Ольга Ракіцька: «Пісень про футбол у мене ще не було. Ця лунала на матчі Ліги чемпіонів і мрію її виконати в Донецьку»
25561 
Пісень про футбол у нас записувалося немало: Назарій Яремчук, ТНМК, Юркеш, Гайтана, ВУЗВ, Мотор’ролла, Анатолій Матвійчук… Але писалося це в роки великих перемог ‒ 1986, 1999, 2006. У наші часи, здавалося б, не до поєднання мистецтва та спорту. Проте зовсім інакше думала Ольга Ракіцька. Для неї футбол і музика – дві частини одного цілого, тому що вона – дружина захисника Шахтаря Ярослава Ракіцького, а також співачка ‒ в доробку якої низка синглів і лонгплеїв, а також коллаби з такими артистками, як Ірина Білик та Оля Бажана.
Ольга Ракіцька. Фото: особистий архів Ольги Ракіцької
Пісню «Помаранчеве серце» Оля Ракіцька виконала перед матчем Ліги чемпіонів Шахтар – Антверпен, і «гірники», ‒ знаєте, що? ‒ виграли!
В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Ольга Ракіцька розповіла про:
- запис пісень про Шахтар і Донецьк
- артистичні здібності Ярослава Ракіцького та Сергія Кривцова
- сприйняття війни та вимушене переселення
- традиції та музичні інтереси родини
«Мрію виконати «Помаранчеве серце» в рідному місті ‒ Донецьку»
‒ Гамбург, Ліга чемпіонів. Матч Шахтар – Антверпен. І на стадіоні лунає ваша пісня «Помаранчеве серце». Ваші відчуття?
‒ Коли ми всією родиною прийняли рішення повернутися з Туреччини в Україну, нас глибоко вразило побачене. Наша батьківщина, наші люди… Як мужньо вони справляються зі страшними викликами, які ставить війна кожен день!..Моя мова, якою я висловлюю почуття – це музика, творчість.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Тож серед пісень, які я записала за цей час, з’явилося й «Помаранчеве серце». Вона присвячується футболу, тому що Шахтар для Донецька, області, України – це більше, ніж команда, а футбол – це більше, ніж спорт. Дуже мрію виконати цю пісню в рідному місті, але поки в Гамбурзі ми також відчули часточку Донбасу та України, тому що багато наших переселенців, людей, які живуть, працюють або навчаються в Німеччині, спеціально приїхали на матч Шахтаря, щоб підтримати нашу українську команду.
‒ Розкажіть про творчий колектив, який працював над піснею «Помаранчеве серце».
‒ Є прекрасні творчі люди, з якими я працюю. В серпні я придумала ідею «Помаранчевого серця», написала слова і музику. Звернулася до своєї подруги, відомої української композиторки Олі Бажаної, і ми допрацювали музику на студії. Потім із саундпродюсером Алексом Бабченком записали пісню.
‒ Чи в вашій творчості раніше були пісні, присвячені футболу?
‒ Ні, ніколи до цього в мене не було пісень про футбол. Але мій чоловік Ярослав Ракіцький більше 10 років грає за Шахтар, а в клубі опинився ще раніше. Він пройшов кожну сходинку в клубі – академію, юнацький склад, Шахтар-3, дубль, основна команда. І, ви знаєте, я відчуваю, що весь час була поряд і ніби також із ним це все пройшла. Тож пісня про футбол – це від душі, від пережитого. Ті, хто також має стосунок до цієї прекрасної гри, думаю, впізнають і зрозуміють багато емоцій і думок, які закладені в «Помаранчеве серце».
‒ У вашій творчості особливу долю відіграла пісня «Мой город» про Донецьк — яка стала ніби творчим відображенням туги по рідному місту. До того ж, писалася вона в ті часи, коли тільки починався цей жахливий конфлікт, який призвів через роки до повномасштабної війни. Як прийшла до вас ідея написати цю пісню?
‒ Ця пісня написана ще 9 років тому, в той рік, коли ми переїхали з Донецька до Києва. З того моменту й почалася моя музична кар’єра. Спочатку я виступала на різних заходах, фестивалях. І вже тоді, до речі, в мене з’явилася перша україномовна пісня – «Полетіли». Саме тоді ми познайомилися з продюсером Михайлом Ясінським – ми почали співпрацювати й на наступних записах.
«Мой город» ‒ це пісня, яка записана за безпосередніми життєвими переживаннями. Завдяки Олі Бажаній, з якою ми познайомилися, під час наших бесід у студії виникла ідея саме такої пісні – присвяти рідному місту.
«Чи виконала б Гімн України перед матчем Шахтаря чи збірної? Однозначно»
‒ Про вас — коли зрозуміли, що хочете займатися творчістю? Чи займалися музикою в шкільні часи?
‒ Ще в дитинстві я співала, ходила на вокальний гурток. Ми виступали на різних заходах нашим дитячим «бендом» ‒ ансамблем.
‒ З ким хотіли б заспівати дуетом?
‒ Все повинно бути органічно, як у нас із Іриною Білик – ми познайомилися, подружилися. Потім прийшла ідея, що вона бере мене в свій тур. Ми прожили півроку в режимі переїздів і виступів по різних містах України. Тож дует став органічним продовженням нашого спільного творчого життя – вже була в нас якась дружба, взаєморозуміння, синергія.
Якщо я ще на життєвому та творчому шляху зустріну таку людину, з якою ми створимо дует і зможемо заспівати однаково важливу для нас обох пісню, яка бринітиме та резонуватиме нам обом, то це чудово. Адже в творчості дует, колаборація – це завжди круто, об’єднання різних творчих сил заради спільного результату – пісні, альбому, це, до певної міри, магічний процес.
‒ Який стиль музики вам подобається найбільше, а який — категорично ні?
‒ Взагалі для себе не розділяю так музику – що ось це мій стиль, а це – категорично ні. Я – меломанка, тож слухаю багато різної, навіть протилежної музики. Від Шаде ‒ моєї улюбленої співачки, яка й нині звучить неймовірно сучасно та стильно, і до якихось найбільш несподіваних музичних напрямків. Зараз от я слухаю український поп – він стрімко розвивається і багато людей, які роблять щось дуже цікаве. Як. наприклад, Макс Барських із його перекладним альбомом.
Тож я слухаю дуже різне – не обов’язково тих артистів, які є моїми улюбленими. Адже музика – це супутник нашого настрою, світосприйняття, почуттів. І під настрій можна слухати зовсім різну музику.
Ольга Ракицька з уболівальниками Шахтаря. Фото: особистий архів Ольги Ракицької
‒ Чи розглядаєте можливість заспівати Гімн України перед матчами Шахтаря чи збірної?
‒ Однозначно! Це одна із творчих мрій, адже футбольне дійство завжди перетинається з творчістю, з підйомом духу. І заспівати Гімн України, допомогти творчо оздобити футбольний матч високого рівня – це справжня мрія. До речі, Шахтар у цьому плані є дуже прогресивним клубом – адже, коли глядачів допускали на стадіоні, у «гірників» завжди було ексклюзивне музичне оформлення матчів.
«Кривцов усіх вразив оксамитовим тембром, та й у Ярослава дуже гарний слух і голос»
‒ Якби збирати гьорл-бенд із дружин наших найкращих футболістів, хто із дівчат найбільш музичний?
‒ За всіх не скажу, але, наприклад, Маргарита Рибалка раніше співала й була в girls band’і – це дуже класна людина, з якою ми спілкуємося. Зараз вона займається іншим мистецтвом - дизайнерським, і в неї дуже добре виходить.
‒ А хто із футболістів має гарний голос і слух?
‒ Якось ми були в караоке, і присутніх вразив Сергій Кривцов. У нього такий сильний, оксамитовий голос! Я Серьожі про це казала – він відповідав, що йому дуже приємно.
‒ Можливо, колись так і станеться! А Ярослав Ракіцький може здивувати не тільки на футбольному полі?
‒ Я хочу сказати, що в Ярослава дуже гарний слух і голос. Але, коли я пропоную йому позайматися вокалом, він сміється й навіть не розглядає такої можливості.
‒ Все ще попереду! До речі, а яку музику слухають у родині Ракіцьких? Що й кому подобається?
‒ От зараз, коли ми збираємося цілою родиною, або в рідкісні моменти удвох, це таке щастя, що здається ‒ будь-яка музика підійде. Річ у тім, що ми з дітьми в одному місті, а Шахтар ‒ в іншому. Тож, між Києвом і Львовом, ми не можемо дуже часто їздити одне до одного.
Але, коли вдається зібратися родиною, а ще приїдуть родичі, то ми завжди слухаємо сучасну українську музику.
‒ Що найбільше вам подобається у роботі співачки: студійна частина, сам творчий процес, живий виступ?
‒ Уявляєте, ви перерахували всі основні частини роботи артиста – і я зараз так думаю, що всі вони мені неймовірно подобаються. Це як колеса машини, її мотор і кабіна – вони працюють тільки коли всі разом.
Я, сама по собі, інтроверт. Тож мені саме ті дорогоцінні хвилини, коли зароджується та обдумується пісня, найбільш близькі. Проте пісня – це щось живе, що має свою долю та власне призначення. Тож я не можу сказати, що менш важливі чи менш цікаві запис у студії, концерт, де можна доведену до досконалості пісню виконати перед людьми.
А кожна хороша пісня – це ж іще процес оформлення: відео-кліп, сингл або альбом, процес подачі, промоушну релізу… Це все також залучає до роботи творчих людей із інших галузей – і всі разом роблять, по суті, один продукт.
Додам ще одне дуже-дуже важливе. Сам фідбек від слухачів ‒ це неймовірно важливий момент, адже ти відкриваєш щось сокровенне іншим незнайомим людям, і тобі цікаво, чи зрозуміють тебе, чи сприймуть те, що ти переживаєш. Це тебе направляє та стимулює рухатися далі, писати далі. Це адреналін, який тебе підштовхує.
«Серед наших ровесників я не бачила, щоб хтось так «горів» своєю справою, як юний Ярослав Ракіцький ‒ футболом»
‒ Яка історія вашого знайомства з Ярославом?
‒ Ох, яке інтерв’ю у нас виходить! Це було в Донецьку через наших спільних друзів. Ми з моєю подругою проживали по сусідству – на сьомому та восьмому поверхах. Спочатку познайомилися з хлопцем, який виявився другом Яріка. Він нам написав: «Дівчатка, що зараз робите? Давайте зустрінемося, погуляємо. Я візьму мого друга».
Це була неділя, ми жили недалеко від них. Третя команда Шахтаря чи U-19, як там вірно, проживала там в гуртожитку. Ми під’їхали на тролейбусі, познайомилися – і все! Як Ярослав мене зустрів, я відчула, що він не відходив від мене цілий вечір. Він взяв мій номер телефону, і в цей же вечір запросив на зустріч вже суто удвох.
І з того ж дня ми, як голубки, відразу закохалися й наші друзі нас більше не бачили:) Десь на третій чи четвертий день нашого знайомства Ярослав сказав мені: «Ти будеш моєю дружиною, у нас будуть діти, я вже ніколи тебе нікому не віддам».
Родина Ракицьких. Фото: особистий архів Ольги Ракіцької
‒ Третій чи четвертий день знайомства? І ваша реакція на це?
‒ Я ще подумала: «Ох нічого собі, який самовпевнений хлопчик!» Але ж вийшло так, як Ярослав говорив…
‒ Коли ви дійсно відчули, зрозуміли й прийняли професію футболіста в усій її тяжкості?
‒ От якраз від першого ж дня знайомства я не мала сумнівів і відразу це зрозуміла. Дивлячись, як горять очі Ярослава, коли він говорить про футбол, готується до ігор, переживає після матчів, я навіть сумнівів не мала, що це справа всього його життя.
Ми ж взагалі були дітьми – по 16-17 років, і в моєму оточенні, серед дівчат і пацанів після школи, моїх однокласників, я не бачила такого ставлення – щоб хтось так свою справу любив. Усі думали, як погуляти, де потусуватися, що ще цікавить у такому віці? А от Ярослав настільки «горів» футболом, що я зрозуміла, що теж це люблю. Я не пропускала жодного матчу, де він грав. Це стало важливою частиною мого життя. Я наскільки в це закохалася, що проживала футбол разом із ним – ми обговорювали, яка ситуація в нього, які стосунки з тренерами (навіть з ними ми спілкувалися – з тим же Ігорем Леоновим, він про Ярослава мені розповідав, пишався ним як вихованцем).
Футбол відразу став частиною мого життя, я завжди вірила в Ярослава. Він спершу був не захисником, грав вище на фланзі. Забивав багато голів. І в мене був дитячий захват від того, як у нього виходить справа, якою він так захоплюється. До речі, точно так само футбол сприймала і родина Ярослава – його мама, сестра, дядько, бабуся з дідусем зокрема. Футбол нас об’єднує – завжди на всіх застіллях, наприклад, на Різдво, все одно гра це головна тема бесіди, і весь всесвіт крутиться навколо футболу.
‒ Які футболісти — за межами поля?
‒ Та футболісти точно такі ж люди, як і в усіх представниках професій. Такі ж турботи – життя, сімʼя, діточки… Залежить, хто яка людина – але футболісти зазвичай добрі, щирі, справжні.
‒ Що любить і чим цікавиться Ярослав?
‒ Футбол залишаємо за дужками, вірно? Якщо це відпустка, то Ярослав дуже любить теніс. Навіть під час відпочинку він любить, як каже, «заруби» ‒ виходить на корт пограти і, здебільшого, виграє. Навіть дочку Ярославу він віддав на теніс.
Але, загалом, ми любимо просто побути вдома. Не літають літаки, дорога займає неймовірно багато часу. Вдома Ярослав буває рідко – настільки, що ми всі встигаємо скучити на найвищому рівні. Тож, коли збираємося всі разом, це вже свято і радість.
«Ярослав – це людина з великим серцем, просто ніколи не афішує благодійність і про це не говорить, це для нього як саме собою»
‒ Як у родині сприймали критику Ярослава в попередні роки?
‒ Так, це правда, що критики було багато. З одного боку, вже імунітет певний виробився, а з іншого боку – неприємно, коли йде порожня та необґрунтована критика. Не можу сказати, що нас це не зачіпає, але ми навчилися з цим жити. Тим більше, основні закиди – абсолютно безпідставні. Хто близько знає Ярослава, той завжди нам говорив: «Ох, як же все це, про що говорять, відрізняється від того, що є насправді!» Просто Ярослав – він такий, що не любить дарма балакати, не вважає за потрібне на все відповідати.
Я від себе скажу, що Ярослав – це людина з великим серцем. Близькі люди знають, скільки він зробив для людей ще до війни, і скільки допомагав і дитбудинкам, і багатодітним сім’ям, і допомагав рятувати життя людям. А зараз основна допомога йде на ЗСУ. Я не буду називати конкретні цифри, але це дуже багато. Ярослав ніколи не афішує благодійність і про це не говорить. Це для нього як саме собою. Але як тільки він відбувся як футболіст, завжди допомагав і допомагає людям.
Ярослав Ракіцький. Фото: Шахтар
‒ Коли вперше зрозуміли для себе, що це йде справжня війна? Як було в 2014, в 2022-23?
‒ 2014 рік, коли ми виїжджали з Донецька, було дуже важко. Ми не могли зрозуміти, що насправді відбувається. В мене була думка, що ось-ось це закінчиться, і ми повернемося. Може, це захисна функція нашого мозку – але ти навіть не хочеш сприймати такого варіанту, що це може бути надовго.
Але тоді, в 2014-му, я не розуміла, наскільки глибока це буде рана. Хоча ми звідти. Ми дуже багато чого втратили в Донецьку. Я вірила в краще. Що не може ж бути, щоб це надовго. Нас рятувала наша робота. Мене - музика, Ярослава – футбол. Ми думали, що це отака фортеця, до якої немає доступу стороннім турботам. Але в 2022 році до нас прийшло усвідомлення, що ніщо не може бути поза політикою та поза війною. На жаль. Це страшний біль.
‒ А як місто це все переживало? Ваші буденні знайомі?
‒ Тут важко сказати. Це дуже особисті моменти, які в кожного по-різному. Мені здається, що всі ми – команда, гравці, наші родини, сприймали це схожим чином. Тим більше, ти виїхав із Донецька в Київ. Ти в своїй країні, серед своїх. Хоча раніше ставлення до нас, донеччан, було, скажімо так, особливим. Зараз воно вже не таке. Люди зрозуміли, що війна може статися з будь-ким, прийти до будь-якого міста. Що ми всі – українці.
Більшість людей, звісно, неймовірно боялися війни, загострення, втрати звичного життя. Багато хто вірив, що сторони примиряться, що це швидко закінчиться. Ми виїхали із Донецька в мирну частину України, ми всі були за мир і не хотіли, щоб наш світ руйнувався й наставали чорні дні війни. 24 лютого 2022 року я особисто зрозуміла, що то були ілюзії. Страшна війна, яку розв’язала Росія все перевернула. Моє найбільше бажання – щоб Україна вистояла і перемогла в цій війні. Наша родина всією душею прагне цієї перемоги! Наші люди не повинні гинути! Біль, який кожен день відчувають родини, які втрачають своїх синів, батьків, просто неможливий.
‒ Чи живі ваші улюблені, найтепліші місця родини Ракіцьких у Донецьку?
‒ Боже, це найважче питання. Там таке твориться, місто настільки змінилося… Місто, де я народилася, місто мого дитинства, місто, де я зустріла своє кохання, місто, де все починалося… У мене сльози на очах… Можу сказати тільки таке: Донецьк, живи! Ми обов’язково зустрінемося!
«Коли Ярослав розірвав у Туреччині контракт, він такий вчинок зробив… Ви б переконалися, що не все в футболі заради грошей»
‒ Який найтепліший спогад про "Донбас-Арену" та Шахтар попередніх років?
‒ Я в житті не бачила красивішого, затишнішого, комфортнішого стадіону, ніж «Донбас-Арена»! Це був живий організм! У нас був свій сектор – Shakhtar Family. Там були розвішані всі наші фото. Приходили родини з дітьми, займали дитячі зони. Ми зустрічалися родинами. Спілкувалися дівчата між собою, навіть приходили за 1,5 години від футболу, потім вболівали разом…
А як там потужно вболівали!.. Кожна гра проти Динамо була виграна – це такі були принципові матчі, що енергетика навіть через роки пробиває! Кожен похід на стадіон і кожен матч був як свято!
‒ Які враження від концерту Бейонсе на відкритті стадіону?
‒ Після виходу моєї пісні дуже багато людей мені написало, що вони взагалі не знали, що у нас така крута була «Донбас-Арена», що тут були такі виступи світового рівня… А я це все бачила й пережила! Сподіваюся, що наш, український, Донецьк проведе ще кращі концерти.
Бейонс. Фото: Google
‒ Чи щасливий Ярослав повернутися з Туреччини в Шахтар?
‒ Ох, ну достатньо мою пісню послухати, щоб зрозуміти:) Це його життя, це його дім. Коли говорять, що все в футболі робиться заради грошей, то я вам скажу, що для Ярослава ніколи гроші не були на першому місці. Він розірвав контракт з Аданою, де були значно вигідніші умови. Але Ярослав пішов туди, де його серце.
Пам’ятаю, як Ярослав сказав, що повертається в Шахтар, це був найбільш щасливий день – і для нього, і для нас. Відчуття, коли ти повертаєшся додому, ні з чим не порівняти.
‒ Як ставиться Ярослав Ракіцький до того, щоб він повернувся в збірну?
‒ Я думаю, що Ярослав хотів би цього.
‒ Чи вірить, що Україна пройде через плей-офф на чемпіонат світу?
‒ Вірить! І завжди вболіває за збірну.
‒ Якщо ваша доня Ярослава стане співачкою, а син Артем — футболістом, це ідеально чи не обов'язково?
‒ Це ідеально, але не обов’язково, звісно. Яким талантом Бог нагородив діточок – ніхто цього не вибирає, а наша справа, – батьків, ‒ вчасно розгледіти потенціал і підтримати. Я за особистим прикладом можу сказати, що, коли людина рухається в напрямку своєї місії та потенціалу, то вона стає щасливою. Ніщо людину не робить настільки щасливою, як реалізація. Ми всі прийшли на цю землю, щоб нести свою місію. Тож, ми не знаємо, що для Ярославки та Артема призначено… Якщо це футбол – клас! Якщо це музика – супер! Ми повинні це підтримати – щоб дітки розкривали свої таланти, а футбол це чи музика – це вже покаже життя.
