«Більшість футболістів в Україні – «терпіли»: Микита Шевченко – про «кидки» Гєллєра, «Ротань-стайл» та роки в Шахтарі

Переглядів 4503
Дмитро Вєнков Дмитро Вєнков
7 голосів
«Більшість футболістів в Україні – «терпіли»: Микита Шевченко – про «кидки» Гєллєра, «Ротань-стайл» та роки в Шахтарі
Микита Шевченко, фото: ФК Олександрія
Колишній голкіпер Шахтаря, Зорі та молодіжної збірної України Микита Шевченко, який нині виступає за Олександрію, дав велике інтерв’ю «УФ» про свою кар’єру.

Ексворотар Шахтаря, Маріуполя, Зорі, Карпат та молодіжної збірної України Микита Шевченко, який сьогодні є першим номером Олександрії, в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» пригадав найбільш яскраві сторінки своєї футбольної біографії.

Протягом об’ємної бесіди, герой, зокрема, розповів про наступне:

  • Чому в Олександрії Ротаня не виходить?
  • Як президент Зорі Гєллєр «кинув» на зарплату та премію?
  • Хто жорсткіший тренер: Луческу чи Вернидуб?
  • Після якої гри Вернидуб хотів покинути Зорю ще у 2013 році?
  • Як футболісти луганців сім місяців грали безплатно?
  • Чи справді Фонсека копіював стиль Луческу в Шахтарі?
  • Що завадило виграти конкуренцію в П’ятова у складі «гірників»?
  • Чому Зоря не побігла виривати срібло УПЛ у матчі із Десною?
  • Що насправді стало причиною бажання Скрипника змінити Зорю на Дніпро-1?
  • Яке рішення Андрія Шевченка не дозволило дебютувати в збірній України?

«Наприкінці минулого сезону Олександрія «обкакалася»

– Микито, як оцінюєте хід нинішнього сезону для Олександрії?

– Завжди хочеться бути вище. Перші пів року ми адаптувалися до нових вимог тренерського штабу на чолі із Русланом Ротанем, було багато змін. Дуже сподіваюся, що навесні у нас все вийде. 

Можливо, цей сезон стане перехідним, а із наступного будемо ставити перед собою задачі та успішно їх виконувати.

– Чого, на ваш погляд, нині не вистачає команді, аби бути вище?

– Голів забитих (сміється, – прим. Д.В.). Завершення в нас трохи шкутильгає. Проте я вже побачив позитивні нотки у спарингах на зборах та офіційних іграх в другій частині кампанії. Ми почали більше створювати небезпечних моментів.

– Як команда пережила новину про технічну поразку від Шахтаря?

– Посумували трохи й продовжили працювати далі. Звичайно, прикро, але вже нічого не змінити. Спрацював людський фактор. Треба рухатися далі.

Іван Калюжний в матчі з Шахтарем, фото: ФК Олександрія

– Футбол Ротаня є досить непростим. Чи розуміють гравці його вимоги та, чи готові їх виконувати?

– Так, ми готові. З кожним разом виходить все краще. Мало хто в нашому чемпіонаті намагається так грати. Це дійсно важкий футбол. Проте водночас він цікавий. 

Кожен виходить на поле та знає, що потрібно робити. Іноді щось може не виходити, але якщо продовжувати грати у цей футбол та вивчити його, він принесе результат.

– В минулій кампанії Олександрія драматично в останньому турі втратила п’яту сходинку, хоча всю другу частину чемпіонату йшла у зоні єврокубків. Що це було?

– Мабуть, це провали. Ми самі були у шоку. Досі не можемо відійти від цього та намагаємося не згадувати. Навіть не знаю, як відповісти на це питання. Дуже важко пережили.

– Яке пояснення ви можете знайти цьому провалу?

– Пояснення завжди можна придумати. Проте я, мабуть, краще промовчу. Обкакалися – ось таке пояснення.

– Можливо, якийсь матч став ключовим, де ви недорахувалися заповітних очок?

– Гостьова гра із Вересом, я думаю. Ми вели 2:0 і зіграли внічию. Якби перемогли, то за три тури до фінішу гарантували б собі місце у п’ятірці.

– Які завдання стоять перед Олександрією до кінця нинішнього сезону?

– Якщо дивитися реально, то зараз нам треба якомога далі відірватися від зони перехідних матчів та закріпитися у середині таблиці. У наступному сезоні можна спробувати поборотися за щось більше.

Гравці Олександрії, фото: ФК Олександрія

«Гєллєр думає, що футболісти Зорі – це його раби»

– Рік тому ви покинули Зорю, де провели великий відрізок своєї кар’єри. Як розійшлися із клубом?

– Розійшовся я не дуже добре. Не з командою, не з клубом, а особисто із президентом Євгеном Гєллєром. Він не виконав свої зобов’язання переді мною. 

Пів року я фактично був без команди та переживав апатію. Були думки взагалі завершити із футболом. Дзвонили агенти, але я казав, що нічого не хочу. Керівництво соки попило з мене…

– Чим ви взагалі займалися протягом першої частини минулого сезону? Про вас майже нічого не було чутно.

– Відновлювався після операції на меніску у Німеччині. Мені допомогли батьки Йоеля Абу Ханни, які домовилися із лікарями. Після зустрівся із президентом клубу та знову повернувся до Німеччини на реабілітацію та до сім’ї. Відновлювався фізично та морально.

– Зоря вам залишилася винна гроші?

– Ми без грошей певний період сиділи ще до початку повномасштабного вторгнення. Після початку великої війни клуб взагалі пропав. Тодішній гендиректор Станіслав Оганов написав: «Бережіть себе, завдання – вижити». На цьому все. Потім вже перед стартом нового сезону запитали про розміри кросівок та коли й де збираємося.

Зоря винна мені гроші приблизно за рік. Нині із клубом в мене триває судовий процес. Я подав позов у Палату спорів УАФ. Контракт розірвав в односторонньому порядку.

– Гєллєр – це добро чи зло для Зорі?

– Хм… Тут інь та янь. Іноді складається враження, що для Гєллєра це валіза без ручки, який і нести важко, і кинути шкода. Він тримає цю команду, молодець. Проте, знову ж таки, тримати та виконувати усі зобов’язання перед гравцями – це різні речі. Тому мені важко відповісти на це питання.

Раніше хлопці йшли в Зорю, бо вона грала у єврокубках. Зараз я не знаю, що клуб буде робити. Футбол – це одне велике болото, де усі спілкуються один з одним. Луганцям буде важко набирати футболістів, бо усі знають, що там майже немає ніяких умов. Персоналу, який працює в Зорі, треба пам’ятник при житті ставити.

Євген Гєллєр, фото: Економічна правда

– Говорять, що Гєллєр дуже важко виплачує обіцяні преміальні.

– Так-так. Я ось дивився інтерв’ю Гєллєра Міші Співаковському та плювався в iPad (сміється, – прим. Д.В.). Людина іноді думає, що футболісти – це його раби, які винні перед ним.

Перед моїм поверненням у Шахтар у 2016 році я недорахувався премії за вихід Зорі у єврокубки. В клубі, в принципі, це була нормальна практика. Тим, хто покидав команду, Гєллєр міг сказати: «Кому я винен – усім пробачаю».

«Після Луческу та Яремченка робота із Вернидубом здавалася легкою прогулянкою»

– Свій серйозний футбольний шлях ви починали у Шахтарі. Як потрапили до донецького клубу?

– Займатися футболом я розпочав у рідній Горлівці під керівництвом Юрія Йосиповича Фоміна. Він також був першим тренером Сергія Станіславовича Реброва. Мені дуже подобалося.

Потім Фомін зателефонував моєму батьку та сказав відвести мене у Шахтар. Батько запитав: «Навіщо?». Ну, у підсумку відвіз. 

Приїхали ми восени, я не підійшов. Сказали, що сподобався лише удар. Я тоді ще у полі грав. Запропонували повернутися через пів року. Ми приїхали вдруге навесні, я провів хороше тренування, і мене залишили в другому складі. Моїм першим тренером в Шахтарі був Геннадій Олексійович Куренков, нині вже покійний. Так я розпочав свій шлях у Шахтарі.

– Пам’ятаєте, як вперше потрапили на збори з основною командою за часів Мірчі Луческу?

– Звичайно, тоді в команді була купа зіркових легіонерів. Робота під керівництвом Луческу була хорошою школою для загартування характеру. 

Містер та ще Валерій Іванович Яремченко – це ті тренери, до яких краще не потрапляти, якщо немає характеру. Після них період із Юрієм Миколайовичем Вернидубом в Зорі здавався легкою прогулянкою.

– Як із партнерами склалися відносини?

– Спершу, звичайно, не розумів, що я тут роблю та як сюди потрапив. Воротарями на той час були Андрюха П’ятов, Рустам Худжамов, потім Антон Каніболоцький прийшов. Було прикольно дивитися та набиратися досвіду. Із відкритим ротом прийшов і так само пішов.

Микита Шевченко у Шахтарі, фото: ФК Шахтар Донецьк

– Із кимось здружилися?

– Із П’ятовим в мене склалися хороші відносини, коли я ще прийшов фломастером маленьким. Згадую, як м’ячі йому подавав. Ми досі підтримуємо зв’язок та товаришуємо.

– Один із ключових моментів вашої кар’єри – перехід в оренду до Зорі у 2013-му році. Як ви там опинилися?

– О, це був взагалі цікавий випадок! Можна сказати, що взяв останній білет в купе біля туалету. Ми дублем Шахтаря влетіли 2:8 Динамо в Києві. За нас тоді з першої команди грали Вася Кобін та Алан Патрік. У Динамо також був хороший склад – бігали обидва кенти Артем Мілевський та Олександр Алієв. Ось так нас прибили.

Повернулися ми в Донецьк, нас викликав Луческу та дав дуже хорошого прочухану. Ну, і все. Я не грав, нічого. Це вже був березень і трансферне вікно зачинялося. В останній момент набрав агент Вадим Шаблій і запропонував варіант із Зорею. Пам’ятаю, батько був категорично проти та відмовляв. Я все ж таки погодився та сказав: «Якщо тут не заграю, то шукайте мені роботу на «Стиролі» в Горлівці, буду таблетки виробляти – вітамін С».

«Після мого дебюту за Зорю з Авангардом (1:3) Вернидуб сказав: «Ви мене дістали, усім до побачення»

– Ваш дебют за Зорю припав на кубковий матч проти Авангарду (1:3) після якого начебто Вернидуб хотів залишати команду. Він справді тоді хотів піти?

– В роздягальні він сказав: «Все, ви мене дістали. Усім дякую, усім до побачення». Дякувати Богу, що його відмовили. Матч, звичайно, був веселим.

Я перед цим не пройшов збори, тому також відчував мандраж перед першою грою. Трохи обкакався. Однак дала про себе знати школа Луческу та Яремченка. Я не поплив, зібрався, відтрубив збори та вже в другій частині сезону скористався власним шансом на усі 100%.

– Саме тоді розпочалася окупація Луганську. Як ви переживали ті часи?

– Коли все розпочалося, особисто я був у Києві в лавах молодіжної збірної України. Моя дружина, на той момент дівчина, перебувала в Луганську. Вона мені зателефонувала: «Приїдь, забери мене». В місті було неспокійно. Ходили військові зі зброєю… Ми ще й на першому поверсі жили. Весело, одним словом.

Я головному тренеру Сергію Ковальцю сказав: «Івановичу, в мене болить спина, все, я додому». Прилетів у донецький аеропорт, сів у машину, забрав дружину і ми приїхали у Запоріжжя до кума. Думали, пересидимо пару тижнів, а у підсумку залишилися там.

– Виїжджати було страшно?

– Виїхали ми після 20 травня. Було вже декілька блок-постів. Там цікаві люди стояли з автоматами. Чи накурені, чи п’яні, я не знаю. Було страшнувато. Питали: «Куди їдемо?». Відповідав: «Їду в Горлівку, в мене там прописка, відчепіться».

– Яка нині ситуація в Горлівці?

– Та яка? Ніяка.

– З рідних хтось залишився у місті?

– Так, батьки, а також лежача бабуся. Вже вона другий чи третій рік як злягла, і батьки її доглядають. Підтримую із ними зв’язок.

– Ви додому навідувалися ще після 2014 року?

– Ні. Із травня 2014 року я не був вдома. Батьки самі до мене приїздили. Була можливість через Майорськ до Маріуполя напряму виїхати, або через «рашку» через увесь світ. Після того, як бабусі стало зле, ми перестали бачитися. Вже чотири-п’ять років ми не зустрічалися.

«Я грав за Зорю безплатно сім місяців»

– У 2014 році Зоря пройшла хороший шлях у Лізі Європи, де зупинилася лише в останньому раунді відбору, поступившись Феєнорду (1:1, 3:4). При цьому, як відомо, в клубі було скрутне фінансове становище.

– Вся ця ситуація нас тоді згуртувала. Ми були налаштовані та не вдарили в бруд лицем. 

Ми переїхали, гроші перестали платити. З дружиною одними із перших знайшли квартиру. Збиралися грошима, купляли макарони та усією командою із сім’ями проводили час у нас вдома. Усі об’єдналися навколо однієї цілі та поперли.

– Тоді ходили чутки, що через величезні заборгованості команда навіть одного разу не хотіла виходити на матч УПЛ. Це правда?

– Таке було неодноразово. Були заборгованості по п’ять-шість місяців. Особисто в мене максимально доходило до семи місяців. В усіх сім’ї, які треба годувати. Нас же називають «годувальниками».

Спочатку ми зібралися командою та начебто прийняли рішення. Потім Миколайович прийшов, із ним також обговорили. Дійшли висновку, що, навіть попри важку ситуацію в країні, не можемо більше грати безплатно. Проте більшість футболістів в Україні – це «терпіли». Ми усі терпимо. Ну, у підсумку вирішили й далі терпіти.

– За часів Вернидуба Зоря вдало грала проти зіркового Дніпра. У тому числі пройшла цю команду у півфіналі Кубка України у 2016 році (0:1, 2:0). Що це була за аномалія?

– Дніпро був для нас солоденькою булочкою. Руслан Петрович тоді ще казав: «Ми їм пасік, а вони нам голік».

Що стосується нашого протистояння у півфіналі Кубка, то вони могли закривати усі питання ще у першій грі, але їм це не вдалося.

– Чому у фіналі із Шахтарем (0:2) Зоря майже нічого не змогла запропонувати супернику, попри те, що Луческу дозволив грати орендованим гравцям?

– У гравців Шахтаря було більше досвіду таких матчів. Ми були молодими пацанами. Все одно, хочеш чи ні, але накручуєш себе перед настільки важливими поєдинками. Можна сказати, що Шахтар у тій грі довів, що сильніший за своїх вихованців.

– Після фіналу особисто ви повернулися до Шахтаря. Хотіли цього, розуміючи усі виклики?

– Хотів, звичайно. Поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Було бажання спробувати себе. Відчував сили та впевненість. На жаль, в Шахтарі тоді в мене пішли травми. Спочатку надірвав задню, потім меніск… Все воно якось не дуже добре скрадалося.

– Тоді вже головним тренером був Паулу Фонсека. Чи він відрізнявся від Луческу?

– Найголовніше, був більш спокійним. Він не настільки імпульсивний. Футбол в нього також був зовсім інший. В Луческу усе будувалося на бразильцях. Їм потрібно було дати м’яч, і вони починали його на носі носити. У Фонсеки акцент робився на розбір суперників. Він робив це дуже добре зі своїм тренерським штабом.

Паулу Фонсека, фото: ФК Шахтар Донецьк

Для мене дуже показовим у цьому плані був матч із Наполі (2:1) у Лізі чемпіонів. Ту команду ми розібрали по кісточках. Я, сидячи на зміні, знав, що зараз буде відбуватися на полі.

– Тобто у Фонсеки були свої ідеї? Експерти тоді часто казали що португалець виїжджав на багажі Луческу.

– Частково, можливо. Однак, це навіть не половина. Він приніс власні ідеї. Фонсека багато чого змінив у діях оборони. Так, він починав грати за схемою 4-4-2, а потім повернувся до базових налаштувань. Я вважаю, що це тільки плюс для тренера, якщо він визнає власні помилки та змінює те, що не працює.

«П’ятов дав мені просратися в Шахтарі»

– Розкажіть, як це конкурувати із П’ятовим за місце першого номера?

– Ну, нелегко. Андрюха – брила. Дав просратися, грубо кажучи. Показав, що треба ще підтягнутися. Було важко, бо раніше я не мав такого досвіду.

– При цьому П’ятов ніколи не був безгрішним голкіпером, але усі тренери йому довіряли. Це було виправдано?

– 100%. Головне для воротаря – це психологія. Ти можеш бути найкращим на тренуванні та відбивати по 300 ударів, а на грі поплисти після першого ж ляпу. Андрюха в цьому плані мені дуже подобався. Він дуже правильно реагував на свої помилки та невдалі дії. Якщо помилявся, то робив це впевнено.

– П’ятов був найкращим серед ваших конкурентів?

– Непевне, так.

– Що допомагало йому стільки років вигравати конкуренцію у своїх візаві?

– Повторюся, психологія. Приходили Саня Рибка, Рустам Худжамов… Хоча, вони також не були психологічно слабкими. Ось так складалося. П’ятов вмів скористатися своїм шансом. Міг не грати, потім отримував шанс – добре себе проявляв й грав далі.

– П’ятов не зачинявся у собі під час конкуренції?

– Ні, в Шахтарі завжди була воротарська солідарність. Конкуренція могла бути, але людські відносини – на першому місці.

Андрій П'ятов, фото: ФК Шахтар Донецьк

– Як вважаєте, ви скористалися тими шансами, які отримували в Шахтарі?

– У перший сезон – так. Вважаю, що провів його добре. В другий – ні. Тому, мабуть, не на усі 100%. Я ще й така людина ледача. Мене завжди треба палкою гнати.

– Був якийсь матч, який негативно вплинув на вашу долю в Шахтарі?

– Все ще зі зборів розпочалося. Були ляпи, бо я довго був без ігрової практики. Виходиш, і ворота стають як регбійні. Плюс відповідальність починає тиснути. 

Потім мені дали зіграти матч із кам’янською Сталлю (1:1)… Не надто вдало я його провів. Ну, сам винен. Шанси були. На кого ображатися?

– Не шкодуєте про ті два роки в Шахтарі?

– Мабуть, ні. Все це досвід. Багато чого я для себе отримав у тій команді. Пощастило, що пограв у часи зіркових бразильців. Тренуватися навіть прикольно було.

«Ми із Вернидубом слів не підбирали – він мене навіть з команди виганяв»

– Одним із важливих матчів для Зорі майже одразу після вашого повернення став півфінал Кубка України з Інгульцем (1:2). Ви були у резерві, однак, можливо, маєте пояснення тому фіаско?

– Та, блін, багато факторів. Можливо, недооцінка десь зіграла роль. Миколайович налаштовував, але все одно були думки, що нам протистоятиме команда Першої ліги, і ми її луснемо. Поле у Петровому також не давало грати нам у нормальний футбол. Ну, не будемо принижувати й заслуги гравців Інгульця. Хлопці вийшли та відтарабанили.

– Вернидуб не розглядав можливості вас тоді в основі випустити?

– Я не пам’ятаю, чесно кажучи. Я тоді тільки прийшов. Прилетів до Зорі взагалі посеред другого збору, тому із командою майже не готувався. Тренер прийняв рішення поставити іншого воротаря.

– Просто ваш колега Луїс Філіпе у моменті із другим пропущеним голом припустився жахливої помилки на виході. Взагалі якось цей хлопець не вселяв впевненості.

– Усі ми помиляємося. Чесно кажучи, дуже непоганий воротар. Дані в нього хороші. Трохи із вагою в нього були проблеми, коли прийшов Віктор Скрипник. Тому він і не заграв при ньому.

– Перед останнім матчем Вернидуба в Зорі він зібрав команду на начебто прощальну вечерю. Після чого тодішній гендиректор клубу Сергій Рафаїлов казав, що тренер вас там ледве не напоїв. Що відбувалося насправді?

– Гравці та тренери разом із сім’ями зібралися на вечерю. Ніякої гулянки не було, бо залишався ще останній матч із Маріуполем (1:3).

– А чому вже після гри не можна було зібратися?

– Тренер хотів згуртувати команду перед заключним туром. Нам потрібна була перемога в останній грі із Маріуполем, аби посісти не п’яте місце, а четверте. Для нас це було принципово.

– Алкоголь був присутнім на тій вечері?

– Ні.

– Хтось на зустрічі вмовляв Вернидуба не йти?

– Його прибрали вже після гри із Маріуполем. Я про його відставку дізнався, коли був на відпочинку із родиною. Подзвонив та подякував. Ми й досі підтримуємо зв’язок та тепло спілкуємося.

У нас було багато прикольних спільних моментів. Могли посратися так, що він мене з команди виганяв. Було різне (сміється, – прим. Д.В.).

Юрій Вернидуб, фото: ФК Шериф

Ми обидва емоційні, тому слів особливо не підбирали. Потім могли відійти у бік, поговорити та працювати далі. Зараз, коли бачимося, завжди раді бачити один одного. Безмежно вдячний цьому тренеру.

«Після останнього матчу сезону із Десною (1:1) Гєллєр покрив Скрипника статевими органами»

– Перший сезон Скрипника в Зорі запам’ятався боротьбою команди із Динамо за друге місце в УПЛ. Перед останнім туром із Десною ви вірили, що зможете перемогти, а кияни у паралельній грі програють Колосу?

– Вірили.

– А чи хотіла команда цього другого місця?

– Хотіла, але дуже непросто складався матч із Десною, яка претендувала на третю сходинку. Ця команда також не була подарунком та мала хороший підбір гравців. Ми поступалися 0:1, а потім Діма Хомченовський раз на тисячоліття із лівої забив. Блін, важкий був матч.

– Коли рахунок у вашій грі вже був 1:1, ви знали, що Динамо горить 0:2?

– Я цього не чув. Чули нападники, бо наші ультрас стояли за воротами Десни. З лавки ніхто не кричав. Тобто особисто я до фінального свистка не знав, який рахунок у паралельній грі. 

– Зі сторони склалося враження, що думки гравців Зорі на полі розійшлися. Хтось хотів виривати перемогу, а ви, наприклад, вже падали у компенсований час.

– Могло статися усе, що завгодно. Дискусію із цього приводу вести можна дуже довго. Якби ми поступилися, то втратили б третє місце. Потім нам би сказали: «Навіщо ви побігли? Краще б грали на нічию. Нам пофіг на те друге місце».

На той момент були заборгованості по зарплаті у старих гравців… Самі розумієте, Зоря живе за гроші від єврокубків. Тому треба було дивитися трохи вперед.

– В Гєллєра тоді були амбіції обійти Динамо?

– Гєллєр після того матчу добре покрив Скрипника «статевими органами». Типу: «Чому не побігли виривати друге місце, а погодилися на третє?». Тому Скрипник і хотів піти із Зорі після першого сезону. 

Віктор Скрипник, фото: Getty Images

Ми ще потім хотіли усі разом зібратися, а він сказав: «Відпочивайте, хлопці, а я не хочу». Тоді не звернув на це особливої уваги, але згодом дізнався, в чому була справа.

Однак, як ми бачимо, пройшло три роки – і Зоря у схожій ситуації вирішила випустити на поле в останній грі сезону із Минаєм (0:3, тех.) незаявленого Дмитра Мишньова. Так вони фактично подарували Дніпру-1 друге місце.

Тобто, під час того матчу із Десною Гєллєр був за те, аби виривати друге місце. Проте, якби ми у підсумку опинилися на четвертому, він би міг на наступний ранок прокинутися та запитати: «А чому не тримали бронзу?».

– Особисто ви після гри із Десною не кусали лікті?

– Я така людина, що стараюся не думати про подібне. Це вже сталося і немає можливості вплинути на ситуацію. Все. Кусати лікті? А кому від цього легше стане? Лише на йод доведеться більше витратити.

«Рівень суддівства в Україні? Я б не здивувався, якби після свистка ми пішли на перерву і нам зарахували гол»

– Третій ваш півфінал Кубка часів вступів за Зорю прийшовся на матч з Олександрією (1:1, пен. 4:3). Резонансний епізод стався на 105-й хвилині, коли арбітр Ігор Пасхал не зарахував гол Віталія Вернидуба, чи то зафіксувавши фол, чи то давши свисток на перерву.

– Ой, це взагалі. Я зараз, коли перейшов в Олександрію, згадував цей момент із Кирилом Ковальцем. Навіть він визнав, що там був чистий гол. Ось такий рівень суддівства в нас. Я б не здивувався, якби ми пішли на перерву після свистка, а нам би гол зарахували.

– Вас випустили на серію пенальті у тій грі. Це готувалося завчасно?

– У компенсований час Анатолійович запитав в мене: «Готовий?». Я відповів: «Та начебто готовий».

– Який ключовий момент тієї серії? Що допомогло виграти її?

– Допомогло, що гравець пробив мені в руки. Це рутина, зараз усі готується та знають, хто куди буде бити. Під час виконання пенальті суперником треба зрозуміти, чи буде він бити у той самий кут, чи змінить свій план.

– Під час останнього удару ви все ж таки вийшли з лінії?

– Ну, я вже побіг радіти, а суддя почав «слух перевіряти». Зарахував. Я ж кажу, що в нас весело. Не знаю, суддя прийняв таке рішення. Можливо, повернув нам той момент із незарахованим голом Вернидуба.

– Чого не вистачило у фіналі проти Динамо (0:1), аби перемогти, або хоча б створити більше проблем супернику?

– Мабуть, знову ж таки, напруження фіналу. Багато емоцій було втрачено протягом сезону. Все наклалося одне на одне.

– Ви ту гру провели в запасі.  Вас готували під час екстратаймів на можливу серію післяматчевих пенальті?

– Мені здається, що Скрипник на той момент вже використав усі заміни.

«Я мав дебютувати за збірну України у грі із Мальтою (0:1), але ми пропустили м’яч і Шевченко сказав: «Поки відпочинь»

– Як Зоря у Запоріжжі зустріла початок повномасштабного вторгнення?

– Я спав дуже міцненько. Прокинувся о десятій ранку. Був травмованим, а команда мала вилітати на гру. В мене телефон «червоний», дружина у паніці. Забігла, каже: «Почалося». Я подзвонив батькам, сказав, що в мене все нормально. Потім зайшов у наш чат Зорі, поспілкувався з усіма та хоча б спокійно розібрався що до чого.

Дружина 4 березня виїхала з міста, а я із хлопцями залишався у Запоріжжі до 19 чи 20 березня. Ми усі в одному житловому комплексі жили. В нас там було хороше бомбосховище, де ми разом проводили час. Трималися гуртом.

– Хотілося б ще поговорити про вашу кар’єру в збірній України. Ви викликалися до національної команди за трьох тренерів, але так і не змогли дебютувати. Був матч, коли були близькими до цього?

– Був. Це була товариська гра із Мальтою (0:1) за Андрія Шевченка. Я повинен був виходити на другий тайм, але ми пропустили гол і мені сказали: «Поки відпочинь».

– Як вважаєте, ще вдасться цей гештальт закрити?

– Якщо відверто, то важкувато буде. В нас зараз дуже хороший воротарський цех: Толя Трубін, Андрюха Лунін, Жора Бущан, Дімон Різник… Приїхати м’ячі подавати готовий завжди.