Жорсткі тренування з Селезньовим, антифутбол Мазяра, трагедія в Маріуполі і зрадники: велике інтерв’ю вихованця Шахтаря
67707 
Вихованець донецького Шахтаря В’ячеслав Піднебенной не провів за основний склад «гірників» жодного матчу, але залишив помітний слід на різних рівнях чемпіонату України з футболу, а також мав досвід виступів за кордоном.
Цього року 35-літній півзахисник вирішив завершити кар’єру професійного футболіста. Сайт «Український футбол» взяв велике інтерв’ю у Піднебенного, в якому він розповів про:
- перші кроки у футболі;
- перехід в академію Шахтаря;
- тренування з Селезньовим, Федецьким та іншими;
- зарплати в донецькому клубі;
- кар’єру в алчевській Сталі та Олімпіку;
- антифубол Мазяра;
- квартиру в Донецьку;
- фінансові проблему в Нафтовику;
- фінал Кубка України з Інгульцем;
- Маріуполь, трагедію у сім’ї та зрадників Ігоря Петрова та Сергія Артюха;
- переїзд в Іспанію.
«Лише з третього разу потрапив в академію Шахтаря»
– В’ячеславе, розпочнемо з самого початку. Ти народився у Маріуполі, там і розпочав займатися футболом. Як взагалі потрапив футбольну школу, хто був першим тренером?
– Так, я народився у Маріуполі. Коли мені було 9 років, попросив тата записати мене на секцію футболу до ДЮСШ Новатор. Але тоді ще не набрали хлопців мого року (1988) і мені довелося тренуватися з хлопцями 1985 та 1986 років народження.
У мене мало що виходило, бігав, здебільшого, без м’яча. Але, на щастя, через три місяці групу хлопчаків 1988 та 1989 років народження набирав дуже відомий дитячий тренер Анатолій Олександрович Стрепетов, і я почав тренуватися зі своїм роком і став дуже сильно прогресувати.
– Через декілька років ти отримав запрошення в академію Шахтаря. Розкажи, хто запрошував, чи довго думав над переїздом у Донецьк?
– На жаль, у 2000 році помер Стрепетов і у тому ж році стартував відбір до спортінтернату донецького Шахтаря. Мене запросили, але я не пройшов перегляд і вирішив піти до маріупольського спортінтернату. Там я провів два роки.
Тоді ще два рази мене запрошував тренер Шахтаря Валентин Іванович Бобошко, але обидва рази я повертався додому, тому що не зміг переконати його у спроможності грати за донецьку команду. Аж поки не змінився тренер. Після гри у чемпіонаті з Шахтарем до мене підійшов новий наставник Анатолій Юрійович Скірчук і сказав мені: «У нас через два тижні починається турнір пам’яті президента Шахтаря Брагіна і я бачу, що ти зможеш нам допомогти виграти його».
І вже через три тижні ми виграли цей потужний турнір, а мене визнали найкращим гравцем фіналу проти київського Динамо. Так почалася нова сторінка мого життя, до якої я прагнув та мріяв.
«З приходом Хенка ван Стея та Патріка ван Леувена все дуже сильно змінилося»
– Хто був тренером у Шахтарі? Кого з тренерів донецької команди можеш виділити?
– Головним тренером команди був Скірчук, допомагав йому Олександр Михайлович Ладейко. Але згодом Скірчука запросили до Шахтаря-3 помічником Євгена Вікторовича Яровенка, а нашу групу 1988 року прийняв Анатолій Григорович Раденко.
Через рік ми стали чемпіонами України і за рік до закінчення академії група футболістів підписала контракти з Шахтарем-3. У 16 років я дебютував за Шахтар-3 у Другій лізі, де був тренером Яровенко. Потім у Шахтарі-2 тренерами у нас були Микола Іванович Федоренко та Валерій Вікторович Рудаков, згодом Сергій Попов, Геннадій Зубов та Геннадій Орбу.
Геннадій Зубов, фото: з відкритих джерел
Кожного з цих тренерів поважаю, але на моє становлення дуже вплинули Скірчук та Раденко, а згодом прийшли нідерландські тренери – Хенк ван Стей та Патрік ван Леувен (колишній головний тренер донецького Шахтаря). З приходом нідерландців все дуже сильно змінилось у найкращому сенсі слова.
«Коли купляли Степаненка та Кривцова, один гравець дублю Шахтаря був сильнішим, ніж вони вдвох разом»
– На професійному рівні ти дебютував за Шахтар-3. Через цю команду пройшло багато талановитих гравців. Кого можеш назвати, що був одним з найсильніших, але не реалізувався повністю в футболі?
– Так, дійсно, було дуже багато талантів. Багато хто з хлопців не реалізував свій потенціал. Комусь завадили травми, хтось не витримав конкуренції і так далі…
Але скажу про хлопців 1987 року, які не розкрилися. Це Дмитро Молдован та Руслан Заневський, з нашого року Андрій Шибко закінчив дуже рано через травму. На мою думку, міг значно більше досягти в футболі Вадим Шаврін. Так, він пограв достатньо і зараз продовжує грати, але вважаю, що він міг бути за рівнем як Селезньов.
І закінчу гравцем 1989 року Максимом Ковальовим [нинішній захисник ЛНЗ]. Для мене він завжди був за рівнем футболістом першої команди Шахтаря. Коли купляли Тараса Степаненка та Сергія Кривцова, Макс був сильнішим, ніж вони вдвох разом взяті.
– Також ти грав за дубль Шахтаря з багатьма відомими українськими футболістами. Наприклад, Євген Селезньов, Ярослав Ракицький. Що найбільше запам’яталось з того періоду?
– У 18 років я потрапив до Шахтаря-2. То була школа виживання. На тренуваннях можна було дізнатись багато нового про себе від Євгена Селезньова, Ігора Ощипка, Артема Федецького, Владислава Голопьорова та Сергія Шевчука. Це був етап, коли не сильно хотілося йти на тренування. Але згодом нас, молодих, вже стали поважати і ми почали грати за Шахтар-2, а далі з’явився дубль замість цієї команди.
«Мав спробувати себе у першій команді Шахтаря, але вийшло все інакше»
– Ти застав у команді Мірчу Луческу. Підпускав він тебе та інших українців з дубля чи Шахтаря-2 до тренувань з основою?
– Раніше було неможливо потрапити навіть на тренування до першої команди, але з приходом нідерландців все змінилося і почали звертати увагу на другу та третю команди.
Мірча Луческу, фото: ФК Шахтар Донецьк
Почали залучатися до тренувань з головною командою ті ж Селезньов, Федецький, Ощипко Голопьоров, Шевчук. Згодом почали тренуватися Кожанов, Шаврін, Матяж. Шибко навіть на збори поїхав.
– Гаразд, а твій особистий шанс?
– Влітку 2008 року перед відпусткою ми прилетіли з турніру із Нідерландів, де добре виступили, і мені ван Стей та ван Леувен сказали, що після відпустки маю спробувати себе у першій команді, а якщо не вдасться, то відправлять в оренду у Маріуполь чи Зорю. Але вийшло все інакше.
Після відпустки ми вийшли і нам сказали, що ван Стей більше не в команді, а ван Леувен залишається директором академії. Прийшов Валерій Яремченко, який не бачив нікого в команді. Він узяв хлопців з академії 1991 року народження та залишив декількох гравців 1989 року, серед яких Ракицький, Лебідь, Ковальов та Микицей.
«У Шахтарі-2 міг назбирати за рік на автомобіль за 15 тисяч доларів»
– Великі були зарплати у Шахтарі?
– Все пізнається в порівнянні. У Шахтарі-3 були маленькі зарплати та преміальні. Вистачало на те, щоб купити їжу, одяг та пригостити дівчину в кафе. А ось у Шахтарі-2 міг назбирати за рік, якщо розумно поводився з грошима, на автомобіль десь за 15 тисяч доларів.
– Зрозуміло, тоді всі були молоді та талановиті. Багато було зальотів? Могли, наприклад, сходити у нічний клуб, щоб ніхто не знав?
– Було все. Всі були молоді талановиті і там також потрібно було проявляти себе (сміється). Серйозних зальотів було небагато, ми намагалися ходити у нічні клуби, щоб ніхто не знав, але все ж таки я впевнений, що тренери знали дуже багато про нас.
«Оренда в Олімпік? Це не тільки моя історія, багато хлопців можуть поскаржитися на це»
– У сезоні 2008/09 ти виступав за алчевську Сталь. Як виник цей варіант?
– У Шахтарі на нас вже не розраховували, тому багато хлопців перейшли до донецького Олімпіку. Мені запропонували перейти в оренду до алчевської Сталі, у якої були завдання повернутися до Вищої ліги.
– На той момент у команді вже не було легендарного тренера Анатолія Волобуєва?
– Ні, Анатолія Івановича вже не було, але залишалися легенди Сталі Вадим Плотніков та Андрій Цвик, а директором клубу був Анатолій Коньков.
– Після Сталі ти опинився в донецькому Олімпіку. В команді були зібрані відомі гравці, а також молодь. За рахунок чого клуб зумів за короткий період вийти в Першу лігу?
– Після декількох спроб піти в оренду до іншого клубу, мені в Шахтарі сказали: «Якщо хочеш відправитися в оренду, клуб повинен сплатити великі гроші, або можеш піти безкоштовно у Олімпік».
Це не тільки моя історія, багато хлопців можуть поскаржитися на це. Так ми всі хлопці з Шахтаря 1988-1989 років народження, які постраждали від зміни на тренерському містку Шахтаря-2, опинилися у Олімпіку.
Група з 13-14 гравців з Шахтаря, які мають чудову школу, грають разом 6-7 років і мають достатньо виступів у Другій, Першій лігах плюс досвідчені Санжар, Змієвський, Арєф’єв та Чех без проблем виконали завдання – підвищення у класі.
«Гельзін ніколи не дозволяв собі підвищувати голос на гравців»
– Можеш розповісти, якщо, звичайно, пам’ятаєш ситуацію, коли в Олімпік привезли чемпіона світу серед юнаків із турбази під Кам'янським? Що взагалі то була за історія?
– Я вже не пам’ятаю цієї історії. То були якісь люди, котрі на рівному місті хотіли заробити. Таке трапляється інколи.
– Як вам гралося з президентом клубу Владиславом Гельзіним? Він навіть хет-трики оформлював.
– Григорович постійно грав та навіть доріс до рівня Прем’єр-ліги. Це була його дитяча мрія. Ми жартували, що знову прийдеться грати за себе і за того хлопця.
Владислав Гельзін, фото: ФК Олімпік Донецьк
Але незважаючи на те, що рухався він не дуже багато, забивав достатньо голів. Ми йому говорили: «Григорович, ну ви везучий». Він відповідав: «Так, є таке». І ніколи не дозволяв собі підвищувати голос на гравців. Вигравали та програвали разом.
– Ти провів за Олімпік три роки. Чому залишив клуб і перейшов в Авангард?
– У мене залишався ще рік контракту з Олімпіком і останнім часом стосунки з Ігорем Петровим були не дуже хорошими. Не завжди і я поводив себе належним чином на тренуваннях. Мої амбіції іноді заважали мені. І це нормально, коли тобі 22-23 роки. Старших за нас практично не було вже: хіба що Санжар та Змієвський, але вони не лізли у виховні процеси колективу. Також Петров не намагався поговорити зі мною.
Стартував чемпіонат 2012/13 і на першу гру я залишився у запасі, був злий і, граючи у квадрат, перед грою дещо завівся з Ісою Шерифом, якого тільки підписали. Він пішов до тренера і розказав про цю ситуацію. Після матчу мені сказали, що я не в команді, але контракт ще діє рік, тому повинен їхати в оренду в Авангард (Краматорськ) до закінчення контракту.
«Жабченко сказав, що не має часу приводити мене до форми. Це був дуже великий удар для мене»
– Після Краматорська ти відправився в Полтаву. Наскільки відомо, там був дуже емоційний президент клубу – Леонід Соболєв. Не було при тобі, що він розбирався з арбітрами?
– До того я знав, що президент Полтави дуже емоційна людина. І був свідком цього, коли грав за Олімпік. Коли грав за Полтаву, то якраз у цей період такого не було і він був дуже спокійний. Можливо, тому, що ми добре йшли в чемпіонаті і посіли четверте місце. Все, що він обіцяв – виконав.
– Ти міг потрапити у Гірник-Спорт, чому в підсумку перейшов тоді в Миколаїв?
– Так, це був один з найтяжчих періодів моєї кар’єри. Після Полтави не міг довго знайти клуб. І скажу відверто, що запрошень практично не було.
Був у Сталі (Дніпродзержинськ). Її очолював Володимир Мазяр. Я сказав, що ліпше закінчити з футболом, чим намагатися грати у антифутбол. Потім мене запросив до Горішніх Плавнів Ігор Жабченко, з яким я працював у юнацькій збірній Україні. Я пробув там три дні, зіграв матч з Олександрією досить непогано. Але після гри Ігор Валентинович сказав мені, що я фізично не готовий і він немає часу приводити мене до форми.
Ігор Жабченко, фото: ФК Гірник-Спорт
Це був дуже великий удар для мене. Через два тижні мав стартувати новий чемпіонат, а я залишаюсь без команди.
Через два дні до мене подзвонив Олег Вікторович Федорчук і запропонував підписати угоду з Миколаєвом.
– Це при тобі сталася трагедія з президентом МФК Миколаїв? Тоді повідомляли, що Гурген Оронюк застрелився, хоча була версія, що його вбили. У команді про це щось говорили?
– За рік до того, як я прийшов, сталася ця трагедія але про неї нічого не знаю і про це не розмовляли у клубі.
«Зараз я не знаю, що з квартирою в Донецьку»
– В 2014 році розпочалися бойові дії на Донбасі. Правда, що ти в цей час жив на дачі у Олега Федорчука?
– Ні, я не жив на дачі у нього, але він пропонував цей варіант у разі, якщо рідні забажають виїхати з Маріуполя. Хочу подякувати Вікторовичу за підтримку і за те, що повірив у мене і дав новий поштовх моїй кар’єрі.
– У тебе була квартира в Донецьку, що зараз з нею?
– Так, квартира була в Донецьку, але після того, як почалися бойові дії, ми не разу не приїжджали у місто. Зараз я не знаю, що з нею. І навіть забув про неї. Квартири вже не мають значення.
– Того ж року ти вперше потрапив у Суми, але затримався не надовго. Ти переїхав у Молдову. Хто тебе туди запросив?
– У Миколаєві пів року не платили зарплату, і взимку я перейшов у ПФК Суми. Нарешті я зустрів тренера, з яким ми однаково бачимо гру, але в Сумах платили дуже мало і невчасно.
Влітку виник варіант з Дачією. Мені запропонував цей варіант вже покійний Олександр Цисар. Там познайомився з легендарним Ігорем Добровольським, який на той час був головним тренером команди.
– Тобі вдалося зіграти у Лізі Європи. Відразу відчув, що це зовсім інший рівень?
– Це зовсім інший рівень. Мені сподобалась молода за віком словацька команда Жиліна, яка нас і вибила з кваліфікації турніру.
«Президент клубу почав тренувати команду. Це був жах»
– Розкажи, як потрапив у охтирський Нафтовик?
– Після вильоту Дачії з кваліфікації ліги Європи, пішов з команди Добровольський і почався бардак. Президент клубу почав тренувати команду. Це був жах. Та й ще перестав платити зарплатню.
У вересні я вирішив піти з команди, хоча й розумів, що до зими вже неможливо потрапити до іншого клубу. З вересня до січня я грав у Маріуполі за місцевий Портовик, але на відміну від попереднього разу, мав достатньо пропозицій із клубів Першої ліги. Найнаполегливішим виявився Нафтовик. Мені постійно дзвонив Цисар та головний тренер Володимир Миколайович Книш.
Володимир Книш, фото: скріншот YouTube
– Ти був в Охтирці декілька років. Команда майже завжди знаходилася у верхній частині таблиці. Чи могли вийти в УПЛ?
– Команда зібралася дуже хороша. Але бажання вищого керівництва підвищитись у класі не було. А згодом вийшло те, що вийшло: одна із найстабільніших команд Першої ліги, команда з історією, перестала існувати.
– Фінансові умови у Нафтовику були гарні? Були преміальні чи якісь затримки?
– Нафтовик завжди славився тим, що у клубі прозорі контракти. І преміальні, і зарплату отримували офіційно на карту банку. Не було такого, як у більшості клубів: президент сьогодні платить, а завтра немає настрою, то чекай, коли він знову з’явиться. Або виграли, а преміальні не отримаєте, бо йому не сподобалося, як ви грали.
В Охтирці все виплачувалося день в день, і це дуже важливо. Останні пів року я вже грав без преміальних, але після того, як я перейшов до Інгульця, хлопцям віддали преміальні за рік. Дуже прикро, що такі клуби зникають з футбольної карти.
«Жодного шансу в той день в Інгульця не було»
– Далі твій шлях проліг в Інгулець. Мабуть, найпам’ятніший епізод – це вихід у фінал Кубку України. Тоді не було жодного шансу проти Шахтаря?
– Звісно, не кожного року виходиш до фіналу Кубку України, тим паче, вперше команда з Першої ліги. Це була маленька казка. Але варто відмітити, що Шахтар налаштувався добре і ніякої недооцінки не було з їхньої сторони. Жодного шансу в той день у нас не було.
– Ходили чутки, що президент Інгульця Олександр Поворознюк зарізав 50 кабанів на шашлики після фіналу.
– Наступного дня у нас була вечеря. Усі були з дружинами, з дітьми, але не знаю, скільки саме кабанів засмажили.
– Далі – повернення на Сумщину. Довго вагався над запрошенням Альянсу?
– Після відпустки Сергій Дмитрович Лавриненко визвав мене на розмову та сказав, що у новому сезоні я буду отримувати менше ігрового часу і знає мій характер, що я хочу грати. Тому запропонував варіант, що я можу залишитися або піти, але тільки в Альянс.
Я не вагався ні секунди і дуже вдячний Лавриненку, що чесно вчинив зі мною. Я розумів, що йду до тренера, з яким почуваю себе прекрасно, як футболіст, і навіть в 30 років буду прогресувати.
Сергій Лавриненко, фото: ФК Шахтар Донецьк
Я не помилився. Три роки у Альянсі були найкращими у моїй футбольній кар’єрі. Було все на дуже хорошому рівні. Власники клубу Іван Олександрович Демченко та його син Сергій Іванович Демченко завжди тримали свої слова, тренерський корпус на чолі з Юрієм Миколайовичем Ярошенком і чудові гравці.
«24 лютого о шостій годині ранку мене розбудив телефон. Я відразу зрозумів, що почалася війна»
– Команда претендувала на вихід в УПЛ, але розпочалася війна. Де ти був в цей момент?
– 24 лютого о шостій годині ранку мене розбудив телефон. Два дзвінки поспіль. Один від Вадима Шавріна, інший від моєї дружини. Я відразу зрозумів, що почалася війна. Ми знаходилися у Туреччині на зборах.
– Як клуб допомагав у перші дні повномасштабного вторгнення? Де була твоя сім’я?
– Ми продовжували знаходитись у Туреччині до 12 березня. Моя дружина з донькою і з моєю мамою знаходилися в Сумах. Син був у Полтаві на турнірі з футболу. Мій батько і моя сестра із сім’єю були у Маріуполі, батьки дружини та бабуся теж знаходилися у Маріуполі.
– Наскільки відомо, твоя сім’я пережила велику трагедію. У Маріуполі загинули батьки твоєї дружини…
– Так, це дуже велика трагедія для нашої сім’ї.
– У тебе є з кимось зв'язок у Маріуполі? Що взагалі зараз там відбувається?
– Там живуть мої батьки та сестра з сім’єю. Місто в окупації. Інфраструктура зруйнована, роботу знайти дуже важко. Основна робота – це розбір завалів, зруйнованих домівок. Це дуже важко прийняти.
«В Іспанії почав працювати і тому вже немає бажання грати у футбол»
– У підсумку ти опинився в Іспанії. Чому саме ця країна?
– 5-го березня до Польщі виїхала моя сім’я з моєю мамою. Суми були в оточенні і це було дуже небезпечно. 12-го березня прилетів я до Польщі. До Іспанії нас запросила одна дівчина, з якою моя дружина познайомилась ще коли працювала в донецькій торгово-промисловій компанії. Вирішили їхати до Іспанії, тому що інших варіантів не було.
– Розкажи про команду, за яку ти виступав в Іспанії?
– В Іспанії почав тренуватися з командою з міста, де ми живемо. Місто Паленсія – таку ж назву має і команда. Влітку підписав контракт з ними. Це третій дивізіон, але рівень як наша Перша ліга. Судді дають більше грати, тому темп гри більш високий. Менше пауз у грі. І більш за все мене вразило те, що всі б’ються до останньої хвилини, незважаючи на результат.
FICHAJE| Vyacheslav “Slava” Segundo fichaje para la temporada 2022-23.
— Palencia Club de Fútbol (@palencia_cf) July 1, 2022
El centrocampista ofensivo ucraniano de 34 años, será una de las brújulas del equipo. Más de 286 partidos le avalan en el fútbol profesional ucraniano, formado en las filas del Shakhtar Donetsk! pic.twitter.com/NDveNAQAnJ
– Зараз ти вже завершив кар’єру?
– Влітку вирішив закінчити з футболом, тому що відпустка там триває три місяці і без оплати. Почав працювати і тому вже немає бажання грати. Насправді я закінчив з футболом 22 лютого 2022 року о шостій ранку, коли мені дружина сказала, що почалася війна. Я зрозумів, що наше життя і життя усіх українців зміниться кардинально.
«Кожен буде відповідати за свої вчинки»
– Ти працював з Ігорем Петровим, який був головою футболу «ДНР». Що можеш сказати з цього приводу?
– Я вже згадував про Петрова. Остання наша розмова була у 2012 році, коли я пішов з Олімпіку. Я не знаю, на що він опирався, очоливши цю посаду, і не хочу засуджувати його, але кожен буде відповідати за свої вчинки.
– Також відомо, що за різні команди Донецька та так звану збірну «ДНР» виступає Сергій Артюх (довічно дискваліфікований УАФ у 2017 році – прим. УФ), з яким ти раніше грав. Яке у тебе відношення до таких ситуацій?
– Також і про Сергія можу сказати таке ж саме. Не мені їх судити. Більше ніж 10 років я їх не бачив і не спілкувався з ними.
