Антон Калайтан: «В Олімпіку та Рубіконі здавали ігри. Після поразки від Реала Фарми 0:7 хотів завершити кар’єру»
32268 
Вихованець київського Арсеналу Антон Калайтан у юному віці подавав великі надії. У 16 років він потрапив до Румунії, де пройшов через системи Стяуа та Астри. Здавалося, на нього чекає велике футбольне майбутнє, однак ряд обставин круто змінили його життя.
Транзитом через клуби з підвалин німецького футболу Антон повернувся до України, де спочатку допоміг Металісту 1925 вийти в УПЛ, а потім протягом одного року пережив крах разом з Олімпіком та Рубіконом.
Нині Калайтану 25 років. Він кайфує від життя, працює менеджером у маркетинговій кампанії та грає у вільний час на першість району. Однак думки про повернення у професійний футбол його все ще не покидають.
У лайтовому інтерв’ю сайту «Український футбол» Калайтан розповів про своє сьогодення, пригадав найбільш яскраві сторінки власної футбольної біографії, а також насипав веселих історій із життя:
- Як потрапив у маркетинг та почав заробляти більше, аніж друзі-футболісти з Оболоні та Вереса?
- Із якими зірками перетинався в Штурм (Іванків) та хто з ветеранів сьогодні міг би грати на рівні УПЛ?
- Кого на юнацькому рівні називав «українським Неймаром»?
- Чому Арсенал вимагав за нього 20 тисяч доларів при трансфері в Астру та як це питання вдалося владнати з УАФ?
- За що обматюкав румунську арбітриню та який штраф сплатив?
- З яких причин опинився у командах нижчих ліг Німеччини та чому довелося покидати Європу?
- Що робив на суді Ярослава Ракицького з його агентом?
- Чи допоможе Поліссю Денис Ндукве та які проблеми із режимом він мав в юності?
- Як помирали Олімпік та Рубікон?
- Чи брав участь у договірних матчах та після якої гри хотів завершити кар’єру?
«У маркетингу зараз заробляю більше, аніж гравці Оболоні та Вереса»
– Антоне, після твого відходу зі Штурму (Іванків) у вересні минулого року про тебе мало що чутно у футбольних ЗМІ. Де ти зараз?
– Я виступаю за команду Полісся (Ставки) з Вищої ліги Київської області. Це прямий конкурент Штурма у боротьбі за чемпіонство. Команда йде на першому місці та націлена його втримати.
– Які умови на цьому рівні?
– Тут зарплати та премії рівня Другої ліги, навіть більше багатьох команд, але суму, на жаль, не маю право казати.
– Наскільки відомо, окрім футболу, ти зараз працюєш у компанії під назвою Diogenes. Що це за організація та як ти там опинився?
– Я стикнувся із тим, що футбол і фінанси у наш час не надто поєднуються. Перші пів року після початку війни я жив на старі збереження, а потім зрозумів, що прийшов час шукати себе у якійсь іншій сфері.
Окрім футболу, я вмів добре спілкуватися із людьми та мав хорошу англійську, бо раніше багато подорожував. Буквально з першої співбесіди потрапив в американську маркетингову кампанію Diogenes, яка базується у Києві. Завдяки зручному графіку, я мав можливість зранку тренуватися із командами. Так у якийсь момент футбол перестав бути моїм основним джерелом доходу.
Антон Калайтан, фото: Instagram
– Чим ти там займаєшся?
– Спочатку моїм завданням було спілкуватися із клієнтами. 98% наших клієнтів – це американці, які продають свої товари на Amazon. Наша агенція допомагає їм робити рекламу, маркетинг стратегії, контент і тому подібне.
Я із нуля вчився, як спілкуватися. Бо спілкування з українцями та американцями дуже різне за своєю специфікою. Поступово виходило все краще, і мене перевели у відділ продажів. Я почав проводити онлайн-зустрічі, на яких я мав зрозуміти, що хочуть клієнти, скільки готові заплатити та як ми можемо їм допомогти.
У цій ролі я працював місяця чотири, і мене підвищили до голови департаменту. Усі продажі та нові клієнти зараз на мені. Я кайфую від цієї роботи.
– Які там зарплати?
– Тут мені одразу зробили зарплату, як до війни в Олімпіку – тисячу доларів. Коли перейшов у відділ продажів, то почав ще й отримувати бонус за кожного нового клієнта. Зараз я маю зарплатню приблизно у три рази вищу за початкову. Це дохід на рівні футболістів, які грають у середняках УПЛ. Мої друзі виступають у Вересі та Оболоні й заробляють менше, ніж я.
«В Штурмі, де грають Хачеріді та Старгородський, зарплати до 20 тисяч гривень»
– Чому ти пішов зі Штурму?
– Там у президента стався конфлікт із командою через результати. Тому він сказав тренерському штабу, що хоче скоротити склад і залишити лише 22 гравців. У підсумку мені та ще сімом хлопцям повідомили, що можемо залишатися у команді, однак отримувати зарплатню та брати участь у матчах не будемо.
– Що у вас не вийшло?
– У президента основною задачею є виграти першість області. Поки це не виходить, і він не хоче йти далі. Йому дуже багато хто, навіть серед моїх дуже добрих знайомих, пропонував допомогти вивести цю команду на інший рівень. Однак стати чемпіоном області – це ідея-фікс у нього, і поки він не досяг цієї цілі, ні про що інше чути не хоче.
– Чому не вдається прийти до бажаних результатів?
– Просто в Штурмі акцент завжди був і, скоріше за все, ще довго буде на досвідчених гравців. Звичайно, у плані техніки та досвіду, це команда рівня мінімум Першої ліги. Навіть в УПЛ її можна було б заявити. Але вік ніхто не скасовував. Ти не можеш у 35 років грати так само, як у 25. Тому завжди трохи не вистачає.
У минулому сезоні Дружба виграла усі можливі кубки. За складом вони не були кращими за нас, але там було більше молодих гравців, які просто перебігали Штурм. Шансів не було.
Поки така політика в клубі, буде важко. Треба омолодити склад.
– Хто фінансує Штурм та які там умови?
– Фінансово займається Дмитро Димнич. Він є граючим президентом. Подробиць його доходів не знаю, але в курсі, що в нього є якийсь прибутковий сімейний бізнес, пов’язаний із будівництвом. Зарплати там до 20 тисяч гривень, тренування проходять на базі у Конча-Заспі, екіпірування Nike…
– Із якими зірками ти встиг пограти у Штурмі?
– З Артемом Старгородським. Людині вже за сорок, а він грає ледве не найкраще за усіх. Сергій Погорілий – це взагалі окрема історія. Коли я ще маленьким грав в академії київського Арсеналу та подавав м’ячі на іграх, він був на заміні в тій команді. В Штурмі Погорілий був моїм капітаном.
Також грав із Олександром Волковим, Хабібом Есеолою (класний гравець!), Володимиром Лисенком. Ще у нас був Андрій Нестеренко. Він виступав у Першій та Другій лігах, але також дуже хороший футболіст після Динамо-2.
– З Євгеном Хачеріді перетинався?
– З Хачеріді буквально декілька тренувань провели разом перед тим, як я пішов. Видно було, що він трішки не у найкращій формі, але потім додав. Звичайно, це топовий футболіст.
Євген Хачеріді, фото: ФК Штурм
– Можливо, хтось із них зарано завершив професійну кар’єру?
– Лисенко – дуже сильний футболіст. Вважаю, зарано закінчив свою кар’єру. Міг спокійно зараз грати в УПЛ. Однак у нього свої питання. Він зараз тренує дітей в академії Колоса. Думаю, Лисенко хоче більше в цьому напрямку розвиватися.
– У тебе ще є бажання повернутися у професійний футбол?
– Мене на початку цього сезону запрошувати Локомотив (Київ), ФК Тростянець та ФК Кудрівка. Проте їхні фінансові умови у 10-15 тисяч гривень мене не влаштували. Не бачив сенсу у 25 років грати за такі копійки.
Поки не готовий сказати, що закінчив із професійним футболом. Я можу спокійно грати на цьому рівні. На жаль, наразі немає таких пропозицій, які б перебили у матеріальному плані те, що я маю. Поки в Україні йде війна, важко щось сказати. Якщо буде класна пропозиція з професійного клубу, то я її розгляну.
«В Арсеналі за Рабіновича за увесь час видали одну куртку, вітрівку, кофту та барсетку»
– Добре. Давай про твою кар’єру. Серйозно займатися футболом ти розпочав в академії київського Арсеналу. Як це було?
– Батько взяв за руку та сказав: «Є команда, поїхали не тренування». Як вчора пам’ятаю, ми приїхали на стадіон ЦСКА на гареве поле. І ось ми по тому бруду перше тренування провели.
Там я займався до 16 років. Спочатку це був Арсенал Вадима Рабіновича. Потім клуб змінював назву, грав у Другій та Першій лізі, повертався в УПЛ… Мене навіть у 15 років брали в U-21. Тренером там був Віталій Левченко.
– Які стипендії чи зарплати на молодіжному рівні тоді були в Арсеналі?
– В Арсеналі більше наші батьки платили за екіпірування. Навіть коли клубом володів Рабінович. За увесь час видали одну куртку, вітрівку, кофту та барсетку.
– Хто з твого року вийшов на високий рівень?
– По моєму, із 1998 року з Арсеналу майже ніхто не заграв. Я, можна сказати, ледве не єдиний, хто вийшов на професійний рівень.
– Яким відомим сьогодні гравцям ти протистояв на молодіжному рівні?
– Пам’ятаю, грали із Динамо U-19 у манежі. Проти мене на фланзі діяв Влад Дубінчак. Пару разів він у підкати стелився під мене, я його на замахах прибирав. Вже тоді бачив, що він класний футболіст.
– Як тобі зараз гра Дубінчака у першій команді Динамо?
– Мені Дубінчак дуже подобався, коли ще був в оренді у СК Дніпро-1. Він по флангу носився. Я думав: «Скільки в нього сердець?». Точно не одне. Бо як можна стільки бігати?
Владислав Дубінчак, фото: ФК Динамо Київ
Думаю, що за Олександра Шовковського в Динамо він більше розкриється. Мірча Луческу – це дуже специфічний спеціаліст. Не можу сказати, що він недолюблював його, але міг давати грати більше. Передбачаю, з Шовковським Динамо зараз взагалі почне виступати набагато краще.
– Проти кого ще грав?
– У тому ж таки Динамо у ті часи виступав Артем Козак, який зараз у Поліссі. Дуже сильний футболіст, який вже тоді сильно виділявся. Він одним із перших із тієї команди поїхав за кордон. Був у грецькому ПАОКу.
– Очікував, що Козак стане лідером одного з провідних клубів УПЛ у майбутньому?
– Коли нам було ще по 15 років, я казав, що Козак – це топ. Людина «веселкою» перекидала захисників у манежі Динамо. Про що можна казати, якщо він у такому віці не боявся таке виконувати?
Думаю, зараз Артем у Поліссі перебуває у найкращій формі, адже має вже немаленький досвід. Мені імпонує його стиль гри. Для мене це завжди був такий собі «український Неймар», тільки шульга. Думаю, Динамо втратило дуже талановитого футболіста.
«Костишин з’їхав від батька, аби той його вдома не штурмував після тренувань»
– Можливо, із кимось, хто в УПЛ зараз запалює, ти підтримуєш зв’язок ще із тих часів?
– З Андрієм Штогріним ми досі підтримуємо зв’язок. Він усе життя провів у Чорноморці. Пережив із цією командою багато тренерів, пониження у класі та повернення в УПЛ знову. Зараз класно грає.
– Кажуть, що Штогріна просуває заможний батько.
– Я знаю, що він дуже багато працював над собою. Це людина, яка першою приїздить на тренування та останньою його покидає. Батько не витягне на такий рівень, якого він досягнув. Можливо, ця підтримка допомагала залишатися йому в команді, коли усі інші йшли. Однак, знову ж таки, Андрій залишався в Чорноморці навіть коли там усе було погано.
Я особисто казав йому: «Може, ти щось подумаєш? Нащо воно тобі треба? В Чорноморці усе погано». Він відповідав: «Ні, це моя команда, моє місто, і я нікуди йти не хочу».
Пройшов час, і я тільки можу виказати Штогріну респект, бо він грає та забиває. У першій частині сезону видавав чудові матчі. Я його привітав. Думаю, що хейт іде від тих людей, які не можуть досягти чогось.
Андрій Штогрін, фото: ФК Чорноморець
– Були ще випадки, коли про твоїх однолітків футболістів казали, що їх просуває батько?
– У мого друга Дениса Костишина батько – відомий тренер. Усі думали, що його батько пропихає. Однак на тренуваннях батько його більше за усіх вбивав морально. Коли я був дитиною, то думав, що було б класно, аби у мене батько був тренером. Однак коли подивився на своїх друзів, то подумав: «Дякувати Богу, що в мене не так».
– Руслан Костишин сильно «прибивав» сина?
– Ми із Костишиним дуже добре товаришуємо та підтримуємо зв’язок. Він жив разом із батьком дуже довго. Однак через те, що той не лише на полі від нього вимагав, а й потім вдома продовжував штурмувати, Денис з’їхав та винайняв квартиру за п’ять хвилин від дому. Просто аби відпочити морально та не вислуховувати це все.
Хоча все одно, думаю, батько – це найважливіша людина у житті Костишина. І увесь цей тиск також дав свої плоди. Він працював у два рази більше за інших та завдяки цьому зумів вийти на рівень УПЛ, де забивав важливі голи.
«Румунські молоді гравці не люблять напиватися. У нас якщо пацани п’ють, то до останнього»
– Як так вийшло, що у 16 років ти опинився у «молодіжці» Стяуа?
– Після розпаду Арсеналу, якому я віддав багато років, мене почав переповнювати негатив до українського футболу, тому почав штурмувати батьків: «Мені тут не подобається, хочу за кордон, хочу у Європу».
Агента в мене ще не було, тому все вирішувалося на особистих знайомствах. У Румунії знайшли тренера, який допоміг організувати перегляд. Можна було, в принципі, у будь-яку команду поїхати, але я обрав Стяуа. Мені ця команда запам’яталася, бо колись з Арсеналом на турнірі в Угорщині із нею перетиналися.
Я приїхав до Румунії, і вищезгаданий тренер протягом місяця мене готував, тренував та допомагав вчити мову. Потім він відправив мене на перегляд до Стяуа, який я успішно пройшов.
– Контраст був сильний?
– Дуже. В академії було чотири чи п’ять тренерів і там сповідували технічний футбол. У перший день, коли ми почали грати у звичайний «квадрат», у мене голова закрутилася. Я не розумів, що взагалі відбуваються. Однак потім втягнувся.
Хлопці там були одягнуті у Nike, у той час, як в Арсеналі ми по два-три роки доношували одну й ту саму форму. Коли мені видали величезну сумку з екіпіруванням, я подумав: «Скільки я це все буду носити?».
Нас підпускали до тренувань першої команди, де грали місцеві збірники. Я ще пару місяців тому тренувався на запасних полях стадіону ЦСКА, а тепер займався на базі збірної Румунії. Головним тренером основи був Мірел Радой, який приїздив на тренування на Aston Martin. Це був інший вимір.
– Скільки ти там отримував?
– Якщо ти не з ЄС, то за правилами тобі мають платити не мінімальну зарплатню, а середню. Тому якщо хлопцям платили по 300 євро, то мені – 500 євро. Цього вистачало на харчування та для того, аби винаймати квартиру. До 18 років мені фінансово допомагали батьки.
– Які головні відмінності ти помітив між українськими та румунськими молодими гравцями у побутовому та футбольному плані?
– Румунські молоді гравці люблять погуляти, але не люблять напиватися. У нас якщо пацани п’ють, то до останнього. Там це роблять потрошку.
Антон Калайтан, фото: Instagram
У футбольному плані, повторюся, там акцент більше на техніку, а в нас на боротьбу. В Румунії техніку із дитинства прищеплюють. В Україні також зараз дитячі тренери почали змінювати підхід, але там це стали робити раніше.
– Як в ігровому плані у тебе склалося у Стяуа?
– Через вічні судові процеси клубу ми грали не у Вищій юнацькій лізі, а у Першій. Нам протистояли команди взагалі не нашого рівня. Я у кожній грі, виходячи на заміни хвилин на 30, забивав по два-три голи. Ми вигравали по 12:0 чи 15:0.
Якось ми розгромили Конкордію U-19 і я забив три голи. Після матчу мені кажуть їхні представники: «Давай до нас». Я відмовився, бо мені усе подобалося у Стяуа. Я не був основним гравцем, але завжди отримував ігровий час і був задоволений цим тоді.
«За те, що обматюкав арбітриню, отримав штраф 500 євро та чотири гри дискваліфікації»
– Але згодом ти прийняв пропозицію Астри.
– Так, бо у 18 років мені запропонували контракт з основою Астри та зарплатнею у 1,5 тисячі євро. Я мав грати за Астру-2, але із прицілом під першу команду. У Стяуа мені такого не пропонували, тому очевидним рішенням було зробити цей крок.
– Астра за тебе якусь компенсацію платила?
– Це була дуже довга історія. Астра не хотіла платити компенсацію. Аби піти безплатно, я мав отримати відкріпний лист з кожного клубу, у якому займався до 23 років.
Олександр Москаленко з Арсеналу, як почув, що мене беруть на професійний контракт, запросив 20 тисяч доларів. На щастя, вдалося із ним домовитися.
Заминка вийшла із ЦСКА (Київ), за який я недовго грав перед переїздом до Румунії. Цей клуб перестав існувати, тому по закону право на отримання компенсації перейшло до УАФ. Довелося домовлятися, аби вони заплющили на це очі. Мої батьки зі свого боку підписали документ, згідно з яким брали на себе зобов'язання сплатити ці гроші, якщо УАФ їх все ж таки запросить.
– Штрафи ти колись платив у Румунії?
– У мене була дуже неприємна ситуація, із якої я виніс урок назавжди. Ми грали принциповий матч за дубль Астри проти Динамо (Бухарест). Суддею була дівчина, яка працювала дуже погано.
У нас на полі увесь матч тривала заруба із центральним захисником команди суперника. То він мені на ногу наступить, то десь штовхне, поки суддя не дивиться. І ось я в одному з епізодів увірвався до штрафного майданчика, побачив, що цей оборонець на мене летить зі злобою, і добре підставився, аби заробити пенальті.
Антон Калайтан, фото: Instagram
На мою думку, це було чисте пенальті, але ця дівчина його не поставила. Я трішки негарно висловився на її адресу румунською мовою. М’яко кажучи, трішки обматюкав. Вона мені одразу показала червону картку.
Я отримав штраф 500 євро від федерації та ще й дискваліфікацію на чотири гри. По закону клуб мав сплатити цей штраф, але за неспортивну поведінку це довелося зробити мені. Я на майбутнє зрозумів, що краще не сперечатися, адже до добра це не доведе. Тепер намагаюся із рефері взагалі не розмовляти.
– Чому ти не затримався в Астрі?
– В клубі були фінансові труднощі, і я не бачив там розвитку. Мене запрошували нібито під першу команду, а я за неї жодного матчу не зіграв. Навіть у заявку не потрапив.
Постійно змінювалися тренери. Тільки починаєш себе проявляти перед тренером основи, його змінюють і ставлять іншого. І так все по колу. Продовжувати контракт мені пропонували на тих самих умовах. А який розвиток? Те, що мені обіцяли, не виконали.
«Я був перекладачем на суді Ракицького. Він не хотів платити гроші агенту»
– Як ти опинився у Німеччині?
– Через агента Олега Шелемея. Він українець, але на той момент вже довго жив у Німеччині. Він закинув мене у Теніс Боруссія (Берлін), а потім до ФК Кобленц з четвертого дивізіону.
– Який там рівень?
– Там професійні контракти на нормальні гроші. Я отримував 2,5 тисячі євро.
У Кобленці приходило по чотири-п’ять тисяч людей на ігри. Футболісти – це зірки того міста, їх усі знають, фотографуються та беруть автографи. У 19 років це був нормальний варіант.
– Були перспективи йти далі?
– Мені Шелемей обіцяв і дубль Айнтрахта, і дубль дортмундської Боруссії, які грали у третій Бундеслізі. На той час це мені здавалося можливим і треба було із чогось починати. Проте до того не дійшло. Бо агент спочатку класно розповідав, але на цьому усе й завершилося.
Одного разу, коли я вже йшов з Металіста 1925, він мені зателефонував та каже: «Є варіант поїхати у Норвегію. Вища ліга, зарплата п’ять тисяч євро. Поїдеш?». Відповідаю: «Блін, звичайно поїду, давай!». Після цього ми не спілкувалися (сміється, – прим. Д.В.).
Ми у той момент із дівчиною моєю їхали, вона усе все чула. Сидить, посміхається. А я кажу: «Не посміхайся, бо він такий, що добре розповідає, а на ділі нічим сильно не допоміг».
– Цікавий агент.
– Так, людина специфічна. Тепер я розумію, чому із ним судився Ярослав Ракицький (сміється, – прим. Д.В.). Я ж, до речі, був перекладачем під час розгляду їхньої справи у Лозанні.
Ярослав Ракицький, фото: ФК Шахтар Донецьк
– Ого! Що за історія?
– Шелемей тоді був агентом Ракицького, і вони розривали відносини. Я був у Кобленці, мені дзвонить агент та каже: «Дивись, Антоне. Мені треба буде трохи допомогти із перекладом у Швейцарії. Зможеш?». Він мені навіть особливо не розповів, як усе це буде проходити.
У підсумку ми приїхали в арбітражний суд у Лозанні. Перед початком засідання мені дали бланк, де я мав заповнити свої дані. І тут я зрозумів, що буду не просто допомагати, а стану повноцінним учасником судового процесу і напряму перекладатиму слова агента. Так він вирішив зекономити на перекладачі. Дуже весела вийшла ситуація.
– Як пройшло засідання?
– Ракицький не приїхав. Він із дружиною вийшов на зв’язок по Skype. Суть суперечки була в тому, що Ракицький не платив агентські, які були прописані в контракті. Передбачалася сума у 15% від його зарплатні. Цікаво, що Ракицький це підписав, але у суді доводив, що підпис підроблений.
Я не був ні на чиєму боці. Просто перекладав. Наскільки я чув, агент тоді вибив йому зарплатню у 200 тисяч доларів. Ракицький був найбільш оплачуваним українським футболістом Шахтаря. Платити агентські Ярослав не хотів, бо в нього специфічна дружина, про це багато хто знає. Вона почала контролювати його фінанси та говорити, що, мовляв, не треба нікому нічого платити.
– І чим усе завершилося?
– Сторона Ракицького знайшла лазівку. Суть була у тому, що ліцензія цього агента була німецькою, а підписав він угоду з українським футболістом. Тобто контракт не мав юридичної сили.
У підсумку суд Ракицький виграв. Це все, що я знаю. Більше мене у деталі цієї справи не вводили. Пам’ятаю, написав потім цьому агенту: «Як суд?» Бо мені ж цікаво, чим усе завершилося. Але він проігнорив. Я потім сам побачив в інтернеті, що Ракицький виграв. Гроші тому агенту не віддали.
«Ндукве після дебюту за Металіст 1925 прийшов на тренування з похмілля, але толк з нього в Поліссі буде»
– Чому ти у підсумку вирішив покинути Європу?
– Українцям завжди було важко розібратися із візами. В Румунії це було зробити простіше. У Німеччині, аби отримати робочу візу, необхідно було пройти цілий квест.
Треба було німецькою написати мотивацію, автобіографію, дистанційно відкрити з України у Німеччині рахунок у банку та мати на ньому десть тисяч євро для проживання. Я усі документи зібрав. Начебто повинно було вистачати та ніяких проблем не повинно було виникнути.
– Що ж завадило?
– В мене не було знання німецької мови.
На співбесіді, яку я чекав два місяці, мене питають: «А де ваше знання німецької?». Кажу: «А в мене немає. Я приїхав грати у футбол, мені мову знати не обов’язково. У мене є гроші, лист від команди, запрошення і купа всього». Мене одразу попередили, що без знання мови мені консул може відмовити у робочій візі.
Через два тижні прийшла відмова по візі, де на двох чи трьох сторінках мені розписали причини. В основному через те, що я не знаю мову.
Все. І ніхто нічого не міг зробити. Накатався я, вирішив, що буду повертатися до України.
– Чому, окрім Рубікона, який тоді виступав на аматорському рівні, тобою ніхто більше не зацікавився після повернення?
– Я відмову по візі отримав вже наприкінці трансферного вікна, тому просто не встиг знайти собі професійну команду.
Побував на переглядах в Олімпіку, Руху, але не сильно мене хтось хотів брати, бо команди були укомплектовані. Зміг знайти лише Рубікон, бо ця команда мала можливість заявити мене на аматори, аби я хоч десь грав.
– Згодом професійну команду тобі все ж таки знайти вдалося і ти став гравцем Металіста 1925. Як ти туди потрапив?
– Допомогла агенція PART of the GAME. Я поїхав туди взимку прямо перед карантином. Очолював команду Андрій Демченко. Хороший спеціаліст, ставив якісний футбол.
Антон Калайтан, фото: Instagram
Усе сподобалося і я повинен був летіти на збори до Туреччини із командою. Однак, здається, Сергій Стороженко сказав, що краще не вилітати, бо розпочиналася пандемія та закривали кордони. Мовляв, ліпше залишитися. Так все і вийшло. Ніхто нікуди не полетів, а чемпіонат поставили на паузу. Я контракт також, звичайно, не підписав.
Влітку потім супершвидко дограли той чемпіонат, Металіст 1925 погано виступив, прибрали Демченка і призначили Валерія Кривенцова. Я вже перед цим спеціалістом почав себе проявляти й ми нарешті підписали контракт.
– Ти у Металісті 1925 пограв разом із Денисом Ндукве, якого зараз зі Звягеля взяли на збори із Поліссям. Що це за футболіст?
– Ми разом підписали контракт. Це дуже-дуже талановитий футболіст, що було зрозуміло одразу. Тоді йому ще не вистачало досвіду і він не так серйозно ставився до тренувального процесу. Потім ми ще перетиналися, коли я грав за Рубікон, а він був у Чайці.
Коли він прийшов у Звягель, то вже трішки подорослішав. Оскільки Звягель співпрацює із Поліссям, то, думаю, закономірно, що його взяли на збори із командою Юрія Калитвинцева. Сподіваюся, що цей спеціаліст зможе його розкрити й все вийде.
– Які його сильні сторони?
– Дуже класний дриблінг, обіграш. Ндукве – по-спортивному агресивний футболіст. Не грає на чистих м’ячах. Може видряпати м’яч, піти у підкат. У нас часто були у Металісті 1925 хороші заруби на тренуваннях. Він міг із двох ніг стрибнути, штовхнути. Здорова футбольна агресія в нього завжди була. Ось ця ігрова майстерність разом з агресією його дуже виділяли.
– Що в нього по дисципліні?
– Дисципліна трохи шкутильгала. Пам’ятаю, після свого дебюту за Металіст 1925 приїхав на тренування трішки з похмілля. Лікар його не пустив на тренування. Через подібні речі багато молодих футболістів проходять.
Денис Ндукве, фото: ПФК Звягель
Кривенцов його підтримав і більше подібного не було. Востаннє, коли я зустрічався із Ндукве, то не впізнав його у гарному сенсі. Він виріс, це вже інша людина. Думаю, толк з нього буде. Шанси у Поліссі в нього є.
«Гельзін не хотів повністю передавати права на Олімпік власникам Рубікона. Тому проєкт загнувся»
– Чому ти лише пів року пограв у Харкові?
– Перед командою стояло завдання підвищитися у класі, тому почали запрошувати гравців з УПЛ. Після першої частини сезону Кривенцов відверто сказав, що на ігровий час розраховувати мені буде важко, адже на моїй позиції значно зросла конкуренція.
Вирішили, що треба відправлятися мені в оренду, хоча в мене і так угода була лише на один сезон. Був варіант із Гірником-Спорт, але я сам туди не захотів. У підсумку опинився в Буковині.
– На початку наступного сезону ти вже підписав угоду із друголіговим Рубіконом. Як ти там опинився?
– Я у другій своїй грі за Буковину оформив дубль в гостях саме у ворота Рубікона. Вони звернули на мене увагу. Потім ми ще із ними дома у Чернівцях грали. Мені почали дзвонити з Рубікона та кликати в команду.
Я приїхав до Києва на зустріч із президентом. Мені сказали, що стоїть завдання на наступний сезон вийти у Першу лігу. Хороший бюджет, якісне підсилення. Зарплату пропонували у три рази більшу, аніж у Буковині – тисячу євро. Це, здається, у Другій лізі на той час була найвища зарплата. Я підписав контракт і ми поїхали на збори.
– Що там за історія була, коли ви всією командою разом із тренерським штабом заявилися за Олімпік, який опустився у Першу лігу?
– Вже на зборах розпочалися розмови, що, можливо, в Першій лізі ми опинимося раніше запланованого строку. Керівництво Рубікону почало спілкуватися із менеджментом Олімпіка, аби посісти його місце у Перші лізі. Донеччани не збиралися там грати.
Було питання лише у форматі, як це буде виглядати. Або ми будемо грати як Рубікон у Першій лізі, або ми просто усією командою зайдемо як Олімпік у Першу лігу. Юридично простіше було реалізувати другий варіант. Тренерський штаб та усі гравці підписали угоди з Олімпіком на тих самих умовах.
Це були хороші зарплати навіть для Першої Ліги. Бо в більшої кількості команд гравці отримували по 20-25 тисяч гривень. Кривбас міг собі дозволити платити по 100-150 тисяч гривень.
Антон Калайтан, фото: Instagram
– Чому ця історія прожила лише пів року?
– Проблема була у тому, що президент Олімпіка Владислав Гельзін не хотів повністю віддавати права на клуб. А наші керівники хотіли розуміти, у що вони вкладають гроші. Щоб не було такого, що вони витягнуть команду в УПЛ, а Гельзін скаже: «Дякую, до побачення». На тому усе й загнулося.
Думаю, що тодішні керівники Рубікону не надто тепер за це переживають, бо все це відбувалося прямо перед початком війни.
– А хто Рубікон тоді спонсорував?
– Петро Іванов. З ним я спілкувався й по Олімпіку. Були ще двоє людей із Харкова, які спонсорували Олімпік, але я їх ніколи не бачив.
Цікаво, що Іванов мені вже у воєнний час писав та питав, чи не хочу я поїхати у Литву в команду другого дивізіону. Мовляв, через Міністерство молоді та спорту можна зробити візу, щоб мене випустили.
Я дізнався, що зарплата 500 доларів, й вирішив відмовитися. Можливо, років п’ять тому я б і погодився, але не сьогодні. Навіть попри можливість виїхати. Думаю, воно того не вартувало.
«В Олімпіку та Рубіконі здавали ігри. Після поразки від Реала Фарми 0:7 хотів завершити кар’єру»
– Чому ти вирішив повернутися в Рубікон після того, як відновили чемпіонат?
– Перед початком війни я був на зборах із ВПК-Агро, і ми вже про все домовилися. 22 лютого я з Києва приїхав у розташування команди у Дніпро, 23 лютого ми провели два тренування, а на наступний день вже довелося повертатися додому. Тобто війну я фактично зустрів без команди.
Коли вже стало зрозуміло, що футболу в Україні бути, то я трохи потренувався з Оболонню, однак ми не домовилися по умовах. Потім поїхав на перегляд до ФК Львів – не вийшло. Тому залишився у Києві в Рубіконі.
– Із грошима там зовсім важко було?
– Попереднього президента в Рубіконі вже не було. Права на клуб, як я зрозумів, повністю викупив тренер Віктор Курята. Був спонсор, який обіцяв платити. Була Деснянська рада, яка також обіцяла фінансувати.
По факту єдине, що вони давали, це стадіони. Стадіон для тренування та стадіон РВУФК, де Зоря зараз базується. Гроші давали тільки на виїзди та якесь функціонування клубу.
Жодної зарплати за три чи чотири місяці ми не отримали. Постійно обіцяли, але ніхто нічого так і не дочекалися. Набігло у районі 100 тисяч гривень. Це, до речі, єдина команда, яка зі мною не розрахувалися. Я все це пробачив.
– На тлі таких фінансових проблем доводилося брати участь у договірних матчах?
– Я біля цього всього ходив, але конкретно мені ніколи пропозиції не надходили. Я був і не при долі, і не при справі. Дякувати Богу, я в цьому участі не брав, і гордий за це. Думаю, я б відмовився, навіть якби мені запропонували.
Я знаю, що і в Олімпіку, і в Рубіконі здавали ігри. Я про це дізнався від колишніх одноклубників, коли команд вже не стало. Напряму говорили, що деякі гравці були замішані у подібному.
Коли ми вдома програли Реалу Фармі (0:7), то у ЗМІ писали про це. У мене тоді батьки прийшли на ту гру. Після матчу хотілося із футболом завершити. Найприкріша поразка у кар’єрі.
Футболістів, які начебто були при долі, з команди потім прибрали. Бо в УАФ про це все дізналися, і керівництво вирішило на них усе звалити.
Ось такі справи.
