Він і не знав, що випередив Довбика: форвард із УПЛ відверто розповів про свій рекорд і плани на майбутнє

Переглядів 4345
Олександр Щербатих Олександр Щербатих
11 голосів
Він і не знав, що випередив Довбика: форвард із УПЛ відверто розповів про свій рекорд і плани на майбутнє
Артем Довбик і Роман Дебелко, колаж: «УФ»
Форвард Кривбаса Роман Дебелко дав інтерв’ю «УФ». У ході розмови гравець розповів як ставиться до того, що Артем Довбик не зміг побити його рекорд, про продовження контракту з криворіжцями та блокпости у Донецьку.

У сезоні 2023/24 Артем Довбик у драматичному стилі випередив Александера Серлота та здобув звання найкращого бомбардира чемпіонату Іспанії. Артем став другим після Андрія Шевченка українським футболістом, якому підкорилось таке досягнення у топ-чемпіонатах. Окрім цього, Довбик також повторив і число голів у чемпіонаті нинішнього президента УАФ. Як і 20 років тому Шевченко у Серії А, він відзначився 24 взяттями воріт у Ла Лізі.

Проте, це не найкращий результат серед усіх українських легіонерів встановлений у Європі. У 2018 році тодішній нападник Левадії Роман Дебелко забив 28 голів за сезон чемпіонату Естонії. Сьогодні 30-річний Дебелко грає за Кривбас. В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» він розповів:

  • Як ставиться до свого досягнення;
  • Чому пропустив весняну частину поточного сезону;
  • Чи залишиться в Кривбасі;
  • Як Вадим Шаблій починав агентську кар’єру;
  • Чому за 6 років у Металурзі Д так і не дебютував;
  • Як міг не виїхати з уже окупованого Донецька;
  • Та як білоруси ставились до українців за кілька місяців до початку вторгнення.

«Довбик перевершить мій результат, отримає пропозицію від топ-клубу та перейде»

– Романе, ви пишаєтесь своїм рекордом?

– Я й не знав про нього. Та нормально ставлюсь:) Ви ж розумієте, що чемпіонат Естонії та Ла Ліга й Серія А – різні речі. Хоча, звісно, я радий такому досягненню.

– У чому секрет вашої результативності в цій Балтійській країні?

– Думаю, що маю завдячувати команді, яка грала в атакувальний футбол, а також вірі у власні сили та наполегливий праці.

– На вашу думку, чи є хтось з українців, хто в осяжному майбутньому перевершить цей результат?

– Так. Його скоро поб'ють. Думаю, що саме Довбик може це зробити.

Артем Довбик, фото: IMAGO / SOPA Images

– Зараз за Артемом полює багато великих клубів. Якби ви були на його місці, ви б пішли кудись з Жирони?

– Не знаю. Тут усе залежить від того, чого він хоче та які запрошення до нього надходять. Думаю, що у випадку, коли Артем отримає гарну пропозицію від топового клубу – перейде. Бувають пропозиції, від яких важко відмовитись, їх роблять раз у житті.

«У Вірменії все було спокійно. А от у Донецьку запитували: «Є люди із Західної України?»

– Ви родом із Франківщини, але кар'єру починали в Металурзі (Донецьк). Як туди занесло хлопчину з Івано-Франківської області?

– Мене помітили на турнірі в Тернополі, в 15-річному віці. Там були команди з Донецька. Я забив кілька м’ячів і мене покликали в Металург. Я досить пізно почав займатись, не так, щоб із 6-7 років займатися у великій академії.

На момент турніру в Тернополі лише два роки тренувався в ДЮСШ у Івано-Франківську, оскільки раніше туди потрапити не було можливості. Життя завжди пов’язував із футболом, але до 13 років грав лише на районному рівні, бо батьки не хотіли відпускати далеко від дому.

– У Донецьку ви знаходилися з 2008-го по 2014 рік, але за дорослу команду Металурга так і не зіграли. Що завадило закріпитись?

– Напевно, все ж висока конкуренція. Клуб ставив перед собою високі завдання та запрошував топових легіонерів – змагатись із ними за місце у першій команді було дуже важко. А особливо, коли ти ще дуже молодий.

– Свого часу в академії Металурга грав півзахисник Вадим Шаблій. Ви перетинались там?

– Так, у мій час він там був півроку чи рік, а потім вирішив зав'язати з футбольною кар'єрою. Я і став одним з його перших клієнтів.

– Як сталось так, що один молодий хлопчина довірив свої справи іншому?

– Тоді агентська сфера була розвинута ще не так сильно. Тому співпраця й виникла на фоні дружніх відносин.

Вадим Шаблій, фото: Instagram

– З орендою в Бананц допоміг Шаблій?

– Та ні. Все простіше. Тоді вірменську команду очолив Володимир П'ятенко. Він і запросив, а я був зацікавлений спробувати себе на дорослому рівні. В тому моменті вже потрібно було переходити у дорослий футбол, а до того часу я грав лише за молодіжну команду Металурга. Тому й поїхав у Вірменію.

– Ви відчували близькість військового конфлікту?

– Ні. Все було спокійно. Запам'яталось те, що Єреван гарне місто, де живуть привітні та добрі люди, які за потреби готові прийти на допомогу.

Коли виникали якісь побутові питання –  одноклубники одразу готові були допомогти. На вихідних запрошували у гості, або могли завітати до тебе, щоб впевнитись, що все добре.

– Одним із лідерів тогочасного Металурга був Генріх Мхітарян. Не запитували його поради, коли надійшла пропозиція з Вірменії?

– Та ні. Ми, звісно, перетинались на футбольному полі. Але не спілкувались. Він же був у першій команді, а я – в U21. Про Генріха запам'яталось те, що це гравець який власним прикладом показував, як повинні поводитись справжні професіонали. Він завжди залишався на полі й після тренувань, щоб щось допрацювати. І ось бачите, де він зараз.

– За рівнем таланту можна було уявити, що Мхітарян пізніше буде грати у фіналі Ліги чемпіонів?

– Так, це був дуже перспективний гравець. Своєю грою у досить юному віці він демонстрував, що вартий грати у великому клубі.

– У Донецьку тих часів було дуже багато легіонерів. Вони проводили час з гравцями U21?

– Ми часто перетинались, бо молодіжка тренувалась на базі першої команди, а роздягальні там знаходились поруч. Також ми часто грали спаринги з основою. Іноді деяких гравців які мали менше ігрового часу в першій команді переводили у молодіжку. Вони підказували нам, намагались чогось навчити молодих. У повсякденному житті ми перетинались і з українцями з основної команди, і з іноземцями.

– А латиноамериканські карнавали там були? 

– Я не можу цього сказати саме тому, що був у U21. Точно знаю, що бразильці з Металурга підтримували зв’язки зі своїми співвітчизниками з Шахтаря. Але чи влаштовували вони вечірки, мені не відомо.

Роман Дебелко в Металурзі (Донецьк), фото: Instagram

– Ви ж саме в Донецьку застали початок російської війни проти України. Як вам запам’ятались весняні місяці у 2014 році?

– Страшно було, адже невідомо, що далі. Мітинги та протести лише набирали сили. Ми були у Донецьку тоді, коли ситуація уже була дуже напруженою, вже стояли блокпости ДНР. Потім Металург поїхав на збори.

– Керівники клубу якось заспокоювали футболістів?

– Коли сезон закінчувався, а ситуація загострювалась – вони самі не розуміли, як усе вирішиться. Потім команда виїхала на збір і надалі, заради безпеки, базувалась на Київщині.

– У момент виїзду на збори ви ще розраховували повернутись у Донецьк?

– Я більше скажу, ми навіть повернулись. Але у місті вже були ДНРівські блокпости і всі розуміли – там перебувати дуже небезпечно. Пам’ятаю випадок, коли в автобус зайшов чоловік із автоматом і запитав: «Є люди із Західної України?». Я трохи напружився, але наш водій відповів, що ні, усі свої. Потім ми виїхали. У мене був ще рік контракту, але за U21 я уже за віком не міг грати. В основу Металурга ж мене не брали, тому пішов в оренду у дніпродзержинську Сталь. 

«Ні, я не косив траву в селі, коли мене знайшов Вірт»

 – Чи правда, що у Сталь запросив Юрій Вірт, який знайшов вас в день, коли ви там косили траву в рідному селі – Сопів, Івано-Франківської області?

– Стосовно трави – ні:) Але в той момент я три місяці тренувався індивідуально, а Вірт посприяв моєму переходу в команду.

– Потім був час у Карпатах, де за два сезони ви відіграли лише 657 хв та двічі ходили в оренду. Що не склалось у Львові?  

– Ну, ви ж знаєте ситуацію. Приїхало багато футболістів (одразу 11 трансферів на вхід в літнє вікно 2017-го – прим. О.Щ.), ставились високі завдання, але не було результату й у клубі почались різні перестановки. Після цього я пішов у Левадію. Забив 27 м’ячів у чемпіонаті. Аби викупити мене, потрібні були гроші. Вони купили Юру Ткачука, а я повернувся у Карпати.

– Далі була оренда у ФК Рига. Наскільки відрізняється футбол в двох Балтійських країнах?

– У Латвії чемпіонат сильніший. Проте, що там, що там грають у доволі відкритий футбол та багато боротьби. Хоч і є команди, які демонструють різноманітний футбол – і технічний, атакувальний, і протилежний йому.

– ФК Рига ви покинули теж тому, що керівники команд не домовились про викуп?

– Так. Відпрацював контракт, отримав пропозицію від солігорського Шахтаря. Я бачив, що команда стала чемпіоном, розумів, що будуть єврокубки.

– Ви прибули у Білорусь паралельно з Романом Григорчуком. Це він запросив вас у команду?

– Ні, зі мною зв’язувався клуб. Вони вийшли на мене ще до того, як Григорчук став головним тренером. Я бачив, що команда йде в лідерах, перед цим вони стали чемпіонами і я знав, що там будуть єврокубки.

Роман Григорчук, фото: ФК Шахтар (Солігорськ)

– Ви покинули Солігорськ влітку 2021-го. Буквально після кількох місяців у клубі. Чому так сталось?

– Команду полишив, бо надійшла пропозиція від Кривбасу. На той момент я уже добряче поїздив по різних країнах і засумував за рідним домом. 

– У весняній частині сезону ви так і не зіграли за Кривбас. Спочатку була травма, а потім Роман Дебелко щоразу залишався на лаві запасних. Що зараз із вашим здоров'ям?

– Я здоровий. Якби не міг грати, то просто б не потрапляв у заявку. У футболістів є професійна травма: ми часто б'ємо по м'ячу й на фоні цього виникає запалення. Воно загострилось, був дискомфорт і я деякий час не міг тренуватись. Однак, дякуючи Богу, відновився і добре почуваюсь.

– Чому Юрій Вернидуб вирішив не випускати вас у другій половині сезону?

– Це питання до тренера. Я робив усе аби швидше відновитись, але він ухвалив таке рішення, тож не можу його оскаржити.

– А Юрій Миколайович пояснював своє рішення?

– Ні.

– Як ви оцінюєте для себе сезон 2023/24?

– Лише позитивно, адже, по-перше, у такий час ми маємо можливість грати у футбол, займатись улюбленою справою. По-друге, команда посіла третє місце й повторила клубний рекорд. І це в другий сезон після повернення в УПЛ! Я достатньо зіграв (605 хвилин в усіх турнірах цього сезону – прим. О.Щ.), аби принести користь команді, тому так – оцінюю позитивно.