Сирота: «Біба послухав Гаттузо і запитав: «Він що, травить?». Друга частина вогняного інтерв’ю зі Святославом
1572 
Святослав Сирота – колишній воротар Динамо та Дніпра, український легіонер, фіналіст Кубка України, який працював під керівництвом легендарних тренерів зі знаменитими голкіперами. Проте в футболі наш співбесідник прожив не одне життя: не лише як гравець, а й як арбітр і футбольний функціонер. А також – учасник бойових дій, ветеран війни та організатор спортивного дозвілля військовослужбовців.
Святослав Сирота у відвертому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» розповів про другу частину свого життя в футболі:
- як займався обміном валют, де заробляв більше, ніж коли грав у футбол
- як Татулян і Арановський вирішили з нього зробити арбітра
- про скандал у ПФЛ і роль нардепа Сафіулліна
- хто запропонував йому взяти у оренду зовсім юного Артема Довбика у Молдову
- про те, як купував грузинський клуб Зугдіді український власник і про що забув
- яку виконував роботу, коли був помічником віце-президента Таврії Дмитра Селюка
- про зйомки російського пропагандистського фільму «Матч», у якому він грав фашиста
- про те як він був помічником головного тренера збірної світу
- про реакцію на слова Зінченка щодо готовності стати до лав ЗСУ
Прочитати про кар’єру воротаря Динамо, Дніпра та зарубіжних клубів можна в першій частині вогняного інтерв’ю Святослава Сироти.
«Коли закінчив спортивну кар’єру, пішов у бізнес – займався обміном валют»
– Святославе, ми закінчили нашу бесіду на спробі підкинути вам наркоту в Узбекистані. Важко після такого знайти мотивацію грати в футбол. Коли ви повісили бутси на цвях, що думали далі робити?
– Я хотів продовжити спортивну кар’єру, але можливості такої не було. По-перше, я мав травму спини, яку потрібно було лікувати. По-друге, мої трансферні документи мені ніхто не віддавав. По-третє, зовсім не було ніяких варіантів. Не було у мене й агента, щоб він мене десь прилаштував.
Чесно кажучи, я реально не знав, чим займатися. Але у мене в Києві були друзі. Один із них займався бізнесом, і я кожен день до нього приїжджав, щоб поспілкуватися. Якось він мені запропонував разом працювати.
– І що то був за бізнес?
– На той час, як для звичайних людей, досить прибутковий. Ми займалися обміном валют. Я став фінансовим директором, потім просто директором цього підприємства. Певний час працював у цій сфері.
– До цього ви рік працювали в тренерському штабі збірної України U-15. Хто вас туди запросив?
– Валентин Луценко, про якого я можу сказати тільки добрі слова. При Луценку в команді 1986 року народження з’явилися Чигринський, Ярошенко, Костянтин Кравченко.
Я працював з воротарями. Першим номером був Євген Копил – вихованець київської ДЮСШ №15. Це був 2001 рік, і якщо чесно, мені вже тоді дуже хотілося тренувати.
Я навіть отримав тренерську ліцензію категорії А. Хотів іти на PRO, але потім зрозумів, що це робиться по-іншому. Спочатку треба отримати запрошення на посаду головного тренера у команду, а потім вже отримувати ту ліцензію. Тому що у нас є ціла низка тренерів, які мають ліцензію PRO, але команду знайти собі не можуть і не факт, що колись знайдуть.
Я подумав: навіщо мені платити гроші, щоб потім сидіти і казати, що в мене є ось така ліцензія? Але тренувати дуже хотілося. Думаю, якщо якби я став головним тренером, то, напевно, у моєї команди були б хороші результати. Та це лише мої припущення.
Святослав Сирота в тренерському штабі збірної України U-15 Валентина Луценка (у синьому костюмі). Фото: особистий архів С.Сироти
«Мені не треба було йти у суддівство – то була моя помилка»
– А як ви стали арбітром?
– Паралельно з бізнесом мені запропонували зайнятися суддівством.
– Це Анатолій Арановський вам підкинув таку ідею?
– Не зовсім він. Напевно, більше Сергій Татулян. Вони десь разом були на якомусь дні народженні, а так як я з обома був у дуже гарних стосунках, то вони все вирішили без мене. Скажімо так: без мене мене одружили.
– А ви як про це дізналися?
– Вони розмірковували між собою, як мене залишити у футболі. З ними ще був мій друг і кум Віктор Борисович Тертичний – член виконкому Федерації футболу міста Києва. Хтось із них висунув ідею: нехай Слава судить. Потім вони мені зателефонували і спитали: «Судитимеш?». Кажу: «Так».
– Як ви готувалися до арбітражу?
– Були збори молодих арбітрів, на які я ходив. Там нам давали теорію і практику. Фізичну підготовку я здав дуже легко. Нам читали лекції про правила суддівства. Паралельно ми обслуговували ігри в міжсезоння між командами нижчого рівня. Потім найкращі із нас судили юнацькі змагання. На першість міста за участю дитячих команд треба було відсудити ігор 50 або й більше. Ось так я навчався, їздив судити дітей і юнаків. А потім все дійшло до команд майстрів.
– Якщо переглянути вашу статистику, то ви були дуже суворим арбітром. Почали судити з вилучення гравця вже на десятій хвилині. Пам’ятаєте свій дебют?
– Якщо гравець заслуговує червону картку, то її потрібно давати. Не важливо, яка це хвилина – десята або перша. Нас так учили. А в тому матчі був вихід один на один і воротар порушив правила. Я вже не пам’ятаю, що він там зробив, по-моєму, затримав руками суперника. Гравців, щоб підстрахувати його, не було. Тобто один воротар і футболіст, який намагається забити м’яч. Там залізна червона картка (за період свого суддівства у Другій лізі Сирота як головний арбітр відсудив 21 гру, показав 7 червоних і 63 жовтих картки, призначив 9 пенальті, – прим. О.П.).
– Суддівський адреналін інший, ніж у гравця?
– Звичайно. Не скажу, що мені було складно. Намагався судити так, як я розумію, і те, що бачу. Може, десь припускався помилок – був неправий. Якщо чесно, мені взагалі не треба було йти у суддівство. Нічого поганого не хочу говорити про тих людей, які зробили за мене цей вибір. Але то була моя помилка. І я зовсім не жалкую, що розпрощався зі суддівством.
– Тренери команд Другої ліги розказують, що у той період, треба було хоча б сто доларів дати арбітру, щоб він судив чесно. Що ви можете на це сказати?
– Знаєте, тренерам завжди треба виправдати свої помилки, тому у поразці команди вони готові звинувачувати всіх, крім себе. Може, хтось і брав гроші, але особисто я не дуже в це вірю.
– Тобто, особисто вас це не стосується?
– Дивіться, у мене на той час зарплата, як у директора підприємства з обміну валют, була три тисячі доларів. Я заробляв більше, ніж коли грав у футбол. У мене була машина БМВ 7 останньої моделі, на якій я якось приїхав на одну з ігор. Ну які гроші, про що ви? Що вони мені могли дати?. Сенсу брати у них гроші взагалі не було.
«Сафіуллін хотів піти далі, залишивши в ПФЛ свою маріонетку»
– Ви сказали, що суддівство було вашою помилкою. А що скажете про вашу роботу чиновником у ПФЛ?
– У ПФЛ мене запросили, коли вирішили організувати першість дублерів. До цього я вже працював у Федерації футболу Києва. Там ми проводили різні змагання – пляжний футбол, вуличний, міні, і, звичайно, великий – серед дітей та дорослих.
В ПФЛ я поступово пройшов усі кар’єрні сходинки від фахівця до президента. Я був ідеалістом. Мав свою думка, яку міг висловити. Крім того, я маю силу волі і силу духу. А це не всім подобається. В цьому світі треба для усіх бути хорошим. Ходити і з усіма цьомкатися – знаходити баланс. З того, що хотів, зробити, по суті, не вдалося нічого.
– Вам висунули купу звинувачень, але прибрали?
– Там вини моєї не було. Була недосвідченість. Зараз дуже багато чого розумію зовсім по-іншому. Равіль Сафіуллін хотів піти далі, а в ПФЛ залишити свою маріонетку. Зі мною в них не вийшло. У мене нема ніяких претензій, це був для мене дуже важливий життєвий досвід. Але так, як повів себе Сафіуллін, розумна людина ніколи себе не поведе.
Знаєте, таке відбувалося тоді не тільки в футболі, а й у багатьох галузях нашої країни. Люди, які прийшли до влади [Партія регіонів], були людьми одного сорту – люди беззаконня. І судили вони з беззаконня. Хотіли показати усім іншим, хто у домі господар. Саме тому й відбулася революція.
– Колись у вас була ідея відродити київський клуб ЦСКА. Що не вийшло?
– Крім мене і ще кількох людей, зацікавленості у відродженні цього клубу більше ніхто не виявив. Якщо чесно, нині така команда не повинна відроджуватися. Чому? Центральний спортивний клуб армії – це ж тягнеться з СРСР. На сьогодні у нас існує армійський клуб, але він по іншому називається – ЦСК ЗСУ. Підпорядкований він міністерству оборони України. Там є спортсмени, які займаються, але нема футболу.
Особисто я армійську команду у професійному футболі не бачу. У ЗСУ може бути команда, але вона має брати участь тільки у аматорських змаганнях. Якщо вести мову про професійний футбол, то тут вже будуть різного виду махінації. Професійний клуб, у принципі, повинен заробляти кошти. Будь-яка команда ЗСУ не може ставити за мету це робити. Можна зробити команду з людей, які служили, але чи буде цей клуб конкурентоспроможним серед інших професійних команд? Залучати інших футбольних людей, іноземців? Яке вони мають відношення до ЗСУ? Тут дуже багато питань.
Святослав Сирота – президент ПФЛ. Фото: особистий архів С.Сироти
«Поїхати у Бельци у якості спортивного директора клубу мені запропонував мій друг – Геннадій Перепаденко»
– Що розкажете про період вашої роботу у Молдові?
– Якось мені зателефонував мій друг, легендарна особистість у футболі – Геннадій Перепаденко, і запитав: «Що там у Молдові?» Його цікавили питання ліміту на легіонерів, вимог щодо участі молодих гравців. Я йому все розповів та описав. А вже за півгодини він знову набрав мене і спитав, чи не погоджусь я разом з ним поїхати до Молдови у тамошній клуб – Зоря (Бельци) – працювати у якості спортивного директора. Виявилося, що в цьому клубі він отримав посаду генерального директора. Я дав згоду, і ми поїхали у Молдову.
– Це для вас була нова робота. Вона вам подобалась?
– Так. Я відповідав за спортивну частину клубу і в мене все виходило – був результат. Взагалі, коли є результат, команда здобуває перемоги, підіймає над головою Кубки, ти отримуєш задоволення – кращої насолоди від роботи нема. А ось коли команда програє, то вже інша справа.
– Перепаденко – генеральний директор, ви – спортивний. Що безпосередньо входило у ваші обов’язки?
– Я займався формуванням команди, починаючи від тренерського штабу і закінчуючи гравцями. Потім супроводжував їх, щоб ні у кого з запрошених у Зорю людей не було ніяких побутових та всяких інших проблем.
– Тоді у Зорі з’явилося багато українських футболістів. Це ви їх запросили?
– Безумовно. Це були і українці, і не українці. Всіх нових футболістів, які приїхали у команду, запрошував особисто я (з українців тоді прийшли у Зорю: Андрій Нестеров, Ігор Ощипко, Андрій Слінкін, Євген Пісоцький, Богдан, Бойчук, Андрій Яковлєв, Олександр Єрмаченко, – прим. О.П.). Звичайно, кожну кандидатуру я погоджував з великим колом людей – керівництво, тренери, спортивні директори, агенти…
Андрій Нестеров, Андрій Слінкін, Олександр Єрмаченко, Богдан Бойчук, Андрій Яковлєв та Артем Довбик. Фото: instagram
«Зателефонував Красников і запропонував взяти у оренду з Дніпра перспективного молодого гравця – Артема Довбика»
– Розкажіть, як у вашій команді з’явився 18-річний Довбик, для якого Зоря стала першою закордонною командою?
– Історія була така. Мені зателефонував Євген Красников і сказав, що у Дніпрі є дуже перспективний гравець, але він ще зовсім молодий і не тягне дорослу гру. Однак йому вже потрібно було бути ближче до більш дорослих майстрів футболу, набути навичок на тренуваннях, у товариських іграх, десь виходити на заміну у матчах чемпіонату. Для юного гравця це важкий період, але його треба пройти.
Я погодився і Довбик приїхав до нас. Правда, пробув він у Зорі нетривалий час. Скільки ми там були, стільки і він був у нас.
– Згідно тієї угоди, Дніпро отримав якісь гроші, чи це була оренда?
– То була оренда. Довбик приїхав з Дніпра, а потім у Дніпро повернувся.
– За час перебування Довбика у Зорі, зарплату він отримував у Дніпрі?
– Ні. Зарплату йому платили ми.
– Зарплата в нього була велика?
– Та ні – це ж Молдова. Великих зарплат там не було. Я не можу сказати, якою вона була у Довбика, тому що це особиста інформація гравця.
– І яке враження у вас залишилося від Довбика?
– У нього, як і зараз, був дуже атлетичний вигляд. Проте, через свою молодість, він десь за грою трохи не встигав.
– Не вистачало швидкості, чи ігрового мислення?
– Особиста швидкість та мислення – все це у нього було. Однак дорослий, чоловічий, футбол – більш швидкий. Рішення приймаються на соту долі секунди швидше. А це така мить, за яку м’яч вже пішов до іншого гравця. Це звичайна ситуація для 18-річного хлопця, нічого такого в цьому нема.
– Зараз Довбик потрапив до списку номінантів на отримання «Золотого м’яча» - 2024. Як ви це сприйняли?
– Довбик, або будь який інший український гравець, який досягає якихось особистих успіхів, для нас це завжди добре. Я радію кожному українцю, який досягає чогось вагомого у світі і при цьому підтримує Україну.
– Як вважаєте, у Довбика є шанс отримати «Золотий м’яч»?
– Скажу так – це не важливо, стане Довбик володарем «Золотого м’яча» чи ні. Ви пам’ятаєте, коли востаннє наш футболіст номінувався на «Золотий м’яч»? Коли Шевченко був? Це ж будо дуже давно (у 2004 Шевченко завоював цей особистий приз, – прим. О.П.). Думаю, якщо Довбик переможе, буде дуже добре, якщо ні, нічого страшного у цьому не буде. Довбик вже досяг дуже великого успіху.
Артем Довбик у складі Зорі Бельци. Фото: Google
«Ми виграли Кубок Молдови, потрапили у єврокубки, але нам сказали, що фінансування клуби скорочується вдвічі»
– Ви сказали, що у Зорі приймали рішення щодо тренерів команди. Зайцева і Рахаєва ви запрошували?
– Так. Першого і другого запрошував особисто я. Спочатку був Сергій Зайцев, якому допомагав Віктор Догадайло, а потім, йому на зміну прийшов Ігор Рахаєв.
– Чому команду залишив Сергій Зайцев?
– Сергій Зайцев – досвідчений фахівець. У спортивному плані він повністю нас влаштовував. Тут не було ніяких заперечень, але у нього з’явилися проблеми з отриманням дозволу на роботу у Молдові. Він отримав дозвіл на працевлаштування, термін якого закінчився, а далі влада Молдови цей дозвіл йому не продовжила. Не можу сказати з яких причин – просто не знаю. Зайцев не міг далі працювати з командою, тому треба було когось запрошувати. Запросили – Ігоря Рахаєва.
– Чому саме його?
– Ви знаєте, не кожен тренер хоче їхати працювати у Молдову. З тих, хто погодився працювати у Зорі, мені більше сподобався Ігор Рахаєв. Сподобався його підхід до тренувального процесу, бачення гри команди. Плюс Рахаєв працював з Маркевичем. Я вірив у те, що з цим тренером у нас все буде добре, ми досягнемо успіхів. Так воно і вийшло.
– З того майже десятка українських футболістів, які у вас грали, хто краще себе проявив? Хто був на полі лідером?
– Я не хочу когось виділяти. Скажу так: усі вони проявили себе дуже добре.
– Скільки українців постійно грали у основі?
– Три-чотири наших хлопців грали постійно.
– Наскільки правда, що Мирон Маркевич хотів Андрія Нестерова запросити у Дніпро?
– Це питання більше до Мирона Богдановича. Ми направляли Нестерова на перегляд у Дніпро. Він був там, провів товариський матч із запорізьким Металургом. Зіграв дуже добре. Після цього особисто мені Маркевич сказав, що Нестеров йому підходить, і щоб ми здійснювали заходи, для переходу в Дніпро. На жаль, щось у клубі не зрослося. Нехай це все залишиться на совісті тих людей, які займалися цим питанням.
– Ще хотів спитати вас про президента Зорі (Бельци) – Ренато Усатого. Особисто ви були знайомі з ним?
– Нічого про нього не можу сказати. Я Усатого майже не бачив. Лише один раз з ним спілкувався. Пам’ятаю, були у нас якісь свята, на які він приїжджав. Відвідав він, звичайно, на фіналі Кубка. На інших матчах команди не пригадую, щоб він був.
– А про президента іспанського клубу Марбелья Олександра Грінберга що розкажете? Чи правда, що він був генеральним спонсором Зорі?
– Це питання до Геннадія Перепаденка. Він більше спілкувався з Грінбергом. Але я знаю, що він дійсно фінансував, повністю або частково, цей клуб. Знаю, що Грінберг підтримував Україну. Навіть, коли почалася повномасштабна війна з росією, він мені особисто писав слова підтримки нашої країни. Може, публічних дописів він і не робив. Я за цим не слідкував. Але особисто мені він писав, що підтримує Україну.
– Фінансове забезпечення Зорі було нормальне?
– Як сказати. Ми усвідомлювали те, що Зоря (Бельци) – не топ-клуб. Не Динамо (Київ), Шахтар, Шериф. Навіть не Зімбру. Те, що було необхідно для команди, цим усім забезпечували. Безумовно хотілося більшого. Хотілося, щоб у команди був гарний стадіон, навчально-тренувальна база, щоб мали де іноземні гравці нормально жити, проте цього у Бельцях не було. Форму, інвентар купили – все.
– Ви Бельци покинули через фінансові проблеми?
– Я так розумію, що Грінберг перестав фінансувати команду. Місцева влада, скоріше за все – мер Ренато Усатий, продовжувала клуб фінансувати. Але по закінченню сезону, після того, як ми виграли Кубок Молдови та потрапили у єврокубки, нас зібрали і сказали, щоб ми повідомили гравцям, що на наступний сезон фінансування клубу скорочується вдвічі. Сказали: грошей не буде, так що не розраховуйте на більше.
Якщо гравець їде кудись, живе не вдома, він повинен отримувати більше, ніж у іншому місці – це аксіома. Тому, коли кажуть: «Ось ми знайшли безкоштовно гравця, за умовно кажучи, тарілку борщу» – досить часто таке відбувається. Я їм кажу: «Так, може, він грати не вміє?» Це скоріше за все. Тому він і їде куди завгодно. Якщо гравець, скажімо бразилець, у себе не знайшов команду і їде кудись майже безкоштовно грати, значить, він нікому не потрібен. Безкоштовні гравці для клубу – ще шлях нікуди.
– У Молдові з вами повністю розрахувалися?
– Претензій до клубу немає. Звичайно, були деякі моменти, але нехай це залишиться там.
Зоря Бельци. Фото: instagram
«ФК Зугдіді придбав український власник. Мав розпочати фінансування команди, але так цього і не зробив»
– Потім ви їздили у Грузію. Що не склалося у вас у ФК Зугдіді?
– У Зугдіді я фактично не був. Приїхав туди, мене представили як віце-президента клубу. Справа в тому, що цей грузинський клуб купив наш український власник. Я не можу розкривати прізвища цієї людина, але це не олігарх. Він на той час вів переговори і запросив мене поїхати разом з ним. Сказав, що він не дуже добре знає усі деталі і механізми такої справи.
Ми полетіли у Грузію, поспілкувалися. Усе нібито було добре. Він надав мені довіреність на оформлення договору купівлі-продажу. В мене вона навіть залишилася. Оформили договір, згідно якого він отримав більшу частку цього клубу.
– Скільки часу особисто ви пробули у Грузії?
– Місяць-півтора. Чекав, коли новий власник вступить у права. Він клуб придбав і мав розпочати фінансування команди, але так цього і не зробив. Так як я з ним приїжджав, то на мене дивилися, начебто я його довірена особа, тому маю за нього розраховуватися.
– І що було далії?
– Я на все це подивився і кажу собі: «Та ні». Приїхав в Україну, зв’язався з ним по телефону й кажу: «Починайте фінансування, інакше нема сенсу далі займатися цією справою». Він навіть образився на мене. Сказав, щоб я збирав команду, нехай вона тренується, а він вже потім розрахується. У відповідь я сказав йому: «Це неможливо. Це ж не ви, а я збираю команду, даю людям певні обіцянки. А якщо не вийде? Що потім? Хто буде розраховуватися з усіма цими людьми? Це ж я повинен робити під своє ім’я. Під моє слово вони мають приїхати сюди». Ось така у нас вийшла розмова. У підсумку я навіть не приступив до роботи.
– Кого ви збиралися запросити на посаду тренера ФК Зугдіді?
– Я планував щоб головним тренером був Володимир Лютий – легенда дніпровського футболу. У нього вже був дуже великий досвід роботи у Німеччині, в інших країнах, тому я хотів саме його. І він навіть тренував Зугдіді якийсь час, але недовго.
Пам’ятаю, щодо його кандидатури спілкувався тоді з грузинською стороною, казав, що коли наш український інвестор почне фінансувати команду, тоді Лютий приїде і почне працювати. Їм також сподобалася кандидатура Лютого і вони хотіли, щоб він скоріше до них приїхав. Я їм казав: зарано, це буде неправильно, що він один, йому треба команду зібрати.
Але мені так і не вдалося їх переконати. Лютий таки приїхав у Зугдіді. Ну, як я й прогнозував, у нього там не дуже гарно все вийшло. Думаю, перш за все тому, що команді треба було посилюватися, а ще міняти багато речей, для того щоб був результат.
«У Таврії я ніколи не працював, просто був помічником у Дмитра Селюка»
– Скажіть, а із сімферопольською Таврією у вас був який зв'язок?
– Відразу скажу, що у Таврії я ніколи не працював. Дмитро Селюк був призначений у Таврію як віце-президент чи на якусь іншу посаду, точно не знаю, як там було за документами. Селюк мені зателефонував і запропонував бути його помічником. Він не бував в Україні, але хотів постійно тримати руку на пульсі. Щоб у нього була тут людина, яка б йому розповідала по факту, що відбувається. Я їздив у Сімферополь, а потім спілкувався з Дмитром Селюком. Виконував його особисті завдання.
– Поява в Таврії великої групи молодих африканців – робота Селюка?
– Ці всі питання до нього. Я не був агентом. Я просто допомагав Селюку – і все.
– З Дмитром Селюком ви підтримуєте зараз зв’язок?
– Так. Ми спілкуємося по телефону, але не дуже часто. Він підтримував мене, коли я отримав поранення.
– На вашу думку, чому Таврія через два сезони потерпіла крах?
– Я дуже не люблю коментувати дії інших людей. Скажу так: при Селюку, при Альтмані ніякого краху в Таврії не було. Таврія за певних об’єктивних і суб’єктивних причин не змогла потрапити у єврокубки. Якщо не помиляюся не вистачило команді одного очка (згідно турнірної таблиці чемпіонату Таврія відстала від київського Арсеналу на шість пунктів, – прим. О.П.). Але ми не весь сезон були у команді.
На початку чемпіонату було втрачено дуже багато очок, причому з якихось невідомих причин. У мене є підозра, але оскільки це було до нас, то я не хочу це коментувати. Потім, вже при нас, у Таврії зірвалася гра у Сімферополі з донецьким Металургом, коли поле не змогли підготувати до першого весняного туру.
Далі ми втрачали очки через те, що команда не могла продемонструвати свій клас, іноді не з нашої вини. Але все рівно ми набрали рекордну кількість очок у чемпіонаті за усю історію Таврії (45 очок у 30 іграх – але це не є рекордом. Під керівництвом Фоменка в сезоні 2007/08 Таврія набрала 47 очок у 30 іграх і посіла 5 місце, – прим. О.П.). Проте їх не вистачило, щоб потрапити у єврокубки.
При нас все у Таврії було добре, що було після нас – це питання до власників і до тих людей, які там працювали. Я знаю, що там відбулося, але не хочу це коментувати. На жаль, у нас такий футбол.
«Біба подумав, що Дженнаро Гаттузо його травить»
– У 2011 році ви знімалися у кінофільмі «Матч». Хотілося почути вашу думку про цей фільм, вашу роль у ньому?
– Це було випадково. Мій знайомий якось підійшов і сказав, що під Києвом, у Вишгороді, йдуть зйомки фільму. І якраз підбирають людей, які могли б позайматися з акторами, навчити їх базовим елементам гри у футбол. А ще він сказав, що там будуть відбирати тих, хто візьме участь у цьому фільмі.
Кілька місяців я провів там, показував, як треба грати у воротах. Зі сторони приїжджав режисер фільму, дивився і відбирав людей для зйомок. У нас були проби, і я пройшов.
– Після виходу цей фільм отримав негативну критику в Україні. Ви згодні, що це була явна пропаганда російського світу?
– Повністю згоден. Я потім, коли дивився цей фільм, то те, як вони його змонтували і представили, то це дійсно була відверта пропаганда. Знаєте, матеріалу було знято набагато більше, ніж представлено у фільмі. Особисто я сценарій фільму не читав, але знав, що це фільм про Матч смерті, про київських динамівців. Але у мене навіть думки не було, що вони так його представлять. На жаль, вчергове нас використали. Не тільки мене, а всіх, хто був задіяний в цьому фільмі.
– Ще кинулось в очі, те що всі негативні герої зроблені україномовними, а позитивні – російськомовними. Остап Ступка, наприклад, грає поліцая, а ви – воротаря фашистської команди Флакельф.
– Це питання не до мене, це питання до них. Ось така це нація. Все хочуть спаплюжити, висвітлити по-іншому й обдурити весь світ.
Святослав Сирота на зйомках фільму Матч. Фото: особистий архів С.Сироти
– Сергій Безруков грав головного героя – динамівського воротаря Трусевича. Ви особисто знайомі з ним?
– Я його безпосередньо навчав. Як актор, він дійсно великий професіонал. Це було видно неозброєним оком. Те, як зараз він поводиться, як людина: його заяви в підтримку війни в Україні, окупантів-вбивць, це для мене сумно. Як людина, від для мене помер, як і багато інших росіян. Ніхто не очікував, що таке буде. Своє особисте окремі люди поставили вище за життєву реальність.
Але є й інші приклади. Це люди, які закликають Кремль зупинитися: Андрій Макаревич, Максим Покровський, Алла Пугачова, Максим Галкін, Лія Ахеджакова, Чулпан Хаматова та інші.
– Розкажіть про матч між збірною світу і СРСР, присвячений 60-річчю Хорена Оганесяна.
– Скажімо так – то було у минулому житті. У нас в Україні була команда ветеранів і ми кожен рік один-два рази їздили на міжнародні турніри у Туреччину. В нашій команді було дуже багато відомих в минулому футболістів: Ребров, Ващук, Нагорняк, Дмитрулін, Косовський, Максимов… Цей склад, потім став базовим складом ветеранської збірної України.
Організатором матчу між збірною СРСР та збірною Світу була компанія нашого північного сусіда. Ніхто не думав і не знав, що у нас далі будуть з ними такі відносини. Одного разу представники цієї компанії сказали, що у Хорена Оганесяна ювілей, і він хоче, щоб вони організували святкування. Хотіли, щоб я був координатором для тих зірок українського футболу, кого Оганесян хотів би бачити на своєму ювілеї.
Я дав список наших зірок. З Оганесяном погодили перелік футболістів і гостей з України, яких він хотів би бачити. На жаль, деякі за власними обставинами не змогли поїхати. Не поїхали Дем’яненко і Блохін. Останнього Оганесян дуже хотів бачити. Від нас були Біба, Буряк, Михайличенко, Безсонов і Бєланов. Я був організатором. Займався проїзними квитками, подарунками від нас.
Збірна світу .Фото: особистий архів С.Сироти
– А як вас назначили помічником головного тренера збірної світу?
– Коли ми приїхали до Єревану, організатори мені кажуть: «Святославе, ти ж англійською спілкуєшся?». Запитую: «Що треба?». Кажуть, що наш тренер англійської не розуміє, треба йому допомогти (Євген Ловчев – найкращий футболіст СРСР 1972 року, – прим. О.П.). Я, звичайно, погодився.
Був комунікатором між тренером і зірками світового футболу. Дуже приємно було познайомитися особисто з такими потужними футболістами, як Стоїчков, Папен, Бобан, Саморано, Матерацці, Гаттузо, Ді Лівіо. Було декілька цікавих історій, які запам’яталися.
– Розкажіть.
– Був такий момент, коли ми сиділи разом. І тут італієць Дженнаро Гаттузо підняв келих і каже такі слова: «Тут, серед нас, є потужна людина, яка пройшла кілька чемпіонатів світу, незважаючи на ті обставини, в яких він жив. Цей келих я піднімаю за нього». Я перекладаю, всі слухають і думають, про кого він це каже. І тут Гаттузо повертається до Андрія Андрійовича Біби: «Це я про вас. Велика вам повага».
А Біба так дивиться на мене і каже: «Він що, травить мене? Звідки він мене знає?». Я відповів: «Ви відома людина, про вас знають не тільки в Україні, але і в світі, і ви це повинні зрозуміти». Це було дуже приємно, що наших футболістів, навіть старшого покоління, знають і шанують.
Святослав Сирота і Андрій Біба. Фото: особистий архів С.Сироти
«На провокаційне запитання Зінченку не треба було так відповідати»
– Цей матч відбувався в кінці березня 2015 року, коли росіяни вже анексували Крим, захопили частину Донбасу. Чи обговорювали ви тоді ці питання?
– Про це не було ніяких розмов. Напевно, на той момент, ми ще не усвідомлювали, як і більшість людей в Україні, весь масштаб цієї трагедії.
– Після 24 лютого 2022 року у вас були розмови зі знайомими з росії щодо війни?
– У мене дійсно знайомих в росії було дуже багато. Скажу чесно, на початку війни багато росіян написали мені, що вони не вірять у те, що відбувається, вони проти цього. Однак далі, я так розумію, під тиском з боку влади, стали побоюватися висловлювати відкрито свої думки. Наше спілкування просто припинилося. Були й такі, які відразу написали мені, щоб я не переживав: 2-3 дні, максимум тиждень, вони поміняють нашого президента і все буде добре.
– Більше місяця ви провели на передовій. Отримали поранення на фронті. Самі вступили до лав ЗСУ?
– Зараз я вже не є військовослужбовцем. У кінці березня був звільнений. А з перших хвилин повномасштабного вторгнення росії я з родиною перебував під обстрілами, майже у зоні бойових дій. Ми бачили багато наших хлопців, які на броньованих машинах їхали на Гостомель, захищати нашу країну, – проводжали їх. Наше село Горенка наступне за Гостомелем. На той момент було піднесення, всі йшли воювати. Просто хтось не потрапив.
Може, було б по-іншому, якби я був у Києві. А так вивіз родину на захід країни, у Дрогобич. До Києва я вже не міг потрапити. У Дрогобичі, як усі чоловіки-переселенці, пішов у військкомат, щоб стати на військовий облік. Воєнком каже: «Треба їхати на фронт, захищати країну». Я йому: «Добре, поїхали». А як могло бути по-іншому? Потім розмовляв з воєнкомом і він сказав, що по-іншому я мав залишитися там, а хтось із місцевих хлопців пішов би воювати. Це ж було б неправильно.
Тоді нас чоловік десять мобілізували. Моя родина – дитина, дружина і її мама – залишилися у Дрогобичі. Я їх там облаштував і поїхав на фронт.
– Як ви ставитесь до заяв окремих наших футболістів, що вони готові стати до лав ЗСУ, якщо їх покличуть? Насамперед, слова Зінченка – «Я б пішов»?
– Знаєте, Зінченко дуже багато робить для підтримки ЗСУ (за словами футболіста, на допомогу Україні, він пожертвував близько 1 млн фунтів стерлінгів, – прим. О.П.). На мою думку, йому не треба туди йти. Зінченко має займатися тим, чим він займається. Питання, яке йому задали, було провокаційним, і йому не треба було так на нього відповідати. Він приносить користь державі в іншому напрямку.
І не тільки він, а всі наші футболісти, які грають закордоном. Вони є містком між Україною і світом. Тому вони мають в інших країнах пояснювати, хто такі українці, що вони потребують допомоги, щоб про це не забували на заході і не «втомлювалися». З їхнього боку це основна допомога Україні. І вона має бути дуже потужною. А коли кажуть: «Якщо треба, то готовий піти». Завжди треба! Так казати, не слід. Бо якщо ти так висловлюєшся, то просто мусиш піти воювати.
Святослав Сирота. Фото: особистий архів С.Сироти
«Всі команди у нас заточені або на якогось олігарха, або на місцевих міні-олігархів»
– Зараз ви чим займаєтесь?
– По-перше, працюю директором дитячо-юнацької спортивної школи. По-друге, займаюсь громадською діяльністю у двох напрямках. Насамперед, це організація реабілітаційних спортивних заходів серед військовослужбовців. Нещодавно ми провели турнір з кіберфутболу серед військових. Також проводжу семінари для українських спортсменів з питань запобігання маніпулювання спортивними змаганнями.
– Яку дитячо-юнацьку спортивну школу очолюєте?
– №26, Святошинського району міста Києва. Це нова для мене робота. У кінці червня мене запросили, і я ще тільки приймаю справи. Там чотири відділення спорту: два у різних видах тхеквондо, настільний теніс і футбол.
– Скільки дітей займаються футболом?
– На даний момент 340. Це діти і юнаки від 6 до 21 року. Є команди U-19 і U-21. Там зібрані хлопці випускних класів і ті, які її закінчили.
– Які зараз ваші плани і цілі? До чого йдете?
– До перемоги України у війні. Іншої цілі у мене зараз нема.
– На вашу думку, куди рухається наш футбол?
– А Бог його знає. Життя покаже, чи на вірному ми шляху, Дізнаємося років через 5-7. Подивимося, як ми виступаємо на міжнародній арені, чи здобуваємо якісь трофеї. Як кажуть у футболі – рахунок на табло.
– Особисто ви за якусь нашу команду вболіваєте?
– Я вболіваю за дві з половиною команди. Дві взагалі не обговорюються – це Динамо і Верес. А коли відбудеться відродження Дніпра, буду вболівати і за цю команду.
– Ви маєте на увазі ФК Дніпро?
– Неважливо, ФК чи СК. Головне, щоб у тому клубі було все чесно і прозоро. Зараз бачите, там постійно щось незрозуміле відбувається.
– Які головні проблеми українського футболу?
– На сьогоднішній день одна із головних – що нема механізму залучення у наш футбол іноземних партнерів. В більшості розвинутих країн, де проходять змагання на дуже високому рівні, власниками або співвласниками клубів виступає іноземний капітал у різних формах.
У нас же всі команди заточені або на якогось олігарха, або на місцевих міні-олігархів. Тому, якщо щось змінюється в житті цієї людини, то відразу клуб опиняється під загрозою. Стає незрозумілим, чи буде далі він фінансувати команду чи ні. Ці питання у нас не досить розвинуті.
– Ви вболіваєте за Динамо. Там головний тренер Шовковський – у минулому воротар. На вашу думку, воротар може бути успішним тренером?
– Не може, а обов’язково має бути. На мою думку, у воротаря більше шансів стати класним тренером, ніж у польового гравця. Не хочу їх ображати, але якщо розглядати позафутбольне життя, то більш успішними є у минулому воротарі. Наведу кілька прикладів. Перший президент Української асоціації футболу – Віктор Банніков. Григорій Суркіс теж у минулому воротар.
Що стосується Олександра Шовковського, то це дуже порядна і професійна людина. Сподіваюся, що у нього все вийде. Незважаючи на те, що йому поки що бракує тренерського досвіду, перші кроки, які він вже зробив як головний тренер Динамо, досить успішні. Можу побажати йому подальших успіхів. Сподіваюсь, що у новому сезоні Динамо буде тільки перемагати.
Святослав Сирота. Фото: особистий архів С.Сироти
«Ребров готував збірну так, щоб пік її форми прийшовся на чвертьфінал, або півфінал»
– Звичайно, ви слідкували за іграми Євро–2024. Що можете сказати про виступи нашої національної збірної?
– Розумієте, цикл підготовки команди на такі швидкоплинні турніри треба планувати так, щоб пік форми гравців приходився на якийсь конкретний період часу: тиждень або навіть дні.
Деякі команди готуються так, щоб їх пік припав на груповий етап турніру. Наприклад – Грузія, яка зробила справжню сенсацію на Євро-2024. Інші команди, які ставлять більш серйозні завдання, усвідомлюють, що фізичні можливості футболістів небезмежні і не можуть триматися на високому рівні довгий час. Тому вони намагаються поступово входити у турнір не форсуючи свої максимальні можливості.
Із історії яскравий приклад – збірна Італії 1982 року. Італійці дуже погано провели груповий турнір – три нічиї. Ледь вибралися далі. Дуже було багато критики у їхній бік, але потім Італія набрала таких обертів, що на стадії півфіналу і фіналу це була вже така команда, яку взагалі ніхто не міг зупинити. Це просто яскравий приклад стосовно готовності гравців і команди до подібних змагань.
Думаю, Сергій Ребров разом із тренерським штабом робив усе правильно. Вони готували команду так, щоб пік її форми прийшовся не на початок змагань, а десь на чвертьфінал. Цей тактично-стратегічний план міг бути реалізованим, якби не дві окремі індивідуальні помилки. Але таке буває у футболі.
– Ви маєте на увазі індивідуальні помилки воротаря Андрія Луніна?
– Безумовно. Однак я не можу ставити це йому у провину, адже кожен воротар може десь пропустити. Питання у тому – в який момент? На жаль, це сталося тоді, коли всім нам хотілося, щоб цього не було.
– Ваша думка щодо воротарів збірної України?
– Думаю, на сьогоднішній день у нашій збірній найкращі воротарі за всю історію українського футболу. Безумовно, якщо винести за дужки Олександра Шовковського. Крім Шовковського, до інших голкіперів у мене завжди було дуже багато питань. Це стосується окремих елементів їхньої підготовки – гра ногами, гра на виходах. У кожного різні були недоліки. Хоча це були непогані воротарі, гарного рівня.
– Кого вважаєте кращим – Трубіна чи Луніна? А може, Бущана?
– З трьох названих вами воротарів я не можу сказати, хто кращий. Всі вони чудові. Мені всі вони дуже подобаються. Приємно дивитися, як вони, граючи за свої клуби, прославляють нашу воротарську школу на полях європейських країн.
Хто перший – визначає тренер на момент якогось етапу або конкретного матчу.
– Хто із сучасних воротарів імпонує вам найбільше?
– Я слідкую тільки за нашими воротарями. Мені вони імпонують. Інші мені не цікаві.
Довідка «УФ»
Святослав Сирота Народився 1 жовтня 1970 року у Києві. Вихованець київського Динамо. Перша команда – Більшовик. Перші футбольні кроки робив під керівництвом таких фахівців, як Володимир Онищенко, Іван Терлецький, Анатолій Бишовець, Валерій Черников, Віктор Кащей. Грав у командах Динамо (Київ), Верес (Рівне), Дніпро (Дніпропетровськ), Нива (Тернопіль), Газовик-Газпром (Іжевськ, росія), Дустлик (Узбекистан). Майстер спорту України 1994 року. Бронзовий призер чемпіонатів України (1994/95, 1995/96 з Дніпром). Фіналіст Кубка України 1995 (з Дніпром). У чемпіонаті України провів 75 матчів, пропустив 77 м’ячів. У Кубку України зіграв 19 матчів, пропустив 18 м’ячів. Тренер юнацької збірної України (U-15) – 2001 рік. Арбітр Другої ліги України в 2000-2003 рр. Технічний секретар Федерації футболу міста Києва – 2002-2004 рр. Відповідальний секретар Професіональної футбольної ліги України – 2004-2008 рр. Президент Професіональної ліги України – 2008-2010 рр. Перший віце-президент Асоціації футбольних арбітрів Україні – 2015 р. Спортивний директор ФК Зоря (Бельци, Молдова) – 2015-2016 рр. Віцепрезидент ФК Зугдіді (Грузія). Очолював опікунську раду МФК Прикарпаття (Івано-Франківськ) – 2018-2019 рр. На даний час – директор Дитячо-юнацької спортивної школи 26 міста Києва.
