Сергій КОЧВАР: «Поклав записку до Стіни плачу і виграв із «Шахтарем» Кубок України»
299 
Ми зустрілися зранку напередодні матчу пам’яті Іллі Цимбаларя. День обіцяв бути насиченим, тому вирішили вже о 9-й ранку розпочати нашу розмову в одному з одеських кафе з неповторною львівською атмосферою. Бесіду розпочинаємо з актуальної теми, що болить — згадуємо про Цимбаларя. Кочвар його знав не з чужих слів, адже в армійській команді вони жили в одній кімнаті. Через кілька годин після нашої розмови на Сергія Володимировича чекає хвилюючий момент. Він зіграє у матчі пам’яті свого товариша. Як зізнається сам, гра буде особ-
ливою для нього ще з однієї причини — вже 15 років він не одягав бутсів.
Енергетика, донецький ринок, фігурне катання
— Чимало футболістів після завершення кар’єри розпочинають нову сторінку у житті. Сфера вашої діяльності є дуже далекою від футболу. Нині ви працюєте в енергетичній галузі і обіймаєте посаду начальника Білгород-Дністровського РЕМу. Дуже цікаво було би почути про шлях переходу від однієї діяльності до іншої.
— Процес зміни діяльності не був простим. Останній свій матч я зіграв у першій лізі за СК «Миколаїв». Були ще, звичайно, ігри на першість Одеси, але то був час, коли я з’ясовував для себе, чим займатимуся. Півтора року зайняв у мене перехідний період. Потім дізнався, що в Одеському обленерго створюють відділ. Мій тесть працював у суміжній сфері і запропонував такий варіант. Далі була співбесіда, за підсумками якої мене взяли на роботу.
— Чим займалися спочатку?
— Працював рядовим інспектором. Через два роки мене перевели у Південний РЕМ Одеси. То був дуже важкий район. Далі був Центральний РЕМ, ще два роки в міському управлінні і пропозиція очолити Білгород-Дністровський РЕМ.
— Освіта у вас необхідна була?
— Так, мав технічну освіту. Однак знання і методичні навички довелося освоювати.
— У тренерській діяльності не бачили себе?
— Мене часто про це питали. Відповідь знаходив для себе ще під час кар’єри футболіста. Коли грав за «Шахтар», то побачив, що, наприклад, менталітети одесита і донеччанина суттєво різняться. Приходив на центральний ринок в Донецьку, жартував, але мене не завжди розуміли. Часто відповідали: «Та це одесит» (сміється. — Л.К.). Можливо, в Донецьку були певні варіанти, але тренером я так і не став. У спортсменів варіантів небагато — тренер, функціонер чи представник охоронного агентства. Я цього всього не особливо хотів.
— У «Шахтарі» ви грали якраз у перехідний період…
— Так, після того, як я залишив «Шахтар» в команді почали з’являтися легіонери. Прийшов Яремченко, далі була ера Невіо Скали. В клубі з усією серйозністю почали ставитися до будь-яких дрібничок. Звертали увагу на побутові моменти, приділяли увагу навіть взуттю. Всі розуміли, що травми суттєво можуть змінити кар’єру, адже фізкультура — це здоров’я, а професійний спорт — це травми.
— Футбол і енергетика — дві дуже різні сфери, але чи можете однозначно сказати, де вам було важче?
— Перші два роки після футболу я не розумів, що відбувається. Енергетика була важкою. Новою діяльністю почав займатися 2002-го. Лише
2010-го, коли почав працювати в управлінні, то зрозумів, що спорт дав мені дуже багато корисного.
— Цілих вісім років переосмислювали нове життя?
— Так, зрозумів, що спорт заклав у мені фізичну витривалість. Коли зараз приїжджаю на роботу о 7-й ранку і працюю до пізнього вечора, то розумію, що такий режим не є простим. День виходить дуже концент-
рованим — багато паперової роботи, спілкування з людьми, постійні телефонні дзвінки. Якби не було фізичної витривалості, закалки, впертості, наполегливості і жаги до результату, то мені було би дуже важко. Все це мені дав спорт. Я радий, що отримав фундамент у спорті. В новій роботі є багато тяжких моментів, особливо спілкування з людьми. Надання послуг — це частина нашої роботи.
— Спорт у вас на підприємстві в пошані?
— Наші керівники дуже люблять спорт. Для них це важливий момент. Традиційні турніри з міні-футболу по обленерго, РЕМах — звичний замінник лежання перед телевізором.
— Вашому синові лише п’ять років і він вже займається в «Чорноморці». Ви контролюєте дуже ретельно цей процес?
— Я лише приводжу його на заняття і виконую функції воротаря, коли він каже мені: «Тату, ану стань у ворота». В жодному разі не хочу тиснути на нього. Я в дитинстві був дуже маленьким і не відзначався фізичною витривалістю. Прогрес відбувся в дев’ятому класі, коли я сильно виріс. Ще в шостому класі мене хотіли відраховувати, а вже в десятому я грав за юнацьку збірну СРСР. Хто міг це передбачити? Тому я не втручаюся у футбольне виховання сина. Тренер у нього прекрасний, знаю його як футболіста. Це Денис Колчин, що свого часу грав за «Чорноморець» і молодіжну збірну України. Моє зав-
дання — допомогти, направити, підказати. Наприклад, я у 16 випурхнув із дому, уже трудову книжку мав і був повністю самостійним.
— Вам з першим тренером пощастило?
— Савелій Тимофійович Семенов — прекрасний наставник. Нещодавно зустрічалися на зібранні випускників. Йому вже майже 80, але він веде здоровий спосіб життя, не палить, живе поруч з морем і має чудовий вигляд. Семенов тренував у «Відраді» і до нього я потрапив 1978-го.
— Батьки до спорту відношення не мали?
— Тато займався боксом. Спорт у мене почався не з футболу, а з фігурного катання. У нас в Одесі була сильна школа, а моя мама дуже любила цей вид спорту. В країні фігурне катання було на підйомі, тому батьки відвели мене на каток у Дюківський парк. Перші півроку вивчав хорео-
графію, далі було парне катання. В один момент мама змінила роботу і банально нікому було мене водити на секцію. З футболом було простіше — у третьому класі сідав на тролейбус і без проблем добирався до парку Горького.
— Ваше дитинство — щасливий час. «Чорноморець» був однією з провідних команд СРСР, тому свого кумира мали з кого вибирати.
— Так, ми дуже любили подавати м’ячі на матчах рідної команди. Одного разу в Одесі навіть олімпійська збірна СРСР грала. Важко передати, що відчував у той момент. Ті футболісти здавалися нам чимось нереальним і казковим. Якщо тепер найбільшим подарунком є квитки у кіно чи якийсь гаджет, то тоді для дітей за щастя було подавати м’ячі. Вирізали з журналів статті, робили щоденники, фанатіли від футболу по-справжньому. Дивився чемпіонати світу, вболівав за французів, аргентинців. У «Чорноморці» обожнював команду Прокопенка і Альтмана, де грали наші аксакали Плоскина, Іщак, Пасулько, Жекю, Роменський. Це люди, які віддавалися спорту. Хоч тоді в футболі заробити було важко.
— Одеса — місто колоритне. Це стосується і футболу.
— Так, вона подарувала світу багатьох видатних футболістів. Для мене головне місце посідає у цьому списку Матвій Леонтійович Черкаський. Він єврей невисокого зросту. Поїхали якось ми з ним з ДЮСШ, адже він працював завучем у нашій школі, у Смілу Черкаської області. Там грали на невеличкому стадіончику з високою трибуною, де спостерігав за грою Черкаський. Наш тренер був дуже емоційний і любив жестикулювати. Граємо матч, дивимося на трибуну, а Матвія Леонтійовича немає. Раптом виходить з-за рогу наш тренер і шкутильгає. Виявляється, він впав з трибуни додолу (сміється. — Л.К.). Черкаський також запам’ятався неперевершеними фразами. Можу зрівняти його з легендарним Євгеном Лемешком.
Полосін в шерензі, одеська «Барселона», футбольний борг
— У дубль «Чорноморця» ви потрапляєте 1985-го. Які спогади про той час?
— Навчався я тоді у десятому класі. Наш дубль зірок з неба не хапав. Нами займався Семен Альтман, а з першої команди залучали кількох виконавців. Однак стабільно займали місця в середині турнірної таблиці і нижче. Хоча той же Іван Шарій чи Юрій Горячев з першої команди нам суттєво допомагали. Ваня взагалі міг стояти 15 хвилин, отримував м’яч і як пробивав! Виймай із сітки (сміється. —
Л.К.). Юра без проблем головою забивав з одинадцяти метрів після хорошої передачі. Були люди, на яких можна було подивитися і повчитися.
— Через два роки ви дебютуєте у першій лізі…
— Коли вилетіли у першу лігу, то дубль розформували, а з молодих фактично залишили лише мене. Я тоді грав за збірну СРСР. У команду прийшов Анатолій Полосін, який раніше працював у «Карпатах» і «Таврії». Вперше побачив, як тренер може вміло розповідати і готувати команду. На зборах підйом було заплановано на 7:30. Анатолій Федорович прокидався першим і очолював шеренгу. Йому тоді було 50 років, а мені 18. Я відчував, що мені важко. А як тоді було йому? Фізично команду він підготував дуже потужно. Коли кажуть, що київське «Динамо» це машина, я розумію, що це означає. Ми застосовували ті ж методи, що й кияни.
— Як це впливало на результати?
— У першому колі ми всіх зім’яли. В другому — просто догравали. Полосін заклав фізичний фундамент для мене на все життя. На жаль, в тому сезоні за «Чорноморець» я провів лише шість матчів, оскільки мене забрали в армію. Коли я опинився в одеському СКА, то команда грала лише на бажанні. Всі хотіли в армії підтримувати кваліфікацію, а після демобілізації продовжити кар’єру деінде. Наш тренер Едуард Масловський не любив різноманіття.
— У СКА було багато відомих гравців…
— Це і Віктор Сахно, і Петро Чілібі, Василь Мокан, Олег Кошелюк, в обороні діяв Сергій Янушайтіс, у воротах стояли Олег Суслов та Ігор Крапивкін. Команда грала за рахунок виконавців. Мали свою мету і командний дух, при тому, що суттєво поступалися іншим учасникам другої ліги у фінансовому плані.
— Згодом Масловського змінив Олександр Тарханов. Що нового запровадив цей фахівець?
— Він примусив нас полюбити футбол. У нас не було такого «бий вперед — комбінація прийде». Якщо це коректно, то порівняю той друголіговий одеський СКА з сучасною «Барселоною». Ми робили і в нас це виходило… Я на все життя запам’ятав той період. Наша команда полюбила тримати м’яч, грати в пас, створювати комбінації. Це просто нереально. У нас не могли забрати м’яч. Ми виконували по 20 передач на чужій половині поля. Завдяки науці Тарханова в світ вийшло багато гравців. Заграли Олег Суслов, Олег Кошелюк, Юрій Сак, я, Дмитро Дем’яненко, Артур Шамрін…
— Ми дійшли висновку, що Віктор Прокопенко заклав у вас фундамент футболіста, Анатолій Полосін підготував фізично, а Олександр Тарханов навчив отримувати задоволення від гри. Все правильно?
— Все так, але треба додати, що у збірній великий вплив на мене мав Геннадій Костилєв, а в «Чорноморці» з футбольною освітою допоміг Семен Альтман. Вони навчили мене розуміти футбол. Із Тархановим я навчився не грати в «бий-біжи».
— До Олександра Федоровича можна було підійти з особистим питанням?
— Ми не дуже часто спілкувалися. Тарханов мав багато обов’язків і чимало своїх проблем. Стосовно футбольних моментів, то з ним завжди можна було поговорити. За все інше відповідав начальник команди.
— У СКА ви затрималися на довгих сім сезонів.
— Я залишився у статусі надстроковика. Армія організувала мені квартиру. Залишився також Ігор Харьковщенко, Олександр Єрмаков і ще один прапорщик. «Чорноморець» мене не запрошував, позаяк розумів, що таких умов не зможе запропонувати. Свій вибір я зробив, про що не шкодую.
— Яке у вас звання було?
— Молодший сержант надстрокової служби. Так і звільнився у такому статусі 1994-го після семи років у СКА.
— Дідівщину в армійському клубі відчули на собі?
— Існував поділ на молодих і вікових гравців. У чому це проявлялося? В повазі, носінні сумок з формою, маніжок, м’ячів. Якщо ти добре поводився в колективі, грав у складі, показував рівень, то тебе ніхто ніколи не ображав. Жили ми не в казармах, а в спеціальному готелі на стадіоні СКА. Я міг спокійно за потреби піти додому.
— Цимбалар, з яким ви жили в одній кімнаті, був найбільш талановитим гравцем СКА?
— У нас в команді був Василь Мокан. Він на три роки старший за Іллю. Обидва дуже талановиті хлопці з протилежними характерами. Василь — серйозний, більш замкнутий, а Ілля — веселун, «хі-хі, ха-ха». Цимбалар просто вчасно пішов. Якби він засидівся, то не факт, що його кар’єра склалася би. Це дуже вчасний перехід. У нас було багато футболістів, які боялися перейти у сильніший клуб. Вони не знали, що на них чекатиме. То була головна їхня проблема. А Цимбалар і Юра Никифоров вчасно поїхали у «Спартак», де продовжили прогресувати.
— Яким був Ілля у побуті?
— Протягом першого тижня в армії він взагалі з кімнати не виходив — просто спав. У дитинстві ми жили поруч. Він на вулиці Енгельса, яка тепер називається Маразліївською, а я — на Осипова. На уроки фізкультури ходили на спільну територію парку Шевченка. Тільки він був на рік молодший за мене. Зустрілися лише в армії.
— Про веселу вдачу Цимбаларя ходять легенди…
— Він був дуже добрим. Пригадую, як після поразок ми часто сумували. Але Ілля був не такий. Він найшвидше відходив після невдач. Не пропускав через себе це і казав: «Так, програли, але на цьому життя не закінчується». Ілля мав інтуїцію, відчував гру. Був м’яким, еластичним у своїх діях на полі. Жодних грубощів не допускав.
Знаєте, я вірю, що футбол віддає свій борг грубіянам. Не жорстким футболістам, а саме грубіянам. Форма цієї карми буває різною. За 20 років футболу я чого тільки не бачив, але весь негатив завжди повертався: комусь на полі, комусь на лавочці, комусь в побуті. За Цимбаларем я ніколи підлості не зауважував. Навпаки, він отримував по ногах. У ті часи, щоб отримати жовту картку, треба було відірвати ноги і викинути на трибуни (усміхається. — Л.К.).
— Після завершення кар’єри чи часто бачилися?
— Ілля переїхав у Москву, я працював у Одесі. Зустрічалися нечасто. Кілька разів за весь цей час розмовляли. Про біду мені сказали знайомі хлопці — повідомили місце і час прощання.
Менеджер Дунець, максималізм Яворського, віраж
— Перший чемпіонат України ви розпочали у СКА. Тяжкі були часи?
— Наш клуб ще мав міцний запас і, попри всю невизначеність, ми ще міцно стояли на ногах. Було тяжко, з часом ситуація погіршувалася. Гравці поступово розбігалися. Команда ще грала за рахунок фундаменту Масловського, Тарханова і Марусіна.
— Грала так, що у другому розіграші Кубка України обіграла «Чорноморець» на стадії 1/16 фіналу. Як Одеса розділила свої симпатії?
— У ті часи наших вболівальників майже не залишилося. Наприклад, раніше, у 80-ті роки, на тренування СКА приходили вболівальники. От 1987-го чи 1989-го вболівальники знали про нас все: хто і як тренується, хто по булочки ходив… Ці люди вболівали по 20-30 років за СКА. Вони знали абсолютно все! Я ніколи не зустрічав стільки уваги від вболівальників. На кожне тренування приходив з десяток людей, які про все один одному розказували. Ці люди розумілися на деталях. Фантастична річ!
— Дива не сталося — СКА з часом розтратив запас міцності і після першого чемпіонату покинув вищу лігу. Ще до тієї перемоги в Кубку…
— Нам було важко конкурувати з командами, які мали свої дитячі школи. У нас же була статика, люди грали по кілька сезонів. Мене трохи раніше, наприклад, запрошували у московський ЦСКА. Але я розумів, що шансів там затриматися мало, адже конкурентів було безліч. Гравців переглядали пачками. Щось не виходило? Відправляли абикуди. В Одесі ж я мав ігрову практику.
— Після довжелезного періоду у СКА ви зважуєтеся на переїзд і стаєте гравцем хмельницького «Поділля». Як так сталося?
— Є такий спеціаліст, якого звуть Михайло Михайлович Дунець. Це чудова людина і класний тренер. Коли поцікавився у знайомих, що це за фахівець, мені відповіли: «Це не стільки тренер, як футбольний функціонер». Для мене це слово було тоді загадкою, не розумів, що це таке. Людина бачила тонкощі футболу. В той час навколо спорту існувало багато важливих моментів, з якими з легкістю Дунець міг впоратися. Я не шкодую, що поїхав у Хмельницький. СКА вже майже розвалювався і я обрав оптимальний варіант. Шкода лише, що довго мене заявляли — тривалий час тренувався без ігрової практики.
— Втім, у «Поділлі» ви надовго не затрималися…
— Михайло Михайлович допоміг мені перебратися в Тернопіль до Ігоря Яворського. Перспектив у «Поділлі» не було особливих, тому я поїхав у сусідню область. У «Ниві» трохи хвилювалися через те, що у мене не було ігрової практики — я півроку не грав і президент боявся брати кота в мішку в команду вищої ліги.
— «Нива» тоді була міцним середняком…
— Так, ми вдома не боялися нікого і могли втнути що завгодно. Мені пощастило з тренером Яворським. А ще був президент, який видавав преміальні безпосередньо в роздягальні відразу після матчу. Такого не було в жодній команді. Я був сильно шокований. Ще один прецедент виник у мене з місцевими вболівальниками. Після одного з товариських матчів зайшов у роздягальню і почув голос Ігоря Яворського, який спілкувався з вболівальниками: «Яка різниця, розмовляє він українською чи ні?». Я спілкувався в побуті російською, хоча більшість в команді послуговувалась українською. Тренер за мене заступився. То був єдиний епізод, коли в мене виникло непорозуміння з місцевою публікою.
— Завдяки своїм вболівальникам «Нива» з Тернополя нечасто відпускала своїх суперників з очками…
— Пригадую, як я залишав команду. В Тернополі провів лише півроку, але мене проводжали у Донецьк дуже тепло і з хорошими словами. «Сергію, успіхів», — казали мені місцеві. Приємно було, коли мене, одесита, так сприймали тернополяни. Мені шкода, що команда потім зникла. До цього йшло — клуб тримався на плечах однієї-двох людей. Рано чи пізно це мало статися.
— «Нива» того часу складалася не лише з місцевих хлопців. Колектив був монолітним?
— Ставлення президента і тренера передавалося футболістам. Ми могли після матчу зібратися, провести час разом. Я навіть переходити в «Шахтар» не хотів. Мене керівництво переконало: «Сергію, час іти». Я реально отримував задоволення і почувався комфортно.
— Яворського називають тренером-максималістом. Це команді також передавалося?
— Однозначно. Цікаво було працювати. Ми часто відпрацьовували створення штучного офсайду. Лайнсмени казали: «Досить вже вам це своє вибігання робити. Я вже стомився» (сміється. — Л.К.). Бувало, в першому таймі домашньої гри ми по 8–10 разів суперника в офсайд піймали. Бачу, йде довга передача і я даю сигнал партнерам по захисту — вибігаємо. А судді то доводиться з нами бігати… Бажання Яворського завжди перемагати — дуже добра риса характеру. Головне — не переходити за межі. Він цього жодного разу не зробив. Завжди вимагав — битися до кінця. У цьому контексті пригадався епізод, який мав місце ще в Одесі, коли мені було 18. Граємо двосторонку на зборах в «Чорноморці», мені в ноги стрибає досвідчений Ігор Савельєв. Я перестрибую і забираю м’яч, на що наш воротар Віктор Гришко каже: «Молодець, малий! М’яч забрав і ноги цілі зберіг. От думай головою!». З цього складається футбол і такому нас вчив Яворський — думати головою і грати самовіддано.
— Ви були коректним захисником, який дуже рідко отримував картки від арбітра. Однак у виїзній грі за «Ниву» у рідній Одесі вас вилучають. Ігор Ярменчук показав вам червону по ділу?
— Я отримав дві жовті. Друга була необов’язковою. Звичайні емоції, які я не міг стримати, бо грали в рідному місті. Хоча ми програли по ділу — «Чорноморець» переміг з рахунком 3:0.
— «Нива» подарувала світу багатьох талановитих футболістів. Одним з таких був Олег Ящук. Яким він вам запам’ятався?
— Це був дуже порядний хлопець. Є люди, які багато говорять і їх всюди багато, а є такі, як Олег — тиша, спокій, виваженість, працелюбність. Ігор Петрович Яворський приділяв багато уваги Ящуку. Обидва були форвардами, і тренер, як ніхто, знав секрети ремесла нападника. Яворський прикрасив, підпрацював і вчасно запустив ту ракету, яка полетіла.
— Як ви казали, гравця треба вчасно продати…
— Якби Ящук посидів ще півроку-рік, то такі гроші за нього ніхто би не платив. Це стосується і мене. Я був усім задоволений в Тернополі, і Яворський з Ковалем мене вчасно напоумили.
— Матч першого туру сезону 1995-1996 років можна назвати унікальним в історії українського футболу. «Нива» в Донецьку обі-
грала «Шахтар» з рахунком 4:2, а Олег Ящук оформив хет-трик. Ви ж після цього матчу змінили свою кар’єру — вже в наступному турі через чотири дні грали в оранжево-чорній футболці.
— Пригадую емоції після фінального свистка. Кажуть, що гонщики найбільше адреналіну отримують на віражах. То був наш віраж. Ми знали, що з «Шахтарем» буде дуже складно. Проте на перемогу, та ще й таку переконливу, ніхто не розраховував.
— До Тернополя ви вже не поверталися, адже представники «Шахтаря» запропонували вам залишитися в Донецьку ще на стадіоні?
— Ні, я ще повернувся з командою. Очевидно, мене ще вели до цього матчу, бо тренер і президент знали про інтерес «гірників». Після гри, коли я вийшов із роздягальні стадіону «Шахтар», до мене підійшли представники донецького клубу. Того ж дня ми повернулися додому, а наступного ранку я мав дати відповідь. Тоді я почав сумніватися. Од добра добра не шукають.
— У той момент ключову роль зіграли Яворський з Ковалем, які вас переконали?
— Після нашої бесіди остаточно вирішив. Усе ж клас «Шахтаря» був вищим, Сальков будував міцну команду. Так було краще для всіх.
— Не люблю говорити про фінансові моменти, але, очевидно, ви тоді суттєво виграли від цього переходу…
— Зарплата в мене залишилася майже на тому ж рівні.
— У другому турі чемпіонату ви грали за «Шахтар». Незвично було?
— У мене в кар’єрі таке було не раз. Схожа історія трапилася наприкінці мого футбольного життя. Я завершив виступи у «Шахтарі», виник певний перехідний період. Лежу на пляжі в Одесі, аж раптом телефонують: «Чекаємо тебе завтра в Миколаєві. Глянемо на тебе, й підписуємо контракт», — сказали по той бік слухавки. Рано вирушив у місто корабелів, а о сьомій вечора зіграв офіційну гру під керівництвом Анатолія Конькова.
— Це у стилі Віталія Кварцяного — новачки не проходять жодної адаптації. Не тяжко так виходити у складі поки чужої команди?
— Скажу з власного досвіду: найважче — запам’ятати імена. Інших складнощів немає. Це ніби сідаєш за кермо: «Опель», «Фольксваген» чи ще якась інша марка авто. Суть управління одна й та ж. Так, нюанси є, але вони не принципові. Для побудови команди в конкретній грі за участю професіонала це не має значення.
УСЕЗНАЮЧИЙ БРАГІН, ВИБУХ, СПАДОК АХМЕТОВА
— Юрій Габіскірія розповідав мені, що президент «Шахтаря» Ахать Брагін брав активну участь у життєдіяльності команди. Підтвердите цей факт?
— До останнього моменту, коли його підірвали під час матчу з «Таврією», я знав його рівно півроку. Брагін з’являвся нечасто. Коли ж він зустрічався з командою, запитував, як у нас справи, то я зрозумів — він знає про нас усе. Це єдине місто, де я грав і де кожного футболіста знали. Не просто знали, а сприймали як частину системи.
— Ви були під певною опікою?
— Йду одного разу додому, в період якихось свят. У руках несу пакет. Поруч на дорозі зупиняється міліцейський «бобик», виходять люди в формі. Я перелякався — один став спереду, двоє — позаду. Витягнули кийки. Думали, може, я пиво несу. Можливо, заробити хотіли. Почав діставати клубне посвідчення. «Обережно, не поспішай», — сказали. Показав документ і мене це врятувало. Їхні наміри, очевидно, не були дуже мирними. Потім в моїй кишені могли опинитися різні речі. Але це посвідчення подіяло магічним чином. Тоді я зрозумів: клуб має в Донецьку надзвичайно великий авторитет. «Вас провести?» — запитали. Я тактовно відмовився.
— Габіскірія запевняв: «Відчував, що Брагіна підірвуть». У вас такого не було?
— Я не знаю, чи про це писали в пресі, але на нашого президента кілька разів організовували замахи. Того фатального дня вибухівку підклали у сходи. Усе злетіло в повітря.
— Йшла п’ята хвилина матчу проти «Таврії»…
— Коли це сталося, матч було зупинено, а гравці «Таврії» відмовилися виходити на поле. Ми зайшли в підтрибунне приміщення, почали з’ясовувати, що й як. Представники сімферопольців хотіли, щоби нам зарахували технічну поразку. У підсумку, гру не продов-
жили, тож матч ми перегравали. Це було правильне рішення, як на мене. І з етичних міркувань, і з точки зору безпеки. Його могли підірвати й в іншому місці. Що ж, це — частина життя.
— Як цю новину сприйняла команда?
— У мене не було особливого страху, тож переїжджати нікуди не планував. Уся команда відвідала похорони президента. Коли читаєш кримінальну хроніку, то це інформація з чужих слів. А тут бачиш усе на власні очі. Люди з усього екс-СРСР приїхали. Побачив там таких персонажів, які тільки в американських бойовиках існували. Колоритний одяг — шкіряні плащі, яскраві образи. Уся процесія відбувалася за дуже жорстким звичаєм. Навіть якийсь сигнал отримували, що можна проводити процес поховання. Розумію, що це був татарський звичай. Окрім похорону, була, здається, якась спецоперація.
— Дивні відчуття?
— Тоді я зрозумів, що це все такий великий організм, що там просто так нікого не образять. Випадковостей не існує. Тому я не боявся, й не ставив собі дивних запитань. Там усе під контролем, функціонує чіткий механізм.
— Загалом, вам не тяжко було жити в місті в ті часи?
— Почувався, як гроші в банку. Абсолютна безпека і спокій. Так, у побуті, може, на полі були певні моменти. У мене було своє коло спілкування в команді — Михайло Старостяк, Георгій Чихрадзе та Володимир Яксманицький…
— А як же Орбу, Зубов, Матвєєв, Шутков… Донецька частина колективу трималася осібно?
— У Донецьку їх любили, тож вони отримували більше уваги. Вони були прекрасними футболістами. Людські якості? На колір і смак…
— Тобто тісно спілкувалися ви лише зі «своїми»…
— Так, у нас було своє вузьке коло. На тренуваннях працювали разом — там діалогів особливих не було. Відкритих війн у мене також ні з ким не було. Нічого не ділив і ні з ким не сварився.
— Свого друга Михайла Старостяка ви назвали «Топірцем». Ще комусь давали прізвиська?
— Ні, то був одиничний випадок. Ми з ним познайомилися ще по дорозі в Донецьк. Я повернувся з командою в Тернопіль. Михайло з Івано-Франківська прямого рейсу не знайшов, і також приїхав до Тернополя. За нами відправили літак.
— Чартер?
— У «Шахтарі» не хотіли, щоби ми потягом їхали. Тому літак замовляли для п’ятьох людей.
— Пам’ятаєте той момент, коли клуб перейшов до Ріната Ахметова?
— Так, дуже добре. Він також нас збирав у себе в офісі, заїжджали ми до нього. Спочатку він просто продов-
жив фінансувати команду, а майже за рік Ахметов став нею жити. Очевидно, він отримав «Шахтар» у спадок, отож просто підтримував на належному рівні. Не міг же він це все розбазарити. А потім він захопився цим і почалося наше зростання.
— Перші кроки нового «Шахтаря» були важкими. У 1/4 фіналу Кубка України лише в серії пенальті пройшли «Дніпро», а ви реалізували свій удар. Проте в півфіналі ваша команда програла вінницькій «Ниві» з аномальним рахунком 0:3.
— Це як сіль на рану. Я ще й зараз не можу зрозуміти, що сталося. Це, мабуть, питання взаємовідносин, про які ми вже говорили. Я туди не ліз, але донецькі хлопці більше знають. Очевидно, на той момент існував внутрішній конфлікт. Бо так бездарно бити пенальті просто не можна! Вінницька команда була дуже незручною. Додайте сюди ще й поле, яке нагадувало «Лужники» — своєрідне, горбисте.
— Не забили жодного пенальті, тож не вийшли у фінал…
— Як на мене, то футбол повернув нам борг. Ми чинили неправильно й в інших матчах, а все це позначилося в тому півфіналі. Про гріхи минулого знали лише кілька гравців, а повернулося все це команді загалом. Три-п’ять гравців свого часу неправильно вчинили. Футбол цього не пробачив.
ПОДАРУНОК «БРЮГГЕ», БІГ БОС, «ХЕППІ ЕНД»
— Ваш іще один партнер і товариш Михайло Поцхверія казав мені, що «Шахтар» провалювався в єврокубках через те, що на той момент ще не був готовий боротися з умовними брюгге, базелями. Ви згодні?
— Мишко — класний хлопець! Як і Георгій Чихрадзе. Кавказці були специфічними ще з дитячих років, коли нас, дітей, примушували грати на полі без трав’яного покриття у спеку. Вони нагадували мені іграшку на ялинці — любувалися собою. Щодо Чихрадзе й Поцхверії, то про них лише найкращі спогади. Якщо вести мову про суперників, то для прикладу, клас «Брюгге» відчувався. Вони були сильнішими, але нас одверто сплавили судді. Лайн-
смен зарахував гол бельгійців із офсайду. На той момент «Шахтар» в Європі так не котирувався, й нашим суперникам просто подарували гол. Це тепер ім’я клубу тисне, а тоді ми були нікому не відомою командою. Не думаю, що ми би далеко пройшли, але тоді було дуже неприємно.
— «Лінфілд» у попередньому етапі ви пройшли без особливих проблем»…
— Матчі з північно-ірландцями відзначалися своєю напругою. Коли стояли в тунелі перед виходом на поле, то гравці «Лінфілда» так озлоблено щось кричали англійською й корчили на обличчях такі гримаси, що між нами можна було поліцейських ставити. Під час кутових суперники могли й плюнути, й зловити за… Ну, ви зрозуміли. Я з таким уперше зіткнувся. І це при тому, що я пройшов школу другої союзної ліги, де «дідусі» показували майстер-класи. Могли травити на вухо анекдот, приспати увагу, відтак раптово втекти від тебе. Але з таким, як у Північній Ірландії, зіт-
кнувся вперше.
— У середині 1990-х «Шахтар» був таким кволим, що навіть не зумів вийти з групи в Кубку Інтертото. Суперники української команди навіть тоді не вражали своїми іменами — «Базель», «Ротор», «Антальяспор» і білоруська «Атака-Аура».
— Із швейцарцями ми втратили перемогу на останніх хвилинах. Хакан Якін під гострим кутом увійшов у штрафний майданчик і пробив з лівої. Я не повірив, що він улучить у ворота, тож навіть не став «котитися». А даремно… Я помилився, воротар також, і ми зіграли — 2:2. Ще два матчі програли в тому розіграші, тож лише турків змогли перемогти.
Команда була непоганою, але чогось не вистачало.
— Кажуть, що тренер «Шахтаря» Володимир Сальков був дуже принциповий. В одному інтерв’ю екс-наставник «гірників» розказував, як у радянські часи наважувався протистояти системі та партійним керівникам, що нібито тягнули київське «Динамо». Що скажете з власного досвіду?
— Тоді я ще був занадто молодий, щоб робити якісь висновки й заяви. А зараз скажу: якщо він справді гнув свою лінію, то я тільки вітаю це. Люди, які змінюють свої принципи, дуже складні, тож з ними неприємно працювати. Мені було комфортно із Сальковим, і в ніякі кулуарні ігри він не грав. Прості вимоги тренера я розумів. Щоправда, певні проблеми в колективі були, відтак «Шахтар» не міг похвалитися стабільністю.
— У Донецьку ви попрацювали й з Валерієм Яремченком. Це фахівець, який відкрив Україні багатьох талановитих футболістів. Що скажете про роботу з ним?
— Ми працювали разом майже рік, виграли Кубок України. Жодних претензій до Валерія Івановича не маю. Він був тим тренером, який першим нам почав пояснювати: «Хлопчики, вас доглядають, плекають, тому цінуйте це». На той момент я достеменно не розумів цього. Пройшли роки, й я почав ще більше його розуміти. Яремченко молодець, робив усе правильно.
— До речі, про фінал Кубка. Поцхверія вважає той матч одним із найпам’ятніших у житті. Напружена перемога, народження доньки Вікторії за дві години до гри, розмова з Леонідом Кучмою. Що ви запам’ятали про битву з «Дніпром»?
— Дніпряни мали чудову коман-
ду. У складі суперника грав мій хороший товариш Ігор Харьковщенко — в Одесі мешкали на одній вулиці. Гру я розпочав із лавки, а в другому таймі вийшов на заміну. Довелося опікати форварда Володимира Лютого. Це справжня машина, тож нам пощастило, що партнери не виконали кілька хороших передач на нього, бо Лютий добре грав головою. Я розумів, що мені вже 28, особливих трофеїв я не вигравав, а в чемпіонаті в «Динамо» було важко щось вигризти.
— То був ваш день…
— Я тричі їздив до Ізраїлю й відвідував в Єрусалимі Стіну плачу. Лише одного разу на зборах виконав там традиційний обряд — поклав записку до Стіни плачу, відтак зовсім скоро виграв із «Шахтарем» Кубок України.
— Архівне відео з фіналу багате на видатні фігури. На полі разом із вами святкував новопризначений голова Донецької облдержадміністрації Віктор Янукович.
— Він часто літав із нами в літаку. Усе, що ми знали, це — «біг бос», який любить футбол. Я не спілкувався з ним, Янукович нічого нам не розповідав. У нас для цього були інші люди. Він просто нас підтримував, і на цьому все. Із нами разом літали й родичі Ахатя Брагіна, які до нас ставилися з повагою й позитивом.
— Настав час прощання із «Шахтарем» — ви їдете в Кривий Ріг в оренду, але за «Кривбас» проводите лише два матчі. Що сталося?
— Мені дуже подобався тренер нової команди Олег Таран, якого я знав ще по одеському СКА. Поїхав туди з радістю, але банальна травма перекреслила все. Бігав фартлек і в мене відірвалася бокова зв’язка. Таран на мене розраховував, мене все влаштовувало, колектив був чудовим.
— Відновлювалися ви в «Шахтарі-2»…
— Трохи вдома, трохи там. Мені було 29, важкувато йшов процес.
— У другій команді мали змогу бачити прем’єрні кроки Анатолія Тимощука…
— Він мешкав у гуртожитку. Охайний, порядний, на полі був роботягою. Запросили в першу команду, побачили перспективу, тож Ти-
мощук розкрився.
— Ви відчули смак й легіонерського хліба. Поїхали в Болгарію, в дуже красиве містечко Враца, де базувався футбольний клуб «Ботєв». Чи хороші спогади про той період?
— Враца схожа на наш одеський Чорноморськ. Розташована за 100 кілометрів од Софії, в горах. Запропонував агент, якого знав Ігор Харьковщенко. Я відновлювався, потребував ігрової практики. Тренер мені потім розказував: «Коли тебе привезли на перегляд, то я кинув тобі м’яч і подивився, як ти зупиниш його». М’яч я зупинив, і тренер сказав, що я підходжу. Однак затримався я там не надовго. Старі травми нагадали про себе. «Ботєв» хотів мене продати, тож я взяв участь у товариському матчі. До кінця коліно не залікував. Однак це нікого не цікавило — грали ми на «гаревому» полі. Тим більше, на матчі були представники «Левскі», а наш клуб банально хотів продати гравців.
— Словом, у Болгарії не склалося…
— Комічність ситуації полягала в тому, що в клубі дехто вирішив, що я ледве не представник російської мафії. На календарі був 1999-й рік! У країні я був сам, потім тільки Андрій Пархоменко приїхав. Уперше побачив, як болгари багато палять і п’ють каву. Субота, центральна площа міста, цигарковий дим, запах кави. Жінки «смалять», діти бігають. Пачка цигарок у них зникала за день.
— У тренувальному плані все було гаразд?
— Не сказав би. У команді не було передбачено сніданку. Ну як так можна? Я не можу йти на тренування, не поснідавши. Просив персонально кухарів, аби готували для мене. Президент любив футбол, фінансував на хорошому рівні, запрошував гравців і тренерів, але дитячої школи там не було. Словом, перспектив особливих клуб не мав.
— Ви повертаєтеся в Україну й, як ми знаємо, з пляжу їдете у СК «Миколаїв».
— Я був радий, що їду додому. Я знав Анатолія Конькова, Валерія Рудакова, який прийшов потім. Методи їхні мені подобалися. Якби в нас було хороше фінансування, то ми би могли замахнутися на щось вище.
— Олексій Дерипапа, ваш партнер по СК «Миколаїв», розповідав мені, що після повернення з Ірландії потрапив у атмосферу «українського несвята»…
— Згідний з Олексієм. Не всі виконавці відповідали високому рівню елітного дивізіону, тож нам було тяжко втриматися у вищій лізі. Хоча потенціал був.
— Свою кар’єру ви закінчуєте в Молдові. Назва команди така, що краще не придумаєш — «Хеппі Енд». Із гумором у наших сусідів усе гаразд?
— Телефонує мені знайомий: «Сергію, сидиш удома? У Придністров’ї є командочка. Треба допомогти». «Чому ні?» — подумав я. Але на той момент я не уявляв собі, що там усе настільки погано. Коли приїхав і побачив цю назву… Був трохи шокований. У Кам’янці, місті, де базувався «Хеппі Енд», була та ж пісня, що й у «Ботєві» чи СК «Миколаїв». Бази немає, дитячої школи також. Поки є спонсор — усе добре, нема — клуб зникає.
— Молдовська ліга — поле чудес?
— Там настільки все пліснява з’їла… Цікаво було грати із «Шерифом» чи «Зімбру». Ми нагадували напівфабрикати, але нерви попсували фаворитам. Чемпіонат там кишеньковий. Хоча позитивних моментів також вистачало. Головне, я зрозумів — настав час прощатися з футболом.
Любомир КУЗЬМЯК.