Останній гравець, якого хотів Лобановський, тренер Ярмоленка: 31 січня – цей день в історії українського футболу

Переглядів 61299
Владислав Лютостанський Владислав Лютостанський
5 голосів
Останній гравець, якого хотів Лобановський, тренер Ярмоленка: 31 січня – цей день в історії українського футболу
Бадр Ель-Каддурі. Фото: ФК Динамо
«УФ» – часопис, який кожен день представляє вам найкращих українських футболістів і тренерів, пригадує пам'ятні події та матчі. Отже, хто святкує сьогодні день народження, що цікавого сталося в цей день в минулому?

31 січня 1938 року у селі Загорб (Підкарпатська Русь, Чехословаччина) народився Іван Диковець – нападник київського Динамо, львівських Карпат та донецького Шахтаря.

Зі свого 14-річного віку Диковець працював на взуттєвій фабриці в Ужгороді і саме там почав виступати в змаганнях від імені фабричної команди. У 1953 році життя привело нападника до Казахстану в рамках програми освоєння цілини. Там Диковець став трактористом у колгоспі «Степовий» Кокчетавського району, бравши активну участь у футбольних матчах від імені місцевої команди.

Повернення на батьківщину сталося після того, як Диковець пограв за збірну Колгоспника КазРСР та за команду майстрів Урожай з міста Алма-Ата. На Закарпатті форвард пограв за ужгородський Спартак (клас «Б»), після чого перейшов до лав київського Динамо.

 Дебютний гол у чемпіонаті СРСР провів аж через два роки після переїзду до столиці Української РСР. Диковець був учасником турне Динамо Африкою 1959 року. Після повернення з нього нападник серйозно підірвав здоров’я та був близький до завершення кар’єри.

 «Коли повернувся додому, відчув себе погано. Причиною захворювання стало те, що після 45-градусної спеки одразу ж пішов під холодний душ. У мене була така звичка – приймати холодний душ після матчів. Як наслідок, отримав запалення оболонок головного мозку. 

Мене обстежував сам Микола Амосов. Він сказав мені: «Жити будеш довго, а от про футбол доведеться забути». Довелося покинути Динамо й повернутися до Ужгорода. Та минуло пів року – і я вже почав грати в рідному Спартаку. Невдовзі повернувся в Київ, але вже не міг витримувати тих навантажень під час тренувань. Прийняв рішення повертатися додому».

У складі донецького Шахтаря за 16 матчів забив лише один гол, після чого виступав за ужгородську Верховину. Протягом чотирьох років (1963-1967) грав за львівські Карпати, а закінчив кар’єру у чернівецькій Буковині на початку 70-х років.

Тренером Іван Васильович, попри наявні пропозиції, не став, бо вважав цю роботу занадто нервовою. Зізнавався, що був у хороших стосунках не тільки з відомими футболістами, а й із керівником українського комуністичного руху опору Сидором Ковпаком, співаком Дмитром Гнатюком та вищезгаданим Амосовим. Останній вже пізніше в особистій розмові визнав, що помилився стосовно перспектив у футболі для Диковця.

Повідомлялося, що Іван Васильович помер 28 січня 2022 року, однак пізніше ця інформація була спростована.

Іван Диковець (праворуч). Фото: Google

31 січня 1939 року у місті Чернігів народився Юхим Школьников – легендарний нападник Десни та тренер низки українських клубів, який працював з капітаном збірної України Андрієм Ярмоленком.

Усю свою професійну футбольну кар’єру Школьников провів у лавах чернігівської Десни, яка на момент його приєднання до команди мала назву Авангард. Загалом за Десну форвард провів близько 200 матчів, забивши 77 голів у всіх турнірах. Школьников входить до трійки найкращих бомбардирів в історії чернігівського клубу, поступаючись лише Олександру Кожем’яченку (129) та Геннадію Горшкову (112).

Після успішних матчів за збірну УРСР отримав запрошення від Миколи Старостіна приєднатися до московського Спартака, однак через початок стосунків з майбутньою дружиною відхилив його та лишився у Чернігові.

Розпочав тренерську кар’єру в чернігівському Хіміку, згодом очолював СК Чернігів, а в 1977 став біля керма рідної Десни. Разом з сіверянами був срібним призером УРСР (1982). Згодом вже у ролі наставника вінницької Ниви та чернівецької Буковини Школьникову підкоряться й золоті медалі першості УРСР. Разом з Буковиною у 1990 році Юхим Григорович стане ще й переможцем Другої ліги СРСР. У наступному сезоні вже у Першій лізі чернівецький клуб посів п’яту сходинку турнірної таблиці.

Після розпаду Радянського Союзу був серед претендентів на посаду головного тренера збірної України. За часів незалежності встиг попрацювати з такими клубами, як Нива (Вінниця), Буковина, Десна, Полісся (Житомир), Система-Борекс (Бородянка). У 1993 році став переможцем Першої ліги разом з вінницькою командою, а в 1997 та 2001 здобував золоті медалі разом з Десною та Поліссям відповідно.

Під час своєї роботи в рідному клубі, який на той момент очолював Олександр Томах, встиг застати зовсім юного Андрія Ярмоленка. Що цікаво, Томах та Школьников не горіли бажанням ставити молодого таланта в стартовий склад на гру Першої ліги проти луцької Волині. 

Про те, що змусило переконати тренерів все ж вийти з Ярмоленком в основному складі та про перші кроки Андрія в футболі, в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» розповів тодішній президент Десни Іван Чаус.

Наприкінці життя Школьников мав серйозні проблеми з серцем, переніс операцію та перебрався до своєї родини в США. Саме там, у віці 70 років, 3 вересня 2009 року Юхим Григорович і помер.

Юхим Школьников. Фото: Google

31 січня 1971 року у місті Ізмаїл (Одеська область) народився Олександр Призетко – легенда харківського Металіста, нападник та півзахисник київського Динамо та збірної України.

Отримавши важку травму паху, Призетко виявився списаним із СДЮШОР одеського Чорноморця. Лікарі теж радили молодому гравцеві, який тоді перебував у восьмому класі, закінчити з футболом. Попри це, хлопця запросили до харківського спортивного інтернату, після випуску з якого він потрапив до дубля місцевого Металіста.

Саме в харківському клубі Призетко і проведе один з найкращих періодів власної кар’єри. З 1988 по 1993 рік півзахисник захищав кольори Металіста, двічі ставав найкращим бомбардиром команди у Вищій лізі та привернув до себе увагу національної збірної України. 

У 1993 році став гравцем київського Динамо, разом з яким двічі ставав чемпіоном України. У дебютному сезоні за синьо-білих він увійшов до трійки найкращих бомбардирів команди, але з часом ігрової практики ставало менше, тому Олександр ухвалив рішення змінити клуб.

Саме після відходу з Динамо в кар’єри Призетка розпочався так званий російський період. З 1995 по 2004 рік півзахисник виступав за такі клуби, як Тюмень, Торпедо (Москва), Арсенал (Тула), Чорноморець (Новоросійськ). Найбільше матчів у кар’єрі Олександр провів саме в складі «моряків»: 104 гри, 24 голи, шість асистів. Сезон 2004/05 став останнім в кар’єрі Призетка, і провів він його у футболці рідного харківського Металіста. 

За національну збірну України півзахисник відіграв п’ять матчів (одна результативна передача). Цікавий факт: хавбек не провів жодного матчу за синьо-жовтих, що відбувався б на теренах України.

Після завершення футбольної кар’єри Призетко виступав за ветеранські команди та відкрив спортивне кафе у Харкові. Розпочав тренерський шлях лише у 2011 році з роботи в Люботинській ДЮСШ. Згодом працював у структурі харківського Металіста, тимчасово очолював команду протягом чотирьох матчів після відставки Олександра Севідова в сезоні 2015/16.

Керував Металістом 1925 в аматорському чемпіонаті та Другій лізі. Пізніше працював у житомирському Поліссі, був помічником Олександра Кучера в Металі, який із часом взяв назву того самого Металіста. З січня 2023 року перебуває без клубу.

Олександр Призетко. Фото: Google

31 січня 1981 року у місті Касабланка народився Бадр Ель-Каддурі – багаторічний лівий захисник київського Динамо, у підписанні якого був зацікавлений сам Валерій Лобановський.

Бадр розпочав свою кар’єру на батьківщині, захищаючи кольори марокканського клубу Відад. Загалом за два роки в першій команді Ель-Каддурі провів близько 40 матчів у місцевому чемпіонаті.

Тренер Юрій Севастьяненко, який тривалий час працював у Африці та зокрема у Відаді, порадив Валерію Лобановському звернути увагу на Ель-Каддурі.

«Мені зателефонували і сказали, що Лобановський хоче тебе взяти у команду. Я знав, що це великий тренер та людина. Потім у кінці сезону мені сказали, що він дивився всі мої матчі. Я спитав, як це можливо? Вже потім хлопці з марокканського посольства розповіли, що після кожного мого матчу брали касету та відвозили йому, щоб він дивився. 

Я був останнім гравцем, якого він хотів бачити в Динамо. Григорій Суркіс сказав мені, що його бажання було, щоб я грав у команді. 12 годин летів, щоб потрапити у Динамо. Ніколи не міг подумати, що можу одразу грати у такій великій команді».

У Динамо з Лобановським Бадр так і не попрацював, адже Валерій Васильович помер за два місяці до офіційного підписання контракту марокканця з київським клубом. Усього за біло-синіх протягом 11 років Ель-Каддурі відіграв 196 матчів (чотири голи, дев’ять асистів). 

Разом з Динамо Бадр доходив до півфіналу Кубка УЄФА та чвертьфіналу Ліги Європи, по чотири рази вигравав чемпіонат та Кубок України. Також п’ять разів ставав володарем Суперкубка України. 

Сезон 2011/12 провів на правах оренди в шотландському Селтіку. Один єдиний гол провів у легендарному дербі Old Firm у ворота Рейнджерс (2:4). Після розірвання контракту з Динамо у січні 2013 року закінчив виступи на професійному рівні. 

За національну збірну Марокко Бадр провів 46 поєдинків, брав участь у чотирьох Кубках африканських націй та Олімпійських іграх 2004.

Після завершення футбольної кар’єри Ель-Каддурі працював агентом, асистентом тренера у збірній Марокко U-17, згодом був спортивним директором свого рідного клубу Відад. У 2017 році  був близьким до того, щоб стати помічником та перекладачем Сергія Реброва в саудівському Аль-Ахлі, але віддав перевагу варіанту з продовженням навчання на тренера в Марокко.

Бадр Ель-Каддурі. Фото: ФК Динамо

31 січня 1982 року у місті Запоріжжя народився Антон Монахов – захисник сімферопольської Таврії та володар Кубка України.

Розпочинав свою кар’єру в запорізькому Металурзі, однак пробитися до складу першої команди не зумів, виступаючи за дубль у Другій лізі. Перебравшись до Кривбасу, у сезоні 1999/00 став бронзовим призером чемпіонату та фіналістом Кубка України.

У 2001 році став гравцем московського Спартака, але так і не зіграв жодної гри за першу команду червоно-білих. Увесь час перебування на контракті у «спартаківців» виступав на правах оренди за такі команди, як Спартак-2, Кривбас, Торпедо-ЗІЛ. 

Попри нібито інтерес від іспанської Сельти підписав контракт з Ураланом, який покинув вже у 2004 році, розпочавши виступи за донецький Шахтар-2. Надалі Монахов змінив низку українських клубів: Ворскла, Таврія, Кримтеплиця, Нафтовик-Укрнафта, Севастополь, Славутич, Металург (Запоріжжя). В 2014 році виступав за вірменський Гандзасар.

Найбільших успіхів Монахов зумів досягти саме у складі сімферопольської Таврії (2005, 2009-2011). Загалом за цей кримський клуб захисник провів 103 поєдинки, забив сім голів та оформив три результативні передачі. 

У сезоні 2009/10 став переможцем Кубка України в складі Таврії. Сімферопольський клуб у фіналі вже в екстратаймі зумів здолати донецький Металург (3:2). Сам Монахов провів на полі усі 120 хвилин та відзначився «гірчичником» на 99-й хвилині поєдинку.

Антон Монахов. Фото: Google

Повідомлялося, що після анексії Криму Росією Монахов отримав російське громадянство. Брав участь у місцевому чемпіонаті та Кубку, захищаючи кольори ТСК. Пізніше обіймав посаду виконувача обов’язків головного тренера Кримтеплиці, яку покинув у 2019 році, повернувшись до виступів за ТСК-Таврію.