині матчу?
– Це заміна під премію. Випускав тому, що я добре працював на тренуваннях і, напевно, заслужив матеріальну винагороду. У Таврії тоді були дуже високі преміальні.
– Дуже високі – це скільки?
– Не називатиму цифри, але суми були дуже серйозні. Таврія розвивалася, у команди були серйозні спонсори, був і результат.
– Найбільша премія, яку ти отримував, якою була, і за що?
– Напевно, за перемогу у Кубку. За якісь перемоги, коли я грав у Казахстані. А взагалі, в тих клубах за які я грав, бонусна система преміальних була прописана у контракті. Ти можеш не отримувати премії якийсь період, а потім у кінці сезону за виконання поставленого завдання, наприклад, вихід до єврокубків, отримати хороші гроші.
– Що значать для футболіста гроші?
– Скажу так: якщо у футболі ти не колупаєшся десь, а досягаєш гарного результату, то в тебе неодмінно будуть гроші. Гроші супроводжують твій рівень і знаходять тебе, якщо ти даєш результат. Це як у легкоатлетів. Поки ти вибігаєш стометрівку з 10 секунд, тобі пропонують контракти, коли біжиш вже 11 секунд, то ти стаєш нікому не потрібен. Так і у футболі: якщо ти перебуваєш у команді, яка ставить перед собою високі завдання, дає результат, то ти рухаєшся у правильному напрямку і обов’язково заробиш.
«Навіть ті гравці, хто приходив до нас із Динамо та Шахтаря, казали, що грати в Одесі – це казка»
– Про російський період твоєї кар’єри говоритимемо, чи ні?
– Ні. Про той період я не хочу навіть згадувати.
– Це правда, що ти перестав спілкуватися зі знайомими з росії та заблокував усі їхні контакти?
– Правда. Коли розпочалася повномасштабна війне, жоден знайомий футболіст із росії мені не зателефонував і не написав. Якщо чесно, навіть якби хтось і написав, то я б не відповів. Це якісь зомбовані люди і якби вони щось писали, то писали б не з добротою, а з якимось подвійним змістом. Мені нема про що з ними розмовляти.
– Тоді давай поговоримо про твій одеський період. Чорноморець – це найкращі роки у твоїй спортивній кар’єрі?
– Однозначно найкращі. До Чорноморця я прийшов, коли мені було 24, і пішов у 29 років. Майже п’ять років відіграв у Одесі. Ми грали у Лізі Європи, мене із Чорноморця викликали до збірної України.
Кирило Ковальчук, фото: з відкритих джерел
– Що стало головним мотивом під час переходу до Чорноморця?
– Я дуже хотів і був щасливий, що з’явилася можливість грати вдома. У найкращій, як для мене, команді. На найкращому стадіоні. Хто провів хоч один сезон в Одесі, зрозуміють, про що я говорю. Розкажуть вам, що за місто Одеса, яка тут атмосфера.
Навіть ті, хто приходив до нас із Динамо та Шахтаря, були в щоці. Казали: «Грати в Одесі – це казка». Тоді в Одесі було все: і тренер хороший, і команда чудова. Напевно так співпало, що наш наставник – Роман Григорчук – і ми, футболісти, доповнювали один одного. Ми виконували всі установки, які Григорчук нам давав, і досягали результату.
Я впевнений, що та команда, яка була у Григорчука, через рік стала б сильнішою, а ще через рік – ще сильнішою. Це той випадок, коли все йде по наростаючій, тільки вгору. Тут слід сказати і добрі слова на адресу президента Чорноморця Леоніда Клімова за той підхід, який у нього був до команди. Знаєте, Клімова багато хто не любив. Але те, що я бачив у Одесі, я за свою кар’єрі не бачив від жодного з президентів.
– Клімов виконував все що обіцяв?
– Ті умови, які прописані в контракті, все виконав. Із кожним гравцем Клімов повністю розрахувався. Особисто я не чув від жодного гравця, щоб президент не виконав те, що йому пообіцяв. Клімов тоді дуже сильно розвивав футбол. Побудував у Одесі стадіон, базу. Він, як президент, робив усе для команди. Я добре пам’ятаю наш газон на базі, де ми тренувалися. Наше харчування. Наш басейн, у якому вода була підігріта чітко до 29 градусів.
Було все так, як говорив тренер. Те, що скаже Григорчук, Клімов усе виконував. Тому був і результат.
– Ви сильно засмутилися, коли у фіналі Кубка України програли Шахтарю?
– Ви знаєте, взагалі не засмутилися. У тому матчі ми ще не були цілісною командою. Сподівалися на диво, але дива не сталося. У тому фіналі поряд зі мною у центрі півзахисту грав Анатолій Діденко. Він не міг вийти в нападі, тому що не було кому грати в середині.
Але той матч дав нам поштовх. Наступного сезону ми стали сильнішими. Гра за Суперкубок із Шахтарем була вже іншою. Підсумковий рахунок був практично такий, як у фіналі Кубка – 3:1, але після тієї гри ми дійсно засмутилися. У нас на полі була вже зовсім інша команда. Ми багато не реалізували своїх моментів. Можна навіть сказати, що Шахтар грав другим номером. Третій гол гірники забили нам з пенальті.
Потім ми добре стартували у чемпіонаті і продовжували грати так, що на зимову паузу пішли на другому місці.
«Могли пройти Ліон, якби не Платіні й арбітр з Македонії»
– З тих ігор, які провів у Лізі Європи Чорноморець, яка для тебе стоїть особняком?
– Напевно, проти Црвени Звезди в Одесі (виграли 3:1, Ковальчук відкрив рахунок, – прим. О.П.). Мабуть, ця гра у кваліфікації Ліги Європи у нас була найкращою. А ще я назвав би її головною. Тому що на той момент ми ще не вірили, що маємо силу. Коли ти думаєш, що граєш із суперником класом вище, а потім долаєш його, ти і команда твоя зростаєте і набуваєте впевненості.
Кирило Ковальчук, фото: Getty Images
Для нас це був переломний момент. Коли ми пройшли сербів, то вийшли на новий рівень. Пригадую, на виїзді зіграли з ними внічию 0:0 – це був четвер. У п’ятницю ми в дорозі. Приїхали до Одеси на базу о 6-й ранку, а в суботу ми вирушили в Києві на гру з Динамо. І у неділю обіграли киян (2:1, переможний гол Пабло Фонтанельйо провів на 87-й хвилині, – прим. О.П.). Ось тоді ми зрозуміли, що у нас сильна команда – ми повірили у себе.
– Ви могли пройти французький Ліон?
– Могли, якби не суддя, який вигадав червону картку.
Якщо копнути глибше, тоді, крім нас, від України в єврокубках продовжували грати Динамо, Шахтар, Дніпро. У разі нашої перемоги за коефіцієнтом УЄФА ми наздоганяли Францію. У нас боротьба із французами йшла за 4-5 місця. Мішель Платіні був президентом УЄФА і, відповідно, це могло тиснути на арбітра з Македонії (Олександра Ставрєва, – прим. О.П.). В цьому плані нам тяжко було. Ось суддя і вигадав лівий пенальті.
Але ми ще й самі винні. За рахунку 0:0 мали моменти, щоб забити. Після ударів Сантани та Бергера м’яч двічі влучав у штангу. Всю гру ми атакували, а вони скористалися своїм практично одним моментом і забили. Ляказетт змістився в центр і пробив. Хоч голом там взагалі не пахло, але повели у рахунку. Після цього ми не раз могли забити. Був момент, коли м’яч по стрічці воріт мотався, однак у сітку так і не залетів. Той європейський похід Чорноморець завершив гідно.
– Ти сказав, що мріяв грати за Чорноморець, був щасливий в Одесі. Що змусило тебе залишити команду?
– Я пішов, тому, що Чорноморець вирішив омолодити склад. Ставка вже робилася на молодих хлопців, і клуб не ставив перед собою максимальні задачі. Були заборгованості. Пішов Григорчук, команду почали залишати легіонери. Загалом, покинули Чорноморець 12 футболістів.
Я вважав, що для мого розвитку потрібен крок уперед. Рівень футболіста покращується лише тоді, коли команда, в якій він грає, бореться за найвищі місця.
– Це правда, що ти до останнього намагався знайти з клубом компроміс. Навіть був готовий піти на зниження зарплати?
– Так, я пропонував Чорноморцю суттєво скоротити мої умови. Готовий був залишитися в команді, піти на зниження зарплати в 2-3 рази. Але все ж таки ми вирішили розірвати контракт за взаємною згодою. Потиснули один одному руки і розлучилися по-хорошому.
– У тебе у Чорноморці була найвища зарплатня?
– Думаю, одна з найвищих. У тих гравців, хто постійно грав у складі Чорноморця, зарплата була практично однаковою.
«У Металісті спочатку було все добре, а потім вісім місяців ми сиділи без зарплатні»
– Що стало головним мотивом під час переходу в Металіст?
– Я знав і розумів, що Металіст – це бренд. Коли йшов до Харкова, там ще грали Шав’єр, Едмар, Жажа, Вільягра, Папа Гуйє, Кобін, Назаренко, Іщенко… Ми швидко домовилися. Мене все влаштувало, тому інші варіанти я навіть не розглядав. Хоча пропозиції були цікаві – навіть звали клуби із Європи.
Руслан Ротань і Кирило Ковальчук, фото: ФК Дніпро
– З Європи які клуби запрошували?
– Пропонували поїхати до бельгійського Генку. На той момент я був гравцем збірної, тому мав багато варіантів для продовження ігрової кар’єри. Були запрошення з Казахстану – до Астани. Григорчук кликав до Азербайджану в Габалу.
Але я хотів залишитись в Україні. Не думав і не вірив, що з Металістом станеться така неприємна історія. Що таке взагалі можливо.
– Коли ти йшов у Металіст, там із фінансами було все нормально?
– У Металіст я йшов як вільний агент. Я підписав контракт, у якому були прописані всі умови. Знав, звичайно, що будуть затримки з виплатами на два-три місяці, однак не переживав. Спочатку всі контрактні зобов’язання виконувались. Але потім пішли затримки. Вісім місяців сидів без зарплатні.
– Ти подав на клуб до суду і згідно з його рішенням Металіст зобов’язаний був виплатити тобі 8 мільйонів гривень?
– Так, я виграв суд. Мені мали виплатити велику суму – 400 тисяч доларів.
– Розрахувалися?
– Ні.
– Як ти опинився у Туреччині?
– 11 січня нас збирали у Харкові, але я не поїхав. Сказав, що приїду наступного дня. Ті хлопці, які приїхали у перший день, потім дзвонили і розповідали, що на базі немає ні води ні електрики, ніде тренуватися. Нам по приїзду обіцяли гроші, а там не те що грошей, взагалі жодного працівника не було – просто біда.
Для мене це була остання крапка. Я подзвонив своєму агенту і запитав, які у нього є для мене варіанти, так щоб відразу туди піти. Він сказав – Туреччина. Набрав директора клубу і з’ясував у нього, чи можу я піти з Металіста в статусі вільного агента. Він мені відповів, що можу, але треба домовитися по боргах. Клуб хотів, щоб я погодився скоротити частину боргів. Я попросив, щоб вони підготували потрібні папери, які я підпишу. Зробили документ, згідно з якого клуб залишається винен мені ще 400 тисяч доларів. Я погодився і підписав папери. А вже за два дні, 15 січня, був у Ізмірі.
«Коли приїхав у турецьку Каршияку, дали підйомні, а потім не платили»
– Крім Каршияка у Туреччині для тебе були інші варіанти?
– Був ще клуб з Супер-ліги Ескішехірспор, туди поїхав Окріашвілі, ще хтось з України. Цікавився Болуспор. Якщо чесно, я вибирав команду за місцем розташування та за умовами. Умови у Каршіаки були просто космічні.
– Що була за команда Каршияка, яким був рівень чемпіонату?
– Команда була цікава. Складалася з одних зірок. Клуб мав багато грошей, тому вони збирали відомих гравців – хотіли відразу залетіти до Супер-ліги. Але імена у футбол не грають. Ті ветерани, які туди приїхали, просто не могли витримати темпу, який був у турецькій Першій лізі.
– Невже у турків Перша ліга – як Ліга чемпіонів?
– Там клас гравців йде на другий план, а на першому – боротьба та бажання. Каршияка була командою першого тайму. Ми зі всіма перший тайм грали добре, а у другому таймі нас суперники просто знищували. Отже, прийшов я в команду, коли вона знаходилася унизу, і пішов, коли вона закінчила чемпіонат на передостанньому місці. У результаті вилетіла в нижчу лігу.
– Каршияка тобі теж заборгувала?
– Коли приїхав туди, дали тільки підйомні, а потім не платили. Усі гроші виплатили через рік, навіть більше. Умовно кажучи, я там пробув три місяці, а гроші отримав за цілий рік. Такою була неустойка.
«У Казахстані я вперше побачив, як плавляться світлофори»
– Далі у твоїй кар'єрі був Казахстан…
– Поїхав туди, бо у Казахстані був цілком пристойний чемпіонат. У футбол там вкладали хороші гроші. Три роки я провів там. Мені все подобалося. Шимкент – хороше місто. Ордабаси – хороша команда. Ми постійно боролися за першу трійку. Три роки поспіль потрапляли до кваліфікації Ліги Європи, взяли дві бронзи. Загалом виконували завдання.
Кирило Ковальчук, фото: ФК Ордабаси
Звичайно, Астана та Кайрат за інфраструктурою – потужніші клуби. Тому вони, здебільшого, між собою вели боротьбу за перше місце. А ми пробували нав’язати їм конкуренцію.
– Мінуси Казахстану?
– Те, що немає стадіонів. Я був здивований, що з тими бюджетами, які мали тамтешні клуби, у них є проблеми з інфраструктурою. Більшість команд там державні. Це непогано, оскільки є захист від держави для гравців – що клуб не збанкрутує, як у нас Металіст чи Дніпро, і з футболістами розрахується.
– У твого клубу інфраструктура була на рівні?
– В Ордабаси була своя база, все нове, комфортні автобуси, гарне харчування. У цьому плані було майже так, як в Україні. А ось багато інших клубів абсолютно нічого не мали. На збори приїжджали на нашу базу – жили там і тренувалися. В інші міста ми літали чартерами. Із зарплатою було все добре, щоправда, платили раз на півроку. Ми знали, що будуть такі затримки, тому ніхто нікуди скарги не писав.
– Окрім тебе, хто там ще був з українців?
– У Шимкенті зі мною грав мій близький друг Пабло Фонтанельйо, який був у Чорноморці. Також були у нас Зігі Бадібанга, Дмитро Непогодов, Сергій Ткачук, Іван Бобко.
– Із Романом Григорчуком у Казахстані бачилися?
– Звісно. Він тренував Астану, привів команду до чемпіонства. Зустрічалися, коли наші команди грали одна проти одної. Був момент, коли за чотири або п’ять турів до закінчення чемпіонату ми обіграли Астану і вийшли вперед, але не втримали цю перевагу.
– Як тобі клімат у Казахстані?
– У Казахстані було дуже спекотно, але я людина теплолюбна. Будь-яка спека для мене краще, ніж холод, зима. Але траплялося й таке, що вилітаємо ми з Шимкента за плюс 40, а прилітаємо, скажімо, до Павлодара, а там плюс 2. Ось таке коливання температур.
А ще я в Шимкенті вперше побачив, як плавилися світлофори. Це було коли ми їхали на гру, яку призначили на 14.00, а температура була плюс 50. Пам’ятаю, як ми грали з Актобе, яке тренував Ігор Рахаєв. Він туди із Металіста багато бразильців привіз. Вони вийшли на поле, побігали за такої спеки 20 хвилині і стали просити заміну, просто не могли далі грати.
«У мене є мета – хочу в майбутньому тренувати професіональну команду»
– Ти сказав, що в тебе велика родина…
– Дружина і троє дітей. Старшій доньці Мілані через півроку буде 12. Сину Антону – 9, а наймолодшому Дані – чотири. З майбутньою дружиною Дашею я познайомився, коли ще у дублі Дніпра грав. Сама вона із Дніпра. Зустрілися, коли мені було 17, а їй 16. Вже 20 років, як разом. Де б я не грав, куди б їздив, вона завжди була зі мною.
Кирило Ковальчук, фото: Football.ua
– Діти чим захоплюються та займаються?
– Донька – гімнастикою. Старший син – футболом. Грає в одеській команді Пальміра. Грає дуже добре, йому цікаво. Цілий день із м’ячем. Я індивідуально з ним займаюся. Нехай розвивається, поки йому цікаво, потрібно допомагати дитині. А найменший Даня – хоча ще й маленький, напевно, за рік теж ходитиме на заняття футболом.
– Ти хочеш, щоб твої обидва сини були футболістами?
– Та я на цьому особливо акценту не роблю. Якщо не вийде з них футболістів, що ми – любитимемо їх менше? Ні, звісно. Я ось дивлюся, більшість батьків налаштовані так, що якщо привели свою дитину до секції футболу, то їхні діти, походивши туди, потім стануть великими зірками. Деякі навіть дуже засмучуються, що дитині вже 15, а вона не стала тим, ким мала стати.
Просто вони не розуміють, що таке футбол. Немає нічого страшного в тому, що ваша дитина в майбутньому не стане футболістом. Життя на цьому не закінчується. Багато є інших професій. Людина може просто любити футбол і при цьому не грати на професійному рівні.
– Я не спитав тебе про брата. Як у нього справи?
– Так, нічого. Все в нього добре. Живе з батьками у Біляївці. Батьки мають там приватний будинок. Тато досі тренує дітей. До нього батьки приводять своїх хлопчиків, просять, щоб він з ними позаймався. Робить він це абсолютно безкоштовно У Біляївці щороку проводяться турніри серед дитячих команд.
– Чим займається брат?
– Та особливо нічим. Бігає, тренується сам для себе.
– У нього є сім'я?
– У нього є дружина. Дітей вони не мають.
– Ти якось сказав, що хочеш стати тренером. Бажання не пропало?
– Ні. Я маю тренерську ліцензію категорії А. Отримав її рік тому. За рік піду, мабуть, на навчання щоб отримати ліцензію PRO UEFA. Бажання є. Коли ти багато років провів у великому футболі, звичайно, тягне і хочеться туди. У мене є мета – хочу в майбутньому тренувати професіональну команду.
Бачу та розумію, як зараз важко молодому тренеру пробитися нагору. У нас одні й ті ж тренери курсують із одного клубу в інший. Зрозуміло, що у власників клубів на кону великі ставки. Їм потрібен негайний результат, тому вони не наважуються запрошувати молодого тренера, щоб не ризикувати. Але ж у нас насправді багато молодих грамотних тренерів, які реально можуть команді допомогти. З ними треба вести розмову. Молоді тренери мають своє бачення, адже вони вийшли з цього покоління. Дивіться на Німеччину, де люди вже в 30 років тренують топ-клуби.
– Насамкінець розкажи про свою нинішню роботу в жіночій команді Сістерс?
– До Сістерс на посаду спортивного директора мене запросили власники стадіону Чорноморець, компанія Олрайз Кепіталз, які дуже інтенсивно розвивають напрямок футболу та взагалі спорту. Мені дуже приємно працювати з президентом клубу Сістерс – Олександром Андросовим. Вважаю його одним з найкращих президентів клубу, яких я до цього зустрічав.
Також хочу сказати теплі слова і про нашого віце-президента – Сергія Бурку. На ньому лежить великий об’єм роботи для розвитку жіночого футболу. Обидва вони працюють у режимі 24/7. Зазначу, що у нашого клубу є своя академія. Є дуже серйозні плани, які ми збираємося втілити у життя. Але про це краще поговорити десь за півроку.
Головного тренера Євгена Додурича знаю змалку. Він багато попрацював в Одесі, тренуючи дитячі та юнацькі команди. Тому запросив його до команди без жодних роздумів. Ми виконали завдання – вийшли до Вищої ліги, де впевнено стартували. Звичайно, нам ще важко, є свої моменти. У Вищій лізі є гранди, як Ворскла, Колос, Металіст 1925, Кривбас, Шахтар. У них усі дівчатка на контрактах. Когось із них дуже важко до себе переманити.
Тому дуже складно було зібрати конкурентну команду. Але нам це вдалося. Знайшли легіонерок – у нас їх п’ять. Це дівчата з Бразилії, Камеруну та Гани. Хочу зазначити, що наші дівчатка живуть краще за більшість команд Вищої ліги. Ми їх розмістили у п’ятизірковому готелі. З номерів у них вихід у Фітнес Стадіум – це найбільший фітнес-клуб в Одесі, де є басейн на 25 метрів та тренажерний зал з кращім обладнанням. Тренуються дівчата на ідеальному полі центрального стадіону Чорноморець. Харчуються також на стадіоні – у ресторані. Екіпірування, м’ячі, автобус – все на високому рівні.
Я впевнений, що серед жіночих команд у плані спортивного побуту ми в Україні на першому місці.
Довідка «УФ»
Кирило Ковальчук народився 11 червня 1986 року у місті Біляївка (Одеська область). Півзахисник. Грав за команди Дніпро-2, Дніпро (дубль) – 2003-2006, Зімбру (Молдова) – 2006-2009, Таврія (Сімферополь) – 2007-2008, Томь (росія) – 2009-2011, 2016, Чорноморець (Одеса) – 2011-2015, Металіст (Харків) – 2015, Каршияка (Туреччина) – 2016, Ордабаси (Казахстан) – 2017-2019 роки. Ігрову кар’єру завершив 2 лютого 2020 року.
Володар Кубка Молдови 2007 року.
Срібний призер чемпіонату Молдови сезону 2006/07.
Дворазовий бронзовий призер чемпіонату Казахстану 2017 і 2019 років.
Фіналіст Кубка України 2013 року.
Фіналіст Суперкубка України 2013 року.
Найкращий гравець року клубу Зімбру 2008 року.
За збірну України зіграв 4 матчі.
Всього за свою 17-річну кар’єру гравця зіграв понад 300 офіційних матчів, забив понад 12 голів.
Нині Кирило Ковальчук працює спортивним директором жіночого футбольного клубу Сістерс (Одеса).
