Ярмоленка хотів Шахтар, Мудрик займався танцями, Малиновському не довіряли: неймовірні історії збірної України
142616 
У понеділок, 20 листопада, збірна України прийматиме команду Італії в Леверкузені на «Бай-Арені» в заключному матчі кваліфікації на чемпіонат Європи-2024. Підопічним Сергія Реброва у цьому протистоянні задля виходу в фінальну частину турнірна потрібна лише перемога.
Про перші кроки у футболі гравців, які у матчі з Італією можуть написати нову успішну главу в історії національної збірної, читайте в ексклюзивному матеріалі сайту «Український футбол».
Список гравців збірної України, чиї дитячі історії були розказані спеціально для наших сайтів:
- Андрій Ярмоленко (Динамо);
- Руслан Малиновський (Дженоа);
- Георгій Судаков (Шахтар);
- Ілля Забарний (Борнмут);
- Владислав Ванат (Динамо);
- Михайло Мудрик (Челсі);
- Андрій Лунін (Реал Мадрид);
- Тарас Степаненко (Шахтар)
«Ставлю два ящики шампанського, якщо Ярмоленко заб’є головою»
Президент Десни (1999-2007) та колишній віцепрезидент ПФЛ Іван Чаус пригадав, коли вперше побачив майбутнього капітана збірної України Андрія Ярмоленка.
Повне інтерв’ю про перші кроки Ярмоленка у футболі можна прочитати за посиланням.
«Вперше побачив Ярмоленка, коли йому було років 12-13. Це було на одному із зимових турнірів дитячої школи Юність. Мене запросили на нагородження після фінальної гри, куди я прийшов уже в якості президента Десни.
Вже тоді я говорив, що Андрій дуже цікавий хлопчик, нехай підростає і будемо підписувати з ним дитячий контракт. Проте вже за декілька місяців він поїхав у київську академію Відрадного і зник з нашого поля зору».
Чаус розповів, як Ярмоленко знову опинився у чернігівській Десні.
«Андрій не закріпився у Києві й повернувся до футбольної школи Юність. Коли йому було 16 років, я запросив його пограти у свій футбольний клуб Полісся (Добрянка).
Він забив за нас тоді десяток голів на чемпіонат Чернігівської області. На дворі був вже серпень 2006 року і терміни подачі заявки на Першу лігу спливали. Тоді я й підійшов до головного тренер Десни Олександра Томаха та його помічника Юхима Школьникова з пропозицією заявити Ярмоленка на сезон 2006/07.
Отримав відповідь – хлопчик непоганий, але сируватий. За заявку команди тоді відповідав адміністратор Юрій Козаченко, який приніс мені список зі 24 прізвищ на підпис. Я наголосив, щоб 25-м заявили Андрія. Відтоді він тренувався вже з Десною, але грав за Полісся (Добрянка)».
Андрій Ярмоленко. Фото: УАФ
Ярмоленко розпочинав грати на позиції форварда, а жарти про його невміння грати головою за високого зросту (189 см) були вже тоді.
«Андрій у нас грав чистим нападником. Іноді ставили на позицію під нападником, але на фланзі у нас ніколи не грав. Забивав, в основному, лівою ногою, правою ‒ вкрай рідко. Ярмоленка виділяла швидкість прийняття рішень, дуже часто ці рішення були нестандартні. Технічно та тактично він був на дуже хорошому рівні.
Що стосується недоліків, то я одного разу казав тренеру Полісся (Добрянка), що поставлю два ящики шампанського, якщо Андрій заб’є головою».
Колишній президент Десни розповів, яким чином Ярмоленко вперше опинився у стартовому складі команди.
«Напередодні ми програли дві гри у чемпіонаті. Ясна річ, ні Школьников, ні Томах не хотіли чути про можливість поставити Андрія у стартовий склад. Була дуже тривала вечірня дискусія між мною та тренерським штабом. Вже зранку зустрівся зі Школьниковим та вперше в житті попросив внести корективи в стартовий склад. Сказав йому два «чарівні» слова і це спрацювало.
У цьому матчі Ярмоленко зробить фурор: заб’є два голи, заробить штрафний, з якого заб’є Валентин Круковець, і ми переможемо 4:0. Ярмоленка визнали найкращим гравцем матчу, а я побіг до своєї машини, звідки дістав чорно-білий телевізор, який подарував йому».
Саме після тієї гри про Ярмоленка почали говорити як про нову молоду зірку, а клуби вишикувалися в чергу за ним. Першою була постраждала від Андрія луцька Волинь, проте Віталій Кварцяний отримав відмову.
«Після гри до мене підійшов Кварцяний, з яким ми й надалі залишаємося у дуже гарних стосунках. Просив відпустити його до Луцька та обіцяв з нього зробити топ-футболіста. Але я навіть не хотів розмовляти про це».
Київська Оболонь теж отримала відмову, тому битва за юного таланту традиційно розгорталася між київським Динамо та донецьким Шахтарем.
«Мені телефонував представник Оболоні, але я теж відхилив цю пропозицію. Вже пізніше був дзвінок із Шахтаря після вдалої гри Ярмоленка з Нафтовиком (Охтирка). На тому матчі вже стояли камери «гірників». Пропонували зустрітися після гри Десни з Динамо-2.
Тоді був замовлений ресторан у Києві, на зустріч приїхали представники клубу, був і керівник академії Шахтаря. Андрій був їм цікавий, але вони говорили, що спочатку Андрій повинен пройти медогляд, а вже потім буде прийнято рішення керівництвом клубу».
Перед підписанням контракту з Ярмоленком президент київського Динамо Ігор Суркіс радився саме з Кварцяним.
«Але вже перед тією самою грою з Динамо-2 ми переговорили з Ігорем Суркісом, який попросив мене зустрітися після матчу та обговорити можливість переходу Ярмоленка до нього в клуб. Крім самого президента Динамо, на зустрічі були присутні й представники вищих політичних кіл України.
Ігор Суркіс наголосив, що в цій грі Ярмоленко не дуже добре себе проявив та питав, хто може дати йому свою оцінку з футбольних фахівців, які краще бачили його. Він при мені набрав Кварцяного, і відбулася наступна розмова:
- Ти такого футболіста, як Ярмоленко, знаєш? - Знаю.
Хлопець непоганий, але роботи з ним багато. Якби Чаус його мені віддав, то я б із нього щось зробив.
- Тоді все зрозуміло».
Чаус зізнався, що Шахтар пропонував за Ярмоленка в десятки раз більше, ніж Динамо, проте Андрій вже тоді був відданий біло-синім кольорам.
«З Ігорем Михайловичем ми зійшлися на тому, що для основного складу Динамо Андрій не готовий, але в Динамо-2 його можна підписати.
Проте вже через півгодини після того, як завершилася розмова з Ігорем Суркісом, мені надійшов дзвінок від представника Шахтаря Миколи Федоренка. Мова вже не йшла про якісь медогляди, перегляди… Сума, яка була запропонована… Це жах, я був у шоці».
«Попросив брата Малиновського принести мені свідоцтво Руслана, бо не вірив, що йому лише сім років. У Шахтарі в його вік не вірили теж»
Перший тренер хавбека збірної України та італійської Дженоа Руслана Малиновського – Сергій Завалко – розповів про свої перші враження від зовсім юного футболіста.
Повне інтерв’ю про перші кроки Малиновського у футболі можна прочитати за посиланням.
«Побачив Руслана десь в 2000-му році – його привів старший брат. Був невеличкий, але крупненький в плані комплекції. Ноги дуже футбольні, збиті, як для його віку. Я відчував, що цими ніжками він буде щось робити.
У дворі з п’яти років він ганяв, тому якісь навички вже були. Любив пробивати здалеку вже тоді. Попросив його старшого брата принести мені свідоцтво Руслана, бо не вірив, що йому лише сім років.
Починав тренуватися на запасному полі, де лежав щебінь, але прогресував і там. Тоді й зрозумів, що затримуватися йому в Житомирі немає сенсу, потрібно розвиватися».
Руслан Малиновський. Фото: УАФ
Завалко розповів, що Руслан завжди грав на позиції в центрі поля та змалечку вирізнявся своїм професіоналізмом.
«Відразу починав у центрі поля, як диригент. Я вважаю і зараз, що весь свій потенціал він може реалізувати лише на позиції під нападником. Тоді він веде гру, пробиває здалеку, виконує стандарти, віддає останні передачі – просто подивіться будь-яку нарізку.
Руслан був капітаном та виділявся насамперед грою. На полі міг чудити, заробити якісь картки, але в житті скромний, урівноважений хлопець. Проблем з ним не було. Змалечку ріс професіоналом».
Малиновський був дуже близьким до переходу в київське Динамо, проте цьому союзу завадили організаційні моменти.
«Першим було Динамо, але туди постійно потрібно було їздити, а це такі гроші… Батьки в нього працювали в хорі: мати співала, а батько грав на баяні. Зарплати там невеликі, самі розумієте. Запрошував Руслана до Динамо ще Євген Рудаков, коли той добре проявив себе у товариському матчі з киянами».
Коли Руслан потрапив до школи Шахтаря, то там теж не вірили, що хавбек грає під своїм віком.
«Потім на горизонті з’явився Шахтар, я взяв малого та й поїхав у Донецьк. Він їм відразу сподобався, потім вже зі старшими грав і закріпився там. До речі, в Шахтарі теж спершу не вірили, що Руслан 1993 року народження».
«Я відразу зрозумів, що Судаков надовго в мене не затримається»
Перший тренер зірки донецького Шахтаря та півзахисника збірної України Георгія Судакова – Сергій Віталійович Пятін – розповів про маловідомий початок футбольної кар’єри хлопця у Горішніх Плавнях.
Повне інтерв’ю про перші кроки Судакова у футболі можна прочитати за посиланням.
«Судаков прийшов до мене, коли йому було сім, а вже через три роки я його віддав до академії Металіста. Жору привів батько, хоча я тренував групу 2001 року народження.
Він був маленький, а я ще й подумав, що мені з ним робити, якщо він 2002 року. Проте вже на першому тренуванні зрозумів, що це талановитий хлопчик. Мав дуже гарну швидкість, класно відчував м’яч, йшов обігрувати сміливо. Він мені дуже сподобався».
Перший тренер Судакова зізнався, що відразу зрозумів, що такий талант надовго в його команді не затримається.
«Після цього я взяв його до себе в групу на «Шкіряний м’яч». Розумів, що в мене він надовго не затримається і буде йти далі в якусь академію. До мене звертався кременчуцький Кремінь, вони його теж брали на змагання за 2001 рік. Потім були на змаганнях в Криму, гадаю, що там його тренер Металіста і помітив. В школі він теж навчався добре, був відмінником».
Вже змалечку хавбек мав неймовірну пристрасть до футболу та виконував великий обсяг роботи на футбольному полі.
«Спокійний хлопець. Грає наша команда на чемпіонат області – Жора на трибунах, грає Гірник-Спорт – Жору знову на трибунах. Він жив футболом з дитинства. Таланту не треба було заважати. Я тоді ще теж був молодий, мав за плечима ігрову кар’єру, тому було приємно працювати з дитиною, яка мала таку пристрасть до футболу.
Жора у нас грав під нападником, в центрі. Виконував неймовірний обсяг роботи: кутові подавав, пенальті пробивав, штрафні виконував. Я розумів, якщо такого гравця віддам, то залишуся без половини команди. Проте, батько звернувся та і я розумів, що потрібно їхати».
Георгій Судаков. Фото: УАФ
Пятін розповів, хто з серйозних клубів першим почав проявляти інтерес до Судакова.
«Відразу був Шахтар, але була маленька проблемка – вони той рік ще не набирали. Щось там відразу не вийшло, так що потім Судаков опинився у Металісті, але теж в групі 2001 року. А вже коли Георгію було 14, то його знову покликав Шахтар, підключилося і київське Динамо.
Чому він зробив вибір на користь Шахтаря? Батько обрав, бо вони самі були родом з тих країв.
Ворскла? Він якось їх дуже швидко обійшов. Думаю, якби він у нас довше був, то вони б його запросили. А вийшло так, що його більше Кремінь залучав до гри за них».
«Забарного знайшов на Троєщині, а Ваната змусив приїжджати до Києва»
Перший тренер нападника київського Динамо Владислава Ваната та захисника англійського Борнмута Іллі Забарного – Сергій Величко – розповів, де відшукав такі футбольні таланти.
Повне інтерв’ю про перші кроки Ваната та Забарного у футболі можна прочитати за посиланням.
«Я кожен рік ходив по Києву та шукав хлопців по всіх районах, дивився матчі. Я сам з Троєщини, тому на матчі, які там проходили, частенько їздив на велосипеді. Там знаходився однойменний дитячий клуб, в якому я побачив Забарного».
Величко пригадав, чим саме виділявся Забарний поміж інших.
«На фоні інших дітей виділявся розумом, технікою та швидкістю. Він мені сподобався, я поговорив з його батьком, тренерами, які працювали з ним, у підсумку запросив до Динамо. Батько Іллі мені сказав, що вони поки залишатимуться у Троєщині, а потім зі мною зв’яжуться.
Під кінець червня, здається 2012 року, мені надійшов дзвінок від його батька, який дав згоду на перехід сина в Динамо. Його сім’я тоді збиралася у відпустку, а я їм сказав: «Будь ласка, їдьте, Ваш син 100% буде грати в Динамо, враховуючи ті здібності, які він має».
Ілля Забарний. Фото: УАФ
Спеціаліст розповів, що набагато довше працював саме з Ванатом. Величко змусив молодого форварда приїжджати до Києва на тренування та ігри з Кам’янця-Подільського.
«Він приїхав до мене на набір, а я відразу помітив, що він швидкий, активний, має непоступливий характер, ще й лівоногий. Подумав тоді: «Ого, оце в нас хороший нападник буде».
Його батькам я відразу сказав, щоб він переходив у Динамо і грав. Терміни вже підтискали, оскільки чемпіонат незабаром мав починатися. А батьки сказали, що вони не місцеві, взагалі з Кам’янця-Подільського. Я відповів: «Або ви приїжджаєте на матчі (у п’ятницю тренування, а в суботу гра), або винаймайте квартиру». Спочатку вони їздили, а вже потім орендували житло».
«Мудрик ходив на танці заради футболу. Лунін грав нападника, а у ворота став вже у Металісті»
Директор ДЮСШ Красноград Володимир Прохватило розповів, як у місті з населенням близько 20 тисяч осіб з’явилися одразу два гравців збірної України, що грають в Європі – Михайло Мудрик та Андрій Лунін.
Повне інтерв’ю про перші кроки Мудрика та Луніна у футболі можна прочитати натиснувши на прізвища гравців.
«Я знаю з самого дитинства та пам’ятаю, що він змалечку ріс з футбольним м’ячем. Михайло зранку виходив на дитячий майданчик на гойдалки, каруселі, але завжди з футбольним м’ячем.
У сім років батьки привели його до спортивної школи, де він розпочав займатися футболом під орудою Михайла Васильовича Меркулова. Він з дитинства був дуже швидкий, непосидючий хлопець, який завжди грав нападника, любив забивати голи і був дуже працелюбний».
Прохватило розповів, що Мудрик з дитинства палав інтересом до футболу та знав напам’ять усіх футболістів Шахтаря.
«Пройшло декілька років з моменту відкриття «Донбас Арени» і він разом з батьком відвідав екскурсію. І коли вони під’їхали до арени, то там були великі фото зірок Шахтаря. Він вже тоді на пам’ять знав кожного гравця, хто там знаходився. У нього була хороша пам’ять на такі речі, він любив усе, що стосується футболу. Напевно, він тоді й не мріяв, що доля його приведе саме у Шахтар».
Батько Мудрика возив його команду на турніри на власному мікроавтобусі, а сам Михайло був дуже непосидючим.
«У нас в ДЮСШ декілька вікових груп, які виступають на змаганнях: молодша, середня, старша група. Найменша група грає всілякі турніри. Так ось він завжди їздив на ці змагання, а йому дуже допомагав батько в цих поїздках, адже має власний мікроавтобус. Батько Михайла часто вивозив нашу команду на змагання: Харків, Кобеляки, Новомосковськ, Полтава.
Бувало по-різному: коли вдавалося щось продемонструвати, коли ні, але Мудрик завжди був націлений на те, щоб забити гол.
У ті часи в нас був свій спортивний табір, коли ми влітку на місяць виїжджали: він завжди був у перших рядах, любив проявляти самостійність. З ним було не так просто, бо він був дуже непосидючий».
Михайло Мудрик. Фото: УАФ
Саме на одному з турнірів його помітили скаути Металіста, але через розпад клубу Мудрик перебрався до Дніпра.
«На турнірах його помітили тренери з харківського Металіста й запросили його до академії. Тренувався там він недовго. Так вийшло, що клуб розпався, академія закрилася і саме тоді він перейшов у Дніпро».
Прохватило пригадав, яку угоду Михайлові довелося заключити зі своєю мамою, аби займатися футболом.
«Він народився у вчительській сім’ї: тато викладав музику, мама навчала молодші класи. Він всюди ходив з м’ячем під рукою, але мати бачила в ньому великого танцюриста. Вона його відвела на відділення спортивного танцю. У них навіть була домовленість: ходиш на танці, тоді відпускатиму на футбол. Ну ось Михайло трохи позаймався танцями, а потім прийшов на футбол».
Також директор Красноградської ДЮСШ розповів подробиці ситуації, коли Мудрик закинув заняття футболом через «галасливого» тренера.
«Знаєте, одне діло коли тренер на танцях щось розповість більш мелодійно, а інша справа, коли то футбольний тренер…Поле велике, свисток і щоб розповісти дитині і вона зрозуміла потрібно іноді розмовляти на підвищених тонах. В якомусь інтерв’ю він навіть сказав: «Тренер на мене крикнув, я й злякався»:)
«Лунін та Мудрик навіть грали в одній команді!»
Прохватило розповів, що футбольні шляхи Мудрика та Луніна перетнулися ще у Краснограді.
«Коли ми виїжджали на турніри, то Міша та Андрюша навіть були в одній групі. Лунін з Мудриком один одного дуже добре знають, спілкуються. У свій час навіть були натяки, що Мудрик теж може потрапити в Реал. Уявіть, що в Реалі могли грати два красноградці!»
Привів юного Андрія до ДЮСШ батько, але переступити поріг виявилось не такою вже й легкою справою.
«Я дуже добре спілкувався з його дідом. Він був чоловіком солідним, видним. Потім, коли я вже працював у школі, його батько був у мене викладачем фізкультури. Пройшов якийсь час, і в шість років, коли Андрій йшов у перший клас, батько привів його до нас в ДЮСШ.
Перед тим, як зайти до нас, він так перечепився через поріг школи, що ледве втримався на ногах. Якось всі тоді на це звернули увагу. Виходить, що це був серйозний знак:)»
Щодо перших вражень від юного Луніна, то директор ДЮСШ Краснограда пригадує наступне:
«Він був хлопцем рослим, фізично сильним. У його діда теж був зріст десь під два метри. Але, що найголовніше, Андрій був дуже серйозним. На тренуваннях у нього були відсутні «ха-ха» і «хі-хі». Він вбирав у себе все, як губка.
За перший рік він пропустив лише три тренування, а так, попри погодні умови, увесь час був на тренуваннях. Тут потрібно надати належне батькові, який його водив до нас, хоча жив далеченько від ДЮСШ».
Андрій Лунін. Фото: УАФ
Прохватило пригадав цікаву історію з Луніним, коли той поїхав на свої перші в житті футбольні змагання.
«Через два місяці, як він прийшов до нас, ми поїхали на змагання. Хоча тут грала команда, що була на два роки старшим, але він пробився до неї. Там вже довелося заповнювати бланк, з чим впоралися тренери і футболістам лишалося лише розписатися. І тут Андрій каже: «Я не вмію писати»:) Ось ми при зустрічі згадуємо цю ситуацію, що перші його змагання були ще тоді, коли він не вмів писати».
Свій футбольний шлях Андрій розпочинав на позиції центрального нападника.
«Найцікавіше, що він починав нападником. У нього був пристойний гарматний удар з обох ніг. Якщо зараз подивитися, то він дуже часто грає ногами і робить це добре. У Андрія це виходило ще тоді».
Прохватило у подробицях пригадав, як саме відбувся перехід Луніна з красноградської ДЮСШ до Металіста.
«Він тренувався у Івана Васильовича Манька, ми грали багато турнірів. Були дуже популярні змагання 1000 команд, змагання з футзалу. Ми грали тоді на чемпіонат України, Кубок України. Але тоді були ті умови, які зараз ми фінансово просто не тягнемо.
У 2009 році ми стали чемпіонами України з футзалу і завоювали Кубок України. Пізніше вже були змагання в Алушті, де ми грали проти серйозних команд на кшталт Шахтаря, Дніпра. Ну ось там Андрія і помітили. Він тоді виділявся і зростом, і фізичною підготовкою. Ось 10 вересня 2010 року він був зарахований в академію Металіста. Саме там з нього почали робити воротаря».
«Після похорону Степаненко сказав: «Допоможіть, мені дуже треба стати футболістом»
Перший тренер капітана донецького Шахтаря та незамінного опорного хавбека збірної України Тараса Степаненка – Олег Вєтров – розповів, через що пройшов його підопічний в запорізькому Торпедо, перш ніж стати професійним футболістом.
Повне інтерв’ю про перші кроки Степаненка у футболі можна прочитати за посиланням.
«Було помітно одразу, що хлопець налаштований всерйоз. Я прийшов до школи Торпедо у серпні 2000 року. Групи 1989 року народження на той момент не було. Був 1990 рік народження – вів Владислав Нестеровський, і 1991 теж був. Хлопці 1989 р.н. були і там, і там по п'ять чоловік. Тарас займався у групі 1990 р.н. - Ні за що, ні в яку не хотів переходити! Довелося вмовляти».
Вєтров розповів, що родина Тараса наголошувала на тому, що велика увага має бути приділена саме навчанню.
«Дуже хороша родина Степаненка – мама Наталя та тато Микола, який, на жаль, трагічно загинув. Спочатку вони поставили умову – Тарас ходитиме на футбол у вівторок, четвер та суботу. Щопонеділка та середи у нього навчання на першому плані. Гаразд, я погодився, але поступово йому вдалося відвідувати тренування не на шкоду навчанню і навпаки.
Хлопець із характером – у нього грецьке та казахське коріння, народився на Донбасі. Вирізнявся лідерськими якостями».
Аби продемонструвати наскільки серйозно Степаненко змалечку ставився до тренувань його перший тренер розповів наступну історію:
«Якось я розповів хлопцям у метафоричному порівнянні один принцип: «Футболіст має бути відданий футболу та тренеру». Провів паралель, мовляв, якщо тренер скаже, що тренування о другій годині ночі на цвинтарі – значить, підопічні мають прийти у призначений час та місце, без заперечень! А він, мабуть, щось пропустив у цьому оповіданні.
Яке ж було моє здивування, коли пізно ввечері зателефонувала Тарасова мама з запитанням: «А на якому цвинтарі тренування?» Не раз потім із посмішкою згадували цю історію».
Ветров пригадав, що сказав йому Степаненко після похорону власного батька у ранньому віці.
«Для сім'ї це була трагедія, адже, крім Тараса, якому було на той момент лише 13 років, у сім'ї росли і два молодші брати-близнюки, які, до речі, теж займалися футболом у нашій школі. Батько братів Степаненко був далекобійником і, повернувшись із рейсу пізно вночі, йшов додому, коли його збила машина.
…Після похорону Тарас підійшов до мене, я його обійняв. Він підвів голову і сказав: «Допоможіть мені дуже треба стати футболістом». Я глянув у його очі і зрозумів: точно буде! Слів немає – мужик!».
Тарас Степаненко. Фото: УАФ
Також перший тренер Тараса розповів, що хавбек міг опинитися у донецькому Шахтарі, минаючи запорізький Металург.
«У Шахтарі Степаненко міг виявитися і раніше, минаючи Металург. На випуску селекціонери «гірників» попросили його відпустити на тиждень на перегляд. Приїхали на турнір до Запоріжжя, тренер сказав: «Підходить, беремо». Однак брали без контракту, яких-небудь фінансових зобов'язань. Цей варіант, знаючи фінансове становище сім'ї, Тарасу не підходив».
Після інтересу від Шахтаря Тараса було важко вмовити лишитися у Запоріжжі та переконати перейти у Металург.
«Один із директорів Металурга вийшов на Шарипова, який на той момент був директором нашої школи, із запитанням: як Степаненка залишити у Запоріжжі? Відразу запропонували контракт, підйомні, допомогу школі. «Тільки вмовте перейти в Металург!»
Я йому пояснив: «Тебе все одно заберуть звідси!». Думаю, він мені не повірив, але зрештою все так і вийшло. Добре, що він залишився тут і так склалося».