«Вернидуб розніс мене на всю Україну. Цікаво, чи гляне він мені в очі»: Дмитро Козаченко дав відверте інтерв’ю
255 
Ексголкіпер Дмитро Козаченко вже давно не з’являвся на перших шпальтах українських спортивних ЗМІ. Свою ігрову кар’єру він закінчував в нижчих вітчизняних лігах наприкінці 2010-х, а в останні роки працює тренером воротарів в системі Штурм-Колос-2.
Проте у Козаченка були досить яскраві матчі на найвищому рівні, хай найбільше говорили лише про один – 24 листопада 2012 року у складі Зорі, який фактично розділив його кар’єру на до та після. Тому, в першу чергу, для людей, які бачили ту гру у виконанні Козаченка, редакція сайту «Український футбол» разом з нашим сьогоднішнім героєм пригадала його історію.
Ми поспілкувалися про вже трохи забуте «до», яке містило срібло Універсіади, поїздку в клуб Серії В, кубкову зарубу проти Динамо, Кубок АФК та дивовижний порятунок в УПЛ. А також зачепили маловідоме «після», де спроба Козаченка відродити кар’єру закінчилася жорсткою сутичкою з бандитами, а тепер він нарешті знайшов свій футбольний острівець щастя в складі віце-чемпіона Другої ліги.
З цього інтерв’ю ви дізнаєтеся про таке:
- Що Козаченко думає про свого підопічного Погорілого, який через скандал не потрапив до збірної України?
- Хто був його найсильнішим конкурентом в кар’єрі?
- Що зірвало Козаченку кар’єру в Італії?
- Як підвів команду, відмовившись пробивати пенальті на останній хвилині матчу?
- В якому клубі керівництво загрожувало вивезти до лісу після поразки?
- За що Фоменко «знищив» у роздягальні?
- Як арбітр «вбив» Таврію в кубковій грі проти Динамо?
- Скільки Шахтар заплатив Зорі за вирішальну нічию з Динамо у 2012 році?
- Як Вернидуб поставив хрест на Козаченку після помилки?
- Чому його вдарив кримінальний президент Миколаєва Оринюк?
«Хочеться працювати в Прем’єр-лізі. Який солдат не мріє стати генералом?»
– Дмитре, ви вже близько чотирьох років працюєте тренером воротарів у системі Штурм-Колос-2. Як ваші успіхи на цій ниві?
– В принципі, усе добре. Сподіваюся, виконаємо завдання. Потихеньку перелаштувалися.
– Зараз клуб рветься до Першої ліги, це зрозуміло. А які подальші цілі?
– Ми поки відкрито про це не говоримо. Граємо від матчу до матчу. Коли розпочинали дебютний сезон у ПФЛ, то навіть не мали цілі виходити в Першу лігу. Потім, коли вже в нас пішло, й ми закріпилися на першому місці в Групі Б, з’явилося завдання від керівництва.
Оскільки ми в зайшли в Другу лігу як новачки після аматорів, то не розуміли рівня. Однак усе поїхало та почало виходити. Виявилося, що рівень приблизно такий самий. Стали віце-чемпіонами й хочемо розвиватися далі.
– А де ви самі себе бачите як фахівець у перспективі?
– Звичайно, хочеться працювати в Прем’єр-лізі. Чим вище – тим краще. Який солдат не мріє стати генералом? Якщо про таке не думати, то не варто й працювати.
Дмитро Козаченко (праворуч). Фото: Колос-2
«Чи став би Погорілий першим номером збірної України? Якби йому дали шанс, то...»
– Протягом усього періоду роботи в клубі вашим підопічним є Сергій Погорілий. Певною мірою легендарний воротар для українського футболу.
– Так. В збірну ледве не доїхав (31 жовтня 2012 року після матчу 1/8 фіналу Кубка України Ворскла – Таврія – 2:3 Погорілий вдарив Артема Громова, за що отримав дискваліфікацію. Наступного дня штаб національної збірної України оголосив заявку на спаринг з Болгарією, куди вперше потрапив й Погорілий. Пізніше ФФУ вирішила не викликати кіпера через інцидент, – прим. «УФ»).
Звичайно, талановитий голкіпер високого рівня. І хоча десь в збірній в нього не вийшло, просто так туди не викликають. В ті часи в збірну було потрапити важче.
З усім тим, не можу сказати, що в нього не склалася кар’єра. Він пограв у Прем’єр-лізі в хороші часи за такі хороші команди – Металіст, Арсенал (Київ) та Таврію.
– Погорілий міг би стати першим номером збірної України?
– Важке питання. Якби йому дали шанс вийти на поле, то, звичайно, усе залежало б від нього. Використав би він його чи ні.
– А хто з голкіперів, з якими ви перетиналися, був найбільшим талантом, що не розкрився?
– Мабуть, назву Ігоря Левченка, який у 2009 році став чемпіоном Європи зі збірною України U-19. Він тоді був молодим воротарем у Зорі. Думаю, що після виграшу Євро людина має апріорі грати у Прем’єр-лізі. В нього це якось не сильно вийшло.
Коли я покинув Зорю, то він почав грати, але потім пішла нестабільність у виступах, якісь травми – й не задалося. Хоча в клубі, наскільки я пам’ятаю, на нього розраховували та робили ставку, як на перспективного голкіпера. Вважаю, що його кар’єра могла бути набагато яскравішою. А так вийшло, що окрім Зорі, він особливо в іменитих командах й не грав (останнім клубом Левченка був першоліговий ФК Хуст. З вересня 2024 року перебуває без команди, – прим. «УФ»).
– На якого українського воротаря Левченко схожим за якостями?
– Можливо, на Максима Коваля, Андрія Луніна. Ось такого плану. В нього були усі дані.
«Одразу став у ворота. На інших позиціях потрібно багато бігати, чого я не люблю»
– Ви народилися у Києві. Як почали грати у футбол?
– Мене батьки, здається, у сім років привели в школу «Зміна-Оболонь». Трохи пограв у полі й одразу став у ворота. Думаю, у років вісім я вже почав свій воротарський шлях.
– Як визначилося, що ви гратимете у воротах?
– Я сам вирішив, адже ніхто не давав пас, а у воротах було більше можливості зустрічатися з м’ячем.
– Потім було бажання спробувати зіграти на інших позиціях?
– Ні. Там потрібно багато бігати, чого я не люблю. Мене цілком влаштовувала моя позиція.
«Долганський – найсильніший воротар, з яким я конкурував»
– Після того, як ви зарекомендували себе в Оболоні, вам випала можливість зачепитися у Ворсклі, яка тоді виступала у Вищій лізі, однак за першу команду зіграти не вдалося.
– Коли Оболонь вилетіла з Першої ліги, команду прийняв Володимир Мунтян, і щось у нас з ним не склалися відносини. Комусь ми програли, й він зробив мене винним. Ще й прийшов Володимир Циткін, який був граючим тренером. Ставити почали його, а мене віддали в оренду до Ворскли. Дякувати Богу, що так вийшло. Я у 18 років отримав шанс спробувати себе у Вищій лізі.
Ворсклі терміново був потрібен воротар, адже перед стартом другої частини сезону чомусь не могли заявити Олега Рипана, тому команда залишалася з одним Сергієм Долганським. Потрапив до заявки на перші дві гри, потім заявили Рипана, і я став третім голкіпером. Тренувався з основою, а грав за Ворсклу-2 в Другій лізі. До речі, моїм дублером там був Андрюша Пятов.
– Конкурувати з Долганським в першій команді було нереально?
– Так. Можу сказати, що справедливо програв Долганському конкуренцію. Хоча я був молодим, а він перебував у розквіті сил й тоді заслужено вважався одним з найкращих в Україні.
– Якими якостями він виділявся?
– Він мені подобався своєю грою на лінії та на виходах, харизмою. Дуже важко йому було забити. Для мене – це топ. Найсильніший воротар, з яким я конкурував.
Олександр Долганський. Фото: Ворскла
– Чи справедливо стверджувати, що у Ворсклі вам не дали шансу?
– Ну півгодини-то я зіграв. Одного разу ми поїхали грати першою командою в Луганськ замість Ворскли-2, і мене хвилин за 30 до кінця матчу за рахунку 6:0 на нашу користь випустили на заміну.
Наприкінці матчу у наші ворота призначили небезпечний штрафний прямо по центру майже з лінії штрафної площі. Головний тренер Сергій Морозов крикнув: «Стінку не ставити! Треба воротаря перевірити. Нехай завдають прямого удару». Нападник, як побачив, що немає стінки, розгубився й ледве добив м’яч до воріт з 18 метрів. Курйозний вийшов момент:) Усі посміялися.
«У Сієні почалися якісь мутні агентські історії»
– Потім у статусі гравця Нафком-Академії ви у складі студентської збірної України дійшли до фіналу літньої Універсіади-2001 у Пекіні, що сприяло вашому переходу до Сієни.
– Так. Коли мені надійшла пропозиція з Італії, то я вже більше нічого не розглядав. Було завдання потрапити туди, адже ця ліга у ті часи вважалася найсильнішою у світі. В мене були агенти з Румунії, які організували цей трансфер.
– В Сієні ви пробули рік. Як для вас пройшов цей період в ігровому плані?
– Я, як і у Ворсклі, постійно тренувався з першою командою, а ігрову практику отримував у молодіжному складі.
– З ким конкурували?
– Першим номером Сієни спочатку був Маттео Джанелло, який потім грав у Наполі. Став відомий тим, що зізнався в участі у договірних матчах в часи Кальчополі (злочин, пов'язаний зі змовою команд-учасниць Серії A та Серії B, розкритий у 2006 році. Серед учасників називається Ювентус, Мілан, Фіорентина, Лаціо, до яких застосували санкції, – прим. «УФ»).
Потім почав грати орендований з Роми аргентинець Себастьян Сехас, який навіть мав їхати на чемпіонат світу 2002 року, однак в останній момент з якихось причин його не взяли. Дуже сильний.
Третім воротарем був італієць Франческо Россі. Такий, не дуже.
Таким чином, команда мала трьох досвідченіших голкіперів і одного мене молодого.
– А як в плані адаптації?
– Спочатку було важко, адже італійської я не знав, а англійською там особливо ніхто не спілкувався. Хоча, італійська не важка. Надавали школу, і я по ходу вивчив. Не досконало, звичайно, але через пів року вже міг щось сказати та порозумітися в роздягальні та побуті. В принципі, адаптація пройшла нормально.
– Чому так швидко покинули Сієну?
– Почалися якісь мутні агентські історії. Я мало чого розумів. Агент не зійшовся з клубом, де почало змінюватися керівництво й тренери.
Плюс прийшов час отримувати вид на проживання, що було непросто. Спочатку мали план, що після року в Сієні я спробую перейти до Фіорентини, однак розмови залишилися розмовами. Мені запропонували продовжити грати у нижчих лігах, і я вирішив, що краще повернуся в Україну.
Мені важко довелося одному в Італії. Тоді ж не було ні соцмереж, ні інтернету, нічого. Дивився телевізор та читав італійські газети. Засумував за рік. Тому так усе збіглося.
«В компенсований час матчу на Кубок з Таврією я мав пробивати пенальті, але не пішов, бо втомився. В підсумку ми програли 1:2»
– Ваше повернення до Нафкома примітне тим, що ви почали виконувати пенальті й відзначилися двома забитими голами. Потім ще один раз забили з позначки за Олександрію. Хто це придумав?
– Це наш головний тренер Олег Федорчук побачив, що в мене виходить, і сказав: «Бий». Я ж там якось у Першій лізі ще й штрафні виконував, однак, не забивав, на жаль. Пару разів пробігся пробивати штрафні й сказав: «Усе, я туди більше не побіжу, бо потім можна не встигнути повернутися».
Одного разу я не пішов пробивати пенальті у компенсований час домашнього матчу проти Таврії в 1/16 Кубка України за рахунку 0:0. На установці оголошували, що пенальті маю виконувати я, однак була жахлива спека, і я крикнув: «Вже туди не добіжу, дуже втомився». Пішов пробивати Євген Кармаліта й не забив, і в екстратаймах ми програли 1:2.
Федорчук потім мені довго це згадував. Мовляв, я злякався й тому подібне. Насправді повторюся, було дуже спекотно, а вони нас усю гру вовтузили. Зараз шкодую, що не пішов. Можливо, усе б склалося навпаки.
«За президентства в Зорі Шпички, персонажа з кримінального світу, після однієї з поразок була розмова, що нас можуть у ліс вивезти»
– Далі ви із Зорею вийшли до Вищої ліги, однак в еліті пробули лише пів року. Здається, в ті часи в клубі був хаос.
– У Вищій лізі ми почали грати з Юрієм Ковалем, але його після трьох турів прибрали. Нас тимчасово прийняв Юрій Малигін.
Далі приїхав Володимир Безсонов, місяців два-три на усе це подивився й поїхав назад. Тоді в Зорі було дуже специфічне керівництво. Президент Валерій Шпичка – цікавий персонаж з кримінального світу. Безсонову прямо під час матчу з Ворсклою (1:1) в чемпіонаті на лаву дзвонили президент та віцепрезидент й казали кого ставити, а кого змінювати. Він втомився усе це слухати, плюнув й заявив: «Тренуйте самі».
Потім знову був Малигін. Коли ми в останньому турі перед паузою програли Харкову (0:1), то відбулася розмова, що нас можуть у ліс вивезти чи щось таке. То ми швиденько зібрали речі й нумо тікати з тієї роздягальні. До справи не дійшло. Веселі часи.
Взимку взагалі сталася кумедна ситуація, коли команду на один день прийняв Анатолій Волобуєв. Зранку його представили перед зборами, але через добу вже прибрали. Приїхав Олександр Косевич, Царство небесне, з цілим автобусом своїх гравців, й мені сказали: «До побачення».
Олександр Косевич. Фото: Краматорськ
– Косевич шансу не дав?
– В мене закінчився контракт. Волобуєв сказав, що на мене розраховує, і тоді він ще взяв воротаря Андрія Комарицького з алчевської Сталі. Його підписали, а Косевич привіз Андрія Нікітіна. Я виявився зайвим. Також не шкодую. В мене після цього вийшов варіант з Таврією. Можна сказати, що в плані фінансів я виграв.
«З Фоменком ми спілкувалися двічі. Вперше, коли прилетів на збори. Вдруге – через рік»
– Таврію тоді очолював легендарний Михайло Фоменко, Царство небесне. Як склалися ваші відносини?
– Михайло Іванович був закритим. Його стиль нагадував Валерія Лобановського.
Я з ним спілкувався двічі. Вперше, коли прилетів на збори в Туреччину. Ми перетнулися у ліфті й він спитав: «Як долетів? Як справи?». Вдруге – через рік, коли я пропустив прикрий гол в другому матчі з Динамо (0:3) в Кубку України. Михайло Іванович «напхав» мені повну торбу та трохи знищив у роздягальні в перерві. Хотілося провалилися крізь землю.
Тоді Олег Гусєв за 0:1 пробив з дальньої відстані й м’яч полетів за незрозумілою для мене траєкторією, разів три змінивши напрямок. Вийшло так, що я махнув повз.
«Перед матчем з Динамо арбітр нам сказав: «Що ви, хлопці, тут переживаєте й напружуєтеся? Усе одно ви звідси не поїдете»
– До речі, перший домашній матч того кубкового чвертьфіналу з Динамо у 2007 році Таврія сенсаційно виграла з рахунком 2:0, а в другій зустрічі з вашого боку були серйозні нарікання на суддівство.
– У ті часи клуб на домашні матчі мав право запрошувати іноземного арбітра. Оскільки тоді Динамо «славилося» прихильністю до себе рефері, Таврія викликала одного з найкращих бельгійських суддів Франка Де Блеккера, який обслуговував півфінал Ліги чемпіонів.
Відпрацював бельгієць чудово. Артем Мілевський щось на початку намагався падати та малювати, як він це вмів, але рефері його одразу попередив, що на наступний раз буде жовта картка, потім червона й до побачення. В підсумку виграли 2:0.
– Чи був Мілевський найнеприємнішим нападником УПЛ для вас, як для воротаря?
– Мілевський був важким нападником у плані своїх падінь. Він дуже добре усе це вмів.
– Що відбувалося в другій грі?
– В Києві розпочалося найцікавіше. Коли ми стояли в тунелі перед виходом на поле стадіону «Динамо», арбітр Ігор Подушкін з Харкова нам сказав: «Що ви, хлопці, тут переживаєте й напружуєтеся? Усе одно ви звідси не поїдете». Це слова судді. Уявіть, собі.
Суддівство було «феєричним». За рахунку 2:0 на користь Динамо у наші ворота призначили пенальті. Гравець Динамо біг і як побачив лінію штрафної площі просто пірнув туди, як у басейн. Навіть поряд нікого не було. Рефері свиснув й нам забили вирішальний гол.
На 90+5-й хвилині ми все ж могли втекти від поразки, однак, здається, Вова Гуменюк не забив у напівпорожні ворота. За рахунку 1:3 Таврія пройшла б далі.
– Цей арбітр був найгіршим у вашій кар’єрі?
– Коли я ще був молодим у Ворсклі, то застав Сергія Татуляна. Ото були часи! Таке враження, що він свистів і як у баскетболі кричав: «Пробіжка». Придумував правила на ходу. Там навіть не можна було центр поля перейти, щоб, не дай Боже, не забили, кому не треба.
– Той матч з Динамо став для вас останнім за Таврію. Помилка вплинула на ваше майбутнє в клубі?
– В мене закінчився контракт. Тоді воротарями були я та Саша Тодич. Поїхав на збори, і мені постійно казали: «Так-так, підпишемо». В підсумку дотягнули до того, що перед початком чемпіонату приїхав Андрій Дикань, й мене поставили перед фактом, що з ним укладуть угоду. Оскільки в Тодича був чинний контракт, то знову зайвим виявився я.
Можливо, Фоменко образився на мене за той матч з Динамо. Не знаю. Ми ніколи не спілкувалися на цю тему.
Оскільки усі команди вже були зібрані, я не мав інших варіантів, як поїхати до Казахстану в Атирау.
«Ковалець сказав: «У моїй команді є лише один футболіст рівня Прем’єр-ліги – це Козаченко». В підсумку я до кінця року просидів на заміні»
– Наступним вашим клубом в Україні стала ПФК Олександрія. Там якось після приходу Сергія Ковальця до керма команди ви різко перестали грати.
– Мене в команду запросив Коваль. З ним ми посіли третє місце у Першій лізі й розпочали наступний чемпіонат. Було завдання підвищитися у класі.
В п’ятому турі вдома програли Кримтеплиці (0:3) й Коваля прибрали. Прийшов Ковалець. Відповідно на наступний матч після розгрому мене не поставили, і так я до кінця року просидів на заміні.
Хоча Ковалець, звичайно, цікавий персонаж. Одного разу він на зібранні при усіх сказав: «У моїй команді є лише один футболіст рівня Прем’єр-ліги». Кожен думає: «Хто ж це такий?». І тут Ковалець видає: «Це Козаченко». Усі потім сміялися й казали: «Рівень Прем’єр-ліги, а в складі жодного разу не вийшов».
Сергій Ковалець. Фото: Поділля
– Це такий тролінг від Ковальця був? Чи ви не запитували?
– Я цього досі не зрозумів. Можливо, це в нього такий специфічний гумор. Я при ньому й не грав, тому не знаю, чим не сподобався. Він мені казав: «Будеш-будеш грати, і так я в нього й не вийшов». Після цього вже більше питань до Ковальця не мав.
Потім в мене з ним була ще одна цікава історія.
– Розкажіть.
– Я після Олександрії пішов у Насаф. Відіграв там пів року, ми виграли бронзу, грали в Кубку АФК. Проте мені було важкувато: інший континент, клімат, таке. Захотілося додому. Мені зателефонував Ковалець й запросив до Оболоні, яка тільки-но вийшла до УПЛ й готувалася до нового сезону в Криму. Я сказав, що маю контракт, на що він мені відповів: «Нічого, розривай, ми тебе підпишемо».
Звернувся до керівництва Насафа й пояснив ситуацію. Вони не хотіли відпускати, бо я був основним, але все ж пішли на зустріч. Я пройшов збори. Скажу чесно, був втомленим після сезону. Не те, щоб поганий мав вигляд, але й не класний. Середній, скажемо так. Наприкінці підійшов Ковалець й сказав: «Дякую, ти нам не потрібен». Я на нього так незрозуміло подивився, але нічого не сказав. Це його рішення.
Варіантів не було й довелося на пів сезону їхати в Другу лігу в Суми чисто для ігрової практики. Хоча там була непогана команда, яка ставила задання вийти до Першої ліги.
«За те, що Зоря у 2012 році зробила Шахтар чемпіоном, нам привезли 1000000 доларів»
– Ваше повернення до Насафа відбулося у найкращий сезон в історії клубу, про який нам детально розповідав тодішній тренер воротарів команди В’ячеслав Богодєлов. Насаф тоді під керівництвом Анатолія Дем’яненка посів друге місце у чемпіонаті, дійшов до фіналу національного кубка та виграв Кубок АФК.
– Я повернувся саме завдяки Богодєлову, адже він відповідав за воротарів, і все лежало на ньому. Богодєлов мені зателефонував, і я приїхав на перегляд. Довго на мене дивилися, але склав про себе нормальне враження й підписав контракт.
Ми провели дуже успішний рік й майже усе виграли. Срібло першості Узбекистану тоді вважалося для нас золотом, адже перемогти Буньодкор було дуже важко. З Анатолієм Васильовичем Дем’яненком відносини склалися супер. Золота людина.
– Яку премію отримали за Кубок АФК?
– Ой, я вже цього не пам’ятаю. Давали якісь машини та премії, але я нічого не отримав. Це був кінець року, і в мене з’явився варіант із Зорею. Я залишив усі свої премії й поїхав. Хоча пропонували новий контракт, пріоритет ставив грати у Прем’єр-лізі, яка в ті роки була дуже сильною. Мене відпустили.
– В Зорю ви повернулися у розпал боротьби команди за виживання в УПЛ сезону 2011/12. Цікаво, що ви зберегли прописку в еліті у передостанньому турі, зігравши вдома внічию з Динамо (0:0), чим також сильно нашкодили біло-синім у чемпіонських перегонах з Шахтарем. Стимуляція від «гірників» була?
– Звичайно, була. За те, що ми зробили Шахтар чемпіоном, нам привезли 1000000 доларів (ця нічия дозволила Шахтарю вирватися вперед у чемпіонських перегонах на два очки. В кінцевому турі гірники вдома розгромили Олександрію – 3:0 – і виграли золото, – прим. «УФ»).
«Вернидуб на всю Україну розніс мене в пух і порох з криками, що я не воротар рівня Зорі та УПЛ»
– Скандальним вийшов ваш відхід із Зорі у наступному сезоні, коли після домашньої поразки від донецького Металурга (1:2) головний тренер Юрій Вернидуб звинуватив вас в автоголі Николи Ігнятієвича у компенсований час. Що відбулося в тому епізоді?
– Навіть зараз, коли я дивлюся на цей момент як тренер, не бачу настільки великої своєї провини, за яку мені можна було б влаштувати те, що влаштував Вернидуб на усю Україну.
На стадіоні перебувало тисяч десять людей, холодно. Наприкінці гри пішло закидання за спину захисникам, і я крикнув Ігнятієвичу: «Залишай». Відповідно, він, можливо, не почув, бо коли я почав виходити, він зльоту головою верхом повертав мені м’яч в руки.
Ну, це ж треба було додуматися до такого! Ну, вибий ти головою кудись в сторону, на кутовий, на аут, куди завгодно.
Навіть якби я залишився у воротах, він би фактично пробив з лінії штрафної площі. Захисник не має права після такого закидання головою перекидати в отвір воріт, адже кіпер може підковзнутися, помилитися, все, що завгодно. Взагалі краще не чіпати, бо в радіусі Ігнятієвича нікого не було, і він це прекрасно бачив. Я так і не зрозумів, що він робив.
– Що сталося між вами та Вернидубом після гри?
– Він забіг у роздягальню й почав кричати на мене. Ну, ладно в роздягальні. Це нормально. Однак коли мені усі почали дзвонити зі словами: «Увімкни телевізор», і я побачив пресконференцію Вернидуба, де він мене розносив в пух і порох з криками, що я не воротар рівня УПЛ, Зорі й тому подібне... Після тієї гри мене прибило й бажання від футболу зникло надовго «завдяки» Юрію Миколайовичу.
Скільки потім я не помічав, що воротарі робили набагато більш жорсткі помилки, Юрій Миколайович жодного разу нікого звинувачував. Це він лише про мене так. Навіть якщо це й була помилка, то і моя, і захисника. Проте захиснику ніхто не сказав жодного слова.
Думаю, там трохи й інші моменти були. Це до теми агентів. Я впевнений. Нехай на його совісті залишається.
Юрій Вернидуб. Фото: Кривбас
– Треба було ставити іншого голкіпера?
– Заглиблюватися не хочу. Думаю, Юрій Миколайович розуміє, про що йдеться. Це футбольні моменти.
– Хтось за вас намагався заступитися?
– До речі, я потім також це проаналізував, і мене здивувало, що ніхто за мене не заступився. Можливо, через те, що прикро програли у компенсований час. Тоді усі були пригнічені. Тренер воротарів Олександр Ногін також нічого не сказав. Якось так.
«Зоря намагалася «душити». Й у дубль відправляли, й дворазові тренування влаштовували. Бігали вдень та вночі, як легкоатлети»
– Як події розвивалися далі?
– Це був кінець чемпіонату. Ми пішли у відпустку. Потім зібралися, і я поїхав на збори в Туреччину. На трансфер мене ще ніхто не виставляв, але сказали шукати команду.
Почали відвозити різних персонажів. Були кіпери зі збірної Молдови. Пам’ятаю, усі хлопці сміялися й казали: «Кого ви берете? Є набагато сильніші». Однак Вернидуб вже взагалі зі мною не спілкувався та не дивився у мій бік. Потім приїхав хорватський воротар Кршеван Сантіні. Він непогано відіграв свій період у Зорі.
– Примітно, що матч проти Металурга став для вас останнім у вищій лізі будь-якого чемпіонату.
– Так, те інтерв’ю Вернидуба потім мені довго «аукалося». Кожен тренер дивився... Коротко кажучи, трохи мені зіпсувало. Вернидуб вичинив не по-чоловічому, з мого погляду.
– При зустрічі ви Вернидубу подасте руку?
– Звичайно, подам. Не знаю, правда, чи подасть він. Цікаво, чи подивиться мені в очі. Для мене усе це залишилося в минулому. Думаю, якщо зустрінемося, то привітаємося.
– Після того, як ви стали непотрібним першій команді, Зоря якось почала «душити»?
– Намагалися «душити» мене й хорвата Івана Родича. Й у дубль відправляли, й дворазові тренування влаштовували, де ми лише бігали. Бігали вдень та вночі як легкоатлети. Вже сміялися. Потім трохи відпустили. В клубі я пробув ще близько пів року. Зі мною розрахувалися й ми розійшлися.
«Президент Миколаєва Оринюк зайшов у роздягальню й ударив мене по обличчю. Тільки-но спробував встати – охоронці одразу схопилися за зброю»
– Ви намагалися відродитися у Миколаєві, однак там також усе склалося ненайкращим чином.
– Я був в Криму на зборах з «дублем» Зорі, і там ми зустрілися з Федорчуком, який очолював Миколаїв. В мене вже був варіант оренди з Узбекистану. Я мав їхати до Києва й звідти вилітати. Проте Федорчук сказав: «Нумо до нас». Я на свою голову поїхав.
Я одразу зрозумів, що це не моє місто та не моя команда. Не було ніяких умов. Одне центральне поле, де у воротарській можна було ховатися. Сидів як в окопі, що мене й видно не було.
– Михайло Сергійчук нам розповів, що після одного з матчів у вас стався неприємний інцидент з тодішнім президентом клубу Гургеном Оронюком.
– Після домашнього матчу з Буковиною (1:2), хоча моєї провини у пропущених голах не було, вірогідно, оточення Оронюка нашепотіло йому, що хтось десь «здає».
Оронюк зайшов у роздягальню з охороною, підійшов до мене та вдарив по обличчю. Я тоді сидів з дитиною, з сином. Тільки-но спробував встати – охоронці одразу схопилися за зброю. З команди ніхто нічого навіть не намагався сказати. Усі розуміли, що це бандити та кримінал. Такі, легкі 90-ті були.
Я зняв форму й заявив: «До побачення». Зібрався та поїхав з цього «чудового» міста.
– Ця історія мала якесь продовження?
– Мені почали телефонувати з прокуратури й дуже сильно просили дати покази на Оронюка. Потім він мені зателефонував. Ми з ним нормально поговорили й усе з’ясували. Можна сказати, залишилися у нормальних відносинах.
Він сказав, що був неправий й погарячкував. Я також дав зрозуміти, що ніяких показів давати не буду, але й в клубі більше залишатися не хочу. Домовилися розійтися.
– Наскільки ви задоволені своєю кар’єрою?
– Ви знаєте, я іноді думав про це. Могло бути й краще, а з іншого боку могло бути й гірше. Якби провів, образно кажучи, 20 років у Другій лізі, то про мене ніхто б і не згадав. Напевне, гріх скаржитися на кар’єру. Вийшло як вийшло.
Звичайно, хотілося б краще. Вважаю, що міг би краще. Значить, так судилося.
Олександр Шовковський. Фото: Getty Images
– Тоді наостанок топ-5 голкіперів у новітній історії України за вашою версією.
– 1. Олександр Шовковський. 2. Андрій Пятов. 3. Олександр Горяїнов. 4. Ігор Шуховцев. 5. Георгій Бущан.
