«Після сварки з Кварцяним добу не виходив з дому, боявся, що голову відірвуть»: відверте інтерв’ю Нємчанінова

Сьогодні Дмитру Нємчанінову 36, і він дограє вже свій другий сезон у Вільхівцях. Здається, час підбивати підсумки.

Поговорити справді є про що. На зорі своєї кар’єри ветеран пройшов київський спортивний інтернат під керівництвом Олександра Петракова, шлях у системі Динамо, де грав пліч-о-пліч з багатьма зірками вітчизняного футболу та виступи за різні юнацькі збірні України.

Стати гравцем основи біло-синіх Нємчанінову не судилося, і далі на нього чекала величезна різнобарвна кар’єра, що охопила виступи в усіх трьох українських дивізіонах, де були божевільний період у Волині Віталія Кварцяного, проблемний Чорноморець, єврокубки з Олімпіком, тріумфальний виграш Першої ліги з Вересом та драматичний виліт з УПЛ у складі Минаю. У 2017 році в Нємчанінова також була спроба заграти у Росії, що не принесла ані особистісного, ані професійного успіху.

Ексклюзивне інтерв’ю сайту «Український футбол» з Нємчаніновим було приречено на фурор, адже, окрім того, що він дійсно має фактурну кар’єру, сам Дмитро є чудовим співрозмовником та харизматичною людиною, яка готова максимально відверто та «без купюр» говорити про своє життя.

«Якщо чесно, я схиляюся до того, аби завершити грати у футбол»

– Дмитре, ви дограєте вже другий сезон у Вільхівцях. Здається, це не найбільш очевидний варіант для людини з вашим досвідом навіть на фініші кар’єри. Чому ви пов’язали себе з новачком Другої ліги?

– Я тверезо оцінив усі реалії українського футболу та зрозумів, що зараз усюди ставка на молодь.

Чим заманили Вільхівці? Ми з дружиною очікували на третю дитину, і я не хотів нікуди далеко їхати з Ужгорода. Плюс купили там квартиру, син ходить до школи, а донька – до садка.

Мені зателефонував голова Вільховецької ОТГ, можна сказати, наш почесний президент, і запропонував цей амбіційний проєкт. Подумав, що це класна можливість. Тим паче з усіма своїми зв’язками та знайомствами. Я вмію спілкуватися з людьми. А що як вийде зробити тут клуб, який зможе у майбутньому гідно представляти Закарпатську область? Фактично, окрім ФК Ужгород, та після зникнення Минаю команди тут не було.

Дмитро Нємчанінов. Фото: СК Вільхівці

– Нині вам 36 років, контракт з Вільхівцями спливає влітку. Що далі?

– Якщо чесно, то я схиляюся до того, аби завершити грати у футбол. Минулого року отримав ліцензію В, у вересні подаюся на ліцензію А. 

У нас в команді, можна сказати, скромний тренерський штаб, і я суміщаю футбол з періодичною допомогою головному тренеру. Для мене, як молодого спеціаліста, усе це в новинку та можна назвати адаптацією.

Думаю, влітку поговоримо з президентом та вирішимо, які наші подальші дії. Чи потрібен я йому та на якій посаді? Тобто це нормальна чоловіча розмова.

– Ви походите зі спортивної родини, адже ваш батько Андрій Нємчанінов у минулому був спеціалістом зі штовхання ядра та брав участь в Олімпійських іграх 1992 року. Де і чим він зараз живе?

– Так. Мій тато – майстер міжнародного класу. Був учасником Ігор у Барселоні та чемпіонату світу у Штутгарті.

Зараз він продовжує займатися спортом, вже доволі тривалий період працює фітнес-тренером у тренажерному залі у Києві. Цього року йому виповниться 60. Мої друзі, які його іноді бачать, дивуються його фізичній формі. Звичайно, вона вже не та, але у 60 років ти мало зустрінеш таких людей.

«Для Петракова було нормальним сказати: «Ви що, шизофреніки?»

– Ви волею долі обрали футбол й, можна сказати, ваша серйозна кар’єра розпочалася з київського інтернату. Цікаво, що там вашим тренером, зокрема, був майбутній наставник національної збірної України Олександр Петраков.

– Востаннє я з ним перетинався, коли він ще був головним тренером збірної та приїздив до розташування команд на турецьких зборах (Петраков був головним тренером збірної України з 2021 по 2022 рр. – прим. «УФ»).

Думаю, що Васильович не змінився з того дня, коли я вперше побачив його у десятому класі. Щира людина, за правду, того старого загартування. В нього усе за правилами та по-чоловічому. Мені це дуже подобалося й приємно було з ним працювати.

– Пам’ятні історії з ним були?

– Їх було дуже багато. Ми поїхали до Нікополя грати фінальну частину чемпіонату України ДЮФЛ. Хлопці з інтернату любили пригоди, ходили на атракціони та займалися усякою фігнею. Петраков нам каже: «Бл*, пацани, що ви якісь безголові? Ну, візьміть якісь книжки почитайте, газети…».

Ну, ми на наступний день, аби підколоти Васильовича, купили газети Спорт-Експрес розміром метр на півтора, мабуть, що нас за ними було не видно. Втрьох після сніданку йдемо, а він дивиться на нас й каже: «Й** твою мати, ох ви й дурники, звичайно. Усе з вами ясно. Кладіть ці газети назад, воно вам не допоможе».

– Петраков слів особливо не добирав.

– Васильович міг сказати: «Ви що, шизофреніки?». Хтось сприйме таку фразу як дикість, але для нас це було нормальним. Усі розуміли, коли він таке говорить, значить треба роздуплитися. Вираз-тригер, після якого ти приходив до тями.

Олександр Петраков. Фото: УАФ

«Белькевич – людина-легенда. Ти знаєш, якщо віддаєш йому пас, то він розбереться»

– У Динамо-3 ви проявляли себе добре, за що підключалися у певний період до матчів Динамо-2 та дубля біло-синіх. Хто із зірок запам’ятався найбільше?

– За дубль я зіграв одну або дві гри, але мені пощастило вийти на поле з такими людьми, як Валік Белькевич, царство йому небесне. Це людина-легенда. Ти знаєш, якщо віддаєш йому пас, то він розбереться. Лише м’яч до нього доведи.

Також були Саня Алієв, Коля Морозюк. Ну, це фантастика. В мене у 17-18 років ще ноги тряслися, коли бачив поряд таких людей. Відклалося у пам’яті надовго. Саша Рибка тренувався з нами. Нормальний пацан, спілкуємося, коли бачимося.

– Чи пам’ятаєте ви розміри своїх зарплат та премій у Динамо?

– В мене зарплата була 500 доларів. Премія за перемогу у Динамо-2 складала 200 доларів. Нормально в 11 класі. 

– Чому вам не вдалося закріпитися у Динамо?

– Я думаю, напевне, це якісь помилки у моїй поведінці. Мабуть, тоді не розумів усю серйозність, що перебуваю у Динамо. Так, я тренувався, усе нормально, питань немає. Проте побут… Приїздили друзі на районі, таке…

Потрапив до Динамо у тому віці, коли ще не до кінця розумів, що маю робити насправді. Не можу сказати, що мав якісь великі помилки, типу алкоголю або чогось подібного – ні. Була велика конкуренція. Тому так склалося, що, на жаль або на щастя, не залишився там.

– Хто був найбільшим талантом Динамо вашого покоління, який не реалізував власний потенціал?

– Діма Кушніров. Йому завадила травма, якщо не помиляюся, пов’язана з коліном. Через це, мабуть, не розкрився. Він виграв чемпіонат Європи U-19, а зараз служить у поліції в Херсоні.

Був Саня Толстяк. Хлопець невисокого зросту, який в інтернаті усіх вовтузив у центрі поля. Однак він грав за Оболонь у Прем’єр-лізі, коли я ще виступав у Другій та Першій лігах. Тобто він трохи зачепився. А що потім не пішло? Тут вже не знаю.

«Я міг перейти до Ворскли, проте хтось зателефонував головному тренеру й сказав: «Діму не треба брати»

– Після Динамо ви проходили перегляди у Ворсклі, Дніпрі, донецькому Металурзі, але ніде не закріпилися.

– Здається, першим клубом, де я себе спробував, стала Ворскла. Тренер дубля хотів мене брати. Там була хороша команда з Віталіком Момотом, ми були знайомі за збірною, Артем Громов… Проте хтось зателефонував головному тренеру основи й сказав: «Діму не треба брати». Це мені так потім донесли, не знаю, наскільки правда (головним тренером Ворскли тоді був Микола Павлов, – прим. «УФ»). Можливо, я комусь дорогу перейшов.

У Дніпрі, можливо, я не потягнув. Хоча, коли приїхав до їхнього дубля, дуже добре був знайомий з Віталіком Каверіним та Артуром Карнозою. Чудово спілкувалися. Не можу відповісти, чому так сталося.

У донецькому Металурзі, напевно, не пройшов тести. Тоді як дали! В дублі був Вадик Сапай, який нині працює тренером з фізичної підготовки Карпат. Нам дали 5х30 з паузою, і кожен раз ми мали покращити результат. Йому це вдалося, а я кожен наступний відрізок пробіг гірше. Подумав: «Ніфіга собі!». Вважав себе міцним, але тоді зрозумів, що, мабуть, здоров’я в мене не стільки, скільки в нього.

– Після цих поневірянь, як відомо, ви навіть певний час пограли на аматорському рівні.

– Грав десь на Київський район, пацани покликали. Ну, треба ж було якісь гроші заробляти? Ти не міг в батьків на шиї сидіти у тому віці. У моєму розумінні це ненормально.

Паралельно ще, в мене мама працювала, влаштувався торговим представником компанії. Місяць-півтора ходив на звичайну роботу та ставив чай на прилавки, блін, по усьому Києву.

– Яка зарплата у вас була під час роботи мерчендайзером?

– Доларів 200, можливо. Як футболіст я тоді на любительському рівні заробляв гривень 300 за один матч, до 500. Ну, скільки там тих ігор було? Три на місяць, і то не завжди.

На поєдинки ще мали добиратися. Пощастило, що футболістами для того рівня ми були непоганими, тому нас могли безплатно підвезти та нагодувати.

«Після сварки з Кварцяним я добу не виходив з дому, боявся, що мені голову відірвуть»

– Після виступів у нижчих лігах за Дністер, Ниву (Вінницю) та Зірку доля подарувала вам шанс зіграти на рівні УПЛ у складі Волині. Завершився цей період гучним скандалом з головним тренером Віталієм Кварцяним.

– Та це була взагалі божевільна ситуація. Зараз я згадую реально зі сміхом.

Хочу сказати, знову ж таки, хто б як не малював Віталія Володимировича, особисто для мене це солідніша людина в усьому! Поза футбольним полем без емоцій ти міг поговорити з ним про що завгодно.

Він міг назвати тебе «ворогом народу», а на наступний день тиснути руку, посміхатися та казати: «Дім, ну, ти ж знаєш мене». Відповідав: «Ну, так, знаю, звичайно. В мене вже бабуся з дідусем, царство йому небесне, знають, що я «ворог народу», але, блін, ладно, нехай так буде. Якось бабусі поясню, що таке емоції у футболі» (Кварцяний назвав Нємчанінова «ворогом народу» після домашньої поразки від Зорі (1:2) у 18-му турі УПЛ-2014/15. Це був останній матч захисника за команду, – прим. «УФ»).

Віталій Кварцяний. Фото: ФК Волинь

– То в чому була суть претензії Кварцяного?

– В одному з моментів матчу із Зорею в нашого центрального захисника Івіци Жунича розв’язалися шнурки, й він просто вийшов за поле. Я та Тимур Парцванія перебували у широких точках, а в середині залишився лише Тьома Шабанов. Відбулася втрата м’яча й забили гол.

Кварцяний на теорії починає заявляти претензії Парцванії: «Тимуре, що це таке?!». А мене, коротко кажучи, на ролику взагалі не видно вгорі. Далі струшували Шабанова. Хлопці кажуть: «Так зачекайте, пацан взагалі пішов, б**дь, шнурки зв’язувати? Є***, гра триває! Як таке взагалі можливо?!». Кварцяний: «Та мене не хвилює, чому він пішов! Через що ви так зіграли?!».

Я вже розумію, що все, справа починає пахнути смаленим. Починаю пригинатися, аби він лише мене поглядом не зловив. І тут Кварцяний мене хапає: «А ти, б**дь, де був?». Кажу: «Віталію Володимировичу, атака взагалі йшла з іншого флангу, мене навіть у кадрі немає». Ну, й починається, як зазвичай: «Та мене не хвилює, ти мав один закрити, підстрахувати та зіграти за увесь захист!».

– Розгорілися емоції?

– Так, почалася суперечка. Слово за слово, і я скипів. Кажу: «Все, я на**й не хочу, це марно». Мабуть, не варто було так говорити. Просто мене хотіли зробити винним в усьому. Кварцяний сказав: «Усе, пішов геть, щоб я тебе більше не бачив!». Вийшов, а він – за мною, і ми ще на ходу продовжували один на одного кричати.

Швидко сів у машину та поїхав додому. Мабуть, добу не виходив, бо боявся, що мені зараз голову відірвуть. Розповідають же історії про Віталія Володимировича, що він так і сяк може зробити.

– Чим завершилося?

– До мене заїхав Шабанов, й ми сиділи разом. Потім зателефонували: «Все, вас виганяють». За що? Коротко кажучи, хотіли нам «прикрутити», типу ми спеціально програли, Ну, звична історія.

У підсумку справа завершилася тим, що я не витримав усього цього дурдому, пішов до генерального директора та сказав: «Та ні, дивіться, тут така історія вже йде. Я не можу, чесно, винести те, що відбувається. Як би не хотів». Дякувати Богу, пішов.

«У Чорноморці помічник Бабича мене по-футбольному зґвалтував»

– Далі у вас був захід до Чорноморця, де ви протрималися лише пів року.

– Перша гра з Олімпіком (2:2) чомусь не пішла, хоча й вже мав досвід. Олександр Бабич замінив мене у середині першого тайму. Ну, і все. Мене посадили, потім повернули на поле, потім знову посадили.

Десь після чотирьох ігор поспіль без ігрового часу підійшов до помічників Бабича й кажу: «Слухайте, а чому я не граю взагалі?». А вони відповідають: «Ти з флангу не подаєш у голову». Там на тренуванні робили подачі метрів з 15 від штрафної площі. Таке лише Даріо Срна міг виконати. Питаю: «Так зачекайте, а хто в нас подає? Та людина, яка зараз грає на моїй позиції, також не подає». Ну, коротко кажучи, мені відповіли на від***сь, мабуть, навіть не подумавши.

Багато я сперечався з помічниками Бабича. Якщо загадати той склад Чорноморця, то в ньому були й реальні футбольні злочинці. Не розумію, як вони там опинилися. Прізвища називати не буду. Грали й хороші футболісти, які, думаю, по сьогодні вдячні Сан Саничу. Маю на увазі Кірю Ковальця, Влада Калитвинцева, Давида Хочолаву, Женю Мартиненка, Олега Данченка. Вони після того Чорноморця, що перебував у стані максимальної перебудови, підписали контракти з дуже сильними командами.

– У чому саме проявлялися ваші непорозуміння з помічниками Бабича?

– Одного разу, коли я не потрапив до заявки Чорноморця, мене помічник Бабича одного вивів на тренування та зґвалтував по-футбольному. Там були вправи на витривалість: мав і бігати, і стрибати, і обводити… Коротко кажучи, з усіма елементами, які тільки можливі.

Тренування тривало хвилини 30. Пацани з боку дивилися на мене й потім казали: «Дім, ми не розуміємо чому так?». Я сів й також думаю: «За що?». 

«Мій перехід до Крила Рад – повна вакханалія. Здається, це був чисто страшний розпил бюджету, який тільки можливий»

– Ваш трансфер до ФК Крила Рад. Як? Чому? Навіщо?

– Тоді, мабуть, в Олімпіку я був на своєму максимальному піку: забивав, віддавав, входив до трійки найкращих асистентів. Почалися розмови, що мене можуть викликати до збірної. Вже й журналісти телефонували, хоча, зрозуміло, це нічого не означає. Я вірив та накрутив собі, що таке дійсно реально. Проте не судилося.

На даному етапі не шкодую. Якось виправдовуватися, як хтось це робить, мабуть, не буду. Однак, напевно, на тому піку все ж мав дограти ще пів сезону в Олімпіку.

Я не приховую, Крила запропонували найбільшу зарплатню у моїй кар’єрі. Вони заплатили гроші Олімпіку. Можливо, тоді психанув та вирішив, оскільки мене не викликають до збірної, а ці дурники запрошують, то поїду хоча б грошей зароблю.

Єдине, що можу сказати у своє виправдання, від чого, мабуть, мені легше, я вивіз звідти гроші, заплатив податки в Україні та купив собі квартиру. Грубо кажучи, надурив їх.

– Чому не вийшло заграти там?

– Той перехід – повна вакханалія. Мені здається, це був чисто страшний розпил бюджету, який тільки можливий.

Вони спитали: «Яку ти хочеш зарплату?». Я назвав суму, і вони погодилися, а потім кажуть: «Тобі дадуть ось такі підйомні, ти повинен будеш віддати їх людям, які беруть участь з боку росіян». Відповів: «Добре, я згоден. Ви пішли на мою зарплатню».

Приїхав підписувати контракт і бачу, що там підйомні у два рази вищі. Питаю: «Зачекайте, що це за х**ня? Ви мені казали…». Вони: «Б**дь, Дім, не вий****ся, ти говорив, що на підйомні не претендуєш». Думаю: «Ну, ладно, я – людина слова. Якщо сказав, що в мене ніяких питань немає, значить їх не може бути».

Я приїхав туди з невеликою сумою на перший час, а дивак, якому у банку віддав ті гроші, спитав «Ну, що тобі позичити пару монет якихось?». Дивлюся на нього й думаю: «Б**дь, це ж пи***ць якийсь. Забрав божевільні гроші й пропонує мені не дати, а позичити! Бог з ним».

«Сказав Шевчуку: «Анатолійовичу, у вас у Шахтарі був Алекс Тейшейра, а це – Макс Тейшейра. Тут трохи інший рівень»

– Вже за пів року ви попросилися назад до Олімпіка в оренду, і тоді перетнулися з легендою Шахтаря В’ячеславом Шевчуком. Період його роботи тренером був нетривалим, але доволі яскравим.

– З В’ячеславом Анатолійовичем я спілкуюся по сьогодні, і він вітає мене з днем народження. Можу зателефонувати йому один раз на три-чотири місяці просто поговорити про життя. Це максимально порядна людина.

Я думаю, що йому все ж краще підходить якась керівна посада. Добре, що він потрапив до Полісся Геннадія Буткевича (з березня 2025 року Шевчук обіймає посаду спортивного директора Полісся, – прим. «УФ»).

Людина самодостатня, порядна, заробила собі на життя футболом та має бізнеси. За ним не було помічено ніяких моментів, окрім тієї історії, коли його зупинили (у травні 2021 року Шевчук був затриманий поліцією в Києві за кермом у нетверезому стані, – прим. «УФ»). Він потрібен солідному клубу, адже не буде дурити президента та нічого робити за спиною. Це фанат футболу, який хоче віддати йому частину себе.

– Наскільки Шевчуку було важко адаптуватися до реалій Олімпіка після багатьох років виступів за Шахтар?

– Я так сміявся, була кумедна ситуація. Анатолійович звик у Шахтарі грати з бразильцями, які могли робити з м’ячем що хочеш. І він від нас вимагав такого футболу, який показувала та космічна команда.

В нас тоді був Макс Тейшейра. Шевчук на тренуванні кричить: «Пас! Забігання!». Коротко кажучи, дива роби. Підходжу й кажу: «Анатолійовичу, дивіться, у вас у Шахтарі був Алекс Тейшейра, а це – Макс Тейшейра. Тут трохи інший рівень та якість».

Він не розумів, як ми, наприклад, не могли подати з флангу: «Нумо, швидко мені м’яч, зараз я подам! Дивися, швидко! Кому подати?! Кому віддати?! Після тренування усі на поперечину та по десять разів мінімум підтягнутися! Я перший! Хто наступний?!». Ну, таке. Він – фанат спорту.

В'ячеслав Шевчук. Фото: ФК Полісся

«Після стартового випуску, який зняв Поворознюк, усі з нетерпінням чекали на наступну серію»

– Окремо хотілося б поговорити й про ваш захід у Верес, що прийшовся на медійний бум в клубі через приїзд популярного журналіста та блогера Дмитра Поворознюка. Як сприймалися ті події?

– Спочатку, мабуть, це було незвично. Хоча особисто в мене наявність камери не викликала сильного збентеження через достатній період виступів в УПЛ, де усе висвітлювалося кожен день.

Це новий досвід. У перший час ніхто взагалі не міг зрозуміти, що буде, а після стартового випуску, який зняв Дімон, усі вже з нетерпінням чекали на наступну серію. Кожен бачив, що знімалося, як та навіщо й питав: «Коли продовження?». В один момент, мабуть, ми об’єдналися ідеєю.

Добре, що Дімон захотів зробити, і його підтримали. Починаючи від президента клубу, завершуючи людьми в оточенні Вереса. Вийшла класна історія. Для клубу – взагалі позитивний момент. Завдяки серіалу багато людей дізналися про Верес та були готові йому допомагати зі свого боку, як фінансово, так і в інших моментах.

Доходило до того, що хлопців могла зустріти людина, яка має певний бізнес: «Пацани, Верес! Як ви? Що? Нумо, йдіть сюди, хочу вам підгон зробити». Відкривався багажник, звідки діставалися колонки, повербанки й просто роздавалися по-братерськи. Ніфіга собі! Завдяки серіалу.

«Остання гра Минаю в УПЛ була взагалі без шансів. Кривбас вийшов на куражі, порвав дупу й пішов святкувати»

– Ваш захід до Перемоги – це окрема детективна історія. А ось далі був Минай. У перший сезон команда посіла рекордне для себе восьме місце у таблиці УПЛ, а ось в другій кампанії розпочався спад. Чому, на ваш погляд?

– Головний тренер Володимир Шаран дуже сильно переживав за результати нашої команди, хоча й вона не була приреченою. Просто в нас щось розлагодилося, не знаю.

Начебто, і якусь нову кров внесли. Можливо, вона була неправильно чи непотрібною на той момент. Хоча, мали щось освіжати. Плюс взяли старших пацанів. Ми грали непогано, створювали моменти, але просто не могли виграти. Потрапили до ями, з якої не змогли вибратися, коли ухвалили рішення, що Шаран йде й приходить на той час, нікому невідомий, в цілому, Желько Любенович.

– Цікаво, що ваш експартнер за Минаєм Єгор Гунічев несподівано заявив, мовляв, заслуга у ренесансі команди насправді належала не Любеновичу, а молодим гравцям, які в другій частині сезону отримали більше ігрового часу та на скаженій мотивації понеслися уперед.

– Напевно, так воно й було, насправді. Зрозуміло, що Любенович дав шанс грати цим молодим, спілкувався з ними. Вони на емоціях та куражі повністю скористалися цією можливістю. Не вистачило трішки.

В чому був плюс для тренера? Усі вже безбожно похоронили Минай, нічого втрачати, і з’явилася передумова давати шанс молодим. Якщо хтось вистрілить, то можна ще й продати.

– Де Минай не дорахувався ключових очок?

– З Оболонню (1:1). На перших хвилинах вилучили Рибку, ми забили гол. Тоді Любенович посадив досвідчених людей, і вийшло так, що Минай дивом втримав нічию. Хоча, ту гру можна було довести до логічного завершення. Якби перемогли, то мали б шанси залишитися.

– Фіналом тієї драматичної історії для Минаю, на жаль, стала гостьова поразка від Кривбасу (0:3) в останньому турі, після якої команда остаточно оформила виліт до Першої ліги.

– До речі, коли я перетнувся з Юрієм Миколайовичем Вернидубом після гри, він сказав: «Не вистачило вам у матчі з Оболонню».

Кривбас тоді був на ходу, посів третє місце. Гра без шансів. Вони за своїх вболівальників вийшли на куражі, порвали дупу й пішли собі святкувати.

«Колесник – нормальний пацан, і за словом у кишеню не полізе. Моє ставлення до нього ніяк не змінилося»

– Ви трохи застали у Минаї Євгена Селезньова. Він Шарану не підійшов?

– Щодо Селезньова, то я нічого не можу сказати, бо це була розмова Богдановича та керівництва клубу щодо його долі в клубі. Жека протягом періоду в команді показав себе професіоналом. Пацан завжди віддавався справі та був готовий допомогти будь-кому.

Коли розпочалася війна, то він поселив хлопців у готелі в знайомих в Ужгороді, годував їх. Ну, все робив й був для них як тато. Багато пацанів залишилися без дому. Людина з великої літери.

– У Минаї ви пограли з Данилом Колесником. Як склалися ваші відносини та що ви думаєте про нього після скандального інциденту?

– Нормальний пацан, і за словом у кишеню не полізе. Даня, якщо йому щось не подобалося, прямо про це казав, ніколи поза очі.

Моє ставлення до нього ніяк не змінилося. Я знаю його та ту історію, коли ми, бувши гравцями Минаю, побилися з росіянами у Туреччині.

Данило Колесник. Фото: ФК Колос

– На міжнародному рівні у складі юнацьких збірних України вам пощастило пограти проти багатьох майбутніх зірок футболу. Хто запам’ятався найбільше?

– Запам’яталася мені гра на Євро U-17 проти Іспанії (1:3), коли нас так вовтузили рилом, що я просто не знав, куди діватися. Страшно.

Боян Кркіч на той час у Барселоні з Ліонелем Мессі, блін, тренувався. Усі збірні жили в одному таборі, і якось ми зайшли на великий ресепшн, і Кркіч показує у соцмережах пацанам ще тоді на комп’ютері: «Дивіться, ось у мене фото з Мессі, а ось – з Роналдінью». Ніфіга собі!

За збірну Франції тоді виступав Мамаду Сако, який потім захищав кольори Ліверпуля. Ми виходили на гру, я мав зріст 186 см, а дивак, мабуть, – 190 з чимось. Посеред голови тонкий ірокез, як у Джибріля Сіссе… Він такий темний-темний, білі лише очі та зуби. Я на нього дивлюся: «Це мій одноліток? Не може бути. Це якийсь звір взагалі».

Бліц

– Проти якого нападника вам було грати найважче?

– Оскільки я виступав на фланзі оборони, то виокремлю вінгерів Дугласа Косту та Андрія Ярмоленка, а також Хосе Ернесто Сосу, який грав за Металіст.

 Коста взагалі страшно вовтузив й біг. Пам’ятаю такий епізод у Волині, потім ще його на Wyscout передивлявся, як він хотів мене прокинути. Я стояв у центрі поля, а дивак зі своєї половини як розігнався! Пощастило, що мав запас десять метрів й дивом встиг дістати м’яч.

– Якою була ваша найбільша премія в кар’єрі?

– У Волині за домашню перемогу над Шахтарем (2:0) у чемпіонаті я отримав 25 000 доларів.

– А який найбільший штраф платили?

– 500 доларів, мабуть. За порушення спортивного режиму. І це було, можна сказати, наприкінці моєї ігрової кар’єри, – у Минаї. Від керівництва клубу. Ну, усі ми не без гріха.

– Чи «кидали» якісь клуби на гроші протягом кар’єри?

– Коли розпадалася Нива (Вінниця) – до побачення за пару місяців. На той період, можливо, 3000 доларів. Немаленька сума. У Дністрі за місяць «пробачили».

Нива потихеньку тонула, і був би я у нинішньому віці, то зрозумів, що відбувається, «змотав вудочки» та вже не довів до такого. Дякувати Богу, подібних історій трапилося небагато, на початку кар’єри.

– За що прилітав найбільший хейт?

– За поїздку до Самари. Пацани з Волині, вболівальники, з якими я підтримував дуже хороші відносини, мабуть, найбільше мене не пробачили у цій ситуації. Ось так трапилося, хоча ми могли й разом на пиво піти, посидіти, поспілкуватися, після чемпіонату зібратися на спільний сабантуй.

Розмови як такої не було. Просто мене нормальними х**ми накрили. Я зрозумів, що тут немає жодних варіантів, не поясниш. Ти поїхав – значить ти така людина.

– Чи під час гри колись «притискало по-великому»?

– «Притискало» до туалету часто під час зборів, коли бігли дуже великі дистанції, організм реально на виснаженні. Ти біг до кущів одразу на полі й кричав доктору чи комусь принести папір. Робив свою справу й біг далі.

Таке було всюди. У Кварцяного я й блював. Ну що зробити? Були хороші навантаження. Десь не поснідав чи навпаки переїв, не розрахувавши, що в тебе буде таке тренування. Усі через це пройшли.

– У кого з ваших партнерів на полі була ідеальна форма голови, щоб забивати?

– Так це, мабуть, уся Україна знає – Рома Зозуля. Він головою забивав, мабуть, найкраще у світі. І це з його зростом. Людина вміла ідеально вистрибувати.

– Що найпідліше з вами робили на полі?

– Колись ми грали проти Ворскли, і Младен Бартулович підійшов до мене й наступив на ногу. Я ж, недовго думаючи, у відповідь стрибнув йому. Він: «Нємець, що ти робиш?!». Я йому: «Так, а ти що робиш?!». Коротко кажучи, нічого, пошкутильгали разом й пішли далі грати (посміхається, – прим. «УФ»).

– Яку помилку ви хотіли б виправити?

– Напевно, не приймати усе так близько до серця у Волині та бути більш флегматичним. Якби не реагував так емоційно на те, що відбувалося в команді, то, можливо, ще б затримався там й склалося ще трохи краще. Хоча, я і так не шкодую про свою кар’єру. Начебто, і пограв немало в УПЛ, багато знайомих в мене залишилося, друзів, лікарів, які допомагають мені по сьогодні, медіаперсон, з багатьма спілкуюся, запрошують до студії УПЛ ТБ. Усе це класно.

Можливо, ви очікували про Самару... Ну, це банально. Друга річ – мабуть, не поїхав би туди. Повторюся, якби залишився ще на пів року в Олімпіку, хотілося б подивитися, що могло б відбутися. Тому що я про це багато думав.