«Зеніт мене запрошував, але Суркіс захотів 270 тисяч доларів»: Скепський ‒ про росію, Динамо та Михайличенка

Переглядів 95202
Артем Жилінський Артем Жилінський
7 голосів
«Зеніт мене запрошував, але Суркіс захотів 270 тисяч доларів»: Скепський ‒ про росію, Динамо та Михайличенка
Денис Скепський. Фото: Google
Його хотів бачити в себе Зеніт, але Ігор Суркіс виставив таку компенсацію, що в підсумку цей гравець опинився в московському Динамо. Він грав разом із Кокоріним і Смоловим, а зараз виступає в Другій лізі України. В ексклюзивному інтерв’ю “УФ” Денис Скепський розповів про те, чому в нього не склалися стосунки з Онищенком, скільки він заробив у росії та чому грав там після 2014 року.

Колись цей півзахисник подавав великі надії в київському Динамо, у юному віці опинився у росії та отримав травму хрестів, вилетівши на два роки з футболу. У москві він грав разом з Кокоріним, Смоловим і Шуніним. З останнім спілкується досі та розповідає йому, що в Україні триває війна. В свої 35 років герой нашого інтерв’ю відновив професіональну кар’єру та грає за лідера Другої ліги – Ниву з Бучанського району, який чи не найбільше в Київській області постраждав від бойових дій.

Денис Скепський дав ексклюзивне інтерв’ю сайту «Український футбол» у якому розповів, чому не заграв у київському Динамо, як Андрія Ярмоленка не брали в Динамо, які були премії в Києві та москві, чому він не поїхав з росії після того, як почалася війна у 2014 році, та ще багато ексклюзиву від футболіста, який зараз виступає в Другій лізі України за Ниву (Бузова). 

«У Шахтарі мені не сподобалося. Перейшов у Динамо»

– Ви розпочинали свою кар’єру в Чернігові, але згодом опинились в структурі київського Динамо. Як вам надійшла пропозиція звідти? 

– Скаути з Києва мене помітили, коли я грав за чернігівську команду в ДЮФЛУ. Також у 13 років я мав запрошення із донецького Шахтаря, з’їздив з ним на турнір у санкт-петербург. Але не захотів іти в Шахтар. По-перше, далеко ‒ аж у Донецьку, а по-друге, мені не сподобалося ставлення до дітей на той час. 

Київ ‒ поруч із Черніговом, Динамо мені ближче до душі. В академію Динамо мене запрошували ще раніше, але я був на контракті з Десною і до 16 років не міг переходити в будь-який інший клуб. Коли завершився той договір на підготовку, я й переїхав у столицю. 

– Ви сказали, що вам не сподобалося ставлення до дітей у Шахтарі. Поясніть, що мали на увазі?

– Там був одіозний спортивний директор, не пам’ятаю його імені. Ми програли одну гру ‒ він сильно накричав на мене і взагалі всю команду. Ми тоді ще були дітьми, і мені не сподобалося, що доросла людина кричить ненормативною лексикою на 13-річну дитину. Я вважаю, що це неправильно і так не повинно бути.

– Динамо, після Шахтаря, не розчарувало? 

– Все було добре. Я навіть підписав такий контракт із Динамо, де не було вказано, у якій команді я буду грати. Хоча мені тоді було 16 років, я на ДЮФЛУ грав уже зрідка – хіба що одну гру навесні попросили зіграти за юнаків, бо трапився сильний суперник, а також влітку з’їздив на фінальну частину. А взагалі я, школяр на той час, відразу потрапив у Динамо-3 і мав можливість грати в Другій лізі ПФЛ проти дорослих.

А через півроку мене забрали вже в Динамо-2, де тренером був Володимир Онищенко (легендарний володар Кубка кубків і Суперкубка Європи, ‒ прим. «УФ»). Я жив на базі на Конча-Заспі, опинився вже в Першій лізі. Все це – за такий короткий період.

– Які тоді були премії в гравця Динамо-3?

– 150 гривень за перемогу. Хороші премії були вже в Динамо-2 – 200 доларів.

– Ну от, здавалося б, ваші справи в клубній структурі гранда складалися добре. Чому ж ви пішли з Динамо-2?

– У мене склалися погані відносини з Онищенком. Він мені не довіряв, я мало грав за Динамо-2. У стартовому складі виходив кілька разів, в основному, з’являвся на полі із заміни ‒ а деколи мене взагалі спускали в третю команду. 

У 18 років я підписав п’ятирічний контракт з Динамо – і виявилося, що далі тупик. В основну команду пробитися не було шансів, там 40 іноземців на контракті. У Динамо-2 мене би теж довго не тримали ‒ максимум рік, і почали би віддавати у оренди куди-небудь, а я цього не хотів. Тому я сказав агенту, що треба йти, бо не бачу перспективи для себе.

– Чому не склалися стосунки з Онищенком?

– Під керівництвом Динамо тоді було п’ять шкіл, п’ять команд одного віку, це приблизно сто людей і з них треба вибрати максимум десять найсильніших. Я потрапив у цю десятку, але було дуже важко через велику конкуренцію. Можливо, я не дотягнув, хоча відчував себе добре, тому що постійно викликався до юнацької збірної України. 

А на останній відбірковий турнір тренер збірної Анатолій Бузник мене вже не викликав, тому що я не мав ігрової практики в Динамо-2. Втрата місця в збірній стала останньою краплею ‒ я вирішив змінювати становище. І уявіть собі, вже коли я пішов, то звільнили Онищенка.

«Суркіс підняв «бучу», пішов Онищенко – і тоді почали підпускати до першої команди молодих»

– Скільки разів ви спілкувалися з Ігорем Суркісом? 

– Жодного. Він з молодими хлопцями не мав окремих бесід. Із футболістів Динамо-3 та Динамо-2 [мого покоління] ніхто з ним не розмовляв. Ігор Михайлович спілкувався вже з основною командою. 

Був момент, Суркіс підняв велику “бучу”: чому така велика дитяча школа, академія, так багато команд ‒ а немає українців у основній команді? Президент клубу вирішив повністю перебудувати систему. Внаслідок цього пішов Онищенко, і надалі почали підпускати до першої команди Олійника, Мандзюка, Допілку, Дедечка та інших. 

– Ви були задоволені, коли дізналися, що Онищенка звільнили?

– Я не зловтішався, просто розумів, що Суркіс зробив правильно. Через те, що в першій команді було багато людей, молоді не мали можливості себе проявити. Куплено стільки іноземців, що навіть просто пробитися в основну команду Динамо ставало неможливо. Яким би ти талантом не був, це було нереально.

Іноземці отримували великі зарплати, у них вкладені серйозні гроші ‒ їм потрібна була ігрова практика. Всі поміститися в основній команді не могли, тож деколи легіонерів спускали в молодіжку. Тоді в дублі грала «Ліга чемпіонів». Уявіть собі: в Шахтарі за дубль грають молоді 18-річні хлопці, а в Динамо ‒ Гавранчич, Пеєв, Нінкович, Чернат та інші. Шансів потрапити туди просто не було. Бо вони мали грати, а ми – чекати.

– Вам не було прикро, що так відбувається?

– Було прикро, але ми нічого не могли зробити. Ми ж не могли прийти до Суркіса і сказати йому, щоб він не купував гравців! Такі існували реалії, тому багато молодих просто йшло з Динамо.

– Серед фанатів київського Динамо є думка, що Суркіси – ганьба Динамо, погоджуєтеся з цією тезою? 

– Я не знаю, як там все відбувається у верхівці в клубі. Якщо порівнювати Шахтар і Динамо, то Шахтар вже зробив кроки – перебудував свою селекцію, почав працювати інакше – купувати молодих бразильців і виховувати їх. У Динамо дивна трансферна політика: купували неякісних футболістів, тому так все і складалося. Можливо, винні й Суркіси, але мені здається, що там треба повністю перебудовувати селекцію і брати приклад з Шахтаря. 

«Белькевич приїжджав на “Макларені”, а Суркіс з охоронцями»

– Як часто ви тренувалися з основою? 

– Жодного разу. Хіба що з дублем.

– Як себе поводили гравці, яких спускали в дубль із основи?

– Нормально. Щоправда, зірки з першої команди молодих гравців взагалі не помічали. Ми були для кількості. Вони постійно спілкувались між собою, а нас брали декілька людей, ми потренувалися ‒ і все. З нами там ніхто не комунікував, та й загалом ставлення до молодих українців було не дуже добре. 

– Хто були вашими конкурентами в Динамо?

– Пеєв тоді грав флангового півзахисника, із молодих «під першою командою» були Ситник (зараз він тренує академію Шахтаря U-17) і Олійник. Але вони були в пріоритеті, бо підписали контракти з першою командою.

– Чи були піжони в Динамо? 

– Були хлопці, які себе вели занадто. Вони старші й вели себе, як старші. Ми поважали їх, але не боялись. Однак піжонства я не бачив.

– Хто приїжджав на тренування на найкрутішій машині?

– Тоді всі їздили на крутих машинах типу “Мазератті” і так далі. В основної команди була своя парковка за першою базою. Белькевич приїжджав на “Макларені”, Шовковський на своїй люксовій машині, Ігор Суркіс з охороною. 

«Ярмоленка спочатку не взяли в Динамо»

– Динамо за останні роки продало своїх найкрутіших гравців: Циганкова, Забарного, Миколенка. У вашому поколінні теж були таланти, але ніхто з них до кінця і не розкрився. Чому?

– Неправильна політика клубу. Головна помилка у тому, що вони перетримували тих зірок, яких повинні були продавати раніше. Наприклад, Ярмоленко був лідером команди, але пересидів у Динамо. 

Андрія не з першого разу взяли в академію Динамо. Спочатку йому відмовили, тому що він був такий маленький, тендітний, а хлопці його віку ‒ більшість кремезні. Коли ж Ярмоленко заграв у Динамо, на нього були великі запити від клубів, але Суркіс не хотів віддавати свого лідера. Його перетримали. Ось Шахтар продає своїх гравців вчасно, а Динамо – ні. 

– Нещодавно Руслан Ротань сказав, що нинішнє покоління більш професійне, ніж попереднє. Погоджуєтеся?

– Так, я з цим повністю погоджуюся. Зараз в Україну прийшов більш європейський підхід, молоде покоління тренерів. Наприклад, в академії Шахтаря та Динамо прийшли іноземці, які намагаються донести до дітей європейський менталітет. Відповідно, на другий план відходять гулянки, тусовки. Молоді хлопці, дивлячись на європейських футболістів, прагнуть до іншого. У наш час був безлад у дитячому футболі, тому все було інакше.

– В Динамо-2 з вами грала ціла плеяда. Давайте про них. Алієв і Мілевський також зростали поруч з вами. Чому при їхньому таланті вони не доросли до такого дорогого трансферу, як Миколенко чи Забарний? 

– Вони були дуже талановитими хлопцями, але довго пробивали собі дорогу в основу. Хоча можна було їх набагато раніше підпускати до першої команди. Якби тоді в Динамо так залучали молодих до основи, як зараз, то Алієв з Мілевським грали би в першій команді з 17 років і вже в 20-22 прийшли б такі пропозиції, як за Іллю чи Віталіка.

– Було таке, що Андрій Кругляк забив перший м’яч за Динамо і отримав від Суркіса велику квартиру?

– Так, це дійсно правда. Тоді Кругляк вважався талановитим хлопцем, у нього були шалені дані, хороша швидкість. Його дуже любив Онищенко. Сам Кругляк ‒ із багатодітної сім’ї, вони потребували помешкання. Ігор Суркіс про це знав і купив йому квартиру. 

«Кокорін заслужено опинився у в’язниці»

– У 2006 році ви перейшли до московського Динамо, як надійшла пропозиція з росії? 

– Ми їздили на турнір 17-річних до москви зі збірною України, програли лише у фіналі ‒ росії. Після того чимало хлопців потрапили на олівець до різних російських команд. У мене були пропозиції від Зеніту та Динамо. 

– Чому обрали Динамо, а не Зеніт?

– Коли мене хотів забрати Зеніт, Динамо виставило дуже велику компенсацію, як за вихованця клубу. Це було 240-270 тисяч доларів за 17-річного гравця. Зеніт тоді відмовився платити таку суму.

І мені довелося пролонгувати контракт з киянами на п’ять років. Але через рік я зрозумів, що втрачаю там перспективу, а тут мною зацікавилося московське Динамо. Вони запропонували мені приїхати на перегляд і я зважився. 

– Чи пам’ятаєте ви гравців з якими конкурували за одну позицію?

– З братами Комбаровими.

– В Динамо ви грали разом з Кокоріним, який пізніше відлупцював чиновника з товаришем по збірній Мамаєвим і реально сів у в’язницю. Що можете сказати про нього, як про людину? 

– У нас у команді був не тільки Кокорін, а й Смолов. Футбольні дані сильніші в Кокоріна ‒ він був дуже швидким гравцем, ще молодим, тільки після школи. Його підпускали до основи. Вони із Смоловим дружили, бо були наймолодшими в основній команді Динамо (Москва).

– Кокорін заслужено опинився у в’язниці?

– Вважаю, що так. Не спілкувався з ним про це. І навіть, коли ми разом грали за Динамо, то особливо не розмовляли між собою. Я більше спілкувався з Комбаровими і Антоном Шуніним. Зі Смоловим трошки. 

– Чому Кокорін не заграв у Фіорентині?

– російським футболістам важче заграти у Європі, ніж українцям. Тому що в росії платять дуже великі гроші гравцям і їм немає сенсу їхати за кордон, вони дуже розбещені баблом. Кокорін після Динамо потрапив у Анжи, а потім у Зеніт, де отримував шалені гроші. У нього вже впали амбіції та вимоги, тому в Фіорентині нічого не вдалося. 

– Що можете сказати про Смолова? 

– Він дуже хороша людина, вихований і порядний хлопець, володіє іноземними мовами. Спочатку йому було важко, коли він пішов з Динамо. У нього був період ‒ приблизно два роки, коли він взагалі не забивав. Згодом Смолов розкрився в Уралі. Федір свою кар‘єру побудував краще, ніж Кокорін. Він увімкнув голову, а Кокорін - ні. Багате життя та гроші Кокоріна зламали. Смолову вдалося себе стримати.

– Хто кращий, як людина: Кокорін чи Смолов?

– Про Кокоріна я нічого не можу сказати, бо з ним мало спілкувався. Але Смолов точно хороший хлопець і він один з небагатьох футболістів, які висловилися проти війни в Україні.

– Ви спілкувалися з ним щодо війни?

– Ні, я лише з Шуніним спілкуюся досі. Він тримає нейтралітет щодо війни в Україні. Взагалі нічого не коментує. Зрозуміло, що він проти цього всього, але ситуація в росії така, що говорити небезпечно. Хоча я знаю, що Шунін – чудова людина. Востаннє я в 2016 році приїжджав до нього в Москву. Останній раз ми переписувалися, коли в нього був день народження – 27 січня, я його вітав зі святом.

– Шунін не цікавився, яка взагалі зараз ситуація в Україні?

– Він особливо не розпитував. Я йому сказав, що періодично обстрілюють, а Шунін сказав, що бачить, що я граю у футбол і він думав, що в нас все тихо та мирно. Вони не володіють інформацією, що відбувається в Україні, що Київ теж обстрілюють, прилітають ракети, він цього не розуміє. Я йому пояснив, що наразі в Україні немає жодного безпечного місця. А він думав: якщо грають у футбол, то, значить, ракети не летять.

«За преміальні від московського Динамо купив квартиру в Чернігові»

– Які у вас були підйомні, коли перейшли в московське Динамо, адже російські клуби насипали багато грошей футболістам? 

– Сипали особливо багато грошей росіянам. У мене не було підйомних, я жодної копійки не отримав за свій перехід. Я просто був щасливий, що пішов із київського Динамо. Мене це найбільше цікавило. Спочатку я їхав до москви на перегляд в дубль Динамо, а забрали мене в основу. 

– Де ви більше заробляли: в київському Динамо чи московському?

– У Києві я заробляв копійки. У москві ‒ значно більше. Суму називати не буду, та й не було у мене великої зарплати, просто дуже хороші преміальні. Тоді, коли я перейшов, московське Динамо було в зоні вильоту і залишалося сім турів до кінця чемпіонату. Ми виграли п’ять матчів, один раз зіграли внічию та ще раз програли ‒ Спартаку. Виконали завдання і нам заплатили за це великі преміальні. Я купив за них квартиру в Чернігові.

– Динамо залишилося в РПЛ, а ви опинились у Волгарі, хоча мали пропозицію від Зорі. Чому так?

– Я не хотів повертатися в Україну, але агенти попросили поїхати на перегляд в Зорю. Вони мені обіцяли зовсім інакше, натомість я приїхав на перегляд у Зорю, мене там особливо не чекали, от я й не підійшов головному тренеру Анатолію Чанцеву. 

Після цього я поїхав у Крилья Совєтов. Мене вже хотіли підписувати, проте тоді в самарців був борг орієнтовно 80 мільйонів доларів і на них наклали трансферний бан ‒ вони не могли реєструвати футболістів. Тому Крилья всіх гравців, які були на перегляді, просто відпустили. Тож Волгар зробив мені конкретну пропозицію і ми з ними домовилися.

– Які особливості життя в Астрахані? 

– Там дуже спекотно, влітку +50 градусів. Якщо в тебе квартира без кондиціонера, то там неможливо було знаходитися. У нас тренування завжди були не раніше, ніж о 19:00. І дуже багато різних комах. Ми тренувалися, а в лице, в рот, в очі летіли комарі, мошки і так далі. В Астрахані багато води, місто стоїть на Волзі, поруч Каспійське море, тому була така неприємна ситуація.

– Ви недовго пробули у Волгарі, чому? 

– Я підписав договір на два роки, але пробув половину терміну ‒ потім пішов у оренду на півроку в запорізький Металург і після цього вже розірвав контракт. В перший рік я постійно грав у складі та забивав м’ячі, тренер був мною задоволений. Але коли ми готувалися до нового сезону, він підійшов до мене і сказав: “Денис, мені треба звільнити місце для іноземця”. Тоді був ліміт, у Першій лізі росії за одну команду могли грати троє легіонерів ‒ і тренер просто почав заробляти на цих іноземцях. Тому я пішов у оренду.

«У білорусі до мене ставилися гірше, ніж у росії: в очі посміхалися, а за спиною здавали тренерам»

– Після цього ви приєдналися до чернігівської Десни. Де було краще: у Металурзі чи Десні? 

– Коли я приїхав у Металург, то на зборах награвався, як основний гравець. Але в першому ж моєму матчі ми програли 0:4, і на мене образився президент клубу. Як він сказав: “Його в чохол”. Мовляв, я не вмотивований, орендований ‒ так що мене зразу прибрали з основної команди. Я грав за дубль до кінця сезону. 

За два тури до фінішу звільнили Олега Луткова, бо не лишалося вже жодних шансів залишитися в Прем’єр-лізі. Призначили Сергія Зайцева, і він мені зателефонував, щоб я їхав на базу: “Мені дали два матчі й сказали ставити, кого хочу, бо команда вже вилетіла з УПЛ”. У нього не було до мене жодних претензій, тому я готувався грати в наступному матчі. 

Я вийшов на заміну в грі проти Кривбасу й відразу забив м’яч, завершили 1:2. Останній поєдинок був проти Зорі ‒ я знову вийшов на поле і забив. 

До мене підійшли керівники Металурга, вибачилися за ситуацію і запропонували викупити мій контракт у Волгарі ‒ я не погодився на це. І згодом виявилося, що це була помилка. Тому що у Волгарі мені сказали, що я їм вже не потрібен. Я розірвав контракт і, щоб не сидіти вдома, підписав контракт із Десною. Чернігівці тоді були в Другій лізі на першому місці, мені зателефонував особисто головний тренер – Олександр Дериберін ‒ і попросив допомогти команді.

– Кажуть, що Луткова підозрювали в договірних матчах, це правда?

– Там кого тільки не підозрювали ‒ не лише Луткова, а й футболістів, але ж не довели, що таке дійсно було. Тоді такий бруд був. Я не в курсі всіх цих справ, чутки ходили не лише про запорізький Металург, по всій Україні це все відбувалося.

– У 2012 році ви перейшли в білоруську Білшину. А в Білорусі як про вас дізналися? 

– Я тоді брав участь у Меморіалі Макарова. Шукав варіанти і грав за Десну, хоча контракту вже з ними не мав, просто щоб не втратити форму. До мене на турнірі підійшов агент і запропонував варіант поїхати у Білорусь на перегляд. Білшина працювала в Туреччині на зборах, я прилетів і невдовзі підписав контракт.

– Що найбільше запам’яталося вам у білорусі?

– Там дуже погані люди, саме білоруси. Нас у Білшині було п’ятеро українців, і місцеві до нас погано ставилися. Ми їм розповідали, які зарплати, умови в Україні, на той час у нас усе було на топовому рівні. Вони з такою заздрістю це все слухали і потім ходили й розповідали про нас тренерам, що ми десь пішли з готелю, чи ще щось. Дуже підлі люди, це “кгбшне стукачество” залишилося ще з часів Радянського Союзу. Після цього ми взагалі перестали з ними спілкуватися.

– У білорусі до вас ставилися гірше, ніж у росії?

– Звичайно. Вони в очі посміхалися, а за спиною тебе здавали тренерам і так далі.

– Де ви заробляли більше: в росії, білорусі чи Україні? 

– У росії я заробляв більше, ніж в білорусі та Україні разом взятих. У росії були державні гроші, а в Україні фінансували з кишень певних людей.

«У Сахаліні всюди були японські машини»

– Після сезону в Білшині ви перейшли в ФК Полтава. Це пізніше всіх насмішило, як цей клуб вийшов у Прем’єр-лігу й відмовився, а тоді це здавалося перспективним проектом? 

– Я перейшов у Полтаву, просто щоб грати у футбол. Бо в білорусі мене попросили на вихід і мені треба було терміново знайти варіант. Кінець серпня, мало часу. Я приїхав у Полтаву, де тренером був Анатолій Безсмертний, він і взяв мене у команду. Ми домовилися, що я до зими пограю за них і згодом матиму право безкоштовно піти. Так воно і сталося.

– Що можете сказати про тодішнього президента Полтави Соболєва? 

– Він бізнесмен і дуже добре ставився до футбольної команди. Мав багато амбіцій і він хотів, щоб команда вийшла в УПЛ. Щось у нього не вдалося, і він закрив команду вже після перемоги в стикових матчах. Наскільки я розумію, щось із бізнесом сталося. Це був шок для футболістів. Вони зібралися після відпустки і їм повідомили, що команди більше немає.

– Це правда, що він одного разу на джипі по футбольному полі ганяв за суддями?

– Ні, [за наших часів] такого точно не було.

– У нього був бізнес в росії?

– Так, у нього в Сургуті були нафтові вишки, здається. Тоді всі знали про це.

– У 2013-му ви повернулися до росії, цього разу в московське Торпедо. Чому обрали цей клуб після Полтави? 

– Тому що вони мене запросили. Головним тренером був Ігнатьєв, а він мене знав ще з московського Динамо, де працював помічником Сьоміна. Я був місяць на перегляді, та Сьоміна якраз звільнили і мене вже переглядав Кобелєв. Відповідно, Ігнатьєв мене пам’ятав з тих часів.

– А вже через рік ви перебралися в Сахалін, аж біля Японії. Які умови були там? 

– Таку пропозицію я отримав від Дениса Бояринцева (колишній півзахисник Спартака, Торпедо та збірної росії, ‒ прим. «УФ»), який розповів, що команда тільки-но вийшла з Другої ліги, їй потрібні футболісти. Бояринцев мене просто порадив знайомому президенту ФК Сахалін. На Сахаліні стадіон не відповідав нормам ФНЛ, тому ми базувалися та жили в москві, а грали в хімках. Одного разу ми прилетіли на Сахалін зіграти кубкову гру, тому що на кубок там можна було грати. Керівництво прийняло рішення зіграти один матч вдома для своїх вболівальників. Ті два чи три тижні – це весь час, який я провів на Сахаліні, тому навіть не можу розповісти про умови безпосередньо у кліматі чи інших особливостей цієї місцевості. 

– На Сахаліні було більше росіян чи японців? 

– Щодо людей ‒ не знаю, але машини там всі японські. Росіяни теж трошки вузькоокі, тому їх було важко розрізнити:) 

«Я їздив в москві на машині з українськими номерами»

– У 2014 році на сході України розпочалася війна з росією. Чому ви залишилися там грати? 

– Не знаю, тоді я ще навіть не задумувався про це. У росії тоді нормально ставилися до українців, я їздив на машині з українськими номерами в москві. Тоді ще ніхто не розумів, що відбувається, і ніхто не думав, що ми доживемося до такого, як зараз. Крим забрали без пострілів, а військові дії почалися вже на Донбасі. Не сильно тоді це все сприймалося, як зараз, якщо чесно. 

– Зараз ви шкодуєте, що колись грали в росії? 

– Чесно кажучи, ні. Я не думав, що вони насправді ставляться з такою злістю до мене. Вже потім зрозумів, що це були не жарти, а їхнє справжнє ставлення. Коли ми спілкувалися з партнерами по команді, вони в жарт могли сказати “хохол”, але ж у жартівливій розмові, без якоїсь агресії. Ну, я й казав: «Якщо ми хохли, то ви ‒ кацапи, а білоруси ‒ бульбаші». Так прийнято було називати наші народи. Я тільки зараз почав розуміти, наскільки там люди ненавидять українців. Я відчував, що вони ставляться до мене, як до нижчої раси.

«Президент Десни про мене сказав: «Ну, він же пішов у Черкаси за грошима»

– Все ж у 2015-му ви повернулися в Україну і повернулися в чернігівську Десну. Чому так вирішили? 

– Я розірвав контракт з Сахаліном і шукав собі варіанти. Був березень і через два тижні вже розпочинався чемпіонат. Звернувся до Рябоконя, і він запросив мене в Десну пограти до літа, «а далі побачимо». 

– Ваша думка про Олександра Рябоконя? 

– Він хороший тренер, багато вимагає з гравців і є дуже суворим. У нас із ним хороші стосунки. 

– Бачили його після початку війни?

‒ Ні, я з ним не бачився після цього, наскільки я чув, він пішов у ЗСУ.

– Як думаєте, Десна колись повернеться в професійний футбол?

– Дуже важко сказати. Наскільки я розумію, Олексій Чеботарьов більше не буде власником, тому що він зараз знаходиться в росії. А фінансування футболу у наш час – це непросте завдання. Якщо знайдеться спонсор, то буде добре. У Чернігові дуже сильно люблять футбол і я хотів би, щоб Десна повернулася.

– Згодом ви два роки провели в Черкаському Дніпрі. Що запам’ятали з того часу?

– У нас була чудова команда в перший рік, коли ми зайняли друге місце в Першій лізі. Було дуже приємно там працювати і знаходитися. Ми давали хороший результат, від нас цього ніхто не очікував. На домашні матчі приходило по 4500-6000 глядачів. У першому колі вдома ми лише раз зіграли внічию, а решту матчів виграли.

– Правда, що Черкаський Дніпро ‒ найбагатша команда в історії ПФЛ? 

– Ні, це не правда. Зірка, яка була на першому місці, точно була багатшою. У нас не було великого бабла. Наш президент Володимир Лашкул не розкидався грошима. Він був хорошим власником клубу. Однак людей, які вкладають свої гроші в команду, зрозуміти важко. Сьогодні він хоче це робити, а завтра приїжджає і каже, що не хоче. Потім настрій знову змінюється. Це бувало у багатьох президентів в українському футболі.

– Після Дніпра ви знову повернулися в Десну. Чому так часто приходили, але закріпитися в Чернігові не вдалося?

– У мене колись були зовсім інші амбіції, а в Десні я просто пересиджував періоди, коли був без команди. Не знаходив кращого варіанту ‒ ішов грати в Другій лізі за Десну. У мене тоді постійно були пропозиції з УПЛ, але без конкретики. Коли вже підтискав період, то я опинявся у Десні. 

Цього ж разу я повернувся ‒ причому, відмовився від пропозиції ковалівського Колоса заради Десни. А мене просто перестали ставити в старт, згодом я взагалі у заявку на матч не потрапляв. Запитав у Рябоконя, чому так, а він відповів: це рішення президента. Тоді Картушов зателефонував президенту й запитав, чому я не граю. На що президент відповів: “Ну, він же тоді пішов у Черкаси за грошима”. Ось така образа.

Вже потім пригадалося: коли Дніпро грав проти Десни, то до мене підходив спортивний директор чернігівського клубу і казав, що вони хотіли мене викупити. Президент хотів зі мною поговорити, щоб повернути мене в Десну, але так до цього і не дійшло. А коли вже я повернувся, то він образився й сталося ось так. 

– А чому ж так вийшло, що ви постійно покидали Десну?

– У Десни завжди були проблеми з фінансуванням. От я й пішов у Черкаський Дніпро. Чернігівці хотіли, щоб я залишився, президент Десни на мене образився за те, що я покинув команду. Коли я повернувся в Десну вже втретє, то фінансова сторона покращала, але колишнього ставлення до мене вже не було.

– У Черкасах отримували більше, ніж в Десні?

– Так, звичайно. І тоді у Дніпра було завдання вийти в УПЛ. 

«росіяни будуть сидіти в болоті та заробляти великі гроші»

– У 30 років ви змінили свій 11-й клуб ‒ МФК Миколаїв. І зіграли там всього п’ять матчів. Що за треш?

– Я дограв у Десні до зими, підійшов до Рябоконя і попросив, щоб мене відпустили. Безсмертний сказав, що мене чекає ФК Полтава. Однак трапилася неприємна ситуація – 30 грудня ми з хлопцями грали у футбол, і я порвав меніск. Отримав травму, зробив операцію і не зміг приїхати до команди. 

Поки я проходив реабілітацію, минуло три місяці і вже почався сезон. Я ‒ без команди. Влітку вже сам зателефонував до Миколаєва, і мені сказали: «Приїжджай». Проте я не потрапляв у склад і попросив, щоб мене відпустили. Я знову набрав Безсмертного, а він тоді вже прийняв Полісся і запросив до себе.

– МФК Миколаїв часто підозрювали за участь в договірних матчах, чи застали ви це?

– Я особисто не застав, але неодноразово чув, що там таке відбувалося. І до мене, і після. 

– Чи правда, що головний тренер клубу Руслан Забранський втікав від поліції через вікно?

– Я чув про це, напевно, таке дійсно було. Думаю, що це правда. Це відбулося через те, що його підозрювали у договірних матчах. До нього прийшли з обшуком, і він тікав через вікно.

– Також ви грали за грузинський Шевардені. Кажуть, що ця команда підозрювалася в конторських матчах?

– Це взагалі жах, вони шарлатани! Мені залишилися винні грошей, там взагалі не платили зарплату. Це був найгірший період! Навіть не хочу згадувати. Я за свої гроші там прожив весь рік. 

Мене та ще шістьох українців запросили до команди, щоб вийти в Прем’єр-лігу. Зустріли чудово, сказали, що платитимуть, все буде гаразд. Ми зіграли 18 матчів і не отримали жодної зарплати. Усі хлопці пішли, бо пробачили їм борги, а я ‒ ні, тому що хотів забрати гроші. Сказали, що влітку заплатять. Щось там мені дали, але не повністю весь борг. Це було жахіття! Більше я з цими грузинами не хочу зв’язуватися. Вони дуже підлі люди.

– Серед усіх тренерів, які вас тренували, хто був найкращим, а хто найгіршим?

– Мені чудово працювалося з Рябоконем, Кобелєвим, Бородюком. З багатьма хорошими тренерами я попрацював. 

– Вадим Євтушенко. Він просто експерт чи й хороший тренер?

– Більше експерт, ніж тренер. Він ‒ добра людина, і в Черкасах йому не вистачало характеру, щоб керувати командою. Ми звикли до жорсткості, а отримали м’якого тренера і розпочався безлад. Не відчувалося його авторитету, хоча він був чудовим футболістом. Я Євтушенка дуже поважаю, він класна людина, але, як тренеру, йому не вистачає жорсткості. Можливо, з дітьми у Динамо-2 йому було краще та комфортніше, а старшими хлопцями керувати важче.

– Хто з гравців, з якими ви грали в одній команді, зараз розкрився найбільше?

– Найсильніший гравець, з яким я пограв – це португалець Дані в московському Динамо. Його потім купив Зеніт. Дуже технічний, я таких футболістів ще не бачив у своєму житті. Шунін теж розкрився в Динамо, кар’єра в нього склалася добре.

– Хто з ваших одноклубників не реалізував свій потенціал, хоча мав усі шанси на успіх? 

– Думаю, Кокорін. Він просто заробив гроші, але свій талант не розкрив. Як і всі російські футболісти. У Європі вони практично ніде не грали і не хочуть туди їхати, бо там не такі гроші, як в росії. От вони й сидять вдома. Зараз, можливо, хтось і пішов би в зарубіжні чемпіонати, та їх нікуди не пускають, і я думаю, що це буде тривати ще довго. Сидітимуть у своєму болоті та зароблятимуть гроші. У них немає спортивних амбіцій, тільки фінансове бажання.

– Який був найбільший штраф у вашій кар’єрі? 

– У мене не було жодного штрафу у кар’єрі. Ніколи і ніде. 

– Чому вам не вдалося заграти на найвищому рівні, куди вас неодноразово запрошували? 

– Швидше за все, через травми. У 19 років травмував хрести, через два місяці після відновлення пішов рецидив, і я пропустив у підсумку два роки. Я вдячний московському Динамо, що вони тоді не кинули, нормально поставилися до мене, зробили дорогі операції в Європі та допомогли пройти реабілітацію. Якби не рання травма у молодому віці, то, можливо, моя кар’єра склалася би інакше.

– Ви грали у молодіжній збірній України в Михайличенка. Що запам'ятали з того часу?

– Я пам’ятаю наш класний колектив. Михайличенко постійно був розслаблений, жартував, “хі-хі, ха-ха” і так далі. У нас була дуже легка атмосфера.

«Завдання Ниви – вийти в Першу лігу»

– Ви вже собі грали на аматорському рівні, але відновили професіональну кар’єру в 35 років. Що за команда ‒ Нива із Бузової, яка повернула вас у великий футбол? 

– У селі Бузова ще декілька років тому наш президент побудував стадіон зі штучним газоном. Ми там грали на район і область, але для змагань Другої ліги він непридатний, тому що не вистачає роздягалень, душових кабін та інших важливих вимог. Зараз триває будівництво, щоб було все, що треба для Другої та Першої ліги. Також у нас є хороша база з готелем, харчуванням та всіма умовами, які потрібні футболісту. 

Через те, що ми не можемо грати на рідному стадіоні, поки ми домашні поєдинки проводимо в Бучі. Я думаю, що до літа наш стадіон в Бузовій буде повністю готовий. 

Нещодавно виграли Меморіал Макарова. Зараз ми граємо в зимовому Кубку ПФЛ, ці змагання заплановані до середини березня. Завдяки ним нам вдасться вже безпосередньо підготуватися до сезону. Ще будуть контрольні матчі перед стартом другого колу. Наше завдання – виграти зимовий Кубок ПФЛ. У нас дуже амбіційний президент, тому завжди у будь-якому турнірі перед нами стоять такі завдання. Ми плануємо вийти в Першу лігу, а далі вже буде видно. 

– І що, як ковалівський Колос – у Прем’єр-лігу?

– Наразі про УПЛ ще говорити рано. Коли підвищимось в класі, в Першій лізі наш президент ставитиме перед нами нові завдання. 

– Ви часто згадуєте президента клубу. Хто він?

– Це Октай Ефендієв. Зараз він бізнесмен, а раніше був головою азербайджанської діаспори в Україні. Він активно підтримує Збройні Сили України. Ефендієв створив клуб, який починав грати в районних змаганнях, потім – в обласних, а зараз ми в Другій лізі ‒ перед нами завдання її виграти. 

Наш президент – чудова людина, підтримує футбол, хоче розвивати команду. Велике спасибі нашому президенту за розвиток футболу в Київській області. Було б добре, якби в Україні було більше таких футбольних людей. Тому що зараз український футбол вмирає. 

– Як часто його бачите? 

– Він дуже зайнята людина, але періодично приїжджає до нас на базу, зустрічається з командою та спілкується. 

– Як і коли ви опинились у цій команді? 

– Я вже тут два з половиною роки. Коли прийшов, Нива ще грала на першість Києво-Святошинського району. Мені сподобався цей проект, думки та плани президента, у нього є великі амбіції. Тому я вирішив перейти в Ниву.

– Команда дуже впевнено очолює таблицю ‒ лише одна втрата очок за десять турів і семиочковий відрив від найближчого переслідувача. Невже Нива «не помітила» Другу лігу? 

– Вважаю, причина успіху в тому, що в нас дуже зіграний колектив. Майже всі хлопці ‒ ті ж, які грали ще на район. За два з половиною роки ми добре вивчили один одного, знаємо як грати, пройшли дуже сильний чемпіонат Київської області. У нас хороша атмосфера в команді, робочий процес. Ну і наш президент не дає нам розслабитися (сміється – прим. “УФ”), тому в нас немає іншого вибору, як тільки перемагати.

– Як оцінюєте рівень Другої ліги України в цьому сезоні? 

– У Другій лізі я грав ще 20 років тому. З того часу, звичайно, рівень дуже сильно впав. В Україні залишилося мало футболістів, багато поїхали за кордон. Фінансування теж не таке, як колись. Взагалі, добре, що минулого року ми взагалі розпочали футбольні змагання в Україні. Мало хто говорить, що це було важко й не всі вірили, що це реально.

«Нашу евакуаційну колону з Чернігова до Києва обстрілювали градами»

– Як ви пережили російське вторгнення минулого року, адже в Бучанському районі, звідки Нива, окупанти все розбомбили? 

– Російські війська спочатку були під Бузовою, а згодом навіть зайшли в неї, тому було багато руйнувань. Окупанти їздили на танках, стояла артилерія, близько 20 будинків у Бузовій зруйновано її ударами. 

Мене не було в той момент у Бузовій. Так склалось, що 24 лютого був вихідний, ми повинні були збиратися 25-го, тому на один день вирішив поїхати додому, в рідний Чернігів і саме там застав вторгнення росії. Вдома я пробув до 18 березня. У нас також склалася дуже важка ситуація: не було електрики, газу, води. Було проблематично знаходитися в місті, справжня гуманітарна катастрофа. Нам вдалося виїхати до Києва.

– Як виїжджали? 

– Чернігів тоді обстрілювали кожен день, тому це було нелегко. Ми виїжджали з батьками на машині з самого ранку. О 6-й годині була організована евакуаційна колона, нас супроводжувала поліція, попереду були автобуси. Тоді відкрився міст через Десну, він ще не був зруйнований. 

Нашу колону обстрілювали градами, били по евакуаційній техніці, по мирних жителях. На щастя, не влучили в колону, а снаряди вибухали за сто метрів від нас. Трішки пощастило нам. 150 кілометрів з Чернігова до Києва ми проїхали за вісім годин ‒ через поля, ліси, тому що кожного дня змінювалася ситуація і було важко сподіватися доїхати звичайними шляхами. 

– Це правда, що Нива ходила на стадіон у Бузовій прибирати руйнування та осколки?

– Так, наш президент зібрав нас 1 травня. Хотів ще раніше, але це було неможливо, бо сапери завершували розмінування території біля Бузової. З 1 травня до 31 червня ми працювали в полях. Також тренувалися тричі на тиждень, по суботах грали товариські матчі. І кожного дня ми виходили саджати дерева, прибирати територію. Коли вже стало відомо, що Нива гратиме в Другій лізі, з 1 липня у нас розпочалися збори, щоб підготуватися до нового сезону. 

– Ви їздите на тренування в Бучанський район. Яке найстрашніше місце по дорозі ви бачили? 

– Ми тренувалися в Бузовій, а лише в день матчу приїжджали в Бучу. Там, де ми проїжджали, вже не було таких руйнувань – бучанці поприбирали, повичищали. А ось у Гостомелі набагато більше їх було. Періодично траплялися розбиті будівлі та супермаркети, але того жаху, який показували ще навесні, ви вже не побачите.

– Вам 35 років. Яка може бути спортивна мета в гравця вашого віку? 

– Моя мета, яку я намагатимуся досягнути, ‒ дорости з Нивою до високого рівня, до УПЛ. Якщо ми вийдемо в Першу лігу, то я думаю, що наш президент відразу буде ставити серйозні завдання. Якщо я буду відповідати рівню команди, і тренер мені довірятиме, то, звісно, мрію виграти Першу лігу з Нивою і вийти в УПЛ. Тоді вже можна бути повісити бутси на цвях і дати дорогу молодим.

– Чи думали, чим займетеся після завершення кар’єри?

– Моє життя – це футбол, планую своє життя з ним пов’язати. Це те, що я вмію найкраще. Хочу отримати тренерську ліцензію, якраз в процесі її отримання. Я все бачив у футболі, тепер хочу допомогти молодому поколінню, передати їм свій досвід.

«У москві за один матч отримав 28 тисяч доларів»

– Найбільші гроші, які ви заробили за один раз?

– 28 тисяч доларів ‒ преміальні за один матч у москві. 

– Найбільша покупка за готівку?

– Квартира в Чернігові.

– На що витратили першу зарплату?

– Я збирав два роки свою зарплату в Чернігові. У 14 років мене вже підписала Десна, щоб мене не перехопило Динамо чи хтось інший, і до 16-ти я був у них на контракті. Вони платили перший рік по 50 грн, а другий ‒ по 100. Я збирав два роки і потім купив собі та мамі мобільний телефон. Здається, тоді це були “Сіменси”. 

– Коли востаннє напивалися?

– На Новий рік випивав трошки. Зараз збори, тому не вживаю алкоголь.

– Хто або що – найбільше зло українського футболу?

– Форс-мажори, які постійно трапляються в нашій країні. Наш український футбол постійно б’ють якісь ситуації. У нас страждав футбол через те, що страждали люди, які його спонсорували. Усі клуби в приватних руках ‒ і досі так є. Коли у наших олігархів якісь проблеми, то це все відображається у футболі та в спорті загалом. Криза вдарила у 2008 році ‒ деякі клуби зникли. Згодом знову криза, потім війна. І через власні проблеми бізнесмени втрачають зацікавленість до футболу. 

Ігор Градський