«За підйомні в Локомотиві купив машину»: Чичиков ‒ про Жеваго, Сьоміна та росію

Переглядів 7254
Павло Клименко
Павло Клименко
3 голоси
«За підйомні в Локомотиві купив машину»: Чичиков ‒ про Жеваго, Сьоміна та росію
Колаж: УФ
В ексклюзивному інтерв’ю «УФ» Олексій Чичиков розповів, як опинився в аматорських змаганнях, покинув Дніпро-1 та поділився своїми думками щодо майбутнього Зірки.

35-річний вихованець полтавської Ворскли Чичиков зараз виступає на аматорському та обласному рівні, але колись він подавав великі надії. У 2006 році Олексій перейшов до московського Локомотива, але йому не вдалося заграти в росії. Згодом Чичиков виступав за Зірку та Дніпро-1. Останнім професійним клубом Олексія був казахський Акжаїк. А в минулому році ми здивовано спостерігали зіркового колись нападника в команді села Тишківка в обласних змаганнях і в Зірці, яка, виявляється, живе й виступає в чемпіонаті України серед аматорів. 

Олексій Чичиков дав ексклюзивне інтерв’ю сайту «Український футбол», у якому розповів про те, чому в нього не вдалося в локомотиві, як він виходив разом з Дніпром-1 в УПЛ, а також пригадав виступи за кропивницьку Зірку. 

 «Граю зараз за три команди – в футбол, в футзал…»

– Давайте почнемо з сьогоднішнього дня. У 2022 році ви пограли за тишківський Агротех і кропивницьку Зірку на аматорському рівні. Як ви опинились в любительських змаганнях? 

– Я приїхав з Казахстану наприкінці 2021-го року та отримав пропозицію від Лівого Берега. Поїхав з ними на тренувальні збори у Туреччину, але розпочалась війна, тому команду розформували, тож я залишився без роботи. Згодом вже було не до футболу. 

Коли команди розпочали збиратися і готуватися до нового сезону, мені не вдалося нікуди влаштуватися. Хоча я шукав клуб і звертався до агентів, щоб мені допомогли з цим. Однак нову команду знайти не вдалося. Мені вже 35 років і це не так легко, щоб прийти у якийсь професійний клуб. 

Я довго думав, що мені далі робити, а тоді надійшла пропозиція від тишківського Агротеха ‒ команди яка виступає у чемпіонаті Кіровоградської області. Зараз я продовжую грати за Агротех. Також паралельно я тренувався з Зіркою, яка заявилась в ААФУ і запропонувала мені приєднатись до команди. Тому я ще додатково грав у чемпіонаті України серед аматорів. Не міг брати участь у всіх матчах, тому що інколи співпадала дата поєдинків на область і аматори. Зараз область і аматори на зимовій паузі, але Агротех заявився на чемпіонат з футзалу Кіровоградської області. Окрім цього, деколи граю в Черкасах за клуб Земельник. Ця команда з Кропивницького, але грає у Черкасах.

 Футбол в мене в крові, я не можу його забрати з життя, тому де є можливість, там і граю. 

– Які плюси та мінуси аматорського футболу? Для вас це вже своя «тиха гавань» чи розглядаєте можливість повернутися в професіонали?

– Я зіграв лише кілька матчів за Зірку, тож мені важко оцінювати аматорський футбол. Якщо говорити про обласний футбол, то зрозуміло, що немає нормальних умов для команд – бігаєш на городах, сама організація матчів інша. Для професійного гравця це важко, але інших варіантів немає, тому до всього звикаєш. 

Я ще не завершував професійну кар’єру футболіста. Наразі в мене немає варіантів з професійних клубів, бо в українському футболі ставка на молодь, тому важко. У мене є сили, здоров’я та бажання, але немає можливості повернутися у професійний футбол. 

А якщо навіть з’являється якийсь варіант, то фінансова сторона не така, яку хотілося би мати. Якби я був молодий, то міг би спокійно поїхати та грати за 10-15 тисяч, як зараз пропонують. Однак мені 35 років, в мене є сім’я, двоє дітей. Мені, щоб кудись переїхати, треба перевозити сім’ю, а для цього потрібно хороші фінансові умови.

– Що відбувається в Зірці? Є надія, що клуб повернеться в ПФЛ?

– Надія є завжди. Зірка для мене ‒ наче рідний клуб і хотілося би, щоб вони грали бодай в Першій лізі України. Інфраструктура в команди залишилась, працює дитяча академія, основна команда грає в аматорах. Зрозуміло, що треба хороше фінансування. Проте через війну Максим Березкін не може виділяти серйозні кошти. А це одна з основних умов, адже аби був розвиток, потрібне хороше фінансування.

«Президент Лівого Берега сказав, що команда буде тільки якщо всі повернуться в Україну. Не повернулися – він слово стримав»

– Ви могли опинитися в Лівому Березі перед самою війною. Вже встигли підписати контракт? 

– Так, я встиг підписати контракт і поїхати на збори. Я зустрівся з Анатолієм Бузником ще в грудні 2021-го року. Він мені показав інфраструктуру, які умови в команді та мене це зацікавило. Тим паче, що це київська команда. У мене був контракт на півтора роки та я розглядав у перспективі, що залишусь працювати в структурі Лівого Берега. 

На зборах зателефонував президент Лавренко і сказав, що команда існуватиме, якщо всі повернуться в Україну. У підсумку зі зборів 6 березня повернулося лише сім людей, в тому числі зі мною. Президент стримав слово й повідомив, що команди більше не буде. 

Для мене найголовніше було якомога швидше приїхати до своєї сім’ї та бути поруч з ними. Хоча багато людей відмовляло мене їхати, казали, щоб я залишався закордоном, вивіз сім’ю, але я прийняв рішення повернутися в Україну. Тому що є патріотизм і серце підказало, що я повинен бути тут. Вдома завжди краще.

– На вашу думку, Лівий Берег вже все, чи все-таки команда повернеться до змагань ПФЛ? 

– Команда повернеться, це точно. Вже є інформація, що вони розпочинають роботу та збирають гравців. Там шалений проект і у них все лише на старті. Дай Бог, щоб якомога швидше завершилася війна. Ми про Лівий Берег ще почуємо багато чого. 

– Зараз вас не запрошують у Лівий Берег? 

– Я звертався до них у тому плані, щоб повернутися в структуру клуба. Я добре спілкуюся з спортивним директором і мені казали, що можуть влаштувати в команду, але ж треба десь жити в Києві. Знімати квартиру, перевозити сім’ю важко у фінансовому плані.

«У Казахстані грали на штучному полі, коли було 42 градуси спеки»

– Останнім вашим професійним клубом за казахський Акжаїк. Чому вирішили звідти піти? 

– Ми завершили сезон і в листопаді я повернувся з Казахстану в Україну. Тоді був тренером Володимир Мазяр і казав мені, що чекає вже взимку, щоб я приїжджав на збори в січні. Я думав і паралельно тоді надійшла пропозиція від Бузника, з яким я не раз працював, Мене цей варіант влаштував, я порадився з дружиною та прийняв рішення перейти в Лівий Берег. 

У Казахстані мені було важко, там я побачив інший футбол і його рівень. Для мене там були важкі кліматичні умови – влітку в Казахстані дуже спекотно, а взимку - холодно. А також постійно було багато перельотів. Тому я вирішив повернутись в Україну.

– Вас тренував Володимир Мазяр. Погодьтеся, тренер-оригінал. Як працювалося з цим «міні-Кварцяним»? 

– Поганого про нього я сказати не можу. Мазяр добре ставився до мене і довіряв мені. Також він завжди допомагав і підтримував українців, які були в Акжаїку.

Володимир Мазяр. Фото: Twitter

– Як вам чемпіонат Казахстану? 

– Рівень чемпіонату слабший, ніж в Україні, але там багато легіонерів, завдяки чому чемпіонат тримається на певному рівні. 

– Чим вас найбільше вразила ця країна? Жертвопринесення баранів перед сезоном були?

– Жертвопринесення баранів не було (сміється – прим. «УФ»). Найбільше Казахстан вразив своїми кліматичними умовами. Ми приїхали з турецьких зборів ‒ а там ‒38 градусів. Я банально по вулиці ходити не міг, я бігав, тому що було дуже холодно. А влітку вже стало плюс +40-42 градуси. Ми грали з Кайратом на штучному полі ‒ було 42 градуси тепла. Ти просто стояти не міг на тій резині! Я не розумію таку організацію змагань. 

В Україні матчі роблять для людей, ми можемо грати о 19:00 чи 20:00. А в Казахстані розвиток на дуже низькому рівні. У них транслюють лише один-два канали, які можуть показати декілька матчів. Тобто, весь тур не транслюють. Немає освітлення на багатьох стадіонах, тому вони грають вдень, поки є природнє світло. Взимку майже всі матчі відбувалися в манежах, тому що коли мінус 38 градусів, то грати неможливо. 

Це специфічний чемпіонат, але хороший досвід для мене. 

«Затримки зарплат у Дніпрі-1? Та ні, то просто така система»

– Перед вояжем до Казахстану ви майже три роки провели за Дніпро-1. Разом з командою ви пройшли шлях з Першої ліги в УПЛ. Пригадайте цей період. 

– Коли Зірка вилетіла з УПЛ і в нас завершились контракти, мені надійшла пропозиція з Дніпра-1. Я поїхав і зустрівся з Андрієм Русолом та Дмитром Михайленком. Ми все обговорили, знайшли спільну мову і я підписав контракт з цим клубом. Вважаю, що це один із моїх найкращих періодів у футболі. Мені все сподобалося, ми виграли Першу лігу та я пограв ще в УПЛ. Якби була можливість, то я би залишився там. Однак мій час в Дніпро-1 завершився ‒ потрібно було рухатися далі. 

– Хто насправді стоїть за Дніпром-1 – Коломойський чи тільки Береза? 

– Офіційний президент Юрій Береза. Ігор Коломойський ніде не фігурує. Ходять чутки, що головний Коломойський, але ми всі розуміємо, що офіційно Береза. Я жодного разу не бачив Ігоря Валерійовича в клубі, тому не можу нічого сказати про його роль у команді.

– Правда, що Дніпро-1 постійно затримує зарплату? 

– Там немає затримки. У них така система: ти чотири місяці відпрацював, але зарплату отримуєш за два місяці. І таким чином відбувається, що в тебе постійно висить затримка за два місяці. Я не можу сказати, що це затримка, просто така система. Коли я ішов з клубу, в мене ще висіла зарплата за два місяці, але потім мені її виплатили. Не було такого, щоб обманули. Як бачите, туди їдуть легіонери: якби були якісь проблеми, то вони би туди не їхали. 

– Чому ви залишили Дніпро-1?

– Клуб розвивався далі та вони підсилювалися іншими гравцями. В мене завершився контракт, ми потиснули руки та розійшлися. Прийшов Ігор Йовічевіч ‒ у нього свій стиль футболу, робота з молодими. Як бачите, Йовічевіч прогресує, спочатку в Дніпро-1, а зараз у Шахтарі.

Ігор Йовічевіч. Фото: ФК Шахтар

– Як думаєте, Дніпро-1 стане чемпіоном України в цьому сезоні?

– У них є всі можливості для цього. Вони зараз підсилюються гравцями, змішалися з харківським Металістом і ще беруть легіонерів. Тому там дуже хороша конкуренція за позиціями. Я стежу за їхніми матчами, адже це близька команда для мене. Становище команди залежить від того, як Дніпро-1 проведе збори. Друга половина чемпіонату – ключова. Тому треба добре підготуватися до неї, аби боротись за чемпіонство.

– Ви грали разом з Артемом Довбиком. Вже тоді Довбик був топовим форвардом? 

– Звичайно. Це помітно відразу. У нього дуже хороші дані, такі як удар, швидкість, техніка. Він вдало заграв після повернення, потрапив у збірну України та зараз є лідером Дніпра-1.

«Молоді гравці Зірки тричі на тиждень вчили іспанську мову»

– Найбільше часу ви провели в Зірці: цілих п’ять років, більше ста матчів. Що запам’яталося найбільше з того часу? 

– Прекрасний момент був, коли ми виграли Першу лігу. Три сезони ставили завдання це зробити, але нам вдалося аж на третій раз. Згодом була перебудова клубу, коли ми вийшли в УПЛ, то почали змінюватися тренери. Я працював з Лавриненком, Друді, Монарьовим. Є хороші спогади з того часу. У нас був класний колектив. 

– Які були проблеми в Зірки? 

– Була проблема ‒ відсутність нормальної бази, тренувальних полів. Щодо команди, то все було добре: футболісти, тренерський штаб, адміністратори, президент. Коли ми вийшли в УПЛ, то в Максима Станіславовича [Березкіна ‒ президента Зірки] горіли очі. Він вкладав в цю команду багато грошей, а також свою душу. Березкін часто приїжджав навіть на тренування. Йому це було цікаво, тож клуб розвивався. Думаю, що в нього згас запал в очах, коли він багато вкладав у команду, а результатів не було. Також думаю, що на нього серйозно вплинули агенти: багато йому наговорили і наобіцяли, але нічого не вийшло.

– Чи були у вас преміальні за перемоги? 

– Звичайно, що були. Якщо я не помиляюся, то приблизно по 20-25 тисяч гривень ми отримували за перемогу. Траплялися такі моменти, коли президент говорив, що сьогодні мільйон гривень на команду. 

– Ви застали Смалійчука в Зірці? 

– Так, я ж про нього і говорив, коли згадував про агентів, що він зіграв з Березкіним найбільшу роль. Смалійчук йому пообіцяв багато, що клуб буде розвиватися і так далі. Щоб ви розуміли, молоді футболісти Зірки тричі на тиждень ходили вчити іспанську. Березкін, напевно, вірив Смалійчуку, що вдасться молодих гравців продати в Іспанію. Думаю, що той його добряче «опрацював», переконав, що все буде класно, але нічого не вийшло. Не пам’ятаю, щоб хтось з молодих заграв на хорошому рівні. Хіба що Максим Прядун розкрився в Металісті та поїхав з Дніпром-1 на збори, та це ж уже зараз – стільки років після зірки. Так само і трансферів гравців у Іспанію не було.

– Як легіонери почувалися в Кропивницькому? І як місцеві ставилися до них?

– Спочатку ми воювали з ними. У нас тренер Лавриненко, у складі ‒ всі українці, бойовий колектив і все було чудово. Його «прибрали» і прийшов Друді, при якому у команду прийшло багато легіонерів – іспанці, аргентинці. Ми з тренером не могли нормально розмовляти, завжди тільки через перекладача. Вони завжди спілкувалися іспанською і ми нічого не розуміли. Поступово цей дискомфорт зник і все налагодилося. Проблем у спілкуванні не було. Коли ж пішов Друді, то ситуація повернулася навпаки – тепер уже іноземцям стало важче. Прийшов Монарьов і вже більше ми його розуміли, а тренер спілкувався з легіонерами через перекладача.

Сергій Лавриненко. Фото: ФК Інгулець

– Чому з Кропивницького вийшло стільки гравців – тільки з більш пізніх Русол, Назаренко, П’ятов? Це там круті дитячі тренери, сильний клуб чи просто збіг обставин?

– Це доводить, що в Кропивницькому хороша дитяча школа футболу. Тренери, які працюють тут, виконують свою роботу якісно. Тут не вистачає стабільності, щоб була професійна команда, яка виступала б бодай в Другій чи Першій лізі. Треба, щоб гравці, які завершують школу чи академію, мали куди піти далі й продовжити свою кар’єру. Кіровоградська область ‒ одна з топових у футбольному плані в Україні. Є Олександрія та Інгулець, Зірка колись грала на хорошому рівні. Тут постійно є футбол і люди хочуть займатися ним. 

«У Павлова на тесті Купера люди просто падали, він вимагав багато, але завжди винагороджував за працю»

– Взагалі ви вихованець полтавської Ворскли. Розкажіть, як починали свою кар’єру? 

– Я завершив полтавський інтернат, який був під Ворсклою. Мене забрали у Ворсклу-2, з дубля мені вдалося потрапити в основну команду. Все було поступово, крок за кроком я прогресував, тренери мені довіряли та давали шанси. Тоді прийшов Володимир Мунтян і сильно повірив у мене. Давав мені багато ігрового часу. Ну, а Павлов… Це золотий час полтавського футболу.

– Микола Павлов – феномен? 

– Я вважаю, що так. Його стиль та методика приносять результат. Також він дуже хороша людина і кваліфікований тренер. Я дуже поважаю Миколу Петровича, залишились лише хороші спогади пов’язані з ним.

– Чого ви навчились від Павлова?

– Найголовніше – це дисципліна, професіоналізм, ставлення до футболу. Також постійний саморозвиток. Павлов не пробачав помилок. 

– Які у вас були результати тесту Купера? 

– Якщо не помиляюся, то найкращий мій результат – 3370. Тоді у нас всі, як звірі були. Недаремно на той час говорили: коли нас в поле випустити, то ми могли і горобця загнати. Ворскляни були дуже сильні у функціональному плані. Люди просто падали після тесту Купера, їм було погано, темніло в очах, в мене теж таке було. Когось могли виносити з поля під руки. Павлов багато вимагав від гравців, але завжди винагороджував за працю у футболі. 

Микола Павлов. Фото: ФКУ Ворскла

– Ви вважалися одним із найперспективніших і юним перейшли до московського Локомотива. Як думаєте, це була помилка? 

– Мені багато людей говорить, що я даремно пішов у Локомотив, навіть до сьогоднішнього дня. Однак немає про що шкодувати, для мене це був життєвий досвід. Навіть поганий досвід – це досвід. Я тренувався в основній команді, грав на Кубок росії за них. Тому немає про що шкодувати. Невідомо, як би в Україні розвивалася моя кар’єра, бо я ж не знав майбутнього. 

Більше за всіх на мій перехід у Локомотив вплинув мій батько, тому що кожен батько хоче найкращого своїй дитині. Він казав, що там більше перспективи та можливостей. Я його підтримав і ми поїхали. Не вийшло закріпитися там, як хотілося, але вже як є.

– Як у 2006 році ставилися до українця в Москві? 

– Тоді не було якоїсь неприязні. Були два перспективних чемпіонати: український та російський. Жодних проблем не було. Я зустрічався зі спартаківцем Максимом Калиниченком, спілкувалися з ним трошки. Все було гаразд.

– Юрій Сьомін – трешевий мужик?

– До речі, я їхав саме до Сьоміна в Локомотив. Коли я приїхав, то він пішов у збірну росії. Можливо, через це мені не вдалося закріпитися в команді, бо не працював з Сьоміним. У Локомотива своя структура і там багато підводних каменів. Думаю, що там просто робили ставку на своїх гравців і не сильно довіряли тим, хто приїжджав. 

«Радий, що забивав збірним росії та білорусі. Якби знав про війну, забивав би їм ще більше»

– Як вам УПЛ у цьому сезоні? 

– Я стежу за чемпіонатом, мені подобається цей сезон, адже в багатьох футболістів з’явився шанс розкритися і показати себе. Легіонерів майже немає, тому в молодих українських гравців є можливість себе показати. Дніпро-1 зрівнявся за рівнем з Шахтарем і Динамо та нав’язує їм хорошу конкуренцію. Побачимо, що буде далі. Думаю, що після завершення війни в Україні буде топовий рівень футболу. 

– За кого вболіваєте: Ворсклу чи Дніпро-1? 

– Якщо покласти руку на серце, то більше за Дніпро-1. Адже це мій останній професійний клуб, за який я грав в Україні. Там залишилось чимало моїх товаришів, я з ними спілкуюся та завжди переживаю за результати Дніпра-1. 

– Як думаєте, це правда, що у Ворскли шалені борги через власника клубу Костянтина Жеваго? 

– Там постійно були якісь проблеми. Бувало, що не платили зарплати, але потім якось все вирішували. Однак туди все-одно їдуть легіонери. Як тепер складеться ситуація, то покаже час. Тому що я бачив новину про те, що їм скорочують бюджет. Мабуть, люди почнуть йти з команди, якщо будуть і надалі фінансові проблеми. 

– Ви особисто знайомі з Жеваго? 

– Ні, я його бачив, але особисто не спілкувався. 

Костянтин Жеваго. Фото: Facebook

– Ви грали за юнацькі збірні України. З ким перетиналися з гравців і тренерів? І чи стикалися з «блатними»? 

– До юнацької збірної України мене викликав Бузник, а в молодіжку Павло Яковенко. З гравців пам’ятаю Олександра Гладкого, Богдана Шуста, Тараса Степаненка. З “блатними” футболістами в збірних не стикався. 

– Ви забивали росії та білорусі. Символічно, так? 

– Так, я радий, що їм забивав (сміється – прим. «УФ»). Якби знав [про війну], то забив ще більше м’ячів у їхні ворота.

– Хто найкрутіший гравець вашого покоління? 

– Якщо брати з часів Ворскли, то мені дуже подобався сербський гравець Йован Маркоський. У збірній мені запам’ятався Богдан Шуст. 

– З вами в молодіжці грав Тарас Степаненко. Хоч один із наймолодших, уже тоді було видно, що профі?

– Так, звичайно. Якщо його запрошували [грати в юнацькій збірній України за старших], то значить бачили в ньому талановитого і перспективного гравця.

«У Локомотиві підйомні були 50 000 доларів»

– Наостанок – наш традиційний бліц. Найбільші гроші, які ви заробили за один раз. 

– 50 000 доларів. Це були підйомні в Локомотиві. Я пішов і відразу купив собі машину Honda Accord.

– Найбільша витрата за готівку. 

– У Полтаві я заробив на квартиру, купив її за 80 тисяч доларів.

– На що витратили першу зарплату? 

– Віддав батькам.

– Коли востаннє напивалися? 

– Коли розпочалася війна. 

– Хто або що – найбільше зло українського футболу?

– Договірні матчі та корупція.

– Чи є людина, якій би ви не потиснули руки?

– Це людина з мого особистого життя, не хочу називати імені.

Ігор Градський