«Вийшов з квартири ‒ отримав шість куль»: Чирухін про пекло в Маріуполі та роботу з Маркевичем і Суркісами
51528 
Футбол – це не лише гравці, тренери та власники, чимало фахівців завжди залишаються в тіні людей, які в усіх на виду. Один із таких ‒ психолог Петро Чирухін, який працював у топових українських клубах. Наш герой працював у клубах Суркісів і Ярославського, багато розповів про Маркевича та Краснікова, а в певний час прославився як «екстрасенс вітчизняного спорту», хоча сам – за науково доказову медицину.
Чирухін дав ексклюзивне інтерв’ю для сайту «Український футбол» і розповів, як він пережив пекло у Маріуполі та яким дивом йому вдалося звідти вибратися, як працював у київському Динамо, харківському Металісті та в інших клубах УПЛ, де його просто використовували, не виконуючи зобов‘язання перед ним, а також із ким із великих особистостей вітчизняного футболу йому пощастило стикатися.
Про все це та навіть більше ‒ у нашому інтерв’ю.
“Вийшов з квартири в під’їзд ‒ і отримав шість куль від кадирівців”
– Давайте почнемо бесіду з вас особисто. Як ви почуваєтеся, адже пережили таке пекло в Маріуполі?
– Проблеми зі здоров’ям розпочалися з Маріуполя - я отримав травму колінного суглобу. Цілий місяць лежав під бомбардуваннями, ударами літаків, танків, артилерії. Усі ці жахи відбувалися поруч зі мною. Я був у важкому стані, постійно лежав і за мною доглядали. Хоча я намагався переключатися на позитив, але в тій обстановці, яка була в Маріуполі це було важко, тому в мене був збій організму.
Цілий місяць я знаходився в цьому пеклі. Коли вже почав ставати на ногу і ходити з милицями, то вирішив вириватися з Маріуполя. Вийшов з квартири в під’їзд і в цей момент мешканці зачиняли двері в під’їзді, а кадирівці вибивали двері і стріляли. Шість куль рикошетом від стінки мене зачепили: три кулі в милиці потрапили, ще три зачепили передпліччя, вухо і тіло.
Серйозних поранень не було, але були сильні опіки. Переходив з дому до наступного дому на милицях, добре, що в мене є багато друзів і знайомих. Я зупинявся кожних 1.5 – 2 кілометри, щоб відновлювати ногу та свій фізичний стан. Весь місяць практично нічого не їв, організм був зневоднений.
– І як ви виривалися з Маріуполя?
‒ За допомоги друзів я вибрався до 17-го мікрорайону, звідти автобусом 7 квітня виїхав до Нікольського (окупована територія). Там пробув два дні, мене намагалися в сторону Ростова відправити, але я не піддався на ці провокації та вирішив, що б не сталося, знайти вихід та виїхати в сторону України.
Я знайшов людину, яка вивозила людей. Мені пощастило, що якась жінка з дитиною не прийшла, я дочекався своєї черги та виїхав. Ми проїхали 14 ДНРівських блокпостів, на яких нас перевіряли, всіх чоловіків роздягали. Згодом я опинився у Бердянську, потім у Запоріжжі. Після цього мій маршрут був Запоріжжя-Львів-Варшава-Берлін-Ганновер.
– Як вас, українця, приймали в Німеччині?
‒ Коли я приїхав до Ганновера, то звернувся до “Червоного хреста”, мене відправили до клініки. Там повністю обстежили, знайшли в мене ще проблеми з кровообігом, інші проблеми. Три місяці я був у різних клініках.
‒ Що змогли з собою забрати з батьківщини, а що – ні?
‒ З Маріуполя я встиг з собою взяти маленький рюкзак, бо більше речей не міг взяти. Взяв документи, паспорти та книгу, над якою працював близько 10 років. Ця книга називається “Шлях “Планети”, це історія про становлення та розвиток турклубу “Планета”. Наш клуб у 70-80-х роках минулого століття був одним із найкращих в Україні та колишнього Союзу.
У Маріуполі все розбомбили: краєзнавчий музей, бібліотеки, куди я в електронному вигляді подав цю книгу. Вийшло так, що я зберіг історію маріупольського туристичного клубу “Планета”, туризму, спорту нашого міста. Останній рік я працював над видавництвом цієї книги. Я приїхав у Маріуполь з Києва в грудні 2021-го року саме через цю книгу.
У 2020-му році я переміг у міському конкурсі на найкращу книгу з номінації “Туризм, історія краєзнавства” та виграв 100 000 гривень місцевого бюджету, щоб надрукувати її. Це вийшло би приблизно 100 екземплярів. Але мене обманули місцеві чиновники та не надрукували. Хоча я півроку з ними вів боротьбу, щоб вони виконали свої зобов’язання, але вони присвоїли ті гроші собі.
Однак я ще минулого року влітку підстрахувався та в Києві знайшов хорошого видавця, поговорив з ним, ми підкоригували книгу. 5 лютого 2022-го року я до них звернувся, щоб бодай один екземпляр мені надрукували. Вони це зробили, так що ця книга зараз зі мною в Ганновері.
– Що у вас залишилося в Маріуполі?
– Залишились все моє активне, спортивне та творче життя. Також друзі, архівні документи, флешки, речі. Я з собою взяв лише рюкзак, де були документи та книга. У березні було холодно, мінусова температура, я одягав дві футболки, сорочки, спортивний костюм, светр і бушлат, у цьому я і вийшов із квартири.
Там, де я проживав, на першому поверсі розбиті вікна, було багато потраплянь в інші квартири сусідніх будинків, вони горіли. Поруч всі будинки були в пожежах. І ось в цьому пеклі я знаходився цілий місяць.
– Чи могли ви уявити, що в Україні розпочнеться повномасштабна війна?
– Це все розпочалося з 2014-го року, коли захопили Крим, Донецьку та Луганську області. Це не лише Росія це все робила. В Україні було багато людей, політичних партій, які чекали цей момент. Зовнішній ворог – це Росія, але у нас ще багато ворогів всередині України, чимало зрадників. Слава Богу, що зараз пішов перелом у війні. Наші Збройні сили наступають на окупантів. Я впевнений, що все буде Україна!
“Суркіси не виконали зобов’язань перед мною”
– Давайте про приємніші теми. Ви ‒ один із першопрохідців серед психологів у футбольних клубах. Як так вийшло?
– Я розпочинав свою діяльність у футболі у 1997 році. Тоді київське Динамо грало в Лізі чемпіонів і я вийшов на Григорія Суркіса. Через нього йшла моя робота. Коли кияни вигравали у Барси 3:0 і 4:0, то я їм допомагав у цьому. З Маріуполя я приїжджав на всі матчі, під час поєдинків був на стадіоні. Я сподівався, що після цих успіхів зможу працювати у штаті. Керівництво обіцяло мені всі ці умови, але їх не виконали. Після того я три роки не приїжджав до Києва.
У 2001 році я вийшов на Віктора Прокопенка, він теж із Маріуполя. Ми з ним зустрілися, і я почав допомагати йому і донецькому Шахтарю. Я зустрічався з ним, спілкувався, гармонізовував процеси, налаштовував бути позитивним, життєрадісним та давати імпульс футболістам на успіх. Через нього ці процеси переходили до футболістів.
У ці моменти був успіх і в Шахтаря. Тоді виграли чемпіонат і Кубок України та успішно грали в Лізі чемпіонів. У Шахтарі мені теж обіцяли бути в штаті, але не дотрималися своїх обіцянок. Моя робота комплексна ‒ дуже важливо проводити її на всіх рівнях: від президента до вболівальника. Це має бути гармонійна робота з покращення футболістів, тренерів, керівництва і вболівальників.
Я розробив свою авторську методику, яка приносила результат. Після того, як у Шахтарі мені не дали можливості працювати в штаті, я в 2002-му році приїхав до Києва та перед матчем Ліги чемпіонів вийшов на Ігоря Суркіса. Він дав добро працювати через нього з командою. В ті два роки знову був результат. Однак знову не виконали зобов’язання перед мною, а саме те, що я буду працювати в штаті команди.
‒ Здавалося б, не вийшло співпраці з грандами – інші-то навіщо? Чому все-таки продовжили працювати в футболі та хто в вас повірив?
‒ У 2003 році на Олімпійську базу в Конча-Заспі, де я працював, приїжджав футбольний клуб Оболонь. Перед матчами і я познайомився з Сергієм Ковальцем, який після Динамо та збірної на той час проводив пізні роки своєї кар’єри в Оболоні.
У той час вони йшли на останньому місці турнірної таблиці та мали великі проблеми. Як клуб, так і Ковалець безпосередньо теж. Він тоді не грав через травму колінного суглоба, психологічно йому було важко. Я працював з ним, показав йому всі свої методики та провів з ним роботу, як і психологічну, так і фізичну. Виконував йому масаж, корекцію хребта.
Після моєї роботи в Оболоні вони вийшли на шосте проміжне місце з останнього. З цього моменту я розпочав працювати з Ковальцем. Він перейшов у Волинь до Кварцяного і розповів про мене. Я зустрівся з Кварцяним у Києві та провів з ним комплексну гармонійну роботу, щоб він вийшов на позитив.
‒ Ось уже хто завжди позитивний і добрий. Розповідайте, як проходила співпраця.
‒ Коли Волинь у 2004 році була на останньому місці, то Віталій Володимирович звернувся до мене. Ми разом зуміли змінити ситуацію у протилежну сторону. У роздягальні до мене були матюки, негативна атмосфера, але ми все змінили і я переконав Кварцяного, що треба бути завжди в позитиві та гармонії.
Після моєї роботи Волинь вийшла на проміжне четверте місце. Вся Україна була в шоці від того, як команда з останнього місця піднялась на четверте. Я проводив роботу з командою, на кожен матч приїжджав і допомагав їм. Після того, як я пішов з Волині, вони програли 0:3 Кривбасу, на наступні матчі я приїхав ‒ і вони знову вигравали. Кварцяний мені обіцяв зробити все, щоб я був у команді, але він не виконав обіцяних професійних зобов’язань. Після цього я їх покинув і вони провалилися в Першу лігу наступного року. Далі я був у дублі Борисфена разом з Ковальцем і знову співпрацював з Динамо.
‒ Знову з киянами?!..
‒ Так. У 2004 році я вийшов на Суркіса, тоді Динамо відставало від Шахтаря на сім очок. Я сказав, що допоможу і кияни у підсумку виграли сім матчів з семи, які залишалися та стали чемпіонами. Кубок теж Динамо виграло. Але мене знову обманули та вирішили, що впораються без мене.
У 2005 році я знову звернувся до Ігоря Суркіса і допомагав команді через нього. Коли вони святкували чемпіонство, я підійшов до Суркіса і сказав, що він мені обіцяв, якщо команда займає перше місце та бере кубок, то я в команді. Він покликав Михайличенка та пояснив йому, що я буду допомагати стати чемпіоном Динамо. Михайличенко, як чемпіон, на мене подивився і вже йому нічого не треба було. Розмови не вийшло, то я й поїхав.
“Красніков мене обманув у фінансових питаннях”
‒ Окрема сторінка в вашій біографії – робота в Металісті. Як вдалося з ними співпрацювати?
‒ У 2004 році я познайомився з Мироном Маркевичем. Він був у дуже поганому стані після Анжи, там у нього були великі неприємності, та й удома теж, які вплинули на його здоров’я та психологічний стан. Я попросив, щоб Ковалець запросив Мирона Богдановича на Лігу чемпіонів. Він приїхав і ми познайомилися. Через деякий час його запросили у Металіст головним тренером. Маркевич запросив Ковальця і мене теж, цього разу вже, нарешті, я опинився у штаті команди.
‒ І що ви робили в Металісті?
‒ У Маркевича був не той стан, який має бути у головного тренера. Я проводив з ним комплексну роботу постійно – налаштовував його, гармонізовував тренувальні процеси. Безпосередньо також і з кожним футболістом, перед матчем і під час гри я був на лаві запасних і брав активну участь у налаштуванні команди.
Після чотирьох матчів Металіст опинився на першому місці. Однак ситуація повторилася. Керівництво клубу не виконувало ті зобов’язання, про які ми домовлялися. Коли з’явився успіх і результат, то мені натякнули, що достатньо. Я був у штаті три місяці, був результат і згодом сказали, що без мене впораються. Я пішов – і десь півтора місяці у них провальна гра, опинились внизу турнірної таблиці.
– Чому ж пішли з Металіста?
– Щодо Металіста, то можу сказати, якби не дії Євгена Краснікова, то я залишився би в команді й вони були б призерами. Коли вони вже провалилися, мені зателефонував Ковалець перед матчем з Таврією і попросив допомоги. Я поміг і вони виграли. Якби вони цей матч не виграли, то тренера би змінили.
– Чи часто Маркевич міг “напихати” футболістам?
– При мені ніколи не “пихав”. Бо зі мною він завжди був у позитиві та гармонії. Ніколи від нього не чув якихось поганих слів до футболістів.
– Який Маркевич за межами футбольного поля?
– Дуже культурна та спокійна людина, впевнена в собі. В автобусі теж панувала хороша, життєрадісна атмосфера. Коли я був у команді, то він був завжди позитивний, як було після мене – не знаю.
– Олександр Ярославський та Євген Красніков до вас зверталися за допомогою?
– Красніков бачив мою роботу, він завжди сидів на лаві запасних, коли я вів роботу під час гри із запасними, тренерами, щоб вони були в позитиві та ця синергія передавалась футболістам на поле. Якщо помилився гравець, то не відволікати його з гри та не кричати на нього, а дати йому імпульс, підказати, щоб він продовжив свою досконалу гру. Коли я працював у команді й був результат, то вони зі мною спілкувалися, а згодом вже вирішили, що самі впораються. Ще вони мене обманули у певних питаннях.
– Як саме вас обманув Красніков?
– Коли я розпочав працювати з Металістом, то мені принесли трудовий договір, в якому були відсутні фінансові зобов’язання. Я цей договір не підписав і звідти пішов негатив у мою сторону. Ми домовлялися на одну зарплату, Красніков чомусь вирішив, що іншу мені заплатить. Я отримував на порядок менше, ніж ми домовлялися.
“Хотів допомогти Рикуну вирішити його проблеми, але він вже був зіркою та відмовився”
– Який тренер найпрогресивніший у плані парапсихології?
– Коли я познайомився з Сергієм Ковальцем, то він був травмований в Оболоні. Я йому показав свої методики, і після того в нього все змінилося в житті. Я працював на всіх рівнях: від фізичного до психологічного, щоб він вийшов на позитив і здоров’я.
Мирон Маркевич теж змінився після моєї допомоги. Але, як тільки в людей з’являється якийсь результат, то вони вважають, що далі зможуть бути самі по собі. А цей процес має бути постійним і довготривалим.
Якщо є в команді тренер із фізпідготовки, тренер воротарів, головний тренер, то має бути і тренер-психолог. Щоб він міг налагодити взаємозв’язки між всіма в колективі. Це комплексно-гармонійна робота. Від кожного футболіста залежить успіх команди і дуже важливо налаштувати роботу всередині колективу.
– Яку найжахливішу травму в футболіста ви бачили?
– Я пригадую травму Камала Гулієва. Я тоді був у луцькій Волині, ми грали проти запорізького Металурга і в цьому матчі Камал отримав перелом гомілки. Після цього він ще хвилин 15-20 бігав і не звернув уваги на це. Його замінили та виявилося, що в нього перелом.
Чому відбуваються травми? Тому що не налагоджені взаємозв’язки у колективі. Коли тренер каже грати «нога в ногу, кістка в кістку», а такого не повинно бути. Хлопці страждають від цього. Тренувальний процес треба робити так, щоб гравці були пластичні, еластичні, здорові. Коли йде єдиноборство, то потрібна сила, енергія, але ще спритність та гнучкість, аби за долі секунди піти з цього зіткнення та уникнути травми. Дуже важливий внутрішній стан самого футболіста. Це все профілактика проти травматизму.
– Розкажіть про історію, як Рикун падав з другого поверху?
– Я в той час вже у штаті Металіста не працював, але приїжджав на кожну гру. Однак у цей момент мене там не було і я не знаю, як саме це сталося.
– На скільки відсотків Рикун реалізував свій потенціал?
– Технічно і тактично це був дуже грамотний футболіст. Йому треба було підтягнутися у психології. Я до нього підходив, коли він грав за Металіст. Але він не хотів зі мною працювати, вже був зіркою. Я бачив його проблеми та хотів йому допомогти, однак Рикун мене не почув.
– Які в нього були проблеми?
– Недотримання режиму. Як взагалі добиваються успіху? Це щоденна робота спортсмена над собою. Потрібно дотримуватися режиму, харчування, активно вести життя. Рикуну треба було позбутися шкідливих звичок, які в нього були. У нього був великий потенціал, але він його до кінця не реалізував. Якби у кожній команді був професіонал психолог і працював з хлопцями, то багато гравців розкрилося би.
“Прилетів у Варшаву за свої кошти, але Маркевич відмовився виконувати обіцяне”
– У 2008 році Сергій Ковалець запросив вас до себе у ФК Львів, чому вирішили прийняти його пропозицію?
– Тому що я з 2003-го з ним контактував і допомагав йому завжди. Як людина та особистість, він прийняв мене та мою методику. В нас були хороші взаємовідносини.
Однак у ФК Львові я недовго був – три місяці лише. У грудні 2008 року там розпочалися певні моменти з фінансами. Перше коло ми зіграли непогано, я був з ними на тренувальному процесі, зборах і поєдинках. Перед Новим роком нас зібрав президент Львова Юрій Кіндзерський і сказав, що у фінансах зрізає наполовину.
Я за грошима ніколи не бігав. У мене був творчий процес, щоб допомогти команді. Згодом Ковалець мені сказав, що президент вирішив, що я не потрібен і мене звільнили. Друге коло ФК Львів провалив і вилетів з УПЛ.
– Зараз ви спілкуєтеся з Маркевичем чи Ковальцем?
– Ні, не спілкуюся з ними.
– Чому?
– Знову ж таки, ніхто з тренерів, з якими я працював, не виконував свої зобов’язання перед мною. Мені треба було працювати в штаті клубів і продовжувати комплексну-гармонійну роботу з тренерами, футболістами і вболівальниками.
Як тільки отримували результат, то мені говорили, що я більше не потрібен. Навіть у Лізі Європи я допомагав Дніпру дійти до фіналу. Прилетів у Варшаву за свої кошти та намагався допомогти команді вдало зіграти проти Севільї. У розмові з Маркевичем я просив його виконати нашу домовленість щодо співпраці, а він неодноразово її не виконував.
– Хто або що – найбільше зло українського футболу?
– Сама система в Україні ‒ що у футболі, що у суспільстві. Систему та людей треба змінювати. Ті, хто вважає себе професіоналами, а насправді такими не є. Це проблема. Це не лише у футболі, а й у суспільстві. У нашій Раді – Зраді та на рівнях місцевого самоврядування багато внутрішніх ворогів і недоброзичливих людей по ставленню до українців. Сподіваюсь, що після перемоги України у цій війні над орками, ставлення цих людей зміниться.
