Святослав Сирота: «Сабо у Рівному ходив стадіоном і кричав: «Приїдете до Києва, колгоспники, ми покажемо ваше місце»
29781 
Новий гість «УФ» ‒ Святослав Сирота – унікальна фігура в українському футболі. У минулому – воротар, арбітр і футбольний функціонер. Один із небагатьох професійних футболістів, який побував на фронті, де отримав важку контузію під час боїв у Луганській області. З кінця березня звільнений і вже не є військовослужбовцем. Працює у Києві директором дитячо-юнацької спортивної школи. Водночас займається громадською діяльністю.
Святослав Сирота у відвертому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» розповів про таке:
- як випадково потрапив у київське Динамо
- про господаря Вереса Валерія Короткова – людину з кримінальним минулим
- чому Штанге умовив його не переходити у команду другої Бундесліги
- про угоду з суддями після скандального матчу у Запоріжжі
- відеозапис якого матчу він би купив за будь-які гроші
- про враження від перших легіонерів в Україні з дальнього зарубіжжя
- чому футболісти Дніпра не хотіли виходити на другий тайм матчу у Донецьку
- як міг опинитися у клубі-фіналісті Кубка Кубків
- як в Узбекистані працівники правопорядку хотіли підкинути йому наркотики, щоб шантажувати
«Воротарі Динамо не могли нічого відбити. Я на спір повідбивав все. Після цього мені сказали: «Відтепер будеш у нас в воротах»
– Розкажіть про ваші перші кроки у футболі. Як ви стали у ворота?
– Починав грати у київському Більшовику нападником. Я був високий на зріст, міг поштовхатися і доволі часто забивав. Потім батько відвів мене в Динамо до легендарного Онищенка, який тренував 1969 р.н., а я ж майже 1971-го. Для дитячого віку це дуже суттєва різниця.
Володимир Онищенко вирішив поставити мене у ворота. Був момент – я на деякий час ішов з футболу, потім дуже сильно захворів на менінгіт. Через це втратив два роки. А коли повернувся, то вже у групу 1970 року народження, яку вів Віктор Кащей. У динамівській школі моїми тренерами були також Анатолій Бишовець, Валерій Черников і Іван Терлецький.
– Ви сказали, що Віктор Кащей пробував вас на позиції форварда. Як ви знову опинилися у воротах?
– Коли прийшов до Кащея, то дуже хотів грати попереду. Спочатку так і було. Після тренувань зазвичай ми били по воротах. Одного разу б’ємо ми, б’ємо, а воротарі не можуть нічого відбити. Всі сміються – хі-хі, ха-ха. І тут я кажу: «Давайте я на спір стану у ворота – точно більше відіб’ю». Став і повідбивав все.
Після цього мені сказали: «Відтепер будеш у нас воротарем». Думаю собі: от трясця! Далі з воріт я вже не йшов.
– Як ви опинилися у групі, яку тренував Анатолій Бишовець?
– Він якось сам до мене підійшов і запросив перейти до нього. Я так розумію, що до цього він переговорив з моїми батьками, щоб вони це погодили. Я цього не знав. Анатолій Федорович переконав мене, що я у нього в команді буду постійно грати. Воно так і було. Бишовець – дуже інтелігентна людина. Крім футболу, він намагався розширювати наш кругозір. Влітку ми постійно їздили у спортивний табір, де він нам читав різні лекції про світ, таке інше.
Святослав Сирота і Анатолій Бишовець, фото: особистий архів С.С.
– А ви у школі гарно вчилися?
– До того, як почав займатися футболом я був відмінником. Коли почав тренуватися і грати у футбол, трохи здав. Опустився до хорошиста (хорошистами при радянській системі освіти називали тих, хто за п’ятибальною системою вчився на четвірки, ще на них казали «ударники», – прим. О.П.). Подобалися математика і англійська мова. Не любив фізику і хімію, історію не дуже полюбляв. Потім зрозумів, чому. Напевно, мене відштовхувала історія, написана більшовиками. Хоча загальна історія мене приваблювала.
– Ви ж були студентом. А у інститутах був такий предмет як історія КПРС.
– Та то, взагалі був капець. Така жесть. Усякі з’їзди! Пригадую, як одного разу я вивчив промову Леоніда Брежнєва, але коли прийшов здавати мені сказали: «А, Сирота. Ставимо тобі трійку і до побачення». Я кажу: «Як це так? Я ж вивчив її». Але мене ніхто не став слухати.
«Зайшов у динамівський автобус і попросив, щоб не виганяли»
– Ви казали, що в дитинстві мріяли грати за київське Динамо. Пам’ятаєте, коли вперше прийшли на динамівський стадіон?
– Яким був перший похід, я вже не пам’ятаю. Мій батько любив футбол і брав мене завжди з собою, коли йшов на стадіон. Скажу лише, що у Союзі у нас було мало розваг, тому похід на стадіон для мене був святом.
– А як ви потрапили у дубль Динамо?
– О!!! Це взагалі була дуже цікава історія. Я завжди її розповідаю, особливо дітям старшого віку, у яких опускаються руки, коли вони, закінчивши спортивну школу, не отримують пропозицій від команд майстрів. Щоб вони розуміли, що у житті можливо все. Так ось, після випуску я майже рік не грав – не було жодного запрошення.
Поступив у Київський технологічний інститут харчової промисловості. Завідуючим кафедрою фізичної культури у нас був Сергій Анатолійович Богачик. Він колишній футболіст (грав у 1958-1959 роках за дубль київського Динамо Богачик, – прим. О.П.). Я грав за цей інститут на першість міста. Команда у нас була хороша. Ми тоді вперше за 25 років виграли чемпіонат. Всі були дуже здивовані, що харчовики обійшли фізкультурників (Київський державний інститут фізичної культури, – прим. О.П.).
У 1988 році всі збірні СРСР – перша, олімпійська, молодіжна – складалися, в основному, з гравців київського Динамо. Одного разу до мене підійшов Богачик і сказав: «Там усі збірники пороз’їжджалися, не набирається склад для тренувань Динамо. Ти готовий поїхати?» Кажу: «Без питань». Але Сергій Анатольович відразу попередив, щоб я особливо не зазіхав. Що це лише на пару тижнів, поки гравці збірних не повернуться.
– І що було далі?
– Я поїхав на базу Динамо. Тренером був Віктор Колотов. Минув тиждень, другий – мене ніхто не виганяє. Пам’ятаю, динамівці вже повернулися із своїх збірних і їх збирали на стадіоні Динамо. Там була така процедура: хто з хлопів без машин, той сідав у клубний автобус, який їхав у Конча-Заспу. Прийшов на Динамо і я. Заходжу в автобус і кажу: «Не виганяйте мене». У відповідь почув: «Заходь».
– Вас зарахували у команду?
– Тоді контрактів не було. Колотов якось підійшов і сказав: «На тебе і Русина даємо одну ставку на двох». Кажу: «Дякую». Так і пішло. Ми з Миколою Русиним, хлопцем із Ужгорода, ділили на двох одну зарплатню (Микола Русин – чемпіон світу з юнацькою збірною СРСР у 1987 році, – прим. О.П.).
Святослав Сирота (п'ятий справа) в дублі Динамо, фото: особистий архів С.С.
Можна сказати, я випадково потрапив у Динамо. Але я дуже хотів продовжувати тренуватися, а згодом і грати за Динамо. Думаю, якщо б я не сподобався Колотову, то він би сказав мені: «Дякую, до побачення». А він, напевно, розгледів моє величезне бажання бути у динамівському клубі. Тому і залишив мене.
– І якою була зарплата, яку ви з Русиним ділили на двох?
– 120 радянських рублів. Але через півроку я вже отримав окрему ставку.
«Коли вийшов на поле у Барселоні, то було таке враження, що перед тобою гектар землі»
– У Динамо ви застали Валерія Лобановського. Він спілкувався з вами?
– Особистої розмови у мене з Валерієм Васильовичем не було. Але в ті часи тренування одночасно йшло у двох динамівських команд, а Лобановський ходив уздовж двох полів і дивився, як проходить заняття. Будь-якої секунди він міг когось із другої команди перевести у першу. Таких випадків було достатньо. Пройшов деякий час, і я почав тренуватися з основою – із Віктором Чановим і Олександром Жидковим.
– У 1990 році Динамо востаннє стало чемпіоном СРСР серед дублюючих складів. У вас є чемпіонська медаль?
– Ні, не пам’ятаю, щоб дублерам тоді давали якісь медалі (у 1990 році Динамо в 14 раз стало чемпіоном СРСР серед дублерів, і Сирота відіграв 8 матчів, – прим. О.П.).
– У Динамо ви з ким товаришували?
– У нас був дуже дружній колектив. Більше усього спілкувався з Юрієм Морозом і Сергієм Ковальцем.
– У 1991-му ви були серед запасних на матчах Динамо проти Барселони. Ваші враження?
– Мені був 21 рік. У Динамо вже прийшов Ігор Кутепов. Не пам’ятаю, що там у нього було, можливо, травма чи ще щось. Мені сказали, що їду з командою у Барселону й буду на заміні. На той час головним тренером був Анатолій Пузач. Про саму гру я вже мало що пам’ятаю.
Запам’ятав, як ми вийшли на поле стадіону (тоді він ще не називався Камп Ноу, мав назву стадіон ФК Барселона, – прим. О.П.). У Європі воно було максимальних розмірів. Не знаю, як там з екранів телевізорів, але коли я став на нього, то було таке враження, що переді мною гектар землі. Інших воріт ти не бачиш. Ну, й атмосфера потужна.
– Після розвалу Союзу ви не втрималися у Динамо і поїхали до Рівного. Це правда, що у Верес вам допоміг перейти Сергій Татулян?
– В тому числі. А історія була така. Коли в Динамо прийшов Михайло Фоменко, то сказав, що я йому не потрібен.
Спочатку я поїхав у Чорноморець. Там головним тренером був Віктор Прокопенко, а з воротарями працював Семен Альтман. У принципі я підійшов одеситам, сказали: «Залишайся». Вже і фінансові питання ми узгодили. Але на той час у Чорноморці був Олег Суслов – перший номер збірної Україні. Думаю: «Хто посадить його на лавку? У Динамо я не грав, а тепер і у Чорноморці буде така сама історія. Виходить, що міняю я шило на мило».
– І ви вирішили не залишатися у Чорноморці?
– Так. Якраз Юрій Мороз перейшов із Динамо у Верес. Якось ми з ним спілкувалися, і я розповів йому про свою ситуацію. Сказав не знаю що робити – залишатися в Одесі, чи ні. А він мені каже: «Йди у Верес, там дуже хороша перспективна команда, і колектив чудовий». На той час у нас не було ніяких агентів, тому я запитав у Мороза, як туди потрапити. Він сказав, що треба поговорити з Татуляном, який добре знає головного тренера Вереса.
– Ви пішли до арбітра Сергія Татуляна?
– Так. Кажу йому: «Сергію Аршаковичу, у мене ось така ситуація, і я не знаю, що робити». Він зразу подзвонив головному тренеру Вереса – Михайлу Дунцю, сказав, що є дуже хороший воротар. Дав мені гарну рекомендацію. Ну, і все. Так я опинився у Вересі.
«Ми нечесно вилетіли з Вищої ліги, і нас нечесно там залишили»
– Ваші перші враження про місто, і команду Верес тих часів?
– На початку 90-х невеличке місто Рівне було заряджене на футбол. На іграх завжди був повний стадіон. Люди приходили, бо знали, що ми б’ємося, що у нас дуже важко відібрати очки. Для вболівальників на стадіоні робили всякі шоу. Навіть на тренування приходило чоловік по 500. Напевно, у ті часи, це було круто.
Святослав Сирота у Вересі, фото: особистий архів С.С.
– Господарем Вереса був місцевий бізнесмен Валерій Коротков. Що розкажете про нього?
– З ним постійно спілкувалися. Коротков – потужна, неординарна особистість. Він був закоханим у футбол і дуже любив своє місто. Постійно їздив на ігри команди. А ще він – людина з кримінальним минулим. Пам’ятаю, як він розповідав нам різні історії із свого життя, що раніше був позбавлений волі. Скажімо так – досвідом ділився.
Щоб не робити з нього якогось кумира, скажу, що у нього був тіньовий бізнес. Але при цьому він багато робив і для міста, і для команди, і для футболу. З одного боку, це добре, з іншого, кримінал – це завжди погано.
– На вашому клубному автобусі у вигляді реклами, красувався напис – Еліксир. Ви знали, що ця фірма виробляла?
– Без поняття (розчинні солодкі напої в пакетах, – прим. О.П.). Я не вдавався у ці всі подробиці. Чув, що він торгував нафтопродуктами з балтійськими країнами. Потім когось там «кинув» – каламутна історія. Не знаю, що і як. Нам у Вересі платили гроші – ми грали у футбол.
– І що платив Коротков? Якою у Вересі була зарплатня?
– По-моєму, 500 доларів. За перемогу премія – 300-500 доларів. У ті часи це вважалося круто. Команда зібрана з футболістів, які не підійшли іншим клубам. Але Михайло Михайлович Дунець зміг розглядіти у кожному найсильніші сторони, мотивувати так, що ми були грозою авторитетів. Обіграли Шахтар 2:0, Дніпро 2:1. Реально могли б боротися за медалі і Кубок, якби команда не розвалилася.
– Ви сказали, що були грозою авторитетів. А поразку 0:6 від Динамо чим поясните?
– Тим, що у Динамо була дуже сильна команда. Для мене то була дуже важка гра, яку ми грали у Києві, на Республіканському. Однак наступного разу, коли ми грали у Києві, динамівцям було не так просто відібрати у нас очки.
– За підсумками другого чемпіонату України ви зайняли останнє місце, але чомусь Вищу лігу не покинули…
– Відбулося розширення Вищої ліги. Але розширили її виключно завдяки благодійному внеску у ФФУ, який зробив Коротков. З формулюванням – на розвиток українського футболу. Тоді про це навіть написали в «Українському футболі».
Але історія нашого вильоту – неоднозначна. Коли Верес увійшов у Вищу лігу, то команда у перший сезон дійсно боролася за виживання. При цьому ФФУ робила все, щоб у Вищий лізі залишилася тернопільська Нива. Дуже багато було випадків, як нас просто по-нахабному «вбивали». Причому, всі про це знали.
Так, ми вилетіли, але якщо була б чесна спортивна боротьба, то, можливо, був би зовсім інший результат. А вийшло так, що ми вилетіли нечесно, і нас нечесно там залишили. На жаль, такі часи були. Сьогодні таке майже неможливо.
«Вболівальники Вереса плювалися і кидали курячі яйця в динамівців»
– Найвище досягнення того Вереса – півфінал Кубка України, на шляху якого ви вибили саме Динамо. Розкажете про кубкові баталії?
– Скажу так: якщо б нас не залишили у Вищій лізі, ми б точно Динамо не пройшли. Хлопці просто не залишилися у команді. Адже усі вони хотіли грати у Вищій лізі. Всі збиралися залишити Верес, але Коротков сказав: «Не поспішайте. Поїдете на збори, а після зборів визначимося». Нас залишили у Вищій лізі, і це надихнуло команду. Далі ми дуже гарно грали.
Валерій Коротков, фото: з відкритих джерел
З Динамо грали на стадії 1/8 фіналу Кубку, і ці матчі у грудні, після закінчення першого кола чемпіонату, були як вінець 1993 року. Перша гра була у Рівному. На полях підігріву ще не було, тому Коротков замовив вертольоти, які своїми двигунами повинні були розморозити крижане поле стадіону.
У Рівному зіграли унічию 0:0. Вболівальники у нас були дуже завзятими. У ході і після гри вони плювалися та кидали курячі яйця у динамівців. Сабо був тоді помічником у Фоменка. Пам’ятаю, як він ходив стадіоном і кричав: «Ви ще до Києва приїдете, колгоспники, ми вам покажемо, де ваше місце!».
– Але натомість у Києві була результативна нічия.
– Саме так. У нас було багато травмованих. Повного складу на гру не набиралося. Грали на контратаках, по-моєму, у нас Паляниця гол забив. Ми вистояли і пройшли далі (в 1/4 фіналу Верес за сумою двох ігор переграв запорізьке Торпедо 1:0 і 1:2, а у півфіналі поступився сімферопольській Таврії 0:2 і 0:0, – прим. О.П.).
– У 1993 році вас признали кращим гравцем Вереса.
– Було таке опитування серед вболівальників. Яким чином воно проводилося, мені сказати важко. Коротков давав якісь призи. Мені було 22 роки, і для мене це стало великим сюрпризом. На той час у Вересі були більш авторитетні й досвідчені гравці, зірки на рівні українського чемпіонату: Яворський, брати Червоні, Самардак.
«Ява» взагалі був мега-зірка – місцева легенда. Найкращий бомбардир Другої ліги Радянського Союзу. А я в команді менше року, і тут на тобі – кращий гравець. Я дуже вдячний був вболівальникам за таку оцінку.
– А ви можете себе охарактеризувати як воротаря?
– Себе самого описувати, напевно, буде неправильно. Як у всіх, мав свої плюси і мінуси. Скажу, що мені, мабуть, не вистачало тренера-психолога. Я грав не завжди стабільно, і такий тренер міг би мені в цьому плані допомогти. Розумієте, коли ти весь час виручаєш команду, то вболівальники дуже швидко звикають до цього. А потім ти не виручив раз, ще раз, і на тебе починають ображатися, критикувати. Це важка у психологічному плані штука.
Я сам займався своєю воротарською освітою. Воротар – це ж не тільки стрибки та ловля м’яча. Це ще різноманітні хитрощі, спрямовані на те, щоб ввести в оману суперника. Я постійно вигадував щось таке. Наприклад, коли форвард виходив один на один, то я навмисно відкривав якийсь кут, нібито загубив ворота. Тим самим змушував його пробити саме туди, де я вже чекав на м’яч.
«Арбітр П’яних відкритим текстом сказав мені, що будуть бити пенальті, поки не заб’ють»
– Ви вважалися фахівцем з відбиття пенальті. Там у вас також були якісь хитрощі?
– Дійсно, я дуже багато взяв 11-метрових ударів і на тренуваннях, і у грі. Працював окремо над цим елементом. Як на мене, якщо удар несильний і не у кут, то у воротаря є шанс його парирувати. Але до цього треба готуватися. Вчитися не тільки реагувати на удар, а мати й інші навички.
Святослав Сирота, фото: особистий архів С.С.
– Бувають такі ігри, коли їхню долю може вирішити пенальті на останніх хвилинах матчу. У вас такий матч був у Запоріжжі з Торпедо.
– Звичайно, пам’ятаю. То був один з матчів, в яких нас відверто вбивали. Ми боролися за виживання, хотіли здобути хоча б очко, і все йшло до цього. Судив ту гру арбітр з Донецька Володимир П’яних, який дійсно поставив пенальті на останній хвилині зустрічі. А ще відмінив гол, який ми забили без порушень правил.
Вже після закінчення матчу була бійка. Юрію Морозу і мені П’яних дав по червоній картці. Мороз, як капітан, почав йому казати: «Навіщо, якщо хотіли нас вбити, не зробили це раніше, а тягнули до останнього?». На що П’яних відповів: «Це не твоє діло». Мороз його штовхнув, той упав. Пішла колотнеча. Я також прибіг – когось ударив.
– Чим все закінчилося?
– Був скандал. Розуміючи, що двох наших ключових гравців на важливі останні для команди матчі дискваліфікують, ми пішли на хитрощі. Трансляції того матчу не було, але ми сказали суддям, що у нас є касета з записом того матчу, і ми передамо її у Федерацію, нехай там розбираються.
Там ще у чемпіонаті, була якась перерва, і ми поїхали у Швецію на турнір. А шведська знімальна група була якраз на матчі у Запоріжжі й також зробила запис тієї гри. Так ми ще й налякали суддів, що шведи були в шоці від такого суддівства і покажуть це беззаконня у Європі. У результаті судді пішли з нами на угоду. Сказали, якщо ми віддамо їм касету з записом, то вони не зроблять у протоколі запис про бійку і червоні картки. Ось такі були історії у нашому футболі на початку 90-х.
– А ви могли відбити той пенальті?
– Всі знали, що я можу це зробити. Пам’ятаю, підійшов я до П’яних, і кажу йому: «А якщо він зараз не заб’є, що будете робити?». А П’яних відкритим текстом каже: «Значить, битиме поки не заб’є».
– У вашій ігровій кар’єрі був такий момент, коли арбітр, послухавши вас, відмінив пенальті. Що це була за гра?
– Ну, це коли у 1994-му ми грали у Дніпрі, і поступилися 3:1. Судив ту гру майбутній керівник Київської обласної федерації Олександр Тютюн. В одному з моментів він призначив пенальті, якого не було. Я підбіг і сказав про це арбітру. Можливо, зробив це дуже емоційно.
– Чому він прислухався до вас?
– Ну, я тоді вже мав певний авторитет. На той, чи інший епізод, міг висловити свою точку зору. Напевно, щось переконливе сказав арбітру. Хоча, звичайно, мої дії були неприпустимими. Але тоді було таке життя, такий футбол. Хто сильний, хто мав харизму у поєднанні з майстерністю, той виживав і ставав кимось.
- Читайте також: Микола Павлов – напередодні ювілею: «Я міг балотуватися в головні тренери Динамо, але відмовився від цієї посади»
«Якби Микола Павлов не пішов з Дніпра, у мене там була б зовсім інша історія»
– Коли і хто вас запросив у Дніпро?
– Дніпро кілька разів запрошував мене. За півроку до мого переходу, помічник Павлова Ігор Ємець двічі спілкувався зі мною, але я відмовлявся. Казав, що мені у Вересі подобається. Там я постійно грав, мене любили вболівальники. І ви знаєте, я б ніколи не пішов з команди, якщо б Коротков продовжував її фінансувати. Але на той момент стало зрозуміло, що в Рівному все погано, що у клубу немає перспектив. Нам давно не платили грошей – ми грали просто для себе. Особисто я приїжджав у Рівне лише на ігри, бо проживання та харчування там вже було за власні кошти. За кілька турів до закінчення чемпіонату Верес приїхав на гру до Дніпра, до мене в готель прийшов Ємець і запропонував зустрітися з Миколою Павловим. Цього разу я погодився. Ми поїхали на базу Дніпра, де я вперше зустрівся з Павловим. І ви знаєте, Микола Петрович, буквально за дві хвилини переконав мене перейти у Дніпро.
Микола Павлов, фото: особистий архів М.П.
– І що вам такого Павлов за дві хвилини сказав?
– Павлов – класний психолог, а ще дуже порядна людина. Сказав, що в Рівному грошей нема, бази нема, а у Дніпрі є всі умови. Дійсно, у Дніпра була чудова база, такого рівня як у київського Динамо. А у Рівному тренуватися ми їздили за місто. Ми, футболісти, брали лопати і копали, щоб якось привести до ладу поле, на якому займалися. Думаю, якщо б Павлов згодом не пішов з Дніпра, то у мене там була зовсім інша історія. А так, Павлов пішов у Динамо, напевно, для нього це було добре, а для мене не дуже.
– Вас же у Дніпро не одразу заявили?
– Так. Верес не давав згоди на мій перехід. Коли мене заявили, то основним вже був Медін. Це гарний, сильний воротар. І тут – у нас гра у Вінниці. Я в запасі, розслаблений, розумів, що грати не буду. Ще у роздягальні затримався, йду, а мені кричать: «Бігом-бігом!» Виявилося, що Медін вже на другій хвилині травмувався, ліквідуючи вихід нападника один на один. Тож я вийшов на поле і дуже гарно відіграв. М’ячів не пропустив, кілька разів виручив команду, і ми перемогли 2:0. Після гри Микола Петрович підійшов і похвалив мене. Після цього я почав постійно грати.
– Що вам більше за все запам’яталося у Дніпрі?
– Там у мене було два періоди – при Павлові та після нього, коли в команду прийшов Штанге. Особисто для мене краще було за Павлова. Хоча сам клуб у господарському і організаційному плані нагадував ще Радянський Союз. Звичайно, Микола Петрович намагався багато чого робити, з того, чого не повинен робити головний тренер. Наприклад, доглядати за полями, на яких ми тренуємося і граєм. Займатися ще цілою купою усяких організаційних речей.
При Штанге в Дніпрі було більше грошей і клуб вже почав переходити до більш сучасного вигляду. Ми були вже не в СРСР, але ще не в Європі. І все одно це був величезний крок уперед.
– Наскільки різними були методи роботи Павлова і Штанге?
– Це зовсім різні тренери, у яких різний підхід до тренувального процесу. У кого кращий, я сказати не можу. В обох це було професійно і дуже круто. Просто Павлов мені довіряв і вірив в мене. А Штанге – так собі. У німця були улюбленці в команді. Кого він любив, то для них було все, кого не любив, того просто ігнорував. До мене він не дуже добре відносився.
- Читайте також: Бернд Штанге: «Перший бразилець Дніпра Емерсон обурювався: «Я у в’язниці!» та не хотів грати на снігу»
«Відразу після матчу мене хотіли забрати у команду другої Бундесліги, однак Штанге умовив залишитися у Дніпрі»
– Що помінялося для вас, коли з команди пішов Павлов?
– Деякий час команду очолював Олександр Лисенко. Команда розвалювалася, гравці залишали її. Я також був на «лижах». Однак Лисенко мені сказав, щоб я приїжджав у команду, що все налагодиться і буде добре. Я приїхав, і було дуже дивно, коли мене відправили у резерв. Кажу: «Навіщо ви мене запрошували? Я б пішов у іншу команду і грав би там». А потім у мене почалися проблеми зі здоров’ям – 40 днів лежав у лікарні з перитонітом. Не поїхав на збори – на півроку випав з обойми команди.
– Це правда, що на гру з київським Динамо ви потрапили випадково?
– Тренуватися мені ще не можна було, тому жив я у Києві. Мені постійно міняли дренаж. Однак зарплату видавали лише у Дніпрі. Якось я поїхав у Дніпро за грошима. Думав, отримаю зарплату, наступного дня подивлюся матч із Динамо та повернутися на лікування до Києва. Однак у Дніпрі виникла проблема з воротарями: Медін не міг грати через червону картку, а Перхун зламав палець на руці.
– І вас попросили допомогти?
– На базі до мене підійшов Олександр Лисенко, який був помічником Штанге: «Грати нікому – виручай». Я був у шоці. До цього, місяців два, не те що не тренувався – взагалі не бігав. Але молодість взяла своє. Погодився. Зіграли 2:2. Прийшли у роздягальню, потім у душ. Ніхто, крім хлопців не знав, що я граю з дренажем. А Штанге після гри разом з нами приймав душ. Він такий заходить, дивиться, що з мене трубка стирчать і питає: «Що це таке?». Кажу: «Дренаж».
Почувши це, він був дуже не задоволеним. Вважав, що я вчинив непрофесійно. У нас який менталітет – якщо треба, то треба. А Штанге розцінював усе це по-іншому.
Бернд Штанге, фото: AFP via Getty Images
– У той період Дніпро багато їздив закордон, на збори і всякі турніри. Яка з поїздок вам особливо запам’яталася?
– Дуже крута була поїздка у Бразилію, де ми грали з олімпійською збірною цієї країни, яка по суті була вже національною командою. Програли 0:1, і в їхньому складі були такі футболісти, як Діда, Флавіо Консейсао, Савіо, ще хтось. Взагалі було дуже здорово.
Але мені більше всього запам’яталася поїздка до Німеччини, де ми виграли міжнародний турнір з міні-футболу. Особисто для мене там був переломний момент.
– І що ж там сталося?
– У Німеччині ми взяли участь у чотирьох турнірах. Стояли по черзі – один матч Медін, другий – я. Спочатку грали з не дуже сильними командами, у всіх виграли. А на останок нас чекав потужний турнір, в якому брали участь такі команди, як Айнтрахт, Брондбю. Пам’ятаю, що за Брондбю грали два чемпіони Європи 1992 року – Йон Йєнсен і Кім Вільфорт. За Айнтрахт – грізний форвард Джей-Джей Окоча, який дуже сильно нас відвозив. Грали у залі, у коробці з бортиками – п’ять польових гравців, шостий воротар. Ворота великі – 5 на 2 метри.
У групі ми програли данцям 2:4, але перемогли місцевий Магдебург, тож вийшли далі. Штанге не хотів, щоб я грав у півфіналі, однак Іван Вишневський, – його помічник, – наполіг на тому, щоб мене не міняли. У півфіналі ми взяли гору по пенальті (били 9-метрові штрафні удари, – прим. О.П.) над Айнтрахтом – 6:4, а у фіналі теж по пенальті взяли реванш за програш у групі над Брондбю – 4:3. І там, і там я відзначився відбитими пенальті, Мене визнали найкращим воротарем турніру. А Віктора Скрипника – найкращим гравцем. У фіналі він такий пас п’ятою віддав Фінкелю, а той забив гол на останніх секундах матчу, що трибуни від цього просто зловили кайф!
– Грошову нагороду отримали?
– Я вже не пам’ятаю. Та що нам призові? Ми були молоді хлопці і нам хотілося грати (нагорода за перемогу становила 10000 марок; команда перемогла ще у двох турнірах під дахом, і загалом заробили таку суму, яка повністю компенсувала витрати на цю поїздку, – прим. О.П.).
– Історію Скрипника всі знають – він у підсумку з Дніпра в Вердер перейшов. А для вас чим закінчився цей переломний момент?
– Після фіналу у Німеччині до нас у роздягальню зайшов чоловік, який сказав, що прямо зараз готовий забрати мене у команду другої Бундесліги. Зараз вже не пам’ятаю, в яку саме, але він сказав, щоб я збирав речі. Я такий чесний, правильний хлопець кажу йому, що так не можу, що в мене є команда, тренер, що треба у нього запитати.
А вже ввечері Штанге мене викликав, і сказав, що дійсно є запрошення, але почав мене відговорювати. Сказав: «Навіщо тобі друга Бундесліга? Через тиждень ми їдемо у Бразилію, коли у тебе ще буде така можливість зіграти проти такої збірної, на стадіоні клубного чемпіона світу. А Дніпро може виграти медалі або навіть чемпіонат України».
Коротше, він умовив мене, і я зламався. Зараз розумію, що треба було б бути більш настирливим. Але як сталося, так сталося. Однак то був таки момент, який міг би змінити мою спортивну кар’єру в цілому.
– Зараз жалкуєте?
– Звичайно, жалкую. Так, ми поїздили по світу, зіграли кілька ігор, які запам’яталися, але потім незрозуміло що було у нас на внутрішній арені. Після закінчення чемпіонату Штанге визнав свою провину, що він неправильно розрахував підготовчий цикл команди і пік форми прийшовся раніше, ніж очікувалося, тож у кінцівці ми не дуже добре грали.
Святослав Сирота (на задньому плані), фото: особистий архів С.С.
Загалом нічого хорошого далі у мене в команді не було. Потім Дніпро взагалі розвалився. Деяких футболістів Штанге спочатку до себе забрав у ЦСКА-Борисфен, а коли залишив Україну, то прилаштував їх за кордоном. А я, замість другої Бундесліги, виявився ніде. З боку Штанге відносно мене, напевно, це було не зовсім правильно. Він посприяв тому, щоб деякі футболісти поїхали грати у закордонні клуби. А щодо інших, то він їм просто сказав: «До побачення».
– При Штанге у Дніпрі з’явилися перші в Україні легіонери з далекого зарубіжжя. Що з ними було не так?
– Німець Зассен був непоганим півзахисником і гарною людиною. Комунікабельний такий хлопець, однак у нього була одна проблема – він дуже багато «бухав». Якось ми були на зборах у Відні. Збори закінчилися і нам треба було поверталися додому. Десь увечері він пішов у місто і не повернувся у готель – пропав. Приїхав десь через тиждень.
Щодо бразильця Емерсона, то він був такий скромний хлопчина. Пам’ятаю, коли ми були у Бразилії, то його привели на якесь наше тренування. Він там таке на полі витворяв – просто красень. Зараз зрозуміло, що він був у себе вдома, а ми – під навантаженнями підготовчого періоду. Тому на нашому фоні він, як свіжий гравець, виглядав краще.
Коли Емерсон приїхав в Україну, то йому було дуже складно. Якби в команді, були ще бразильці, напевно, вони десь один з одним спілкувалися б. А так, він майже ніколи не виходив із своєї кімнати – дивився сотні футбольних матчів. Завжди у номері на виїздах. Йому готували окрему їжу. Ми з ним практично не спілкувалися. Хоча, в цілому, він був непоганий форвард, але не суперзірка.
– Хочу спитати вас ще про одного, вже українського, футболіста – Віктора Бєлкіна. Ви якось сказали, що він міг би стати найбільшою зіркою всіх часів українського футболу. Що в ньому було такого?
– Бєлкін володів чудовим дриблінгом і не боявся йти на обіграш суперника. Знаєте, основна біда усіх наших команд полягає у тому, що тренери вимагають від футболістів більше тримати м’яч. Тим самим вони вбивають у гравців вміння йти на загострення.
Мудрик – загострює, тому вважається дуже класним гравцем, хоча в нього не все виходить. Бєлкін був саме таким. Може, в нього не було такої швидкості, як у Мудрика, однак у Віті був неординарний потужний удар. А ще він на одному квадратному метрі міг, як Заваров, обіграти відразу трьох-чотирьох суперників. Дуже талановитий був хлопець. Але щось завадило йому стати справжньою зіркою.
«У Донецьку капітан Дніпра Андрій Полунін зняв футболку і кинув на трибуни. Сказав: «Грайте самі»
– Наступне питання – про фінал Кубка України 1995 року за вашої участі. Скажіть, із тих семи ударів, які гравці Шахтаря завдали у післяматчевій серії пенальті, чи могли ви хоча б щось відбити?
– Я передивився ту серію пенальті вже через багато років. На мій погляд, гравці Шахтаря пробили пенальті бездоганно – так, як було потрібно. У фіналі мене на післяматчеву серію пенальті випустив навіть не Штанге, а його помічник – Лисенко. Але, простоявши за воротами 120 хвилин у 30-градусну спеку, я просто виявився не готовим до 11-метрових.
Не знаю, як би воно вийшло, якщо б я грав усю гру. Можливо, було б по-іншому. Але так, як «гірники» били, у мене майже не було шансів щось там відбити.
– Давайте поговоримо про наступну кубкову гру Дніпра і Шахтаря, яка вийшла скандальною. Сезон 1995/96, рання весна, чвертьфінал. І знову післяматчеві пенальті!
– То був дуже цікавий двобій, який зібрав у собі всі барви футболу. Мені здається, що трансляції того матчу не було, або показували лише другий тайм. Якщо б десь зберігся відеозапис, то я б його купив за будь які гроші. Навесні 1996-го у чвертьфіналі ми грали у Донецьку, на стадіоні «Шахтар». На тій арені, де відбулося вбивство впливового донецького авторитета і президента Шахтаря Ахатя Брагіна.
Пам’ятаю, що Штанге не дуже хотів грати на цьому стадіоні, та й взагалі їхати туди. Коротше – дуже хвилювався і переживав (хоча Дніпро зі Штанге, вже грав там 27 жовтня 1995 року і програв 0:1; Брагіна вбили напередодні – 15 жовтня, – прим. О.П.). А ми – молоді-безшабашні, і нам було все одно – головне грати.
– Ту гру ви мали виграти, аби не суддя?
– Судив той матч киянин Анатолій Арановський, який сприяв тому, щоб Шахтар переміг. Десь через півроку після тієї гри ми зустрічалися з ним і він дуже вибачався. А потім ми почали товаришувати родинами. Так ось, він призначив пенальті на останній хвилині першого тайму, якого взагалі навіть близько не було. До цього ми вели у рахунку, і все для нас складалося добре.
– Кажуть, що там уся команда бігала за Арановським, щось доводила йому?
– Так, ми дуже довго сперечалися. Наш капітан Андрій Полунін викинув футболку на трибуни. Сказав: «Грайте самі». Ми всі пішли у роздягальню, відмовлялися продовжити зустріч. Навіщо за таких умов грати? Зараховуйте нам поразку – і до побачення. З нашого боку так робити було не слід, але нас накрили емоції. Потім нас умовили повернутися.
Час першого тайму сплив, нам повинні були пробити пенальті і на цьому все, йдемо на перерву. Геннадій Орбу б’є пенальті, я парирую удар, але свисток арбітра мовчить. Арановський дивиться, що м’яч відскочив до гравця Шахтаря і він може забити, тому дає можливість йому це зробити. Я знову парирую його удар, і м’яч летить на кутовий. Всі гравці знову побігли до арбітра, кажуть: «Як це так? Який кутовий?». Там не можна було давати добивати пенальті.
– Але все закінчилося нічиєю, і знову була післяматчева серія пенальті, де перемогу святкував Шахтар.
– Ту серію пенальті я взагалі не пам’ятаю. Не пригадаю навіть, хто у нас не забив (4:2 на користь Шахтаря, у Дніпра не забили Багмут і Паляниця, – прим. О.П.). Хоча ми вийшли на другий тайм, ведучи у рахунку, однак були виснажені, перш за все, психологічно. Я десь підвів команду. Помилився, пропустивши образливий гол. Не впорався з верховою передачею Старостяка і переправив м’яч рукою під перекладину власних воріт.
«У Медіна був день народження і мені сказали, що його поставлять лише на одну гру – після цього я більше не грав»
– А як у вас складалися стосунки з першими номерами, коли ви були другим чи третім воротарем у команді?
– У Динамо я завжди був тільки третім воротарем. Однак з усіма у мене були дуже рівні, нормальні стосунки. З Віктором Чановим я взагалі товаришував. Він навіть взяв шефство наді мною. Давав мені свої воротарські рукавиці, футболки. Інші – Жидков, Мартинкенас, Кутепов – були старшими за мене, але з усіма у мене були дуже хороші відносини.
У Вересі я був основним воротарем. Не можу сказати, що ми товаришували у Дніпрі з Миколою Медіним, але у нас були нормальні, рівні стосунки.
– Не можу не спитати у вас про Сергія Перхуна, який зовсім молодим загинув після ігрового зіткнення. Яким він був воротарем і людиною?
– Перхун був один з найперспективніших молодих воротарів в Україні. Талановитий, працьовитий, старанний, до того ж добрий і дуже розумний хлопець. Але схильний до травм. Весь час у нього були якісь ушкодження. То палець зламає, то кисть вивихне, то ще щось. Він хотів грати, але був ще дуже молодим.
Сергій Перхун, фото: з відкритих джерел
Не можу сказати, що його чекало у майбутньому, чи став би він справжньою зіркою, але усі задатки для цього у нього були. Шкода, що сталася з ним така трагедія. Світла пам’ять йому.
– Коли Штанге прийшов, ви були першим номером, команда постійно вигравала. Чому вас перевели у резерв?
– Коли прийшов Штанге, то я при ньому перші три матчі відстояв на нуль. Ми у грі на Кубок обіграли Темп 1:0, а у чемпіонаті Зорю 6:0 і Верес 3:0. Після гри у Рівному до мене підійшов Олександр Лисенко і каже: «Слухай, команда зараз на ходу, але у Медіна 4 травня день народження, ми поставимо його на одну гру. Зробимо йому подарунок». Що я міг на це сказати, по суті, другій людині в команді? Після цього я більше не грав.
– Вважаєте, тренер не має права так чинити?
– Як на мене, це було не дуже красиво. Якщо ти хочеш, щоб грав інший воротар, то не обов’язково вдаватися до таких хитрощів. Просто треба взяти на себе відповідальність і сказати: «Таке моє рішення. Буде так і так», а не вигадувати якісь історії, які не личать нормальній людині.
– Після цього ви зламалися психологічно, почали навіть вживати алкоголь?
– Я навіть не хотів тренуватися. Не бачив в цьому сенсу. Розумів: якщо нема ніяких шансів, навіщо лізти зі шкіри і щось робити? Майже через рік мені вдалося знову потрапити до основного складу. Хоча, звичайно, вже було не те.
– А у вас був на той час контракт із корпорацією Інтергаз?
– Ні. У корпорації Інтергаз були контракти, насамперед, із тими, кого вони запросили з Динамо: Ковалець, Шаран, Мізін. Я був звичайним гравцем. Контракти з клубами на той час у нас були не такі, як зараз. Термін моєї угоди з Дніпром сплинув.
Команду прийняв В’ячеслав Грозний і я вже потім жалкував, що не зв’язався з ним. Вийшло так, що я вже нібито був не у Дніпрі. Мені ніхто не пропонував продовжити угоду, тож я не поїхав на перший збір команди.
– Тобто особисто Грозний вам не телефонував і не просив приїхати?
– Ми зараз з В’ячеславом Вікторовичем добре спілкуємося. Якось ми з ним обговорювали ту ситуацію. Я сказав йому, що було якесь непорозуміння. Я був молодим, і вважав, що мені повинні зателефонувати і сказати, що я потрібен, що мені слід приїхати у команду. Якщо б таке сталося, я б обов’язково приїхав.
На що Грозний сказав, що знав про мене, що є такий гравець, але вважав, якщо футболіст такий великий, що йому особисто потрібно телефонувати, то навіщо він йому потрібен. По-своєму він правий. Ось така була ситуація. Чесно кажучи, я б із задоволенням попрацював з Грозним.
– Останній раз ви грали за Дніпро у Києві проти Динамо. Що сталося в першому таймі того матчу, коли вам довелося залишити поле?
– На рівному місці підвернув ногу, як підсумок важка травма – розрив зв’язок гомілковостопного суглобу.
«В росії, граючи в команді Першої ліги, отримував вдвічі більше, ніж у Дніпрі»
– Як після Дніпра вас занесло у тернопільську Ниву?
– Я залишився без клубу. Були якісь агенти, які підшукували мені варіанти десь у Азії. Не на якісь великі гроші, але мені весь час казали, що треба трохи почекати. У нас чемпіонат розпочався, а я ніде. Воротарю потрібна практика, тоді він себе почуває добре.
Святослав Сирота, фото: особистий архів С.С.
Якраз у тернопільській Ниві тренером став Ігор Яворський, з яким у мене були дуже добрі відносини ще по Вересу. Я йому зателефонував і чесно сказав, що не розраховую грати у Тернополі, але поки підшукують команду, мені треба десь підтримувати спортивну форму. Запитав, чи можна приїхати у Ниву. Він дав згоду, за що я дуже вдячний йому. Мене навіть заявили на півроку у команду і я провів за Ниву одну гру на Кубок, правда, не дуже вдало (програли 0:4 команді Хімік Сєверодонецьк, – прим. О.П.).
– А як ви опинилися у російському Газовику-Газпромі?
– Враховуючі ситуацію нинішньої війни росії проти України, мені не дуже хотілося б згадувати той період. Скажу, що, в цілому, той варіант для мене був непоганий. Перебуваючи там, я познайомився з такими українськими футболістами, як Андрій Телесненко, Сергій Гусєв, Олександр Никифоров (брат Юрія). Ми стали друзями.
Запросив мене туди Віталій Шевченко, який був тренером Газовика. Думаю, якщо б йому трохи більше характеру, то він міг би досягти кращого результату. Команда там була непогана. Але Шевченко був не самостійним тренером, деякі речі йому нав’язували. А він хотів бути добрим і вашим, і нашим. У результаті у нього нічого не вийшло, і він залишив команду.
– У фінансовому плані умови були кращі ніж в Україні?
– Безумовно, гроші там були набагато вищі.
– А якщо брати Дніпро періоду Штанге?
– У Газовику я отримував у півтора-два рази більше.
– Чому залишили російський клуб?
– Коли я був ще у росії, то познайомився з Дмитром Селюком. Я не знаю де він мене розшукав, як вийшов на мене. Але зателефонував в Іжевськ, представився, і сказав що дзвонить мені з Бельгії, що у нього для мене є дві команди. Я думаю: хто такий цей Дмитро Селюк, як можна було знайти мій номер телефону у Іжевську? Мобільних телефонів на той час у нас ще не було. Ну, якось знайшов.
Селюк сказав, що у Бельгії він з усіма домовився, все оплатить, мені треба було тільки приїхати туди. У команду Антверпен, на хвилиночку, яка за кілька років до цього у фіналі Кубку володарів кубків грала (програла 1:3 італійській Пармі, – прим. О.П.).
Я прийшов до президента Газовика, кажу йому: «Так і так, у мене закінчується контракт, залишатися я не хочу, тому що хочу грати у топ-лізі». Вони мені винні були якісь кошти, і я запропонував, що відмовлюсь від цих грошей, якщо вони мене просто відпустять. І президент Газовика на це погодився.
– І ви поїхали у Бельгію, як вільний гравець?
– Так. Я поїхав до Антверпена, там ще йшов чемпіонат, і команда проводила свої календарні ігри. Пробув там більше місяця, навіть пограв за другу команду. На жаль – не склалося. Бельгійський клуб збанкрутував і був переведений до нижчого дивізіону. Дмитро Селюк пропонував мені залишитися у Бельгії, але я відмовився. Сказав, що поїду додому, якраз був варіант влаштуватися у Таврії. Селюк сказав: «Давай, їдь, а взимку – в Ізраїль».
Дмитро Селюк, фото: dynamo.kiev.ua
«В Узбекистані мені хотіли підкинути наркотики, а далі шантажувати, щоб залишився у команді»
– Це Дмитро Селюк підшукав вам варіант в Узбекистані?
– Ні. У Києві був такий – Микола Кушнір, у нього, ще прізвисько було «чобіток». Він дуже багато років працював у київському Динамо шевцем – займався ремонтом бутс. Це зараз, якщо бутси порвалися, футболісти їдуть і купують нові. Раніше було не так. Магазинів, де продається футбольна амуніція не було, тому бутси ремонтували, десь зашивали, і далі в них продовжували грати.
Микола Кушнір завжди їздив з командою, і у нього всюди було дуже багато знайомих. Товаришував він і з зірками Динамо: Безсоновим, Дем’яненком… Звичайно, що і мене він дуже добре знав. Так ось, коли футбольні бутси стали доступними у будь-якому спортивному магазині, він втратив свою роботу і почав працювати як агент. Саме він і запропонував мені узбецький Дустлик. Сказав, щоб я їхав туди, що там наші хлопці, що там все добре.
Я поїхав у Ташкент, однак ця команда виявилася повним фейком. На цій команді можна сказати, моя футбольна кар’єра і завершилася. Іноді шкодую, іноді – ні.
– Ви їхали туди, щоб заробити гроші?
– Можна і так сказати. Обіцяли золоті гори. В результаті не отримав нічого, крім травми спини. Крім того, що нічого не заплатили, так ще і погрожували. Не хотіли машину віддавати. Як виявилося, там команда була не професійна. Все там було настільки погано, що просто капець.
– В Узбекистані ви провели рік?
– Майже. Розповім історію, як мене хотіли залишити в Узбекистані незаконним шляхом. У країнах, які тільки починають розвиватися, або зовсім не розвиваються, таке часто буває. У них там, як за часів СРСР, було багато міліцейських блокпостів, на яких стояло чоловік по 30-40 – всі такі яскраві. На той час в Узбекистані комітет державної безпеки очолював українець за походженням, не пам’ятаю вже його прізвище. Після розпаду СРСР, він залишився там, прийняв громадянство і став керівником служби безпеки Узбекистану.
Коли він дізнався, що у команді грають українці, а ще, що тренує її у минулому зірка київського Динамо – Віктор Матвієнко, то він перейнявся до нас симпатією. Почав приїжджати у команду, залишив нам номер свого телефону, Сказав: звертайтесь, якщо будуть якісь проблеми – допоможу. А у нас база клубу знаходилася за містом. Кожен день, після тренувань, ми звідти їздили додому. Одного разу ми їхали втрьох – я, Ігор Таран, і ще один місцевий хлопець. Проїжджаємо цей міліцейський пост, і тут нас гальмують. До цього ми кожен день його проїжджали і нас ніколи ніхто не зупиняв.
– Що вони хотіли від вас?
– Одразу ми не зрозуміли. Вони між собою узбецькою мовою спілкувалися. І тут місцевий хлопець, який їхав з нами і чув, що вони говорять, каже Ігорю Тарану: «Миттєво біжи на базу і телефонуй вашому знайомому з комітету безпеки. Скажи, що вас затримали на посту, нехай виручає».
Тут ми зрозуміли, що відбувається щось недобре. Під шумок, поки ми там стояли, Ігор якось знайшов можливість збігати на базу і зробити дзвінок. І буквально через п’ять-сім хвилин до нас під’їхали кілька чорних «волг» із людьми з комітету безпеки і нас відпустили.
Потім той місцевий хлопець, який знав узбецьку мову, розповів нам, що у них було завдання підкинути нам наркотики, а після цього арештувати. А далі шантажувати: або ти залишаєшся у команді, або ув’язнення. Від таких методів я був просто у шоці. Пощастило, що у нас в Узбекистані був такий покровитель, який миттєво відреагував.
– Як думаєте, наміри підкинути вам наркотики йшли від клубу?
– Напевно, так. А від кого ж ще?
* * *
У другій частині інтерв’ю – друге життя Святослава Сироти в футболі, як арбітра, футбольного функціонера та педагога. А також – президента ПФЛ, актора та військовослужбовця.
Довідка «УФ»
Святослав Сирота народився 1 жовтня 1970 року у Києві. Вихованець київського Динамо. Перша команда – Більшовик. Перші тренери: Володимир Онищенко, Іван Терлецький, Анатолій Бишовець, Валерій Черников, Віктор Кащей. Грав у командах Динамо (Київ), Верес (Рівне), Дніпро (Дніпропетровськ), Нива (Тернопіль), Газовик-Газпром (Іжевськ, росія), Дустлик (Узбекистан).
Майстер спорту України 1994 року. Бронзовий призер чемпіонатів України 1994/95, 1995/96 (з Дніпром). Фіналіст Кубка України 1995 (з Дніпром). У чемпіонаті України провів 75 матчів, пропустив 77 м’ячів. У Кубку України зіграв 19 матчів, пропустив 18 м’ячів.
Тренер юнацької збірної України (U-15) – 2001 рік. Арбітр Другої ліги України – 2000-2003 рр. Технічний секретар Федерації футболу міста Києва – 2002-2004 рр. Відповідальний секретар Професіональної футбольної ліги України – 2004-2008 рр. Президент Професіональної ліги України – 2008-2010 рр. Перший віце-президент Асоціації футбольних арбітрів Україні – 2015 р. Спортивний директор ФК Зоря (Бельці, Молдова) – 2015-2016 рр. Віцепрезидент ФК Зугдіді (Грузія) 2016 р. Очолював опікунську раду МФК Прикарпаття (Івано-Франківськ) – 2018-2019 рр. Нині – директор Дитячо-юнацької спортивної школи №26 міста Києва.
