«У Насафі нас із Дем’яненком запитали: «А коли Шевченко із Ребровим під’їдуть?»: як українці Кубок АФК-2011 здобували
5513 
В’ячеслав Богодєлов грав воротарем в Ворсклі, Олександрії та низці інших клубів. Працював у тренерських штабах академії Динамо, Олександрії, ФК Львів, Насафа, Волині, Чайки, Діназу та юнацької збірної України.
Найвищого успіху у своїй тренерській кар’єрі спеціаліст досягнув саме під час єдиного серйозного закордонного вояжу до Насафа. 12 років тому Богодєлов, працюючи тренером воротарів у штабі легендарного Анатолія Дем’яненка, приніс Узбекистану перший і поки останній в історії Кубок АФК.
В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Богодєлов розповів про шлях Насафа у переможному розіграшу Кубка АФК-2011 – це був перший успіх узбецького клубного футболу в Азії та перший здобуток української тренерської школи в континентальних кубках із закордонними клубами.
Протягом великої розмови, зокрема, говорили про наступне:
- Як потрапив до Насафа та скільки в Узбекистані заробляли футболісти?
- Наскільки в Узбекистані фанатіли від Дем’яненка?
- За що потрапив у відділ міліції після одного з матчів Насафа?
- Як тричі повертав у великий футбол Дмитра Козаченка, хрест на кар’єрі якого в Зорі поставив Юрій Вернидуб?
- Як перед матчем чвертьфіналу Кубка АФК таємно стежив за тренуванням суперника з туалету, а перед півфіналом потрапив із командою під піщану бурю?
- Що за талант забив переможний гол Насафа у фіналі Кубка АФК та чому його проґавила збірна України?
- Навіщо перед стартом сезону у Насафі різали барана?
- Коли лусне бульбашка футболу Саудівської Аравії?
- Чому Дем’яненко прийняв різке рішення покинути Насаф заради Волині?
- За що посадили губернатора Кашкадар'їнської області, який опікувався Насафом?
«Коли ми із Дем’яненком прибули в Узбекистан, нас запитали: «А коли Шевченко із Ребровим під’їдуть?»
– Період вашої роботи у Насафі у штабі Анатолія Дем’яненка – чи не найбільш успішний тренерський досвід українців у клубному футболі Азії. Хто вас запросив до Узбекистану?
– Мені просто пощастило, що в нас із Дем’яненком були одній й ті самі агенти. Вийшло так, що Насаф шукав головного тренера, і вони звернулися до Дем’яненка, який взагалі не мав штабу. Формували його в поспіху.
Ми зустрілися із ним, переговорили. Він був не проти моєї кандидатури на роль тренера воротарів. Доктор у нас був з Харкова, із науковим робітником Дем’яненко працював у Нефтчі (Баку), другого тренера взагалі взяли в останній момент. А ми повинні приїхати туди вже сформованою бригадою.
– Ви сумнівалися перед переїздом в Узбекистан?
– Ні, бо були поставлені чіткі амбіційні цілі. До того ж я ніколи раніше не брав участі в ролі тренера у міжнародних клубних змаганнях. Нам сказали, що в планах є на другий сезон виграти чемпіонство та Кубок. Так, більшість завдань не виконали, бо в першості стали другими, в Кубку поступилися у фіналі, але найголовніше – ми виграли Кубок АФК. Це велике досягнення для Узбекистану, яке досі ніхто не може повторити.
– Наскільки близько на той момент ви були знайомі із Дем’яненком?
– Мій батько більше був знайомий із ним, бо також був футболістом. Вони перетиналися. Особисто я разом із Дем’яненком до цього грав за ветеранів, ось такий рівень знайомства.
Анатолій Дем’яненко. Фото: ФК Насаф
– Як ваші відносини склалися?
– В принципі, він мені довіряв. Мені взагалі пощастило протягом кар’єри, що більшість головних тренерів довіряли мені вибір воротарів. Я завжди просив, аби голкіперам не влаштовували розноси у роздягальні у випадку помилок. Тренер говорив претензії мені, а я вже потім сам із ними спілкувався. Бо в кожного своя психологія, і треба не зламати її.
– Якими були ваші перші враження після прибуття до Узбекистану?
– Насаф грає у місті Карші, яке є досить невеличким. За площею воно як український Кам’янець-Подільський чи Стрий, не більше. Коли ми вийшли з літака, люди нас почали хапати за руки та питати: «А коли Андрій Шевченко з Сергієм Ребровим приїдуть?». Після цього я зрозумів, що тут нам буде дуже важко.
– Дем’яненко був зіркою в Узбекистані?
– Футболістів, які у 1986 році виграли Кубок кубків УЄФА там просто боготворили. Ми приїздили у будь-яке місто, і його одразу впізнавали в аеропортах.
Одного разу якийсь дуже віковий дідусь, який вже був поряд із кладовищем та ледве розмовляв, побачив Дем’яненка та як закричить! Усі кричали: «Дем’яненко-Дем’яненко» та показували «п’ять», бо він же грав під п’ятим номером. Підносили йому розписуватися в журналах ще радянських часів із його фотками. Для них це була ікона.
«Середні зарплати легіонерів у Насафі були 20-30 тисяч доларів»
– Цікаво також дізнатися про управління футболом в Узбекистані. Хто опікувався Насафом?
– Губернатор та директор на той момент найбільшого у світі газопереробного комплексу. Фінансування футболу там повністю державне, і бюджет розписаний до копійки.
– Як склалася ваша комунікація із менеджментом?
– Пощастило, що губернатором був старенький за віком, але не за духом чоловік, який фанатично любив футбол. На цьому ми й зійшлися.
Фінансування відбувалося наступним чином: він сидів у кріслі, дзвонив комусь: «А ну, нехай ці двоє приїдуть». Каже нам: «Це банкіри». Вони приїжджають, починаємо спілкуватися, скільки потрібно на команду.
З місцевого чемпіонату ми могли купити футболіста з будь-якого клубу, окрім Будьонкора та Пахтакора, які були нашими головними конкурентами.
Складність роботи також полягала в тому, що в клубі могло бути максимум чотири легіонери – один з Азії, і троє з інших регіонів.
– Які матеріальні умови були у Насафі?
– Фантастичних зарплат не було. Можливо, якийсь один топовий легіонер і міг отримувати 50 тисяч доларів. Середні зарплати в іноземців були 25-30 тисяч доларів. Місцеві отримували трохи менше.
Однак для Узбекистану це все одно були дуже хороші гроші. За президентства Іслама Карімова в країні був більше радянський устрій життя – все дешеве, все доступне.
Там було таке ставлення до багатіїв, що якщо людина, наприклад, заробляє десять мільйонів доларів, то вище вона йти не може. Якщо підіймається вище та не дивиться на керівництво країни, то можуть бути проблеми. Та дуже страшна служба безпеки.
Людина, яка була головою Будьонкору, якось перевищила свої повноваження, і її посадили до в’язниці. Там усе дуже швидко вирішувалося. За секунду можна було опинитися за ґратами.
– Які завдання перед вами поставили?
– Ми приїхали влітку посеред кампанії, тому нашим завданням було посісти третє місце, аби кваліфікуватися до Кубка АФК на другий сезон. На більш високі місця ми не претендували. Ситуація складалася так, що ми могли не попасти навіть у трійку, але впоралися та зробили це.
Успіх будь-якої команди можливий лише у тому випадку, коли усі служби працюють синхронно та в одному напрямку. Вийшло так, що кожен на своєму місці спрацював просто здорово, що буває рідко.
– Які були умови в плані інфраструктури та побуту?
– Просто божевільні. Був мегастадіон, трьохповерхова база в дуже красивому місці із комфортними номерами, ресторан, божевільний відновлювальний центр із басейном, тренажерний зал, тренувальне поле. Просто казка.
– Де ви проживали?
– Спочатку жили на базі, бо треба було знаходитися із командою цілодобово. В день гри футболістам давали доволі жирне блюдо шурпу та плов. Це маячня божевільного. Як можна грати із таким повним животом? Перебудовували практично все, починаючи від дисципліни, закінчуючи побутом. Не без конфліктів, але вдалося це змінити, і в підсумку все усіх влаштовувало.
– Із дисципліною в гравців були сильні проблеми?
– Через те, що в них дуже великі сім’ї, вони постійно відпрошувалися. То до двоюрідного брата на весілля, то хтось помер, то ще щось. У якихось випадках йшли на зустріч, у якихось – ні.
На алкоголь вони не падкі. Там такі одиниці. Можливо, щось нюхають чи насвай кидають. Але це так….
На Кубку АФК був допінг-контроль, тому перед матчами ми усіх попереджали. Не знаю, ніхто не попався ні на чому. Доктор за фармакологією стежив уважно. За три роки такого, щоб у нас був п’яний футболіст чи хтось щось надивачив, не було.
– Наскільки менеджмент втручався в життєдіяльність команди?
– Після переможного фіналу в Кубку АФК, що в роздягальню зайшло чоловік 150. Тому усі були в ейфорії. Дем’яненко дуже переконливо сказав, що в роздягальні не повинно бути нікого окрім команди та тренерів. Мовляв, у майбутньому, якщо керівництво захоче поспілкуватися, щоб викликало до себе в кабінет.
Справа була в тому, що для нас цією перемогою сезон не закінчувався. У наступні два тижні треба було ще зіграти три відповідальні перенесені зустрічі у чемпіонаті, бо ми продовжували боротьбу за друге місце, та ще на нас очікував фінал національного Кубка. Розслаблятися не було часу.
Фото: ФК Насаф
– Наскільки жорстко питали за результати?
– Була така історія, що ми поїхали на збори в Ялту. Було багато противників. Мовляв: «Навіщо влітку їхати в Ялту? У нас поряд є свої місця для зборів». Ну, і у першому матчі ми поступилися аутсайдеру Динамо (Самарканд) – 0:1. Викликав нас губернатор та обізвав. Дем’яненко встав і вийшов. Ну, ми усім штабом вийшли за ним.
Потім через мене та ще одного узбецького тренера, який працював із нами, та був у минулому відомим футболістом, ми ці кути потихеньку зрівняли. Губернатор у нашому оточенні більше не з’являвся. Ми намагалися, аби відношення було м’яким.
«Під час гри я вискочив до футболіста, який мені відповів матом, і в підсумку опинився у відділку міліції»
– А як щодо рівня місцевого чемпіонату?
– Перед кожною грою я переглядав по чотири-п’ять матчів суперника. В гостях це була одна команда, а вдома – інша. Вони билися та трибуни гнали їх уперед.
Думаю, це був рівень сьогоднішньої УПЛ приблизно. Азійці – емоційні люди. Матчі могли бути нецікавими та беззмістовними, але напруга боротьби та емоцій була великою. Це забирало багато сил і потрібно було багато часу приділяти психологічній підготовці команди.
Ми відправлялися на гостьові матчі, і нас не було по 14 днів вдома. Коли ти граєш за команду, яка бореться за високі місця, то проти тебе усі інші колективи виходять як на останній бій. Вони потім можуть і п’ять матчів поспіль програти – їм однаково. Однак якщо вони здолають фаворита, то це для них вже буде зачин на увесь наступний сезон.
– Яка команда давала найбільший бій?
– Металург (Бекабад) бився як божевільний. Ми приїхали, там тренер дуже відома та поважна людина, колишній бандит. Він попросив, аби ми йому поступилися, а він потім віддасть нам гру в гостях. Ми на це, звичайно не пішли. В підсумку матч перетворився на бійню із рваними ранами та стиками. Якби сучасні гравці потрапили у такі стики, то в них би ноги не стало. Але ми виграли 1:0.
– Особисто у вас були якісь заруби із місцевими тренерами чи футболістами?
– На якійсь грі мені один з футболістів відповів матом, а я щось вискочив до нього. В підсумку мене возили у міський відділ міліції, а губернатор потім пояснив: «Слава, у нас так не можна. Якщо у вас зараз виникне бійка сам на сам, то через десять секунд це буде сто на сто, а через хвилину це буде тисяча на тисячу». Тому там все дуже суворо.
– Наскільки багато вболівальників відвідувало матчі?
– Наш затишний стадіон, який вміщав 20 тисяч, заповнювався повністю.
В нас була «камера-павук», як в Металісті. Але поки наші технарі роздуплилися, як із нею працювати, сезон завершився. Вона лише їздила, інші функції вони у камери не знайшли. Хоча двоє людей начебто аж до Лондона літали, аби навчитися «павуком» користуватися. Там купа програм, які зчитують усі дії футболіста. До цього ми не дійшли. Хоча, трансляції були красивими.
– Давайте безпосередньо про ваших підопічних в другому успішному сезоні у Насафі. У вашому розпорядженні був вже вищезгаданий Козаченко та голкіпер національної збірної Узбекистану Мурод Зухуров. Як вони себе проявляли?
– Зухуров – це зірка за місцевим рівнем. Сьогодні працює тренером воротарів у Будьонкорі. Коли ми його брали, у нього були проблеми зі спиною, і його кар’єра була на спаді. Однак ми його відновили. І він нас витягнув. Більшу частину матчів в кубкових турнірах ми йому віддали, а Козаченко відповідав за чемпіонат. Для нас ця ротація проходила безболісно.
Пощастило, що у моєму розпорядженні були такі голкіпери. Ми протягом сезону дуже багато матчів виграли із рахунком 1:0. Часто це були абсолютно рівні ігри, але завдяки майстерності нападників ми забивали якийсь м’яч, а завдяки надійності воротарів зберігали результат. Голкіпери здорово нас витягали.
– Робота в Насафі – це найбільш вдалий ваш кейс в контексті роботи із воротарями?
– Так, це мій найбільший успіх. Вони мене розуміли та ніколи не підводили. Коли було важко – зізнавалися. Я персонально займався із ними: спочатку один, потім другий. Хто не грав, в нього інше зовсім навантаження.
Колись вони вдвох йшли містом та зустріли мою дружину. Запитали жартома: «Як ви із ним живете?». Ось така була атмосфера. Я їм вдячний. Класно, коли людина може прийняти ваші ідеї та реалізувати їх. Це були мужики, які допомогли.
– Як у вас почав грати Козаченко?
– В Азії не заведено брати іноземних воротарів, більше віддають перевагу футболістам атакувального плану. Однак ми взяли його за збори, і він провів хороший товариський матч проти Металіста (0:2), яким ще керував Маркевич. Залишився в команді та потім добре себе проявив у чемпіонаті.
Я Козаченка тричі повертав у футбол. В Атирау він отримав червону картку, і його на 10 чи 15 матчів дискваліфікували. Ми його взяли в Олександрію. Потім у Насаф відправили через своїх агентів. Ну, і третій раз він вже зі мною працював в Узбекистані, звідки пішов у Зорю. Там був пік його кар’єри.
– Після Насафа Козаченко перейшов до Зорі Юрія Вернидуба, де в перший сезон допоміг команді залишитися в УПЛ, однак потім допустив результативну помилку, яка коштувала йому місця в команді.
– Тоді у домашньому матчі Зорі із донецьким Металургом за рахунку 1:1 у компенсований арбітром час відбувся спірний момент. Захисник Никола Ігнятієвич, перебуваючи спиною до власних воріт, виконав скидання головою на Козаченка, а той пішов грати на виході, і м’яч залетів у ворота.
Вернидуб вирішив, що голкіпер в тому епізоді обов’язково повинен був залишатися у рамці. Прийшов після гри на флешінтерв’ю до каналів «Футбол» та у прямому ефірі його розтоптав, сказав, що Козаченко – не воротар і все у такому стилі. Вернидуб тоді ще тільки починав, тому був різким на рішення.
Можливо, в них був якийсь конфлікт. Не знаю, в цьому не копався. Таке іноді буває, коли тренер заточив зуба на підопічного, хтось згарячу щось відповів на емоціях. Просто це не афішується. На той момент на Козаченку, вочевидь, поставили хрест.
«Перед матчем-відповіддю проти Чонбурі в 1/4 фіналу Кубка АФК стежив за тренуванням суперника з туалету»
– Зараз пропоную поспілкуватися про шлях Насафа у переможному Кубку АФК-2011. Наскільки цей турнір був важчим за чемпіонат?
– Складно сказати. Турів за сім ми перестали практично боротися за чемпіонство. Більше за друге місце вже змагалися. Коли в Кубку АФК пішли матчі на виліт – ігри стали неймовірно напруженими.
В групі в нас були команди з Індії, Лівану та Ємену. Уявляєте, які три країни? Ти туди у житті хрін потрапиш! Той рік ми провели у літаках.
– Які чемпіонати тоді були найсильнішими в Азії?
– Тоді це був Китай. Там президент прийняв програму, що вони у 2050 році повинні стати переможцями ЧС. Були захмарні зарплати. Я їздив до академії Гуанчжоу – це ціле місто. Купа полів, мільйон команд, хрін там розберешся!
Тоді Гуанчжоу була команда дуже сильна. З Південної Кореї були гідні колективи. Сильнішими були команди Східної Азії, і вони виступали в Лізі чемпіонів АФК.
– Із якимись зірками європейського футболу перетиналися?
– В Кубку АФК – особливо ні. Більше вже у наступному сезоні, коли потрапили до ЛЧ. В групі грали проти Аль-Джазіри із Рікардо Олівейрою та Лукасом Нілом. За Ер-Райян проти нас виступав Родріго Табата. У Естегляля, який також змагався із нами у квартеті, консультантом був Оттмар Гіцфельд.
– На груповій стадії Кубка АФК ви набрали 18 очок у шести матчах із Демпо, Аль-Ансаром та Аль-Тілялем. Настільки легко усе давалося?
– Групу пройшли більш-менш спокійно.
У першій грі домашній грі з ліванським Аль-Ансаром (3:0) ми довго не могли забити. Усі вже навчилися грати у футбол. Справилися, але було важко.
В гостях з єменським Аль-Тілялем (3:2) ми ледве виповзли з поля. Запам’яталося, що там стадіон знаходиться у скалах. З трьох сторін скали, а з четвертої – океан. Так от туди м’ячі час від часу вилітали. Атмосферно там було взагалі, колоритно. Коли ти вперше потрапляєш до цих країн, то можна з розуму зійти.
Найбільш впевнено ми вдома обіграли індійський Демпо (9:0). Там залітало усе, що могло.
– В 1/8 фіналу ви пройшли Аль-Файсалі (2:1) з Йорданії. Як склалося те протистояння?
– Пощастило, що в 1/8 фіналу дуелі складалися з одного матчу, і ми її проводили вдома. Якби ми поїхали на виїзд, то вилетіли б вже там. Команда дуже пристойна. За стилем гри була найбільш схожа на європейську. Як чеська чи словацька. Билися, увесь час були на нозі. З ними було мегаважко.
– В 1/4 фіналу Насаф пройшов Чонбурі (1:0, 0:1, по пен. 4:3). Як команда з Таїланду змогла нав’язати вам таку серйозну боротьбу?
– У розумінні наших людей Таїланд – це проститутки та гульня. Однак ми грали із командою з промислового міста типу нашого Донецька чи Сєвєродонецька. Там було сім гравців національної збірної та два бразильці. Колектив пристойний, який мав ще й мегарозумного тренера.
Перед першим гостьовим поєдинком був божевільний проливний дощ. Тренувалися в залі. Вийшли на повний стадіон, забили гол на десятій хвилині, й так і дограли. У нас ще воротар отримав пошкодження, але витримав усі 90 хвилин.
Фото: ФК Насаф
– Перемога у гостьовій грі вас не надто розслабила?
– Перед домашнім поєдинком я, як завжди, пішов нишком дивитися тренування суперника. Хоча, за регламентом це заборонено. З асистентом головного тренера узбеком тренування ми дивилися з туалету.
Не знаю, як їхній коуч нас помітив, але він одразу звернув тренування. Зібрав команду в центрі поля, руками помахав, і вони розійшлися. Я кажу своєму узбеку: «Він щось замислив».
Після гостьової перемоги ми вже були впевнені, що легко пройдемо цього суперника. Тим паче діяло правило виїзного голу. Думали, заженемо їх.
Вони у матчі-відповіді перебудувалися на схему у три захисники та почали грати в атакувальний футбол. Як почали нас возити! Ми 0:1 програли вдома, і лише по пенальті пройшли далі. Казка могла завершитися ще в 1/4 фіналу.
– Що вам запам’яталося з півфінальних протистоянь із йорданським Аль-Вехдатом (1:0, 1:1)?
– Перед першим матчем ми потрапили під піщану бурю. Просто за десять хвилин небо стало чорним, і все поле засипало піском. Сиділи в роздягальні. Потім попрацювали відповідні служби, пісок втоптався. Арбітр перевірив готовність поля та дозволив грати.
Першу зустріч виграли із рахунком 1:0. Однак мало хто не згадує, що було три виходи віч-на-віч на наші ворота. І наш кіпер усе виручив, усе зняв, допоміг.
– Друга зустріч ще важче склалася?
– Вже в аеропорту зустрічали. Запам’яталося, як ми їхали в автобусі, до нас під’їхала машина, із якої висунулася маленька красива дівчинка із табло: Аль-Вехдат – Насаф – 5:1. Типу зараз нас луснуть.
Стадіон був серед кварталів, де будинки приліплені один до одного. Усе було забито. Ми 0:1 програвали, потім зрівняли, і дякувати богу, відскочили.
«Другий м’яч у фіналі Кубка АФК проти Ель-Кувейта (2:1) забив Перепльоткін, який не підійшов збірній України»
– Окремо хотілося б поговорити про ваш переможний фінал проти Ель-Кувейта (2:1). Чи важко було психологічно налаштуватися на вирішальну дуель?
– Так, фінал був більше психологічно важким. Так вийшло, що цю гру ми проводили на домашньому стадіоні. Суперника не випускали із половини поля. Повинні були набити їм штук вісім. Але забили всього два у другому таймі, а наприкінці ще й пропустили.
А це був кінець листопада, було вже досить прохолодно. Смішно стало, коли вже після нагородження та усіх цих емоцій воротар сказав мені: «Палич, якби мені ще раз вдарили по воротах, я б, мабуть, другий пропустив». Змерз сильно, як би не розминався.
– Цікаво, що другий гол за Насаф у фіналі забив харків’янин Андрій Перепльоткін, який прийняв латвійське громадянство та навіть виступав за національну збірну Латвії. Розкажіть за цього маловідомого для українських вболівальників гравця.
– В тому сезоні він нам сильно допоміг. На сьогодні це був би гравець рівня першої п’ятірки УПЛ. Мобільний півзахисник із хорошим ударом, передачею, працелюбний, у відборі, комунікабельний. Приємно було працювати, досі підтримуємо зв’язок. Хлопець випромінює добро. Ніколи не був нічим незадоволений.
Андрій Перепльоткін. фото: ФК Насаф
– Незрозуміло, як людина, яка навіть була в структурі Саутгемптона, виявилася непотрібною в Україні. Здається, були чутки, що Павло Яковенко ним цікавився.
– Можливо, тоді ставка групу 1985 року, яку готував Яковенко. Там грали Артем Мілевський та багато інших класних футболістів. Був обраний певний напрямок і він за певними даними, мабуть, не підходив.
😯 Pereplotkins stuns Kuwait SC in the 2011 #AFCCup Final as 🇺🇿’s Nasaf are crowned Asian 👑#ThrowbackThursday pic.twitter.com/yjHFk0G5vd
— #AFCCup (@AFCCup) October 17, 2019
– На кого Перепльоткін схожий за стилем гри з футболістів сьогоднішньої УПЛ?
– Схожий чимось на Максима Брагару. Моторчик, який приносив багато користі як в атаці, так і в обороні. В ЛЧ на наступний рік він виглядав слабше, але у першому сезоні допоміг.
– До речі, у вас в команді в першій кампанії виступав ще один українець – вінгер Андрій Яковлєв, але чомусь не затримався. Не підійшов?
– В нього завершувався контракт. Анатолій Васильович запропонував йому поїхати на збори, аби проявити себе. Він вирішив, що повинне було бути автоматичне продовження. В нього були якісь пропозиції, і він поїхав. Потім грав на пристойному рівні й не загубився.
– Повертаючись до фіналу Кубка АФК: як святкували?
– Як я вже казав раніше, святкувати було ніколи. Попереду у нас були ще три гри чемпіонату та фінал національного Кубка. Зі стадіону до бази було їхати 15 хвилин, але ми добиралися чотири години, бо усе населення міста вийшло на вулицю. Це була справжня подія. Ми повечеряли, у нас були кореспонденти телеканалів «Футбол». Вова Крамар очолював делегацію. Вони із нами посиділи, а на наступний день у нас вже було тренування.
– Премії були великими за ту перемогу?
– Президент прислав якісь гроші. Не дуже великі – чотири-п’ять тисяч доларів. Місцеве керівництво сказало: «Якщо ми вам зараз віддячимо більше ніж президент, то це буде некрасиво».
Шукали інші варіанти шляхом підписання нових контрактів на покращених умовах, аби віддячити хлопцям. Протягом самого турніру президент був задоволений, тому ми отримували подвійні та навіть потрійні преміальні. Тобто ми завдяки нашій ході по турніру заробляли. Проте це також не були дуже великі гроші. Не 30 чи навіть 20 тисяч доларів.
– Завершити той легендарний сезон ви могли взагалі героями, якби виграли ще й національний Кубок, але у фіналі поступилися Пахтакору (1:3). Не вистачило емоцій на цю гру?
– Ми видихнулися. Після завоювання Кубка АФК ми ще виграли в останньому турі чемпіонату срібні нагороди, зігравши вдома внічию із тим таки Пахтакором (1:1). Важка була гра, у якій нас влаштовувала нічия, а їм була потрібна тільки перемога. Тоді це було перше національне срібло в історії Насафа. Тому другий поспіль матч із Пахтакором вже у фіналі Кубка нам зайшов важкувато.
Фото: ФК Насаф
– Який безпосередньо вклад Дем’яненка був в успіх Насафа у тому неймовірному сезоні?
– Дем’яненко добре розподілив обов’язки, йому залишалося лише керувати. Так, можливо, у Європі працюють.
В нас були тертя, непорозуміння, суперечки. Не приховую. Але він особливо не влізав у мою роботу. Останнє слово залишалося за ним. Він вислуховував штаб, радився, десь дуже рідко, але змінював своє рішення.
Коли були невдачі, то тренувальний процес він кардинально не змінював. Ми не починали багато бігати чи збільшували кількість занять. Був нормальний аналіз та працювали далі. Мабуть, на другий сезон в нас лише одна була невдала серія, коли поспіль мали дві нічиї та поразку.
– Тобто він створив правильну атмосферу в команді?
– Так, усе було спокійно. Анатолій Васильович особливо не накаляв, але й не давав розслаблятися. Була підготовка, проводився аналіз майбутнього суперника, люди їздили переглядали.
У великих клубах це було легше зробити, бо вони звикли до цього. Однак ми своєю роботою підняли цей рівень. Насаф і раніше був авторитетом, а тоді він ще більше виріс. Той успіх в Кубку АФК став першим, та поки останнім в історії Узбекистану.
«Перед початком сезону у Насафі різали барана»
– Ще хотілося б поспілкуватися із вами більш про побутові нюанси вашого перебування в Узбекистані. Наскільки вам незвично було працювати в країні, де переважає ісламський світ, та, відповідно, існує багато відмінностей від звичного нашій культурі способу життя.
– Я – атеїст, тому до усіх віросповідань ставлюся спокійно.
Несамовитим для мене був ритуал, коли перед початком сезону різали барана. Надрізали йому горло, звідки кров стікала у спеціальну ямку. Люди у цей час молилися. Неприємне видовище, але з поваги треба було бути присутнім.
Ця закрита подія відбувалася на стадіоні чи на базі, дивлячись який привід. Якось не дуже я цей звичай сприйняв. Єдине, що мені подобалося, що цього барана потім свіжували та везли у дитячий будинок.
Було таке, що на світанку треба було сісти за стіл. Раз чи два на рік ми приїздили у чайхани чи ресторани. Там у них вважалося, що чим більше людей у ресторані, то тим краще це місто. Не так, як у нас.
– Мовний бар’єр був?
– Ні, усі розуміли російську.
– Як переживали місцевий клімат?
– Ми весь час були у Карші – це 180 кілометрів від Афганістану. Там завжди спека. Взимку сніг був лише один раз, коли ми грали першу гру у Лізі чемпіонів АФК. Тоді я вперше за три роки сніг побачив.
Я зимну не люблю, і раніше добре переносив спеку, тому мені було зручно. У містах Бухара, Самарканд було важко. Там палить здорово. В Бухарі не було освітлення на стадіоні, тому ігри завжди назначали на 16:00. Це пекло. Ну, якось тримались.
– А як щодо місцевої фауни? Було щось незвичне?
– В Узбекистані є місто Мубарек. Місцева команда Машал ненавиділа нас та рубалася. Але справа в іншому. В цьому місті водилася мошка пендінка. Вона маленька, менше комара. Пендінка літає по пустелі та п’є кров мертвих тушканчиків. Якщо вона тебе кусає, то в тебе зсередини розриває шкіру. Залишаються такі виразки, що здуріти можна! Мене потім в місцеву команду кликали, але я сказав: «Та ні за що!». Коли ми туди приїздили, то мене так тіпало!
Фото: ФК Насаф
– Як щодо кухні?
– Вони дуже люблять їсти жирну їжу. Її навіть небезпечно їсти для непідготовленої людини. Це якщо говорити за вуличний фаст-фуд. У більш пристойних закладах подавали гостру їжу. Своєрідна, але мені подобалася. Пропонували ще змію скуштувати – я відмовився.
– Тюбетейки там носили із Дем’яненком?
– Коли ми приїхали, нам вручили халати, тюбетейки, пов’язали пояси. Вважається, що халат – це найкращий подарунок на свято та вищий знак пошани. Вони були виткані із золотими нитками. Це як у нас Mercedes подарувати.
– Кажуть у ті часи були проблеми із банкоматами в Узбекистані, чи правда це?
– Були проблеми з обміном грошей. Отримували у державній валюті на рахунок в Україні. Розрахунок був за місцеві гроші. Були спеціальні люди, яким ми віддавали гроші, а вони нам привозили долари.
«Я не пішов із Дем’яненком у Волинь, за що він на мене образився»
– Після того, як ви вже покинули Насаф, в Узбекистані добре себе проявляв у складі Будьонкора, Навбахора та Шуртана Олександр Піщур, у складі Локомотива та Кизилкума – В’ячеслав Шевченко. Зараз вдруге чемпіонство із Пахтакором виграв добре відомий нам Максим Шацьких. Чому наші там успішні?
– Там досить лояльне ставлення із боку керівництва. Звичайно, сварили, коли були невдачі. Сварки могли бути серйозними, але до бійок чи якихось принижень ніколи не доходило.
– На сьогодні провідною футбольною країною Азії є Саудівська Аравія, де вливаються величезні кошти та запрошуються європейські зірки. Як ви вважаєте, це мильна бульбашка, яка лусне, як колись у Китаї, чи до Саудівської Аравії скоро переїдуть гравці рівня Кіліана Мбаппе та Ерлінга Голанда?
– Ця мильна бульбашка буде триматися, поки в командах грають зірки, бо місцевих футболістів не підтягують до їхнього рівня. Якщо прибрати лідерів, то це буде звичайний середній чемпіонат. Таланти є всюди, але питання в тому, як вони будуть їх готувати? Визначає рівень чемпіонату те, як готують футболістів на дитячо-юнацькому рівні.
– Після крутого другого сезону Дем’яненка у Насафі для багатьох в Україні стало великою несподіванкою його рішення покинути цей проєкт та перейти у Волинь. Чому він так вчинив?
– Була хороша пропозиція від Волині. Зайшли сильні спонсори, стояли великі завдання. Дем’яненко вирішив повертатися додому.
У позиції Дем’яненка було раціональне зерно. Бо наступного року в азійському чемпіонаті до Насафа почали ставитися як до фаворита. Стали готовитися до нас, розбирати, налаштовуватися, було важкувато.
– Рішення Дем’яненка було помилковим?
– Він хотів працювати в УПЛ, усі умови йому створили. Він обрав це.
– Чому в нього не вийшло у Волині?
– Важко сказати. Я там не був. З зими вони почали непогано. Програли у півфіналі Кубка України Шахтарю (3:4) зі скандальним суддівством. А у чемпіонаті йшли у середині. Провальною його роботу назвати не можна.
– Чому ви вирішили не їхати до Волині разом із Дем’яненком?
– Дем’яненко кликав мене із собою. Сталося так, що все це вирішилося в останній момент. Буквально за три дні здійснився його перехід.
В нього ще було два роки контракту, але його відпустили. А мене губернатор області попросив залишитися. Я прикинув: «Коли я зіграю в Україні в Лізі чемпіонів? Можливо ніколи. А тут хоча б азійська Ліга чемпіонів». Мені було цікаво спробувати себе.
Дем’яненко запитав мою думку, і я відповів, що залишуся. Він образився на мене. З того дня ми практично не контактували. Думаю, він не має причин на мене ображатися. Хоча, це право кожного. У мене залишилися хороші враження про роботу із ним. В нас усе вийшло.
– Як ваша доля надалі склалася у Насафі?
– Практично відразу, як Дем’яненко поїхав, у нас розпочалися проблеми. Сталося так, що в місті згоріли бавовняні сховища на величезну суму. А Кашкадар'їнська область є передовою в Узбекистані за цим напрямком. Губернатора посадили у в’язницю.
Потім вильотом в Емірати на зимові збори наш віцепрезидент якось вийшов за двері покурити, приїхали два «гєліки», з яких вийшли люди, схопили його і більше ми нашого віцепрезидента не бачили, поки я не покинув країну.
Після цього із президентом довелося сидіти усю ніч у готелі «Золотий Тюльпан». Це центр Ташкенту, але вулиця йде в тупик. І ми до ранку сиділи із ним та охороною, аби його не забрала служба. На той момент це було так.
– Новому губернатору Насаф вже був не настільки цікавим?
– Так, він відсторонився від команди.
В Лізі чемпіонів ми зіграли невдало, бо за тур до кінця втратили шанси на вихід з групи. В чемпіонаті йшли довгий час на першому-другому місці, але потім програли пару матчів і змінився головний тренер.
Замість хлопця, який був у штабі Дем’яненка, прийшла інша людина, і я із нею не спрацювався. Почали повертатися старі часі, що шурпу треба їсти перед грою, плов і все таке. Тому я спокійно розірвав контракт за власною ініціативою. Хоча, можна було пів року пересидіти, бо потім цього тренера прибрали й знову призначили ексасистента Дем’яненка.
Однак вже пройшло понад два роки від початку моєї роботи в Узбекистані. «Переїв» я цього всього. Тоді ще й не було такого широкого розвитку соцмереж та зв’язку, аби просто та регулярно спілкуватися із сім’єю. Вирішив повернутися до рідних та вже будувати кар’єру в Україні.
