«Чому іспанські фанати не сприйняли Зозулю? Бо дурні»: Кравець вигравав у Реала, та повернувся в Ворсклу, щоб стати лідером у Скрипника
52454 
Василь Кравець – вихованець Карпат, який 2017-го року переїхав до Іспанії. На Піренеях цей хлопець виступав за Луго та Леганес, а згодом пограв за польський Лех. Після польського періоду кар’єри Василь відіграв за хіхонський Спортинг, а минулого літа повернувся до України, ставши гравцем Ворскли.
Минулого туру Василь забив переможний м’яч полтавської команди у ворота Інгульця, що дозволило Ворсклі перервати тривалу безвиграшну серію у чемпіонаті, яка налічувала вже 5 матчів.
В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Василь Кравець розповів про своє повернення до України, про те, чим його здивував Мартін Брейтвейт, а також згадав яскраві сторінки свого іспанського періоду кар’єри.
«Якщо ми почнемо жалітися, то я тоді не знаю, що говорити нашим воїнами, які зараз в окопах»
– Василь, ти забив переможний гол в останньому матчі, твоя команда перемогла. З чим можна порівняти це відчуття?
– Справа не в голі. Нам всім набагато важливішим було здобути перемогу і ми всі думали лише про це. Я навіть на сподівався що можу забити гол. Було звісно приємно, але якогось вау-відчуття не було.
– До перемоги над Інгульцем ваша команда мала тривалу безвиграшну серію. Що говорили в колективі? Наскільки ви були пригнічені, чи виривав хтось на собі волосся через такі результати?
– Ми усі були розчаровані тим фактом, що гра у нас поставлена, а самого результату не було. Можна подивитись навіть матч проти Зорі, який ми вигравали 2:0, але у підсумку програли. Справа навіть не в червоній картці, а в тому, що реально наші шанси в тій грі були 50/50. Мав місце наш нефарт. Тоді ми сказали самі собі, що треба щось змінювати, так далі не може продовжуватися.
– Таулян Сефері забив найбільше у вашій команді. Що він за один? Як він поводиться в колективі?
– Він класна людина, смішна, відкрита, правильна. Хороший хлопець, нічого поганого сказати не можу. Спілкуємося із ним, переважно, англійською.
– Мабуть, болюче запитання для гравця, який діє на фланзі: хто у Ворсклі найжадібніший гравець у поведінці із м’ячем?
– Та нема такого, щоб хтось не пасувався. Всі люди бачать зі сторони, що цей не віддає, або той. Кожен з нас на полі ухвалює рішення в залежності від ситуації, засуджувати за це не можна. Це вже потім тренер має показувати відео та розбирати цей момент, хто і яке рішення ухвалював в той чи інший момент.
– Зараз до команди після певних бюрократичних нюансів повернулися легіонери. Чи доводиться вам їх заспокоювати, пояснювати ситуацію в країні? Як вони реагують?
– Ні, нічого такого не було, вони всі знали, куди їхали, яка у нас ситуація в країні. Але у нас в команді все добре: як в плані фінансів, так і в плані комунікації керівництва з командою. Є, звісно, певні моменти, але з цим стикаються усі футбольні клуби в Україні. Так що все нормально.
– Загалом, твої думки щодо нинішнього чемпіонату: наскільки тобі заважають паузи через повітряні тривоги? Чи не набридло грати на одних і тих самих стадіонах?
– Якщо ми почнемо жалітися, то я тоді не знаю, що говорити нашим воїнами, які зараз в окопах. Ми робимо те, що можемо, допомагаємо країні. Жалітися ніхто не збирається.
– Віктор Скрипник нечасто проявляє емоції публічно. Чи буває так, що він гримає на підопічних?
– У нас є таке негласне правило, що з роздягальні ніхто нічого не виносить. Так що це краще запитати у нього прямо. Звичайно, коли його щось дратує, він цього не приховує.
– Попереду у вас – матч із Чорноморцем, який навесні ще не програвав. Хто сподобався вам у складі одеситів? Можливо, там грають ваші колишні одноклубники?
– Знаю звідти Авагімяна, він перейшов туди з Олександрії. Він мені подобається, коли він грав за Чорноморець у свою попередню каденцію, я запам’ятав його з найкращого боку.
«Ворскла – не перший клуб, який пропонував повернутися в Україну»
– А як, власне, з’явився варіант перейти саме в Ворсклу? Чи це перший український клуб, який пропонував тобі повернутися в Україну?
– Це не був перший клуб, який запропонував повернутися. Можна сказати, що це був другий клуб. До першого клубу, який на мене вийшов із такою пропозицією, я не мав великого бажання йти. Тому і обрав Ворсклу.
– У Ворсклі ти встиг пограти не лише лівого захисника, а й у центрі оборони та (в одному з таймів) лівого півзахисника. Наскільки це важко для тебе?
– Ну, на правий фланг я не йшов грати, тому нічого незвичайного в цьому не було. Коли ти лівий захисник, то спокійно можеш грати на лівому фланзі і у захисті, і у півзахисті. Якби мене поставили на правий фланг, то до певної міри було б тяжко, бо є речі, які виконуєш на автоматизмі.
– Кажуть, Скрипник особливо сильний у тактичній роботі. Як він пояснює колективу власні думки та що нового, можливо, з практики Вердера та Бундесліги, пропонує вам на теоретичних заняттях?
– Він нам нічого не пропонує вибирати, він просто говорить, що є рішення і пояснює його. Проти тих граємо так, а проти цих – ось так. Він хороший тренер, чітко пояснює свої ідеї та стратегію.
– Ти повернувся до України після 5 років в Іспанії. З футбольної точки зору, в чому ти бачиш головний контраст?
– У нас в Україні футбол більш спокійний. Не з точки зору емоцій, а з точки зору швидкості на полі. Ми тут діємо через короткий пас, інколи можемо і вибити м’яч подалі. А в Іспанії атака на атаку, контратаки тривають одна за одною. В Сегунді є такі «умнікі» тренери, які грають в тікі-таку барселонську.
– Після матчів там язик залишається на плечах?
– Ну, в середньому там люди за матч набігають по 11-12 кілометрів. Там переважає швидкісна робота, але загалом, все залежить від амплуа.
– Давай повернемося до тих часів шість років тому, коли ти переходив із Карпат в Іспанію. Коли вперше почув про такий варіант, повірив? Хто запрошував, як проходили переговори?
– Я спілкувався на той момент з Олегом Смалійчуком, з яким ми досі добре дружимо сім’ями. Він мені все пояснив, сказав, що є такі варіанти в Іспанії. І я подумав, що краще їхати в Іспанію. Можна було б багато що розповідати, але зараз вже пізно говорити, чи то була помилка, чи ні. Я задоволений своїм життям та своїм вибором.
– Кажуть, Димінський нікого ще просто так не відпустив. І ти – один із рідкісних винятків. Скільки Карпати в підсумку, після оренди та переходу, за тебе отримали чи ти й справді пішов зовсім безкоштовно, як вільний агент?
– Я не переходив як вільний агент. Наскільки я пам’ятаю, якщо не плутаю цифри, то 250 тисяч євро за піврічну оренду і давали ще 250 тисяч якби за викуп. Але це я вже підписував повноцінний контракт і за трансфер заплатили 500 тисяч євро + гарантували відсотки від подальшого продажу. І коли мене далі продали за 2,5 мільйони євро в Леганес, Карпати могли заробити 1 мільйон та 250 тисяч.
«Коли Брайтвейт перейшов у Барселону, в мене до нього було лише одне питання»
– У тебе були цікаві тренери в Іспанії: від Пеллегріно, який застав Купера в Валенсії та працював у штабах Ліверпуля та Інтера, та Абелардо, який працював із Кройффом і ван Гаалем у Барсі, до якихось місцевих спеціалістів, для яких Сегунда була вищим досягненням. Хто з них був найкрутішим у тактиці та мотивації, а про кого думалося - “в Україні він би й аматорів не тренував”?
– З Пеллегріно я був у Примері із Леганесом. Абелардо… знаю такого теж. Ще мені було комфортно працювати із Курро Торресом. З тих іспанських тренерів, яких я запам’ятав, я можу назвати Франсіско Родрігеса в Луго. Це єдиний іспанський тренер, який мені запам’ятався в плані тактики та підходу до футболістів.
Франсіско в плані тактики був дуже суворим, у нього на полі мала бути дисципліна, як і поза полем в плані обіду, вечері, сніданків, заїзду і так далі. Тактично він знав всі нюанси, психологію, був з усіма близький, але в той же час, його всі боялись, поважали та любили. У нас був крутий колектив, це був найкращий сезон клубу за останні 10-15 років. Ми йшли на 8-9 сходинці, боролися за плей-оф, але за підсумками чемпіонату туди так і не потрапили.
А Курро Торрес – я прийшов в команду, тоді ми боролися за виживання. У нас з ним відбулася розмова. Він сказав: «Мені подобається твоє розуміння гри, мені про тебе вже багато хто розповів». Через нього я прийшов до Луго.
– Дмитро Хомченовський колись приїхав до Понферрадіни та впав в депресію, бо не знав мови. Мовляв, іспанську ще не вивчив, а англійську і не вчив. Які труднощі спричинив тобі мовний бар’єр?
– Їх спочатку не було, бо я постійно був з перекладачем. І після того, як перекладач поїхав, я потрошки вивчав іспанську мову. Місяць її вчив, але зрозумів, що сам не подужаю. Тому я почав слухати радіо, прислухатися, як говорять хлопці, включатися до них в розмову. Після того мені все заходило в голову, всі їхні слова, мені перекладали на англійську. Більш-менш я почав розуміти та говорити іспанською. Звісно, це тяжко, вони люди класні, відкриті, з ними хочеться спілкуватися, бо ти бачиш, як вони сміються, радіють життю, розповідають жарти, щось підказують, розказують, а ти просто сидиш збоку і мовчиш.
– У складі Леганеса ти зіграв шість матчів у Ла Лізі: зокрема проти Валенсії та Атлетіко. Чи можна сказати, що це для тебе були найскладніші матчі? Чому?
– Проти Атлетіко в плані фізики тяжко не було, я опинився готовий до цієї гри. Але були матчі набагато складніше. Коли я почав грати в Іспанії, у нас була гра проти Тенеріфе і температура була 40 з чимось градусів. В плані фізики це була найскладніша гра в моєму житті.
– Вийти відразу проти Реала на Копа Дель рей та його обіграти – які відчуття? Проти тебе грали Вінісісус Джуніор, Марсело, Вальверде, Каземіро, Навас - хто справив найбільше враження?
– Іско тоді грав, він і залишив велике враження. Я не побачив, щоб ця людина хоч раз загубила м’яч на футбольному полі. В будь-якій ситуації він або обігрував нас, або віддавав своєму. Він був дуже класним. Потім у мене на 70-й хвилині трапилася мікротравма і мене замінили. Я збоку дивився за його грою та не міг відірвати очей.
– А зараз він вільний агент…
– Так, зараз вільний агент.
– Ти грав в одній команді із Мартіном Брейтвейтом. Ти міг повірити тоді, що він одного дня опиниться у Барселоні?
— Чесно, не міг. Це було для мене дуже несподівано. Я йому зателефонував та запитав: «Як так?». Ми говорили англійською і він сказав: «Знаєш, це доля. Так що працюй, може, вона і до тебе посміхнеться». Я засміявся, звісно.
– Найбільший дивак-одноклубник, із яким ти грав в Іспанії?
– Гравця не скажу, а от тренера можу назвати. Агірре, той, з яким я працював у Леганесі. Він цікавий сам по собі. А ще у нас в колективі були мексиканці та аргентинці. Зокрема, Джонатан Сілва, який міг посміятися над президентом або тренерами, абсолютно не соромлячись їхньої присутності.
«Чому іспанські фанати не сприйняли Романа Зозулю? Бо дурні»
– Динамо за великі гроші придбало іспанця Франа Соля, який нині так і залишився в нижчих лігах своєї країни. На твою думку, це він слабкий нападник чи Динамо не реалізувало його потенціал? Що про Соля говорять в Іспанії?
– В Сегунді він вважається одним з найкращих центрфорвардів. Не знаю, де він зараз, пам’ятаю, що був у Малазі. Не сильно ним цікавився, тому важко сказати, що не вийшло у нього в Динамо.
– Як гадаєш, чому іспанські фанати не сприйняли Романа Зозулю та навіть влаштували йому травлю?
– Бо дурні. Як ще пояснити? Вони зробили велику дурницю стосовно нього.
– Хто з хлопців, із якими ти грав, став реальною зіркою?
– Юссуф Ель-Несірі, який зараз успішно грає у Севільї та за збірну Марокко. Я з ним грав, ми жили поруч. Ще ми одного року народження, а у нього не було водійських прав, тому на тренування ми їздили разом. Знову ж таки, Мартін Брейтвейт. А більше так нікого не згадаю.
– Циганков перейшов у Жирону, і багато хто це не зрозумів. На твою думку, він вибрав правильний напрямок? Невже середняк Ла Ліги дійсно краще, ніж Динамо, яке регулярно грає в єврокубках?
– У мене спочатку було скептичне ставлення до того. Але зараз я зрозумів, що це для нього буде хороший трамплін до кращого клубу. Мені здається, що він туди прийшов не назавжди, певно, має надію, що після цього сезону, або після наступного, його запросить якийсь топ-клуб. Сподіваюся, так і буде, бо він заслужив це своєю роботою, як він грав у Динамо, як викладався у матчах за збірну. Тому сподіваюся, що йому вдасться пограти у топ-клубі, в хорошому чемпіонаті.
«У нас у чаті було кілька футболістів, зокрема Лунін і Лебеденко. Ясна річ, допомагали Зінченко, Миколенко»
– Як ти дізнався про початок повномасштабного російського вторгнення до України?
– Мені зателефонувала мама вночі. І після того я вже не спав.
– З Романом Зозулею ви спілкувалися у перші дні?
– Так, я одразу набрав його та сказав, що якщо щось треба, то давай будемо щось робити та допомагати. Він і до того цим займався, а я просто підключився до його життя та його організації.
– Про Романа як волонтера вже знає весь світ. Також відомо, що ти завжди не був осторонь від підтримки наших захисників. А хто ще з наших футболістів такий красень?
– У нас була група в WhatsApp, там було 8-9 футболістів. Зокрема, крім нас із Романом, ще були Андрій Лунін та Орест Лебеденко. Можливо хтось не знав, але Лебеденко давав кошти на тепловізори. Ясна річ, що допомагали Зінченко, Миколенко. Усі допомагали по всіх фронтах.
– Коли ти грав за Лех, твоя команда в єврокубках перетиналася з Бенфікою. На твоїх очах Нуньєс закинув три м’ячі полякам. Найкрутіші враження від нього чи занадто вразливий для Ліверпуля?
– Чесно, я навіть і не пам’ятаю. Я тоді вийшов на заміну. У першій грі я не грав, а на виїзді вийшов, попав в запару і не дивився ні на кого. Не міг навіть призупинити м’яча. Я вийшов при 0:3, у мене сталася перша помилка і я після того потрапив у моральний ступор. Нікого не чув і нічого не розумів. Тому не пам’ятаю його.
– Як Бодя Бутко витримував Грімальдо, Евертона та Нуньєса?
– Не можна сказати, що нас прямо возили. Вони реалізовували свої моменти та позаду діяли максимально надійно. Бодя був настільки досвідчений для такої гри, що він в цілому із завданням впорався. Якихось критичних помилок не було, він був одним з найкращих у Леха в тому матчі. Поляки всі поплили, приїхали на такий стадіон і морально зламалися.
– Одним із найвідоміших вихідців з Леху є Роберт Левандовський. Що в місті про нього говорять та чи доводилося тобі бувати в його барі?
– Я навіть не знав, що у нього там є бар. Його портрет висить у роздягальні Леха. Легенда, що тут говорити?
«Ні з Ротанем, ні з ким іншим не мав розмов стосовно збірної України»
– Ти пограв у Карпатах в період тренерської нестабільності, але найдовшою була співпраця із Ігором Йовічевічем. Чим він тобі запам’ятався?
– Харизматичний, відкритий, веселий, розумний. І довіряв молодим.
– Як він так швидко вивчив українську мову?
– Не знаю, але за це йому величезний респект. І хоча він іноземець, ми можемо його вже сприймати за українця теж. Він не вчив її, а просто спілкувався з людьми, вивчав традиції. І воно все заходить, заходить, щось формується в голові. На Заході України майже всі люди говорять українською, тому у нього не було проблеми переходу на якийсь суржик чи щось таке.
– Ти залишаєшся кандидатом у національну збірну. Чи мав розмову з Ротанем після його призначення, за тобою стежать?
– Ні з ким розмов не мав стосовно національної збірної.
– Але в збірній ти вже бував. Як тобі атмосфера там?
– Так, при Андрієві Шевченку я викликався. Ну, я тоді був ніхто, можна так сказати. Коли я приїхав і дивився на зірок, то не розумів, що я там роблю. А атмосфера там класна, звісно.
– Англія, Італія, доволі своєрідні суперники у відборі на Євро-2024. Наша збірна має шанси вийти з групи чи це ілюзія?
– Шанси завжди є, навіть коли їх немає. Так казав колись Віктор Прокопенко. Не можна говорити, що Україна не вийде з групи. Ти виходиш на поле 90 хвилин грати проти інших людей. Є фактор помилки, є фактор везіння, все може зіграти на нашу користь.
«Із Вернидубом зустрілися після матчу Леганеса»
– У вас в Інстаграмі є фото з Юрієм Вернидубом. Де ви зустрілися, за яких обставин? Про що спілкувалися?
– Він приїхав з Олегом Смалійчуком на стажування. Тоді Юрій Миколайович приїздив в Іспанію, дивився, як відбуваються тренування у Реалі, Валенсії та інших клубах. Також вони прийшли на гру Леганеса. І після неї ми пішли пообідали, випили кави, поспілкувалися. Дуже хороша людина, позитивна, розумна, вірний громадянин України. Дуже радий знайомству з ним та вдячний Олегу, що познайомив мене з ним. Маю надію, що він теж задоволений нашим знайомством.
– Ще я бачив фотографію, там де ти, Мар’ян Швед та ще кілька гравців у якихось дивних головних уборах перебували у Москві. Їй точно більше 10 років, але що це було?
– Це був юнацький турнір, ми у складі збірної приїздили туди. Я навіть не пам’ятаю, який це рік був.
– А що за реклама боксерського клубу на твоїй сторінці?
– Мені було це дуже цікаво, бо в нас була компанія, де ми з хлопцями гуляли періодично. У нас один друг казав, що хоче бути тренером, але не знає, хто до нього буде ходити. А він майстер спорту України. А ми сказали: «так давай ми будемо ходити?». Цікаво було. Ми спочатку знімали зал за свої гроші, потім він перейшов у свій зал, де викладав його тато. Тому ми почали ходити вже туди. Платили за тренування, за воду, і десь так роки 2 ми стабільно ходили, 2-3 рази на тиждень.
Коли ти закінчуєш тренування, приходиш додому, а робити нема чого, то можна піти на друге тренування. І ми отак займалися, до сих пір ніби щось знаєш, вмієш, але хочеться ще трохи походити.
– Чи спостерігаєш ти за боксерськими успіхами Євгена Селезньова?
– Ні, я не спостерігаю. Я не такий вже професійний боксер, щоб оцінювати інших.
