«Вілліан їздив на Lamborghini, Срна – на Bentley. Для молоді це був космос»: ексхавбек Шахтаря Михайло Шишка

Переглядів 213642
Дмитро Вєнков Дмитро Вєнков
12 голосів
«Вілліан їздив на Lamborghini, Срна – на Bentley. Для молоді це був космос»: ексхавбек Шахтаря Михайло Шишка
Колаж: «Український футбол»
Вихованець Шахтаря Михайло Шишка, який захищав кольори Миная, Інгульця, Динамо (Тбілісі), Рітеряя та інших клубів, в інтерв’ю «УФ» розповів про свій футбольний шлях, а також те, чому вирішив завершити ігрову кар’єру у 29 років.

Сезон 2022/23 Михайло Шишка успішно завершив у складі Миная, допомігши скромному клубу втриматися в УПЛ. Однак вже за місць футболіст несподівано оголосив про завершення професійної ігрової кар’єри. Сьогодні Шишка працює у сфері SEO-менеджменту, грає у футбол у своє задоволення на першість Львівської області та мріє про тренерську кар’єру.

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Шишка розповів, як так вийшло, що вже у 29 років він вирішив зав’язати зі спортом?Також колишній гравець пригадав будні у системі Шахтаря, нереалізовану можливість дебютувати за зіркову команду Мірчі Луческу, класний період у Литві під керівництвом російського тренера, «кидок» менеджменту Ворскли, виступи в Інгульці одіозного Олександра Поворознюка та багато-багато іншого.

«Завершив у 29 років? Можливо, проблема була у мені, як футболісті»

– Михайле, у липні цього року ви досить несподівано оголосили про завершення професійної футбольної кар’єри. Чому ви прийняли таке рішення?

– Це було обдумане рішення, і воно є незмінним. Важливими факторами у його прийнятті були можливість розвитку та, як не крути, гроші. Я відчував, що із кожним роком мені стає все важче знайти собі нову команду. Можливо, проблема була в мені, як футболісті. 

У мене були розмови з Оболонню, Вересом та деякими іншими командами, однак не судилося. Я сам вирішив, якщо не знайду собі варіант в УПЛ, то не буду продовжувати кар’єру. Перша та Друга ліга не відповідають моїм амбіціям. За кордон я їхати не хотів.

– Останнім вашим професійним клубом став Минай. Команда, попри увесь скепсис, змогла втриматися в УПЛ – і навіть посіла найвище в історії виступів місце в серединці. Невже вам не запропонували залишитися там?

– Коли переходив до Минаю взимку, то мені пропонували контракт навіть на півтора року. Вирішив підписати угоду лише до завершення сезону, бо матеріальні умови в клубі були досить скромними.

Після завершення кампанії головний тренер Володимир Шаран повідомив, що ще роздумує над моїм майбутнім у команді. Я, чесно кажучи, й сам сумнівався, чи потрібно залишатися. Напередодні літніх зборів Шаран зателефонував мені та сказав, що не розраховує на мене. Ми подякували один одному за співпрацю.

Михайло Шишка. Фото: Google

– Чим ви займаєтеся зараз?

– Мені запропонували цікаву та перспективну роботу. Багато чого розповісти не можу. Поки це все неофіційно, я паралельно навчаюся. Це сфера SEO-менеджменту.

– Ця робота вам вже приносить більше грошей, аніж футбол в останні роки?

– В моїй кар’єрі ніколи не було якихось неймовірних контрактів. Я бачу велику перспективу у своїй новій роботі та розумію, про які суми може йти мова. Є можливість добре заробляти та навіть допомагати армії.

– Зараз ви продовжуєте грати на аматорському рівні за команду Фенікс. Як ви потрапили до цього колективу та що він собою являє?

– Мені зателефонував Андрій Андрійович Чіх та запропонував виступати за Фенікс. Я одразу сказав, що зможу бути присутнім максимум на одному-двох тренуваннях на тиждень та одній грі. Він погодився на це.

Фенікс виступає у першості та Кубку Львівської області, а також аматорському чемпіонаті України. Є два спонсори: будівельна компанія та фірма, що займається пошиттям взуття та одягу. Взагалі клуб ставить собі за мету поступово вийти на рівень Другої ліги. 

– За Фенікс виступає хтось з більш-менш відомих українським вболівальникам колишніх професійних футболістів?

– Можливо, найбільш відомим можна назвати Максима Фещука. У всіх пацанів є якась школа: хтось у Другій лізі грав, хтось у Першій.

– Ви все ж таки ще не награлися у футбол?

– Ні, не можу сказати, що я скучив за футболом. Мені важко різко позбавитися емоцій, які я переживав раніше кожен тиждень. Наприклад, в останній грі перед нашим інтерв’ю ми перемогли з рахунком 4:3. У компенсований час за рахунку 3:3 я не реалізував пенальті, а буквально за хвилину суперник забив просто якийсь дивовижний автогол, і ми перемогли.

«Карпати не пропонували мені дорослий контракт, хоча я вже грав за збірну України»

– Михайле, ви народилися у селищі Добротвір Львівської області й там розпочали займатися футболом. Як це було?

– Наше селище невеличке, приблизно шість тисяч населення. Проте в ньому є електростанція від ДТЕКу, завдяки чому воно є досить розвиненим.

 В Добротвірі є олімпійська база для веслувальників. Тому з нашого селища навіть є олімпійські призери. Також у нас є секції з карате, волейболу, гандболу та інших видів спорту. Розвинуте й мистецтво. Є гуртки з танців, малювання, співу.

Коли я займався у місцевій школі Енергетик, то нас возили на різні міжнародні турніри, а також до академій українських клубів, аби ми могли показати себе.

– З Добротвору ви потім потрапили до УФК Львів?

– Так, я у восьмому класі вступив до УФК. Наскільки я пам’ятаю, взяли навіть без тестів. Ще з одним хлопцем пройшов тижневі збори, після яких нам сказали, що ми підходимо.

Перший рік пройшов без особливих успіхів, однак вже у дев’ятому класі я був капітаном свого року. А в десятому класі почав викликатися до збірної.

Михайло Шишка. Фото: ФК Львів

– Після УФК ви потрапили до Карпат. Як це відбулося?

– Я потрапив до Карпат в 11 класі. Клуб у ті часи дуже допомагав УФК Львів. Ми вже із дев’ятого класу мали якість договори із Карпатами. З набору цілих 12 гравців потрапили до цього клубу.

– Чому вже через пів року ви змінили Карпати на Шахтар?

– У Карпатах було дуже багато людей, зачепитися важко через високу конкуренцію. Був сильний дубль та Карпати-2. Всі футболісти хорошого рівня. Основна команда виступала тоді на дуже високому рівні в Лізі Європи з Олегом Кононовим. 

Взимку під час 11-го класу в мене виник варіант із Шахтарем. Я приїхав на тижневий збір до Донецька, і ми домовилися. Вибрав на той момент розвиток, а не фінанси. Карпати пропонували кращі умови, аніж були у Шахтар-3. Чомусь усі думали, що я до Донецька їду за великими грошима.

В Шахтарі-3 тоді була зарплата 300 доларів, премії – 250-300 доларів. В дублі максимальна зарплата – 1000-1200 доларів, премії трохи вищі, аніж в Шахтарі-3. В дублі Карпат я міг одразу отримувати зарплату у 1000 доларів.

– Карпати вас легко відпустили?

– Подробиць не знаю. У мене ще залишався рік контракту із Карпатами на той момент. Річ у тому, що я мав дитячий контракт із клубом. Пам’ятаю, що мене викликали на матч дубля проти Ворскли, однак перед поєдинком тодішній тренер Андрій Сапуга з’ясував, що я не можу грати, бо не маю контракту із дублем. Мені ніхто не пропонував підписати таку угоду!

Через цю незрозумілу ситуацію я відправився грати за юнацький склад Карпат на область. Цікаво, що в цей момент мене паралельно викликали до збірної України.

Потім замість Ігоря Дедишина прийшов Юрій Дячук-Ставицький, й почалися певні зміни. Він буквально сказав, що всі, хто не хочуть грати за Карпати, можуть бути вільні. Мене відпустили.

«В Шахтарі хлопці купляли рожеві бутси за сім тисяч гривень, однак через ван Леувена замальовували їх чорним маркером»

– Як розвивалася ваша кар’єра в Шахтарі?

– Моїм першим тренером був Олександр Фундерат, який зараз є спортивним директором Ворскли. Потім нас очолював Сергій Ковальов. У Шахтарі-3 в нас підібралася дуже класна команда: Макс Малишев, Андрій Тотовицький, Руслан Маліновський, Денис Безбородько, Тарас Качараба…

Через півтора року дубль «гірників» очолив португалець Мігель Кардосо, який почав міняти всю молодіжну систему «гірників». Мене разом з декількома іншими гравцями перевели до дубля, де я провів три роки.

– Наскільки рівень тренувального процесу та організації в Шахтарі відрізнявся від тих клубів, де ви були раніше?

– Тренувальний процес відрізнявся більше своїм підходом. 

Організація в Шахтарі, звичайно, була на високому рівні. В УФК аби потренуватися зимою, треба було ще синтетичне поле очистити від снігу. Коли я приїхав до Шахтаря, то в один з перших днів за ніч сильно намело снігу. Я зранку прокинувся, відкриваю вікно та бачу, що поле чистять два трактори та ще 15-20 людей з персоналу.

– Ви перетиналися у ті часи із нинішнім головним тренером Шахтаря Патріком ван Леувеном?

– Звичайно, він же тоді був головою академії. Ван Леувен особисто приймав рішення щодо мого зарахування до Шахтар-3.

Патрік ван Леувен. Фото: Шахтар

– Кажуть, що ван Леувен є прихильником жорсткої дисципліни. Що вам цікавого запам’яталося про роботу із ним?

– Так, Патрік дуже любив дисципліну. Тоді хлопці купляли собі рожеві бутси за сім тисяч гривень і мусили чорним маркером їх замальовувати, аби в усіх були однакового кольору. Через це бутси потім висихали.

Пам’ятаю, був випадок, що взимку, аби влізти в ці бутси, деяким хлопцям довелося їх розмочувати. Ван Леувен їм каже: «Куди ви розмочуєте? Там же мороз мінус 15 градусів, пальці відморозите». А вони: «Та ні, все нормально!». На наступний день бачу, вони ледве ходять та кажуть: «В нас пальці сині, ледве ампутувати не довелося» (сміється, – прим. Д.В.).

– Хто з українців, які тренувалися разом із вами в Шахтарі-3 та дублі, у той час найбільше виділялися?

– Маліновський дуже сильно виділявся, Владлен Юрченко, звичайно. Великий прогрес був в Олександра Зубкова. Вітя Коваленко мав дуже хороші фізичні дані, завжди давав великий обсяг роботи та швидко розвивався.

– Хто з талантів Шахтаря, із якими ви разом грали, не розкрився, на вашу думку?

– Мені дуже шкода Малишева. На жаль, важка травма змусила його дуже рано завершити ігрову кар’єру. Можу сказати, що я навіть рівнявся на нього як людину та футболіста. 

Малишев був справжнім лідером на полі та за його межами. Вів команду вперед, всі його усі слухали, нікому не давав спуску. На футбольному полі демонстрував величезну працездатність, був справжньою «собакою».

– З ким зі своїх колишніх партнерів по Шахтарю ви досі спілкуєтеся?

– Із Качарабою добре спілкуємося. Я навіть прилітав до нього в Чехію. Це один з моїх найбільших друзів. Товаришуємо з Ігорем Дуцем. Він тоді був у Шахтарі-3, коли я прийшов, та сильно допоміг в адаптації. Ми постійно на зв’язку. З усіма іншими хлопцями, коли бачимося, також завжди спілкуємося.

«Вілліан приїздив на тренування на Lamborghini, Срна – на Bentley. Для молоді це був космос»

– Чи залучали особисто вас до тренувань першої команди?

– Тренувався із першою командою я лише два тижні. Це було напередодні кубкових матчів із Тернополем та Ворсклою у сезоні 2015/16. На ці поєдинки я потрапляв до заявки. Однак не думаю, що на мене розраховували, як на гравця основи.

– Наскільки важко вам було в тренувальному процесі першої команди?

– Інтенсивність була набагато вищою. Все дуже швидко. Однак там ти реально відчуваєш, що зростаєш. На кожному тренуванні доводиш собі та тренерському штабу, що ти гідний грати в основі.

Я зараз дуже радий за молодих українських гравців Шахтаря, які змогли вистрілити, хоч і під час війни. Ніхто не думав, що Шахтар стане чемпіоном у минулому сезоні. 

Пам’ятаю, я спілкувався зі своїм земляком Андрієм Ханасом, який допомагав Ігору Йовічевічу в Шахтарі, і він казав: «Я не знаю, що буде, але точно буде важко». Однак «гірники» довели, що, попри всі складнощі, готові тримати планку.

– Дідівщина тоді була в команді?

– Ні, на тренуваннях такого не було. Можливо, Мірча Луческу іноді міг крикнути. Просили молодих, аби грали просто та не вигадували ніякі п’ятки та інше. Старші українці тільки підтримували, бо вони колись були на нашому місці та пройшли цей шлях.

– Хто з легіонерів найбільше враження справив?

– Алекс Тейшейра, Дуглас Коста, Фернандіньо… Це дуже якісні футболісти. До українських молодих гравців вони ставилися добре. На тренуваннях завжди були з усмішкою. Звичайно, їм приділяли увагу в клубі більше, аніж українським гравцям, але вони все це точно компенсували.

– Хто на найбільш крутих машинах тоді їздив у Шахтарі?

– Вілліан на Lamborghini приїздив на тренування, Даріо Срна – на Bentley. Для молодих гравців це був космос.

Вілліан. Фото: Шахтар

– Хто на той момент конкурував із вами за позицією у першій команді? Чи реально було їх потіснити?

– В центрі поля у ті часи грали Степаненко, Малишев, Коваленко, Фред, Фернандо. Аби виграти конкуренцію, треба тренуватися та набиратися досвіду. 

Шахтар правильно робив, що віддавав гравців в оренди. З дубля одразу заграти в першій команді складно. Навантаження та інтенсивність нам неймовірно високі. На тренуваннях іноді часу не було навіть води попити. Чи вірив я, що зможу заграти в основі? На якомусь етапі – так.

– Із Луческу у вас було спілкування?

– Ні. Пару разів до мене підходив його помічник Олександр Спірідон. 

– І все ж, яка ваша думка про Мірчу?

– Луческу – дуже хороший тренер, який бачить потенціал футболіста та вміє його розвивати. Звичайно, кожному спеціалісту треба продовжувати вчитися та щось змінювати. Деякі підходи із часом втрачають актуальність. Футбол не стоїть на місці. З іншого боку, можна зрозуміти людину, яка все життя йшла до опанування тренерської майстерності, та її методи давали результат. Її важко переконати щось змінювати.

– Ви двічі потрапляли до заявки Шахтаря на кубкові матчі проти Тернополя та Ворскли. Чи був у вас шанс дебютувати?

– Так, в обох матчах я міг зіграти. Перед матчем-відповіддю з Ворсклою (першу гру «гірники виграли із рахунком 4:0, – прим Д.В.) навіть Спірідон казав мені, аби я готувався. Тоді якраз Малишева викликали до збірної, і в опорній зоні у мене з’явилося більше шансів. 

На жаль, сценарій матчу склався не найкращим чином для Шахтаря. Пам’ятаю, ще поле на «Оболонь-Арені» було не найкращої якості. Важка взагалі видалася зустріч. Ми спочатку програвали 0:1, а потім 1:2. В підсумку поступилися, і я так і не вийшов на поле.

«На першій пресконференції у Литві я сказав: «Думав, рівень буде вищим»

– Як та чому ви покинули Шахтар?

– У мене залишалося півтора року контракту, проте за дубль я грати вже не міг, оскільки мені було 22 роки. Якихось конкретних варіантів я не мав. Тому ми із Шахтарем вирішили розійтися. Клуб пішов мені назустріч. Ми розірвали контракт, і «гірники» не стали просити за мене якусь компенсацію.

– Після відходу з Шахтаря першим вашим дорослим клубом став литовський Рітеряй, де ви провели два успішних роки. Як з’явився цей варіант?

– Буквально через два тижні після розриву контракту із Шахтарем в мене з’явився варіант із Рітеряєм. Подзвонили, сказали що зацікавлені. Команда хороша, завжди бореться за медалі та грає в єврокубках. Я порадився зі своїм тодішнім агентом Сергієм Ємельянчиком та погодився.

– Що можете сказати про місцевий рівень футболу?

– За моїми відчуттями, тоді він був слабшим, аніж в Україні. Пам’ятаю на моїй першій пресконференцій мені поставили аналогічне питання. Я відповів: «Чесно, думав, що рівень вищим буде». Ми напередодні грали із командою, яка на той момент посідала перше місце, і взагалі не давали їй отримувати м’яч. Трохи їх пересмикнув (сміється, – прим. Д.В.).

Однак можу сказати, що це були класні та емоційні два роки. Я побував у багатьох країнах, пограв разом з сильними футболістами та під керівництвом фахових тренерів.

Єдине, не вдалося піти на якесь підвищення у Європі. Можливо, причиною цьому стала відсутність в мене європейського агента. Я дійсно показував хорошу гру у Литві, проте пропозицій не поступало. Для мене це було трохи дивним.

– Щодо тренерів: у Рітеряї ви на пів року перетнулися із Сергієм Ковальцем. Що це був за період?

– Це були позитивні пів року. Ми вже на той момент були знайомі по роботі у молодіжній збірній України. Команда посіла разом із ним друге місце в чемпіонаті. На жаль, потім він не зміг домовитися із керівництвом клубу про новий контракт та пішов. В принципі, усі були задоволені його роботою. Ковалець створив приємну та сімейну атмосферу в команді.

Сергій Ковалець. Фото: Google

– Цікаво, що найбільш продуктивний відрізок своєї кар’єри ви (42 матчі, два голи, 12 асистів, – прим. Д.В.) привели у Рітеряї під керівництвом російського тренера Олега Василенка. Що можете пригадати про роботу із ним?

– Василенко рано завершив футбольну кар’єру через травму. Він на той момент був молодим тренером, однак вже мав немало досвіду та прогресував. В нього були свої ідеї. Щодо його людських якостей, то я також не можу сказати нічого поганого.

– Ви спілкувалися після початку повномасштабного вторгнення?

– Він писав мені. Вітав із днем народження. Я нічого йому не відповів.

«Розірвав контракт із Рітеряєм за власні кошти заради Ворскли, а у підсумку опинився ніде»

– У вас все дуже добре складалося у Литві. Чому раптом ви вирішили покинути Рітеряй та перейти до Оболоні, яка на той момент грала у Першій лізі?

– Насправді я повертався в Україну аби перейти до Ворскли. Під час відпочинку разом із другом у Барселоні мені подзвонив агент та розповів, що є можливість перейти у Ворсклу. За його словами, все вже було узгоджено із менеджментом та тренерським штабом. Залишалося мені тільки розірвати контракт із Рітеряєм. У мене ще була угода на пів року із литовським клубом, яку я розірвав за власні кошти.

Я запалився варіантом із Ворсклою. Дуже хотілося повернутися в Україну. Тим більше, з’явилася можливість перейти до такої хорошої команди. Мені сказали, що готові мене брати. Все було на чесному слові. Однак коли я вже приїхав до Полтави, то ситуація виявилася трішки інакшою. Фактично я опинився ніде.

Наскільки я зрозумів, тодішній головний тренер Ворскли Василь Сачко мене не хотів, а це була ініціатива менеджменту.

У мене претензій до Сачка не має, бо я із ним не розмовляв до приїзду. У підсумку я провів збір в Полтаві, відбігав усі тести, а перед вильотом на другий збір до Словенії мені сказали, що на мене не розраховують.

– Тобто, Оболонь стала вимушеним варіантом?

– Так. Ковалець якраз тоді очолював команду. Він дізнався про мою ситуацію та запросив до команди, аби я хоча б не втратив сезон. Я довго сумнівався, був злий через цю ситуацію, але вже діватися було нікуди. Вирішив, що треба зібратися та показати себе якнайкраще в Оболоні, раз сталася така ситуація.

«Пам’ятаю Азарова. В юності він навіть до Барселони їздив»

– Наступним вашим клубом стало Динамо (Тбілісі). Ви пограли там лише пів року, проте змогли виграти чемпіонство. Що можете згадати про ті часи?

– Так. Я провів досить хороший сезон у Першій лізі, і в мене з’явилася можливість перейти до тбіліського Динамо. Там мені пощастило попрацювати із просто неймовірним іспанським тренером Хіско Муньйосом. Зараз він очолює Шеффілд Венсдей.

Йому тоді було 40 років, але його можна було назвати кваліфікованим тренером. Він відчував футболістів, добре дозував навантаження та мав крутий штаб. Тільки позитивні спогади про нього.

Можна сказати, що під керівництвом Хіско я заново почав навчатися грати у футбол та зрозумів, що таке топрівень, до якого необхідно прагнути.

– У Динамо ви грали разом із грузинським новачком Шахтаря Іраклі Азаровим. Що ви можете розповісти про нього?

– Це дуже талановитий футболіст. Ще в юні роки він їздив навіть в Барселону та в якийсь німецький клуб. Коли я грав за Динамо, то молодь підпускали мало, тому він грав небагато. Виступав він на позиції крайнього півзахисника. Потім перейшов до Динамо (Батумі), де його опустили у захист. Азаров зміцнився та спрогресував. Я радий за нього.

Одразу побачив, що це непоганий та креативний футболіст, однак йому потрібно було ще попрацювати над психологією.

Іраклі Азаров. Фото: Шахтар

– Що саме ви маєте на увазі?

– Для футболіста важливо нормально сприймати періоди, коли він не грає, без усіляких «психів». Не варто нікого звинувачувати, а необхідно думати про те, як наступний день провести із користю. Грузини ‒ люди образливі. Якщо щось відбувається не так, як їм того хочеться, то про це повинні знати усі навколо.

Думаю, що Азаров вже пройшов цей період. Молодець, що не побоявся переїхати із Тбілісі до Батумі. Там він почав пахати та набрався досвіду. Тепер буде грати за топклуб.

– Чому вам не вдалося довше затриматися у Динамо?

– Клуб після перемоги в чемпіонаті затіяв велику кадрову чистку. Пішло гравців 15. У тому числі і я.

На мене потім вийшла Самтредіа. Я пройшов збори з командою та підписав контракт. Однак скоро був оголошений карантин в Грузії через коронавірус, тому я так і не зіграв жодного матчу за цю команду.

«Гравці Інгульця падають в люки? Напевно, це відбувається не просто так»

– Після грузинського періоду ви перейшли до Інгульця. Як це відбулося?

– Тодішній головний тренер Сергій Лавриненко запрошував мене до команди ще після Оболоні. Я навіть розмовляв із президентом клубу Олександром Поворознюком, однак не домовилися по умовах. Після Грузії вдруге поступила пропозиція від Лавриненка та клубу, і я її прийняв. Команда тоді вийшла в УПЛ, тому я подумав, що це буде цікаво для мене.

– Не страшно було переходити до клубу, де в президента гравці «падають в люки»?

– Ну, напевно в люки вони падають не просто так (сміється, – прим. Д.В.). У Петровому не дуже комфортно жити. Інфраструктура там досить скромна. До великих міст ‒ Дніпра, Кривого Рогу чи Кропивницького ‒ не близько. Однак мене підкупила сімейна атмосфера в команді, яку створив тренер. Цей колектив міг досягати хороших результатів. Боятися мені не було чого, я просто хотів грати у футбол.

– Наскільки вдало ви провели період своєї кар’єри у Петровому?

– Перші пів року я грав дуже мало, було важко психологічно. Лавриненко навіть під час зимової паузи готовий був мене відпустити, але я вирішив залишитися. Хотілося пройти збори та спробувати тут довести свою профпридатність. Поступово я набрав хід та став важливим гравцем команди. 

– Про президента Інгульця Олександра Поворознюка ходять чутки, що він платить зарплату по настрою. Команда виграє – отримує гроші, невдала серія – пауза. Чи стикалися ви із таким?

– Ні, в плані фінансів все було стабільно. Премії та зарплата завжди були вчасно. Олександр Григорович все виконував, що обіцяв. Особисто я ніяких претензій до нього не маю.

Олександр Поворознюк. Фото: Google

– Чому після початку повномасштабного вторгнення ви вирішили змінити Інгулець на ФК Львів?

– Поки чемпіонат був на паузі, мене запросив на тренування Андрій Бусько. Він разом із хлопцями грав у футбол на базі ФК Львів. Я почав там також підтримувати форму і перетнувся із тодішнім спортивним директором клубу Максом Стефанським. Ми просто поспілкувалися, а коли стало відомо, що УПЛ буде поновлюватися, він сам зателефонував мені та запропонував перейти до Львова.

Я вагався, адже команду покинули багато гравців, легіонерів взагалі не було. Згодом все ж таки вирішив погодитися на цю пропозицію. Хотілося бути вдома, поряд із батьками та своєю сім’єю.

Лавриненко не дуже хотім мене відпускати, але все ж таки увійшов у моє становище.

– Ви за Львів виступали лише пів року. Щось не вдалося там?

– Мені там все подобалося: хороша база, непогана інфраструктура, молоді футболісти, які поступово зростали. Не було результату, якого хотілося б. У мене були нормальні стосунки із головним тренером Олегом Дулубом, але в один момент я відчув від нього певний «холод». Вирішив, що треба шукати собі нову команду.

Взимку я потрапив до Минаю. Мені зателефонував Ігор Гончар та запропонував дізнатися у Володимира Шарана, чи цікавий я йому. Через деякий час мене запросили на збори. Я потренувався декілька днів із командою та зміг добре себе показати. Шаран залишив мене в команді та взяв на збори в Туреччину. Так розпочалося моє життя на Закарпатті.

«Зі збірною України U-19 не вийшли на Євро, зате росіян обіграли»

– Ви маєте досвід виступів за різні юнацькі та молодіжні збірні України, де пограли разом із багатьма нинішніми зірками. Хто найбільше враження тоді справляв на вас?

– Тоді Юрченко був найбільшою зіркою команди. На всіх турнірах він отримував звання найкращого гравця та часто навіть ставав кращим бомбардиром.

– Можливо, вам запам’ятався якийсь конкретний матч із тих часів?

– Пам’ятаю, у 2013 році зі збірною України U-19 ми двічі по 2:1 обіграли росію у кваліфікації до Євро. Потім казали: «Яка різниця, що ми нікуди в підсумку не вийшли, головне – росіян перемогли».

– Наостанок ‒ про ваші майбутні плани.

– Зараз я хочу навчатися. Є бажання майбутньому спробувати свої сили у ролі тренера. Не знаю, коли це буде. Поки я ліцензії не маю. Дай Боже, все складеться.