«Якби знав, що гратиму до 39, пішов би до Лобановського»: Грачов – про 70-річчя, Шахтар і Динамо

17 вересня легендарному нападнику донецького Шахтаря Віктору Грачову виповнюється 70 років. За його плечима – десятиліття у великому футболі, понад сотня голів на найвищому рівні, Кубки СРСР, єврокубки, збірна, тренерська робота та роки в ролі телевізійного експерта. Але біографія Грачова – це далеко не лише статистика й трофеї.

Він виріс у шахтарському Дзержинську, нині Торецьку, спускався під землю, служив у прикордонних військах і тікав на навчаннях від службових вівчарок, серед 180 претендентів пробивався до Шахтаря, грав під керівництвом Костянтина Бєскова та відмовив Валерію Лобановському.

Напередодні ювілею головний редактор сайту «Український футбол» Андрій Піскун поговорив із Віктором Олександровичем про його великий футбольний і життєвий шлях.

Грачов пригадав, як переконував Ігоря Бєланова перейти до Динамо, розповів про день загибелі Ахатя Брагіна та роль Ріната Ахметова в історії Шахтаря, назвав зарплати футболістів у Донецьку й Москві та пояснив, чому так і не залишився в Європі.

А ще легендарний нападник поділився значно особистішими історіями: як познайомився з майбутньою дружиною Фарізою, що почув під час зустрічі з Вангою, яким йому запам’ятався Володимир Висоцький і який несподіваний подарунок отримав на своє 50-річчя.

Про великий футбол, людей, які змінили його життя, доленосні рішення та шлях хлопця з шахтарського міста до статусу легенди Шахтаря – у великому ювілейному інтерв’ю «УФ».

«Один прийшов і вирішив: ви не повинні так добре жити»

— Вікторе Олександровичу, вітаємо з 70-річчям! Як сприймаєте цю цифру?

— Нормальна цифра. Кажуть, що від 70 до 80 – ще найкращий час для пенсіонерів. Подивимося, як воно буде. Поки що скаржитися можна передусім на війну, на те, що в тебе забрали дім.

А так життя триває. Сімдесят років – це все-таки великий термін. Життя було цікаве, насичене: спілкування, знайомства, футбол, подорожі, відпочинок – усього було дуже багато. І навіть війна не може перекреслити все хороше, що було в моєму житті. А хорошого все-таки було значно більше, ніж поганого.

— Ви народилися у Дзержинську, нині Торецьку. Що відчуваєте, коли бачите кадри зруйнованого міста?

— Зараз стільки всього навалилося… Якщо за кожну річ переживати, то це дуже важко витримати. Немає дому, фактично немає куди повертатися, проблеми тільки накопичуються.

Ти ж думаєш: от я вже облаштував своє життя. У Донецьку була хороша квартира, ремонт, усі умови. А потім один прийшов і вирішив: «Ви не повинні так добре жити. Ви повинні жити гірше, ніж у Росії».

Що зараз із квартирою – я не знаю. Стоїть вона чи ні, хто там є – поняття не маю. Ми з цим уже фактично попрощалися. Розуміємо, що повернути щось туди буде дуже складно.

Віктор Грачов. Фото: скріншот

«Без футболу, швидше за все, пішов би на шахту»

— Ви свого часу розповідали, що багато часу проводили на вулиці й саме футбол фактично витягнув вас звідти. Якби футболу у вашому житті не було, ким став би Віктор Грачов?

— Хороше питання. Начебто можна відповісти одним реченням, а насправді воно дуже важке.

Напевно, пішов би шляхом батька – на шахту. У нас так було заведено. Батько працював на шахті бригадиром, був весь у медалях та орденах, почесний шахтар Союзу. У нашому місті природним шляхом було піти працювати туди ж.

А футбол… Не знаю, як він так мене затягнув. Батько був страшенним уболівальником, постійно дивився футбол і мене до нього привчив.

Я пам’ятаю, які були тренування. Починали о пів на десяту вечора на центральному стадіоні. Мені ще й 16 не було. До стадіону треба було їхати двома автобусами з пересадкою, а тренування закінчувалося близько одинадцятої, коли транспорт уже не ходив.

І я йшов сам через усе місто. Взимку – мороз під 20 градусів. Годину, а може й більше, пішки додому. А о сьомій ранку вже треба вставати й їхати до технікуму. Мабуть, якби не любив футбол по-справжньому, цього б не витримав.

— Ваш батько пишався тим, що син став відомим футболістом?

— Думаю, в душі дуже пишався. Але він був із характером. Міг одягнути свої ордени й пожартувати: «У мене нагород більше, ніж у тебе» (сміється).

Він переживав за мене, стежив за футболом. На жаль, у березні цього року батька не стало. Йому було 94 роки. І це при тому, що він 30 років відпрацював на одній шахті в забої. Царство йому небесне.

— Ви й самі знаєте, що таке шахта не з розповідей.

— Я закінчив гірничий технікум. Це моя перша освіта. Пів року проходив практику на шахті. Спускався на 400, 600 метрів під землю. Пам’ятаю цей спуск у кліті – така швидкість, що в мене, здавалося, серце зупинялося. Виходиш потім у штрек, і тобі ще кілька хвилин треба, щоб прийти до тями. Після тієї практики я сказав: «Краще руку собі відрубаю, але сюди більше не повернуся». От настільки сильно мене це вразило.

«Із 180 футболістів у Шахтарі залишили тільки мене»

— Як ви взагалі вперше потрапили на перегляд у Шахтар?

— Тоді не було такого, як зараз: набрали групу і тренують. Був справжній відбір. Приїхав я до Донецька на стадіон Локомотив, який потім став РСК Олімпійський. А там – 180 хлопців з усієї Донецької області, кілька вікових груп.

Три дні нас переглядали. Грали 11 на 11 по 15 хвилин, когось залишали, решта їхала додому – Шахтарськ, Маріуполь, Торез, Дзержинськ, Костянтинівка, усі міста й селища області.

Я виходив на якісь 10–15 хвилин – і мене щоразу залишали далі. Хлопці могли зіграти два тайми й поїхати додому, а я зіграв 10 хвилин – і залишився. Сам не розумів, як це відбувається. У підсумку з тих 180 нас залишилося десь 16–18. І ми мали зіграти проти основного складу Шахтаря.

Віктор Грачов. Фото з відкритих джерел

— Для юного хлопця це, мабуть, був шок – одразу вийти проти зірок основи.

— Ще який! Уяви собі той Шахтар – Старухін, Роговський, Звягінцев, Дегтярьов… Люди, на яких ми дивилися як на небожителів.

Спочатку я мав вийти у старті. Думаю: «Ну все, зараз я їх поганяю» (сміється). А перед грою зайшов Микола Максимович Головко, тренер дубля, привів кількох своїх хлопців і сказав поставити їх із перших хвилин. Мене посадили на лавку.

Шахтар уже громив нашу команду – 9:0. Залишалося хвилин 15–20. Мене начебто випускають, а потім знову кажуть: «Сідай, цього футболіста ще хочемо подивитися».

Ну я молодий, шахтарський хлопець із Дзержинська. Відповів, скажімо так, дуже по-шахтарськи (сміється). Тренер розсердився: «Та йди вже, міняй кого хочеш!». Вийшов. Один прохід, другий, третій. Потім викотив м’яч партнеру на порожні ворота – 9:1. Стадіон встав і почав аплодувати, бо ми хоча б розмочили рахунок.

Після матчу заходить Головко і каже: «Оцей їде з нами на базу. Решта – вільні». Уявляєш? Я зіграв хвилин 15 і виявився єдиним із тих 180 людей, кого залишили в дублі Шахтаря.

— Але одразу в основі закріпитися не вдалося. Чого вам тоді бракувало?

— Майстерності. Я ж не пройшов нормальну дитячо-юнацьку футбольну школу. Грав у дворі, у школі, в парку. Це все зовсім інше.

Пам’ятаю матч дубля проти київського Динамо. Я три чи чотири рази виходжу сам на сам із воротарем і не можу забити. Ми програємо, а в мене сидить якийсь страх.

Потім я над цим дуже багато працював індивідуально. Залишався після тренувань, просив захисників попрацювати зі мною, обігрував один в один, відпрацьовував техніку. На це пішло десь два роки.

І коли повернувся до Шахтаря вже після інших команд, то був зовсім іншим футболістом. Я вже нікого не боявся.

«Собаки мене наздоганяли, коли я вже поїв у їдальні»

— Ви ще й служили в армії. Розкажіть про цей досвід.

— Я служив неподалік Ашгабата, потрапив до прикордонних військ. У сержантській школі провів десь чотири місяці. І під час навчань я постійно виконував роль порушника кордону. Моє завдання було пройти смугу перешкод, колючий дріт і втекти, а потім мене мали наздоганяти прикордонні наряди із собаками.

Мені давали хвилин 15–20 фори, а потім вівчарки брали слід і йшли за мною. Так я добігав до застави, встигав помитися, зайти до їдальні, перекусити – а собаки тільки після цього прибігали (сміється).

Хлопці на мене через це навіть сердилися: «Ти занадто швидко бігаєш! Нам догани дають, тому що ми порушника затримати не можемо». А я їм казав: «Ну а що я зроблю, якщо швидше за собак бігаю? Нехай наздоганяють. Я ж не хочу чекати, поки вони мене ще й кусати почнуть» (сміється). Так що швидкість мені знадобилася не тільки у футболі.

Віктор Грачов у білій формі в центрі. Фото з відкритих джерел

«З дружиною познайомилися на танцях – і вже 50 років разом»

— Саме в Ашгабаті ви познайомилися і з майбутньою дружиною Фарізою?

— Так. Недалеко від Ашгабата було курортне містечко Чулі, у горах. В Ашгабаті влітку температура могла бути під 50 градусів, а там – близько 30, ущелина, гірська річка з крижаною водою. Нашу команду Колхозчі туди вивозили на кілька днів перед матчами, щоб ми готувалися до гри. Мама Фарізи була директором будинку відпочинку. Вони там жили.

А ми з Фарізою познайомилися ввечері на танцмайданчику. Почали зустрічатися – і от так усе закрутилося. Познайомилися ми 11 серпня. Цього року вже 50 років відтоді. А одружилися 8 жовтня 1977 року.

— Щось особливе зі свого весілля пам’ятаєте?

— У нас на весіллі грав гурт «Гунеш». Це був дуже відомий туркменський вокально-інструментальний ансамбль, лауреати великих конкурсів. І от вони весь вечір грали у нас на весіллі. Це я дуже добре запам’ятав.

А взагалі я дуже задоволений, що в мене така дружина. Ми з Фарізою разом стільки всього пережили: і радості, і горе, і мої травми, і операції. Потім син народився, його треба було виховувати. Усе проходили разом. П’ятдесят років від знайомства – це вже ціле життя.

«У Москві мені переливали кров, а повертався до Донецька – через три тижні здоровий»

— Ви пограли у московському Торпедо, потім у Спартаку. Чому не змогли закріпитися у московських клубах?

— У Торпедо я дуже серйозно захворів. Було зараження крові, фурункули. Я взагалі не знаю, як тоді вижив. Мені кілька разів переливали кров, нічого не допомагало, тіло буквально гнило. Страшна історія. У Спартаку – знову травма за травмою: чотириголовий м’яз, литковий, ахілл… Постійно щось.

А повертаюся в Донецьк – через два-три тижні абсолютно здоровий. Можу грати всі матчі без замін. Ну як це пояснити? Напевно, справді вдома й стіни лікують. Після Спартака я зрозумів на сто відсотків: Москва – не моє місто.

«Бєсков сказав: або Шахтар без збірної, або Спартак і збірна»

— Як Костянтин Бєсков переконував вас перейти до Спартака? Це було запрошення чи фактично ультиматум?

— І запрошення, і певною мірою ультиматум. Не скажу, що він тиснув жорстко, але сказав конкретно: або залишаєшся у Шахтарі – і без збірної, або Спартак – і збірна. Вибирай.

— Яким Бєсков був як тренер?

— Глиба. От він просто йде – і від нього вже йде енергія. Він заряджав футболістів, заряджав команду. При цьому ніколи не кричав. Я не пам’ятаю, щоб він у роздягальні на когось підвищував голос. Боже збав. Дуже інтелігентна людина, спокійна, врівноважена. Міг пожартувати, зняти напругу.

Але коли справа стосувалася футболу – там усе було дуже серйозно. Теоретичні заняття у нас проходили буквально як у школі. 45–50 хвилин – урок. Потім 10–15 хвилин перерва, чай чи кава – і знову в клас. І так три-чотири «уроки». Бєсков розбирав усе від першого номера до шістнадцятого: хто де помилився, як мала рухатися команда, яка тактика, куди треба було віддати м’яч.

І техніці приділяв шалено багато часу. По 40–45 хвилин робота з м’ячем у парах: передача, прийом, внутрішня сторона стопи, зовнішня, голова, рух спиною, обробка.

Футболісти ці вправи ненавиділи (сміється). Особливо коли ввечері було друге тренування. Але я за пів року у Спартаку в технічному плані став зовсім іншим футболістом.

Раніше я, умовно кажучи, бігав полем із вилами й намагався спіймати м’яч. А після Спартака вже бачив м’яч периферійним зором, відчував, куди він прилетить, міг прийняти, не дивлячись. У цьому сенсі Бєсков дав мені дуже багато.

Костянтин Бєсков. Фото з відкритих джерел

«Поїхали до ресторану «Гавана» на Ленінському проспекті, Володя Висоцький теж буде»

— Завдяки футболу ви познайомилися з багатьма відомими людьми – акторами, музикантами, письменниками. Яке найбільш пам’ятне знайомство можете згадати?

— Із Висоцьким перетиналися. Познайомив нас Валерій Зенков, захисник московського Динамо. Ми тоді добре спілкувалися. Валера якось запропонував: «Поїхали до ресторану «Гавана» на Ленінському проспекті, Володя Висоцький теж буде». І ми поїхали. Там і познайомилися. Посиділи, повечеряли, поспілкувалися. Прекрасний вечір був, у мене про Висоцького залишилися дуже хороші спогади.

— Яким вам запам’ятався Висоцький?

— Нормальною людиною. От просто нормальною. Потім про відомих людей багато чого люблять напридумувати: такий він був, сякий… А зі мною він абсолютно нормально спілкувався. Може, тому що і я нормальний був (сміється).

— Висоцький цікавився футболом? Він знав, хто такий Віктор Грачов?

— Футбол він знав. Орієнтувався в командах, знав, хто на якому місці йде в чемпіонаті. З ним можна було поговорити про футбол.

Але я того вечора більше слухав. Говорили про театр, вистави, глядачів, життя. Я сам театр дуже любив, часто ходив на вистави, тому мені було страшенно цікаво просто перебувати в такій компанії.

І взагалі футбол дав мені дуже багато саме в цьому плані. Я був знайомий із поетами, композиторами, музикантами, письменниками, художниками, акторами.

Простий хлопець із Дзержинська завдяки футболу отримав можливість зустріти людей, яких знала вся країна. За це я футболу теж дуже вдячний.

«На Вемблі, коли м’яч був у нас, стояв такий гул, що нічого не чути»

— Ви так прагнули потрапити до збірної СРСР, але повноцінно закріпитися там не вдалося. Є розчарування?

— Життя дуже швидко пролітає. Футболістам, яких я потім тренував, завжди говорив: «Ви думаєте, це довго триватиме? Ні. Учора кар’єра почалася, а сьогодні вже закінчилася».

За цей час треба встигнути хоча б щось зробити, залишити після себе якийсь слід у футболі. Не всім це вдається. Звісно, хотілося більше пограти за збірну. Але були травми, різні обставини.

— Ви їздили зі збірною до Англії на Вемблі. Що найбільше запам’яталося?

— Сам Вемблі – це епоха. Повний стадіон, шалені вболівальники. Пам’ятаю: коли м’яч у англійців – на стадіоні відносно спокійно. Щойно м’яч переходить до нас – такий гул і свист, що ти не чуєш людину поруч, навіть на лавці. Оце атмосфера великого футболу. Таке не забувається.

— Правда, що радянські команди за кордоном супроводжували співробітники КДБ?

— Звичайно. І з клубами їздили, і зі збірною. У клубі зазвичай один, у збірній могли бути двоє-троє. Формально це була й охорона, й супровід – транспорт, готель, поїздки. Але, звичайно, стежили й за тим, щоб ніхто не залишився за кордоном, не втік, не попросив політичного притулку.

«Носов умів знайти ключик до кожного»

— Шахтар вашого покоління називали кубковою командою. У чому був феномен Віктора Носова?

— Віктор Васильович – це епоха Шахтаря. 80-ті були для клубу дуже важкими, особливо фінансово. Запросити сильного футболіста було складно. Куди він піде – до Динамо, Чорноморця чи до Шахтаря, де платять менше?

Але Носов утримував команду. Були складні періоди, коли ми ходили по краю, але Шахтар залишався у вищій лізі. І в команді була дуже сімейна атмосфера. Багато своїх, донбаських футболістів. Думаю, за рахунок цього духу ми багато чого й витягували.

Носов практично ніколи не кричав. Підтримував футболістів. І дуже багато проводив індивідуальних бесід. Неважливо, ти зірка чи молодий – він викличе, поговорить, щось підкаже, десь підштовхне. Він умів знайти ключик до кожного.

Та й просто по життю був доброю, чуйною людиною. Коли треба – допоможе, виручить. Покоління футболістів змінювалися, а повага до Носова залишалася.

Віктор Носов. Фото: ФК Ворскла

«Старухін казав воротарю, в який кут битиме, – і все одно забивав»

— Яким був Віталій Старухін на прізвисько «Бабуся»?

— Старухін – це окрема сторінка. Єдине, про що я шкодую, – що мало встиг із ним пограти. Якби ми трохи більше збіглися за віком, думаю, і я виглядав би ще краще. Бо Старухін стягував на себе мінімум двох центральних захисників. Один із ним просто не справлявся: один атакував, другий обов’язково страхував.

А що це означало для мене на фланзі? Я залишався один в один із захисником, без підстрахування. А один в один утримати мене тоді було дуже складно.

Пам’ятаю одну його футбольну «класику». Тренування вже закінчилося, у воротах залишився молодий Віктор Чанов. Старухін попросив подавати йому м’ячі з флангу.

І каже Чанову: «Зараз лови у правому верхньому куті». Подача – Старухін головою точно в дев’ятку. Наступна подача з іншого флангу: «А тепер в інший кут лови». Чанов уже не вірить, що він знову туди влучить. А Старухін б’є головою саме в той кут, який назвав.

Тобто він воротарю заздалегідь говорив, куди битиме, а той усе одно не міг відбити! Оце рівень майстерності.

— У тому Шахтарі була так звана «дідівщина» щодо молодих?

— Ні, дідівщини ніколи не було. Це виключено. Було величезне шанування старших. Молодь знала своє місце. Наприклад, якщо основний склад грає у більярд, молодий туди просто так не зайде. Можеш подивитися, тільки якщо дозволили.

Якщо старші сидять у альтанці – молоді знали, на якій відстані треба бути. Але це нікого не принижувало. Це була традиція. Бо минає час – ти сам стаєш футболістом основного складу, а за тобою приходить наступне покоління. І все це передавалося далі.

«У Шахтарі – 300–400 рублів на місяць, у Спартаку – до 700–800»

— Наскільки зарплати у Шахтарі відрізнялися від московських клубів?

— У Шахтарі все залежало від періоду й від того, наскільки керівництво області було зацікавлене у футболі. Бували часи, коли футболістам робили доплати, оформлювали на шахтах, вони отримували зарплату і там, і в клубі. А у 80-х стало складніше.

У Спартаку за місяць могло виходити 700–800 рублів. У Шахтарі – 300–400. Зарплата – приблизно 250, плюс преміальні за перемогу. Десь до 400 і виходило.

Іноді приїжджаєш грати проти команди, у якої за перемогу премія 500 рублів, а в нас – 50 чи 54. Є різниця в мотивації? Звичайно. А в людей сім’ї, дітей треба годувати, до школи збирати. Це все теж мало значення.

«Лобановський бачив мене на місці Блохіна»

— Одна з головних розвилок вашої кар’єри – перехід до київського Динамо, який так і не відбувся. Як усе було?

— Ми з дружиною відпочивали у Сочі, в готелі «Камелія». Приїхали Веремеєв із Команом і забрали мене до Києва. Пояснили: Валерій Васильович хоче мене бачити. Блохін, можливо, поїде за кордон, потрібно шукати заміну, і Лобановський бачить на цьому місці мене.

Прилітаю до Києва, мене поселяють у готелі «Москва». І якраз у цей час було весілля Андрія Баля, я там теж побував. З Андрієм ми ще у збірній познайомилися – гарна людина. Потім ми поговорили з Валерієм Васильовичем.

Фактично мене переконали перейти. Більше того, перший секретар Донецького обкому мені прямо сказав: «Назад дороги немає. Ти маєш залишатися у київському Динамо. У Донецьку ми тебе не чекаємо». Уявляєш ситуацію?

— Чому ж ви все-таки відмовилися?

— Головне – вік. Мені було 29 років. Я ж не знав, що гратиму до 39! Думаю: ну 30, 31, 32 – і все, треба закінчувати. А мені в Києві все починати спочатку, щось доводити, заробляти авторитет. З дружиною практично весь Новий рік не спали, думали. Потім я зателефонував Валерію Васильовичу, вибачився і сказав, що, мабуть, не піду.

— Навантажень Лобановського побоялися?

— Ні. Навантаження мене взагалі не лякали. Організм у мене був хороший, батьки постаралися (сміється). Мене зупинив саме вік. За тими мірками 30-річний футболіст – уже ветеран. А в Донецьку я свій. Мене люблять уболівальники, поважають люди, керівництво. А тут треба все будувати заново.

Валерій Лобановський. Фото: ФК Динамо

«До 1998 року Лобановський зі мною навіть не вітався»

— Лобановський сильно образився після вашої відмови?

— До 1998 року він зі мною фактично не вітався. А тоді я тренував Таврію. Ми в Сімферополі приймали Динамо. Програвали 0:3, але відігралися – 3:3. Після матчу Валерій Васильович сам підійшов до мене, обійняв, потиснув руку й сказав щось на кшталт: «Хороша в тебе команда. Молодці. Працюй далі». І от тоді в мене ніби камінь із душі впав. Бо до цього я роками почувався винним перед ним.

— Якби сьогодні ви повернулися в той момент із розумінням, що гратимете до 39 років, погодилися б на перехід до Динамо?

— Думаю, що так. Сто відсотків. Якби тоді знав, що в мене попереду ще десять років футболу, напевно, перейшов би.

«Сказав Бєланову: “Пиши заяву. Це твоя команда”»

— Після вашої відмови Динамо запросило Ігоря Бєланова, який згодом виграв «Золотий м’яч». 

— Хочеш – вір, хочеш – ні. Я виходжу з кабінету в республіканському спорткомітеті, а Веремеєв веде коридором Бєланова.

Веремеєв проходить уперед, а Ігор мені каже: «От привезли мене на твоє місце. Не хочу я в Динамо. В Одесі в мене все, там усе моє. Що я тут у Києві робитиму?»

А я кажу: «Ігорю, ти головне в паспорт подивися – скільки тобі років. Ти до Чорноморця завжди повернешся. А другого шансу потрапити в київське Динамо може вже не бути».

Я йому пояснив: «От якби мені зараз було стільки, скільки тобі, я б уже давно написав заяву. Я відмовився, бо мені 29». Він каже: «Не знаю, не хочу, але, мабуть, треба йти». А я йому: «Пиши заяву. Це твоя команда. Ти тут гратимеш». Ну і бачиш, як у нього потім усе склалося.

«Була навіть дивна історія у Швейцарії, коли мене після матчу із Серветтом ледве не вкрали»

— Чи могли ви впродовж вашої кар’єри перейти в закордонні клуби?

— Інтерес був. І Порту, і німецькі клуби – чи то Шальке, чи то Гамбург. Я вже точно не пам’ятаю, хто саме. Стільки років минуло, тому вигадувати не хочу. Але яка різниця, наскільки серйозним був цей інтерес, якщо ти живеш у Радянському Союзі й тебе ніхто нікуди не відпустить? Була б реальна можливість – звичайно, поїхав би, питань немає. Можна було залишитися за кордоном самостійно. Але тоді ти ставав фактично вигнанцем, і це теж не вихід. 

Була навіть дивна історія у Швейцарії, коли мене після матчу із Серветтом ледве не вкрали. Ми приїхали до Женеви із Шахтарем, зіграли, а після матчу до мене підійшли якісь люди й сказали, що треба кудись пройти – чи то на допінг-контроль, чи ще кудись.

Завели мене в кімнату, закрили на ключ і пішли. Напевно, розрахунок був на те, що команда не помітить моєї відсутності й полетить без мене. Але мене почали шукати. Десь годину ходили стадіоном, перевіряли приміщення, поки нарешті не знайшли. Так я встиг на літак.

— У вас за часів Ахатя Брагіна була можливість очолити Шахтар. Чому не склалося?

— Я міг стати головним тренером Шахтаря. Міг. Але тренерська робота – це страшна нервова система. У мене тиск спадковий. З таким високим тиском працювати головним тренером дуже важко.

Я знаю, що таке Таврія, знаю, що таке Шахтар-2, Шахтар-3. Від тебе постійно вимагають: давай результат, давай футболістів для першої команди, давай цього, давай того. Приходиш додому – третя година ночі, а заснути не можеш. У голові все прокручуєш.

Я думаю, якби не пішов працювати на телебачення, а залишився тренером, ми б із тобою сьогодні, можливо, вже й не розмовляли. Здоров’я могло просто не витримати.

Ахать Брагін. Фото з відкритих джерел

«Ванга сказала мені: “Хочеш збрехати – краще промовчи”»

— Чув від футбольних людей історію, як ви зустрічалися з Вангою. Як це сталося?

— Я тоді працював із Шахтарем-2, і ми проводили збори у Болгарії, у Петричі. Там були знайомі болгари, і я попросив: «Можна якось потрапити до Ванги, щоб вона мене прийняла?». Вони домовилися.

На вулиці була божевільна кількість людей, машин. А нас провели без черги. Я зайшов до неї в кімнату – і, знаєш, наче вдихнув, а видихнув уже тільки тоді, коли хвилин через двадцять вийшов звідти.

Вона ж була незрячою, тому руками пройшлася по тілу, все перевірила. Розповіла, за чим треба стежити, що берегти, чого остерігатися. Багато чого сказала і про моє майбутнє. Я тоді був просто в шоковому стані.

— Щось із її прогнозів справдилося?

— Багато чого справдилося. Хоча, наприклад, війни вона не передбачила. Ванга сказала мені, за чим треба стежити в організмі, що берегти, як поводитися, чого уникати. Назвала навіть конкретний термін мого життя, але це вже залишу при собі.

Деяких її порад я дотримуюся досі. І ще одну фразу запам’ятав на все життя: «Ніколи не бреши. Хочеш збрехати – краще промовчи». От цього правила я намагаюся дотримуватися завжди.

«Якби я поїхав із Брагіним, усе б на цьому закінчилося»

—Як сталося, що в день загибелі Ахатя Брагіна ви не поїхали разом із ним на матч Шахтаря проти Таврії, хоча мали їхати з президентом?

— Того дня ми грали матч Шахтаря-2 у Комсомольському, це по дорозі з Маріуполя на Донецьк. Там був невеличкий стадіон, але дуже хороше поле, просто шикарне. Ми тоді вирішили проводити там свої матчі.

І на одну з наших ігор приїхав Олександр Сергійович Брагін (справжнє ім’я тодішнього президента Шахтаря – Ахать Хафізович Брагін. У публічному просторі він представлявся як Олександр Сергійович Брагін, – прим. «УФ»). Пам’ятаю, до мене в роздягальню забігає директор стадіону й каже: «Я стільки мерседесів у житті не бачив!» Я питаю: «Скільки?».

Каже: «Та багато!». Я одразу зрозумів: мабуть, президент приїхав. Так і було. Олександр Сергійович захотів подивитися на хлопців, хто у нас є найближче до першої команди. Ми тоді добре зіграли, здається, перемогли 5:1. Він залишився задоволений.

Після матчу Брагін запропонував мені їхати разом із ним на гру Шахтаря проти Таврії. А я кажу: «Олександре Сергійовичу, я на своїй машині. Заїду додому, приведу себе до ладу, переодягнуся і вже сам приїду на стадіон. Потім піднімуся до вас у ложу». Він поїхав, а я залишився на своїй машині.

— Тобто можна сказати, що випадок буквально врятував вам життя?

— Звичайно. Якби я сів до нього в машину, ми б поїхали разом – і все. На цьому все могло закінчитися. А я приїхав пізніше. Машину залишив біля входу, де зазвичай заїжджав автобус команди. Мені треба було пройти через тунель, вийти до поля, а потім піднятися до президентської ложі з іншого боку.

Я почав підніматися сходами з тунелю. Там десь 20–25 сходинок до рівня поля. Практично тільки вийшов – і раптом шалений вибух. Я від переляку навіть присів. Дивлюся – над ложею стоїть страшний дим.

За кілька хвилин звідти біжить людина. Я питаю: «Що?». А він каже: «Олександра Сергійовича немає…» І от тоді я зрозумів: я ж міг бути там.

— Які думки першими промайнули в голові після цього?

— Що тільки Бог може тебе вберегти. Більше ніхто. Я тільки в це й вірю. Бо як інакше пояснити? Ще трохи – і я міг поїхати разом із ним.

— Яким Брагін був у житті? Молодше покоління вболівальників знає про нього значно менше, ніж ваше.

— Він був футбольною людиною. Сам у дитинстві грав у футбол, розумів гру. Йому не треба було довго пояснювати, що відбувається з командою. Він бачив футбол, розумів його.

Особисто до мене ставився добре. Я міг очолити Шахтар практично будь-якої миті. Він дав мені час попрацювати у Шахтарі-2, набратися досвіду, а потім мав бути перехід до першої команди.

А я тоді йому чесно сказав: «У мене ж практично немає тренерського досвіду. Як я одразу піду тренувати першу команду?» Зараз уже можна міркувати по-різному. Але тоді я думав саме так.

«Без Ахметова Шахтар був би зовсім іншим клубом»

— Після Брагіна в історії Шахтаря почалася епоха Ріната Ахметова. Яким він вам запам’ятався як людина і що, на вашу думку, він дав клубу?

— Рінат Леонідович – це людина, яка постійно розвивається. Він завжди ставить перед собою нові завдання й намагається їх вирішувати. І багато чого вже досяг. Я знаю, що він дуже багато працював над собою: були викладачі, навчання, він хотів бути освіченою, культурною людиною. І таким він став.

Коли дивишся на нього зараз – манера поведінки, костюм, спілкування – одразу видно інтелігентну, підготовлену до життя людину. Він із тих людей, які ставлять собі мету й ідуть до неї. Так само було і в бізнесі, і в Шахтарі. Він ставить завдання перед собою, перед клубом, перед людьми, які з ним працюють, і допомагає ці завдання вирішувати.

І Ахметова вже неможливо відокремити від Шахтаря. Шахтар із ним і Шахтар без нього – це дві абсолютно різні речі, два різні поняття про те, що таке цей клуб.

Найважливіше – він не кинув Шахтар у найважчі часи. Продовжував вкладати гроші, душу, серце. Для мене це говорить про те, що він справжній патріот Донецька і справжній друг Шахтаря. Його можна називати і власником, і другом клубу – тут хоч сто компліментів говори.

Він прийшов у дуже складний момент і взяв це величезне навантаження на себе. За це йому треба сказати величезне спасибі. Я навіть окремо подумав: а що було б із Шахтарем, якби Ахметова не було?

Рінат Ахметов. Фото: ФК Шахтар

«На 50-річчя сказали: “Подивіться у вікно”. А там стояла машина»

— Який подарунок на день народження вам запам’ятався найбільше?

— Напевно, подарунок на 50-річчя. Раптом телефонують і кажуть: «Вікторе Олександровичу, вам Борис Вікторович Колесніков подарунок передав. Ви у вікно подивіться».

Я тоді жив на шостому поверсі. Дивлюся вниз – біля під’їзду стоїть машина. Виходжу. Мені дають ключі й кажуть: «Це вам подарунок від Бориса Вікторовича на 50-річчя». Hyundai Sonata. От такого я точно не очікував.

Ми з Борисом Вікторовичем дуже багато років дружимо. І у футбол разом постійно грали. Вівторок і п’ятниця були святими днями: увечері збиралися в манежі чи в залі політехнічного інституту, грали в мініфутбол команда на команду. Іноді такі заруби були, що мало не до бійки доходило.

Але головне навіть не це. Він багато років підтримує мене і мою сім’ю. Був поруч у важкі моменти, коли були операції, проблеми. І зараз, якщо треба, завжди вислухає, завжди допоможе.

Якщо говорити про справжню дружбу, то це один із найближчих мені людей, які залишилися. Тому я йому дуже вдячний за все. Для мене було б неправильно у 70 років про це не сказати.

Бліц

— Найважчий захисник, проти якого доводилося грати?

— Чівадзе із Динамо (Тбілісі). Він читав гру, передбачав, куди піде передача, багато перехоплював, чудово страхував. Один в один пройти його теж було дуже важко.

— Хто із Шахтаря вашого покоління міг би сьогодні посилити команду Арди Турана?

— Якщо брати 80-ті, то це Соколовський, Варнавський і Рудаков. Такі футболісти могли б посилити команду й сьогодні.

— А Віктор Грачов?

— А себе теж можна називати? Тоді й Грачов! (Сміється).

— А кого з нинішнього покоління Шахтаря взяли б у вашу команду 80-х?

— Бондаренка точно. Аліссона Сантану взяв би. І Коноплю, мабуть. Хоч Бондаренко і Конопля зараз не в Шахтарі, але вони мені імпонують.

— Забити Динамо в Києві чи Спартаку в Москві?

— Спартаку в Москві.

— Хто був найбільшим жартівником у роздягальні Шахтаря 80-х?

— Рівних Старухіну не було взагалі – ні до, ні після нього. 

— А хто найбільше бурчав після поразок?

— Варнавський міг жорстко напхати. 

— Найбільший штраф за кар’єру пам’ятаєте?

— Та я навіть не пам’ятаю, щоб мене серйозно штрафували. Червоних карток практично не отримував, режим не порушував. Не знаю, за що мене було штрафувати (сміється).

— Сучасні бутси чи ті, в яких грали ви?

— Я грав в Adidas на шести шипах, вони мені дуже подобалися. Різні гумові моделі не визнавав. У мене була велика швидкість, різка зміна напрямку, тому треба було міцно стояти на ногах.

Для футболіста бутси – це робочий інструмент. Як хороший ніж для кухаря. Самі вони за тебе не зіграють і гол не заб’ють, але без хорошого взуття дуже важко показувати свій футбол.

— Назвіть один матч із вашої кар’єри, який би ви хотіли зіграти ще раз, щоб пережити ті емоції?

— Напевно, це два матчі з Порту (чвертьфінал Кубка володарів кубків-1983/84: Порту – Шахтар – 3:2, Шахтар – Порту – 1:1, – прим. «УФ»).

— Топ-3 найулюбленіших українських гравців Грачова за весь час?

— Блохін, Дем’яненко і Старухін.

Олег Блохін. Фото: Getty Images

«Ні про що не шкодую»

— Якщо сьогодні, у 70 років, озирнутися назад: є щось, про що по-справжньому шкодуєте?

— Ні про що не шкодую. Життя було хороше. Дуже багато всього було – футбол, люди, друзі, вболівальники, стадіони. Приємно, що старше покоління пам’ятає той Шахтар, ходило на стадіон, пам’ятає футболістів.

Тому що ти зрештою граєш не за місце в таблиці. Ти граєш за людей і за місто. І якщо люди через десятиліття тебе пам’ятають – напевно, щось у цьому житті ти зробив правильно.

— Ви дали дуже багато інтерв’ю, і більшість головних історій вашої кар’єри вже відомі. Але що ви ще ніколи не розповідали журналістам і сьогодні, у 70 років, готові розповісти?

— Була одна історія… Микола Максимович Головко, якого я дуже люблю і поважаю, свого часу виніс мені такий вердикт, коли я нецензурно висловився на лавці на його адресу. Сказав: «Ти не будеш грати ніде, ніколи і ні за яку команду».

А я йому відповів конкретно: «Я буду грати у вищій лізі, буду грати у Шахтарі, буду грати у збірній Радянського Союзу і ще гратиму в єврокубках». Ну і, як бачиш, багато чого з цього здійснилося.

Довідка «УФ»

Віктор Олександрович Грачов народився 17 вересня 1956 року в Дзержинську Донецької області, нині Торецьк. Грав на позиції нападника.

Упродовж кар’єри виступав за Спартак Орел, Колхозчі (Ашгабат), Торпедо Москва, Шахтар Донецьк, Спартак Москва, Дебрецен та БВСК Будапешт.

Найбільшу частину кар’єри провів у Шахтарі – 327 офіційних матчів і 80 голів за даними Transfermarkt. За московський Спартак провів 7 матчів і забив 1 гол.

За національну збірну СРСР зіграв 1 матч. Також виступав за олімпійську збірну СРСР.

У складі Шахтаря двічі вигравав Кубок СРСР – у 1980 та 1983 роках, став володарем Кубка сезону СРСР-1984 та Кубка України-1995. Найкращий бомбардир Кубка володарів кубків сезону-1983/84.

Читайте також:

• «Я не міг вірити і в Бога, і в комунізм»: Йожеф Сабо у день 86-річчя про Динамо, КДБ та Пеле.
• «Павлов проводив співбесіду більше години». Велике інтерв’ю з легендарним лікарем ФК Маріуполь Макаровим.
• «“Артеме, вам треба виселитися. Це наказ Блохіна”. Я набираю Суркіса…»: вогняне інтерв’ю Мілевського.